Без зайвих слів

– Капець, Микито, ти ж обіцяв, що ми поїдемо вдвох! Клятвено мене запевнив, що заради цього навіть по-новому побудував всі свої плани. І що ж на цей раз? – хитаю головою, войовничо склавши руки. Я вже звикла, що мій хлопець ніколи не тримає свого слова, але чомусь про людське око продовжую обурюватися. Хоча мої образи для нього, як об стінку горохом. На першому місці у Микити лише він дорогоцінний. Коли-небудь я все-таки не витримаю і висловлю своєму батькові в обличчя все, що я думаю про його мрії поріднитися з родиною Обертинських. Якщо йому вже так пече, от нехай сам і виходить заміж за цього мажора!

– Ну, кицюню, не сердься. Що мені робити в цьому Радселі? З твоїми подругами я якось не дуже, спільного між нами мало. А Ромка відкриває свій клуб, там буде такий кіпіш, і я не можу пропустити цю важливу подію в житті мого друга. Тим більше, напевно дорога на тій трасі жахлива, а мою лялю потрібно берегти, – і він з любов’ю ласкаво погладив крило своєї новенької тачки. – Якщо для тебе так важливо, щоб ми поїхали вдвох, давай з’їздимо наступної п’ятниці, – як він все-таки вміє вловлювати мої емоції. Не дарма я в дитинстві прозвала його «лисячий хвіст». Таким він і залишився, хитрим егоїстичним засранцем. Кажуть, що він красунчик, але мені його гарна пика вже остогидла.

– Але у мого хрещеника день народження цієї п’ятниці! Завтра!

– Та яка йому на хрін різниця, він же дитина, дурник однорічний. Ткнеш ти йому брязкальце сьогодні або завтра, йому це не принципово, – знизує у відповідь своїми накачаним плечима, зображуючи дратівливий подив. І доводити йому свою принциповість марно. 

– Гаразд, поїду без тебе. Якщо роздовбаю по бездоріжжю свою тачку, купиш мені потім нову.

– Не питання. Аби ти не ображалася, – з полегшенням зітхає цей гад, радіючи, що так легко відбувся. Тож не дивно, що йому так не хотілося їхати, адже Ліна з Олеською йому ніколи не подобалися через їхню прямоту та звичку все говорити прямо в очі. Микита не вважає моїх дівчат людьми свого кола, адже він у нас народився в норкових пелюшках, він на «простих смертних» дивиться зверхньо і щиро не розуміє, що у мене з ними може бути спільного.

З Микитою ми знайомі від самого дитинства, я знаю його як облупленого. Наші батьки обертаються в банківській сфері, заробляючи там свої мільйони, зміцнюючи обраний клан олігархів. Коли нам було років по десять, вони вже тоді типу жартома дражнили нас «нареченими», а три роки тому Микита запропонував мені вже офіційно стати його дівчиною. Батьки, обалдівши від щастя, закотили на честь цієї події грандіозну вечірку, мліючи від мрії, що Обертинські та Козаченки обзаведуться спільними онуками. Ось тільки що я, що Микита – все шукаємо причину, аби відкласти дату весілля. Хто в наш час в свої двадцять чотири роки хоче пов’язувати себе узами шлюбу? Ніхто! Але справа навіть не в цьому. Навіть зараз, стоячи поруч, ми не торкаємося один одного. Микита приклеївся до своєї ненаглядної машинки, а я зберігаю відстань витягнутої руки. У нього не виникає бажання мене обійняти, а мені й не треба. Мені не подобається, як він цілується і я вже третій місяць поспіль «морожусь» від його натяків забратися в ліжко. Не хочу, хоча трахатись він вміє, саме він став моїм першим і як всі думають єдиним, але … головна причина в тому, що я його не кохаю. Та й він не вмирає від любові до мене. Ми просто жертви обставин, заручники грошової імперії наших батьків. Тому що у шоколадного життя є побічні наслідки, ти не тільки улюблена дочка або син, ти ще й вигідне вкладення, вливання та гарантія безбідної старості наших предків. Єдина людина, кого боїться Микита Обертинський – це його батько. Там такий ексклюзивний деспот, що я теж побоююсь Віктора Миколайовича. Тому ми з Микитою знаємо, що одного разу нам все-таки доведеться зіграти пафосне весілля, народити, як мінімум, парочку діточок, і впевнено зображати щасливу сім’ю. Як, наприклад, це роблять мої батьки. У мого татуся є коханка, але мама вперто робить вигляд, що ніякої іншої жінки в житті її чоловіка не існує, і що у нас все добре. Не здивуюся, що у Микити теж є подружки. Швидше за все, адже він міг би запросити мене з собою на відкриття Ромчиного клубу, значить, він там буде з черговою «соскою», як називає Олеська дівчат з накачаними філером губами. 

Але я навіть не засмучуюсь, що поки я буду гостювати у Ліни в Радселі, пораючись з хрещеником, мій милий буде відриватися та запалювати, навіть не згадуючи про мене. Мене це не засмучує, мене це дратує. Злить, що я колись вірила, що існує кохання, вірність та інша романтична нісенітниця. Напевно, нам з ним буде легко удавати ідеальну сім’єю, тому що у нас немає щодо цього ніяких очікувань, а слідувати за шаблонним сценарієм завжди просто. Люди нашого кола ведуть подвійне життя і це вже стандарт. Як каже моя рідна тітка: «народжувати дитину потрібно не від коханого чоловіка, а від того, хто зможе цю дитину забезпечити». Ось і вся філософія. Навіщо морочитися! 

Як же я сумую за дівчатами, хочу вирватися, щоб ненадовго відчути себе вільною! Щоб обличчя відпочило від масок та натягнутих посмішок.

– Коли повернешся? – гарненьке обличчя Микити розтягується в ледачій усмішці, це він так зображує ніжність. Відштовхується від своєї зацілованої машинки і підходить до мене. З чого це раптом?

– У понеділок. Погостюю у Ліни, вона там зовсім зів’яла, розворушу її трохи, – відповідаю я і підозріло кошуся на його руки. Спочатку він стиснув мої плечі, потім прилаштувався долонями на моїй талії, а після подумавши, ковзнув правою рукою трохи нижче, стиснувши мою сідницю.

– Улько, ти ж знаєш, що ти дуже красива?

– Ага, мені це твердять всі мої двадцять три коханця, – пирхаю я. Що це почуття провини? Або помітив, що хтось із моїх спостерігає за нами з вікна?

– Я серйозно! Батько знову вчора чіплявся з питаннями про весілля, – ах, он воно що. Тільки не думай мені сказати, що ти погодився і вибрав дату! – Може, махнем на тиждень в наш будиночок в Карпатах?

– Навіть не знаю, – намагаюся м’яко вивільнитися з його рук. – Може, у вересні. У мене взагалі на літо стільки планів. Карпати та весілля точно в них поки не входять. Скажи батькові, що нам поспішати нікуди. В Європі взагалі прийнято одружуватися, коли вже глибоко за тридцять, а ми ж прагнемо до Європи, так що нам є на що рівнятися.

– Не прокотить, – скривився Микита. – Він дав мені терміну максимум півроку. Нещодавно при медичному обстеженні у нього знайшли щось схоже на пухлину, і батько хоче побачити онуків за життя.

– Ага, значить, запрошення в Карпати пов’язане саме з цим, будемо робити спадкоємця?

– Давай без іронії. Швидше за все восени зіграємо весілля і було б непогано, якби до цього часу ти вже залетіла. Так що припиняй пити протизаплідні і настроюйся на часті побачення зі мною.

– В сенсі? – я навіть позадкувала. – А чому у мене ніхто не запитає чи хочу я ставати матір’ю в двадцять чотири роки?

– Уляно, не дратуй мене. Ти прекрасно знаєш, як ми вчинимо. Ти єдина дочка своїх батьків, я єдиний син у своїх, ми з’єднаємо капітали обох сімей. Нам світить шикарне життя «ні в чому собі не відмовляй» і наш борг зробити спадкоємця для цієї імперії. Що складного? Будемо більше трахатись, – мені хочеться вмазати по обличчю цьому безхребетному любителю красивого життя.

– Ось тільки це я буду вагітною, а не ти, йолопе. Це мені доведеться терпіти всі ці «принади-жахи» народження дитини. А тобі, звичайно, не складно, сунув член і готово! І погнав на тачці колесити, чіпляючи дівок по клубах! Якщо мені пора кидати пити протизаплідні, то тобі пора зав’язувати покурювати травичку! Кажуть, від неї сперматозоїди недієздатні. До речі, якщо зі спадкоємцем виникнуть проблеми, мені буде на кого спихнути провину!

– У тебе що «ці» дні? Чого ти так завелася?

– Нічого, – стискаю кулаки, беручи себе в руки. – Так, у мене пмс, так що забирайся поки не покусала.

– Тоді в понеділок заїду, дізнаюся, як ти, – вмощується він на сидіння, любовно стискаючи кермо. Як можна так дуріти від тачок?

– Це ще навіщо? «Ці» дні триватимуть до наступних вихідних, – брешу я не моргнувши й оком, бо до місячних ще десять днів. Потім знов щось вигадаю. – Або батько розписав для тебе графік відвідувань майбутньої дружини?

– Не стій на сонці, воно на тебе погано діє. І не гони по трасі, пам’ятай, що у тебе весілля на носі, – посміхнувся Микита, зірвавшись з місця. 

Беру Батлера та йду гуляти з моїм улюбленим псом, потрібно заспокоїти нерви, це єдине, що мені допомагає останнім часом.

Я не хочу одружуватися з Микитою! … Але відмовитися від цього влаштованого, забезпеченого життя я теж не можу, «до хорошого звикаєш швидко», як любила повторювати мій репетитор з англійської. Я щоправда не знаю з чим порівнювати, я ніколи ні в чому не потребувала, у мене завжди було все найкраще. Навіть нудить іноді від самої себе, що я не можу наполягти на своєму заради цього комфорту.

Телефон в кишені квакнув повідомленням. Думала Ліна хоче уточнити у котрій годині я завтра приїду, а виявилося, що це Ромка знову надіслав якийсь вульгарний анекдот. Вистачило мені розуму одного разу зустрітися з кращим другом Микити, тепер ніяк відчепитися від мене не може. 

«Поворкуємо?» – тут же знову приходить від нього.

«Зайнята!» 

Поворкувала вже з іншим придурком. Я стаю злою, і це мені не подобається. Тому я так рвуся до дівчат, тому що тільки вони здатні витягувати з мене – мене справжню, і люблять мене такою, яка я є.

– Мам, хочу з тобою порадитися! – розмахую перед нею руками, втративши терпець. Як можна годинами висіти на телефоні з подругами та ріднею, і говорити ні про що?! Я ось, наприклад, терпіти не можу, роблячи свої справи, базікати, притискаючи плечем телефон до нещасного спітнілого вуха. Стала помічати, що мама вже і без телефону ходить в такій позі – притискає плече до вуха, щоб вправність мабуть не втратити або її остаточно перекосило. Я люблю спілкуватися «живцем», інша справа, коли обставини змушують так спілкуватися через відстань або зайнятість. А тут же ні, просто чеше язиком, обговорює якусь Ірку, майбутній дівич-вечір в Італії і минулий в Бразилії, маску для обличчя нової фірми і те, що позавчора їй наснився чорний півень. Якщо вона через дві хвилини не зверне на мене увагу – почну у неї на очах битися об стінку головою, може помітить.

– Що ти хотіла, мила?

– Нарешті! Ура, ти на зв’язку! – ятрю я, – Збираюся пройтися по магазинах. Завтра я їду до Ліни, якщо пам’ятаєш. Хочу тебе запитати, що можна подарувати на день народження однорічному малюку?

– А що це Микита так швидко поїхав, навіть до будинку не зайшов? – дійсно, на фіг їй потрібен мій хрещеник. – Наступної суботи у нас сімейні посиденьки з Обертинськими, – добре, що попередила, матусю, буду тепер сушити мозок як від цих посиденьок відхреститися. – Що я тобі можу порадити. …Вони люди прості, подаруй їм гроші, – знизує вона своїми кривими плечима. – Мені здається чи ти сьогодні бліденька?

– Благородна блідість дівчатам до лиця. Дякую за пораду, мам. Вибач, що відволікла, – важко зітхаючи, качаю головою, спускаючись з другого поверху. Порадниця, бляхо. Доведеться самій щось придумувати.

«Улю, нам правда потрібно поговорити. Це стосується Микити!»

Знову Ромка. Нахаба-прилипала так просто не відчепиться.

– Зустрінемося через сорок хвилин на проспекті Пушкіна біля кафе «Дісконт». Підеш зі мною по магазинах, там і поговоримо, – набираю його номер і кидаю в слухавку, скрипнувши зубами.

– Як скажеш, моя королева, – і я уявляю з якою посмішкою він це вимовляє. З двох одне: або буде вмовляти мене скоріше вийти заміж за його кращого друга, тому що той вже встиг йому поскаржитися, а Ромка теж залежить від грошиків Микити; або донесе мені на свого кращого друга, виляпає якийсь пікантний секретик, тому що він якось по необережності заїкнувся, що хоче відбити мене у Микити. Така у них дивна дружба. А мені не потрібен ані той, ані інший, але інформація може стати в нагоді.

Він вже тут, довготелесий усміхнений проноза, який любить вихвалятися, що може робити гроші з повітря. Ромка обожнює брендові шмотки та музику. Несерйозний, безвідповідальний марнотратник життя.

– Може, зайдемо кави хильнемо? – шкіриться, нишпорячи по мені своїми оцінюючими оченятами. Затримує погляд на моїх струнких ногах та зітхає, не дарма я значить сьогодні одягла шорти. – Улько, красива зараза, у мене дивлячись на тебе слина тече! Не соромно так знущатися над хлопцями?

– Якими хлопцями? Тими, хто дістає своїми лестощами?

– А я думав, дівчатам приємно отримувати компліменти, – анітрохи не образившись, гмикає він, відчиняючи переді мною двері.

– Щирі компліменти в рази цінніші.

– В сенсі?

– Проїхали, – махнувши рукою, сідаю за столик. – Давай вже викладай, що там такого термінового. До речі, заздалегідь вітаю з відкриттям клубу. Як-небудь загляну, але завтра мене не буде в місті.

– Знаю, що не буде. Микита сказав, що прийде з Віолою. Пам’ятаєш таку? Він зараз з нею серйозно замутив, майже безперервний двотижневий трах.

– Якщо чесно, не пам’ятаю. Мені в принципі по барабану, – зітхаю, і відвертаюсь подивитися у вікно. Мене це дійсно не зачіпає, прикро просто, що доведеться зв’язати з цією людиною свою долю, бо примха наших батьків прийняла хижу форму. – От якби ця Віола народила йому спадкоємця замість мене.

– Ну, по-перше, Обертинські навряд чи поласяться на дочку власника лазні, а, по-друге, коротше …я тобі зараз дещо скажу, але ти будеш мені потім винна. …У Микити вже є дитина. Тримісячна дівчинка. Він тримає це в страшній таємниці від свого старого. Домовився з матір’ю дитини, щомісяця платить їй чималі бабки, але будь-які стосунки з нею порвав. Ти її не знаєш. Звуть Кама, художниця, але на мою думку трохи придуркувата. Так що поки ти там сидиш в своєму банку, а у вільний час вчиш мови – життя мого друга і твого нареченого протікає яскраво та насичено.

– Дико за нього рада. Слухай … я, звичайно, в легкому шоці. Але це ж може мені допомогти! Це мої дверцята на свободу, – я посміхнулася, глянувши на Ромку вже більш привітніше. – І що ти хочеш за цю інформацію? – хоча тут і питати не треба було, я знала, що йому потрібно. Чим сильніше я його відштовхувала – тим наполегливіше він мене домагався. Але схоже, що сьогодні він дійсно подарував мені ключик, причину, яка дозволить мені отримати бажане – звільнитися від нав’язуваного шлюбу. А Микита сам винен.

– Хочу справжнє побачення. На декілька днів. Де-небудь подалі звідси, – ворухнув рудуватою бровою Ромка.

– А по-швидкому тебе не влаштує?

– Ні-і, тепер стало все набагато серйозніше. Простий перепих мені не цікавий. Я хочу гуляти по пляжу, тримаючи тебе за руку, і вести довгі розмови.

– Ром, ось тепер я дійсно в шоці! Про що ми будемо вести ці довгі розмови? – пирснула я від сміху. – Будеш мені нити про те, що чайки обгидили твою улюблену футболку? Сміятися з гладких жінок на пляжі? Тому що єдине для тебе чтиво – це інстаграм. А останнє, що ти дивився – це кілька частин Гаррі Поттера в десятому класі. Зізнайся, ти мазохіст? Тобі подобається, коли я над тобою знущаюся, висміюю та всіляко демонструю, що я набагато розумніша за тебе?

– Мені подобається, що ти сильна та уперта. Подобається, коли ти вмикаєш стерву. Тому що тоді я уявляю, що ця стерво буде моєю.

– На цій оптимістичній ноті ми закінчимо. Я сьогодні добра, не хочу розбивати чиїсь надії. Про побачення я подумаю, але не впевнена щодо найближчого часу. На цих вихідних я їду з міста, – хоча я дуже сподіваюся, що це побачення так і не відбудеться. – А тепер по магазинах! У тебе ж є племінник, ти повинен знати, що можна подарувати маленькій дитині.

Ніколи не ходіть по магазинах з хлопцем, який в душі залишився дитиною! Ніколи! Тому що, на його думку, абсолютно неможливо обійтися від чотирьох машинок, «як же ти не розумієш, Улько, вони ж різних марок», залізниці та робота, який може навіть показати середній палець, якщо постаратися. А ще велосипеда, дитячого крісла-мішка у вигляді єнота та великого м’яча. Від себе я ще додала дві ілюстровані книги дитячих казок та зимовий комбінезон на виріст.

І після того, як цей телепень завив мені, що, мабуть, теж хоче дітей, бо покупка іграшок розбудили в ньому глибоку ностальгію за дитинством, я дуже вдало змилася, під приводом, що у мене запис до косметолога. А сама рвонула додому, і зачинившись у своїй кімнаті врубила музику, стрибаючи з Батлером на ліжку у передчутті поїздки та … свободи. Мені вже зараз хотілося повернути Микиті обручку. Але я вирішила почекати до наступних вихідних. Розірву заручини на цих «сімейних посиденьках».

Від Дніпра до Радсела дорога займає одну годину. Я виїхала об одинадцятій, значить, близько дванадцятої повинна бути на місці. Олеська обіцяла приїхати десь о третій, добираючись якимсь немислимим чином із Запоріжжя.

Найщасливіший відрізок мого життя – це коли батьки відправили мене в дев’ятому класі в літній еко-табір в Яремчі. Там я й познайомилася з дівчатами, з Ліною та Олеською. І вже десять років, як ми дружимо. Зідзвонюємося щодня, зустрічаємося раз на тиждень і щороку влітку разом їдемо відпочивати до моря. Щоправда, не знаю, як буде в цьому році, навряд чи Ліна залишить свого малюка. Раніше, коли Ліна жила в Дніпрі зустрічатися було простіше, навіть Олеська вибиралася зі свого Запоріжжя. Але коли рік тому нашу подругу відвезли до Радсела, стало туго. Я відчуваю, що їй там не подобається, як і ідея її чоловіка стати фермером. Щось голос у неї останнім часом якийсь сумний, Олеська теж помітила. Потрібно буде поцвірінькати по душам, відправивши її Сашка подалі.

– А-а-а-а!!! Привііііііт, кумонько! Вітаю тебе з іменинником! – вискочила я з машини, помітивши Лінку.

– Тихіше, ненормальна, ти мені Єгорчика розбудиш, – сміючись, обіймає мене подруга. – Привіт, привіт! Як добре, що ти тут. Боже, як я скучила і як ти добре пахнеш!

– Де твій чоловік? Потрібно щоб він допоміг мені вивантажити подарунки з машини. А можна я його потискаю?

– Кого, мого Сашка? – ірже Лінка.

– Тьху на тебе, хрещеника мого, – тягнуся я до коляски.

– Він тільки заснув, потім ще награєшся. Можу тобі його на тиждень віддати, потренуєшся заодно. Зараз Саньку покличу.

Поки Лінка побігла до будинку я, не втримавшись, все ж таки  легенько помацала щічку цього маленького кнопика, який так мило сопів в колясці. Просто доторкнулася, але його оченята відразу розплющилися, ми злякано втупилися один на одного, а потім ображено скривившись, він раптом заволав на все горло і ніякі мої вмовляння вже не допомагали.

– Так і знала, що розбудиш. Будеш тепер катати, мені ще купу всього приготувати потрібно, – бурмочучи показалася Лінка.

– Привіт, Улько! – Сашко у неї видний, широкоплечий, чорнявий, кароокий. Лінка за пару днів у нього закохалася і нам з Олеською тоді всі вуха продзижчала. Вона у нас першою заміж вискочила через півроку після знайомства. Ще через півроку завагітніла, і як висловилася наша Олеська противниця шлюбу – «поставила хрест на житті».

– Привіт! За мною! – і ми всі тупотимо до моєї машини.

– Ти що магазин іграшок грабанула? – чухає маківку Санько, дивлячись на забите заднє сидіння. – О, залізниця! Я колись в дитинстві теж мріяв про таку!

– Ну все, не знаю, як Єгору, а нашому татові тепер буде чим погратися, – гмикає Лінка. – Чудо ти моє, навіщо скажи ти так витратилася? – дивиться вона на мене.

– Мені не шкода, – знизую плечима, сміючись з Сашка, який поліз діставати керованого робота.

– Більше так не роби. Дзвони мені, якщо надумаєш щось купувати.

– Або мені! – перебиває дружину Сашко. – Мені як раз гума зимова потрібна.

– Так, хрещена бере хрещеника і марш гуляти, я піду кришити салати, а велика дитина залишить робота в спокої та відправиться розставляти столи, скоро гості зберуться, – прийняла командирську позу Лінка. – Тільки перекинь ручку і кати його перед собою, щоб він не бачив, нехай думає, що це мама його по вулиці трясе. Може, знову засне.

Я і схопивши коляску, радіючи, що мені дісталося легке завдання, вирушила подорожувати Радселом. Погода пречудова, повітря чисте, природа! Обожнюю червень, черешні …

І тут я застигаю поруч з почервонілою черешнею. В інших дворах я дивилася лише рожевіють, а ця мабуть рання, вже достигла. Єгорка заснув, я прилаштувала його в тіньочку і потягнулася до нижньої гілки. А що, черешня росте край дороги, я тільки кілька ягідок зірву. Вони ж такі смачні, солодкі. Шпакам можна, а мені ні? … І тут через деякий час, до свого превеликого сорому, я помічаю хлопця, мабуть, господаря черешні, який стоїть і дивиться на мене з неприхованою претензією. Дивиться, але мовчить. Симпатичний такий хлопець, блакитноокий. Напевно добрий, раз такий терплячий.

– Ой, вибачте. Мені дуже соромно, – стаю одного кольору з черешнею. – Зголодніла та захопилася. Давайте я вам заплачу! – метушливо полізла до кишені, згадавши, що у мене там завалялися сто гривень. Але хлопець лише заперечливо похитав головою, розвернувся і мовчки покрокував геть.

– Що така перелякана? – зустрічає нас Ліна біля хвіртки. – Несешся, ніби за тобою собаки гналися.

– Ой, подруго, я так зганьбилася. Прикинь, обнесла сусідську черешню, ну …як обнесла, одну гілку всього лише обскубла без дозволу. І хлопець на мене так дивився осудливо, як на злодійку. Я й є злодійка. Капець, докотилася. Я йому запропонувала грошей, а він промовчав і пішов. Мабуть, ще більш образився. Це на сусідній вулиці, будинок з синім дахом, там ще на стовпі лелека штучний сидить, – видихнула я, розмахуючи руками.

– Дуриндо, лелека справжній, – посміхаючись, хитає головою Ліна. – Чужі черешні обривати звичайно недобре, тебе мама хіба в дитинстві не вчила? Ян, напевно, здивувався, коли побачив міську красуню, що напала на його черешню. Але він нічого б і не відповів, Уль, він німий.

– Та ти що? – завмираю я. – Як шкода хлопця, такий симпатичний.

– Симпатичний. Нещодавно перебрався в село. Чує, але не говорить. Така ось біда у людини. Наші баби вже встигли розвідати, що хлопець начебто непоганий, ввічливий, спокійний, добрий, хазяйновитий.

– Треба буде йому що-небудь натомість віднести. Даси шматок торту? Піду його пригощу, інакше мене совість загризе.

– Що прямо зараз підеш? – Лінка смішно округлила свої сірі очі. – Тільки не довго, вже скоро будемо сідати за стіл, і Олеська ось-ось підтягнеться, – щедро відрізавши великий шматок торта, вона з ніжністю поклала його в пластмасовий судок. – «Кучерявий пінчер», сусідка тітка Валя пече. Смакота. Уль, тільки не шокуй бідного хлопця, знаю я тебе.

– Гаразд, подумаєш, один раз дельфіна до істерики довела! – махнула я рукою. – Він, між іншим, тебе в море намагався поцупити. А більше я нікого не шокувала. Насправді я прекрасна людина, ти сама мені писала в привітаннях з днем ​​народження місяць тому.

– Так і є, прекрасна, але напориста часом, – сміється подруга, облизуючи виделку. – Не збий його хвилею своєї чарівності.

Гордо марширую з судком в руках на сусідню вулицю, на моє щастя собаки у дворі немає, інакше довелося б кидатися в неї кучерявим пінчером, хвіртка не замкнена. Господаря у дворі ніде не видно, тому стукаю в двері і чекаю, подумки репетируючи промову.

Але коли він різко виник переді мною на порозі, у мене чомусь цю саму мову і відняло. … Його очі настільки блакитні … наче небо навесні, ясні, бездонні … здивовані. І вії такі пухнасті, у мене ніколи не виходило так закручувати кінчики, навіть навороченою тушшю з супер щіточкою. Родимка на лівій скроні, маленький шрам на підборідді, щока забруднена побілкою. Все це проноситься та відкладається у мене в голові, поки я стою і розглядаю його, як ідіотка. Але після, нарешті, помічаю, що його одяг весь покритий слідами ремонту, що я звичайно ж приперлася невчасно і його права брова зігнулася знаком питання.

– Привіт. Я тут … прийшла замолювати провину. Не хочу здатися нахабною дурепою, – посміхаюся і відчуваю, що з якогось переляку знову почервоніла. Хоча, по-моєму, востаннє я червоніла в третьому класі, а сьогодні вже двічі. Просто він так уважно і серйозно на мене дивиться. – Давай ти нібито пригостив мене черешнею, а я пригостила тебе тортом. Так? …Тьху ти, якось дивно прозвучало, я взагалі-то не це хотіла сказати. … Мене звуть Уляна. До подруги в гості приїхала …

Ось чого мені не вистачало – посмішки. Причому спочатку посміхнулися його неймовірні живі очі, а потім вже губи. Видно, він зрозумів, що почервонілій дівчині, яка вже почала заїкатися потрібно терміново допомогти перестати ганьбити себе. І дивлячись на те, як я вчепилася в цей судок, немов я доповнення до «Кучерявого пінчера», Ян киває мені, запрошуючи зайти всередину. У будинку дійсно у всю кипить ремонт, який він швидше за все робить своїми руками, тому можна не роззуватися. Слухняно йду за ним на кухню, нарешті розлучаюся з тортом і спостерігаю, як він спокійно вимив руки, дістав тарілку, щоб перекласти частування. Я чогось чіпко стежу за кожним його неквапливим рухом і поглядами, які він на мене кидає. Відразу можна сказати, що ця людина сповнена власної гідності, він би у мене черешні точно не крав. Не дивлячись ні на що – Ян не закомплексований. Мені якось не доводилося спілкуватися з німими людьми, але мені чомусь здавалося, що цих людей мучить відчуття власної ущербності, але поведінка Яна говорить мені про те, що я помилялася. Він ані краплі не збентежений, на відміну від мене, ніякої нервозності з його боку або недружелюбності.

– О, ні, це не обов’язково! – спохопилася я, коли він взявся мити цей клятий судок. Який хороший, привчений до порядку хлопчик. Моє обурення проігнорував, робить те, що вважає за потрібне. Щось мені підказує, що він ще й впертий. Ну і так як довго мовчати я не вмію, тому моє запитання пролунало прямо. Не думаю, що потрібно робити вигляд, ніби його німота – це закрита і незручна тема.

– Дуже мало людей знає жестову мову. Як ти спілкуєшся з сусідами? Записками? Або віддаєш перевагу звести будь-яке спілкування до мінімуму? … Прошу, не вважай мене нетактовною, просто мені, людині, яка обожнює живе спілкування, дуже складно зрозуміти, як це жити так відокремлено. Для мене це немов самотність в натовпі. Пробач … мене іноді заносить, – видавила я, коли Ян демонстративно ткнув мені в руки чисту тару, кинувши на мене такий багатозначний погляд. Так, напевно, я все-таки перегнула палицю. З чого раптом йому «бути відвертими» з незнайомкою. – Я, мабуть, піду. …Бувай. Вибач, якщо я тебе чимось засмутила, – повернулася я до дверей.

Але коли Ян торкнувся моєї руки … трохи вище ліктя … я моментально застигла. Такий звичайний і водночас незвичайний дотик, він наче погладив мене кінчиками пальців. Нібито кажучи «все нормально, не переживай». І коли я до нього обернулася, Ян, посміхаючись, вже взяв ручку і блокнот.

«Звичайно ж з тими, хто не знає мови глухонімих, я спілкуюся письмово. В еру інтернету такі як я, чатяться в соцмережах або переписуються в телеграмі. Рідні дзвонять мені по телефону, я кидаю їм відповідь повідомленнями. Для мене це настільки звично, що я не бачу в цьому проблеми. Я задовольнив твою цікавість? Черешні можна рвати, скільки захочеш. Просто потрібно було запитати дозволу»

Він писав дуже швидко, розмашисто, після, запитально глянувши на мене своїми іскристими очима. І мене осінило, чим же так вразили мене ці очі. … Вони «говорили»! У цьому погляді було стільки емоцій: доброти, легкої іронії, людської симпатії, поблажливості, якоїсь душевної простоти. Ніколи в житті я не бачила таких виразних очей.

– Добре, спасибі, – кивнула я, посміхнувшись.

«Посміхайся частіше. У тебе гарна посмішка» – знову чиркнув він на папері.

– У тебе теж, – засяяла я, і не втримавшись, стерла побілку з його щоки. Недбало-турботливим дружнім жестом. Після чого вибігла надвір. Мені сподобався цей хлопець з його надзвичайно ясними очима і лагідною усмішкою великодушного чоловіка. Не хлопця – чоловіка! Він був старший за мене, йому було десь близько тридцяти, і можливо, я здавалася йому дівчиськом, дурною та несерйозною. Але коли я вийшла на вулицю, у мене в душі раптом щось запалилося. Таке дивне почуття. Незрозуміле. Радісне, сумне, лякаюче, гірко-солодке. Пам’ятаю, моя прабаба називала схожий стан «цвіт папороті знайшла». Ніколи до цього моменту не розуміла, що це означає.

– Я її, бачте, тут чекаю, виглядаю! А її десь носить! – вигукує Олеська, вибігаючи мені назустріч. Я в свою чергу вищу та кидаюся тискати цю зеленооку вреднюгу.

– Пройдися ще трохи, Улько. Ох, ну й ніжки! Навіть у мене все всередині перевертається, дивлячись на твої ніжки, – цокає язиком Олеська.

– Напевно в Дніпрі хлопці компліментами закидають? – вставляє Санька.

– Чоловіки не вміють робити компліменти! Чоловіки вміють тільки брати! – войовничо підкидає голову нашу бунтарка. – Скажете, я помиляюся? Ти коли останній раз своїй дружині говорив компліменти?

– Та годі тобі, не заводься, – шикає Лінка і чомусь хмуриться. – Нарешті всі в зборі. Ходімо святкувати день народження мого синочка. 

І я розцілувати її готова за те, що вона не питає мене, як я сходила до Яна.

Але пізно ввечері, коли гості розійшлися, а іменинник солодко заснув – ми все ж таки знайшли сили виділити час поговорити подалі від чужих вух, по-швидкому прибравши наслідки свята. Забравшись на сінник, ми вляглися на ароматне сіно, слухаючи ніч.

– Мені щось в дупу коле, – почала крутитися Олеська.

– Не дивно. Це твоя карма, – пирснула я. – А пам’ятаєш, як ти в таборі на їжака сіла? – звичайно ми всі про це пам’ятали. Тому ми з Лінкою тут же починаємо давитися від сміху.

– От дурепи, стільки років пройшло, а вони ніяк заспокоїтися не можуть, – бурчить Олеська. – Зараз я почну згадувати, як ти, Улько, нам тоді в карти бажання програла і пішла просити прищавого вожатого помацати тебе за цицьки. Оце де смішно було.

– Я так сумую за тим часом, – раптом сумно зітхає Лінка.

– Давай, колись, що трапилося? – підсіла я до неї ближче. – Тебе щось гризе, по очах бачу.

– І не тільки по очах, – підтакує Олеська, теж повертаючись обличчям до Лінки. – Голос такий зів’ялий. Зізнавайся, ревеш ночами? Говори, хто образив. Ми йому швидко роги скрутимо!

– Мені здається … у мого Саньки хтось є, – видавила Лінка. – Він … він мене більше не хоче. …Все ніяк не можу скинути ці п’ятнадцять кіло, які набрала після пологів. А ще живіт в цих жахливих розтяжках, – починає вона тихенько схлипувати. – Днями вирішила до нього позагравати, проявила ініціативу, полізла з поцілунками. А він відсунувся від мене, сказав, що втомився і повернувся на другий бік. Ніякої ніжності останнім часом, ніякого «я тебе кохаю».

– От не даремно я щось сьогодні таке відчула. Люблячому чоловікові взагалі до одного місця твої розтяжки. Просто твій Санька вродливий козел, який не заслуговує на таку дружину! – завелася Олеська. – А я тобі казала: «не поспішай заміж вискакувати»!

– Це тепер не допоможе. У них дитина, – обіймаю Ліну за плечі, притискаючи її до себе. – Ти ж вже Єгорку не годуєш. Давай спробуємо сісти на дієту. Давай купимо тобі офігенно-сексуальну білизну. Заради такої справи можу навіть з хрещеником посидіти. Запалиш свічки, полоскотаєш Сашка за яйця і він твій.

– Пф! Припустимо, спокусити його можна, надіти красиві труси і розбудити фантазію. Мені не подобається саме ставлення! – не вгамовується Олеська. – Вона значить до нього, а він від неї. І це вони тільки два роки разом прожили, а що потім буде? На голові стояти? Я б поговорила з ним прямо. Треба відкоркувати пляшку вина, посадити навпроти і викласти факти.

– Він тільки психувати почне, – хитає головою Ліна.

– Коротше, дивлячись на вас, я ніколи заміж не вийду. А ти приречена, коли голову в петлю сунеш? – щоб дати Ліні заспокоїтися, Олеська переключилася на мене.

– Сподіваюся не скоро і точно не за Микиту!

– Ось з цього місця, подруго, будь ласка, детальніше. Давненько не слухала несамовитих, хапаючих за душу історій, – гмикає Олеська і вони з Лінкою витріщаються на мене в усі очі.

Ну, я й поділилася змістом розмови з Микитою та Ромкою. Розповіла в подробицях, що від мене вимагають «залетіти» та готуватися до весілля, і що кращий друг мого хлопця здав його з усіма потрохами.

– Ах він козяча морда! Гондон! – викрикнула Олеська, хапаючись за сигарети. – Мене зараз порве просто на сотню розгніваних монстрів!

– Балда, хто на сіннику курить?! – перелякано стукнула її Лінка. І та бурмочучи собі під ніс гнівні прокляття на адресу козячої морди, сповзла вниз, вискочивши з сараю.

– Зараз знов накуриться, як павук, – бурчить Ліна. – Може, і мені почати курити? Кажуть, від цього худнуть.

– Я тобі почну! Навіть не думай! – шиплю на неї нервовою вихователькою, висунувшись у віконце до Олеськи. – Ти кого з них мала на увазі?

– Всіх! Що Микита цей твій, що Ромка, що цей деспот майбутній свекор – всі вони гондони! – ричить Олеська. – Теж мені власність знайшли! Розсовуй ноги, народжуй багатого спадкоємця і ось на тобі пару мільйонів гривень, стули писок та насолоджуйся життям, яке ми тобі забезпечуємо! А цей задрот, здав друга і теж на щось сподівається! Думає, ти позбудешся від Микити і тут же дозволиш залізти тобі в труси черговій тварюці!

– Отакої, останній келих вина був для тебе явно зайвим. І як же їм пощастило, що вони зараз не поруч з тобою, – хмикаю я, потішаючись з цього емоційного фонтану.

– Я ось дивлюся на ці вила з граблями і теж думаю, як пощастило Микиті Обертинському, що він зараз далеко звідси! Що будеш робити?

– На наступних вихідних ми вечеряємо у них вдома, ось я й викладу факти разом з обручкою.

– Ох, щось мені підказує, що для них це не аргумент, – зітхає Ліна. – Вони вже все вирішили і спланували за тебе.

– Я теж так думаю, – заповзає назад Олеська. – Бігти тобі треба або прийняти їхні умови, якщо комфортне життя тобі дорожче. Або ти пошлеш їх усіх на хрін і залишишся, можна сказати, без копійки, гордо почавши все з нуля. Або вийдеш заміж, народиш дитину, заведеш коханця, закриєш очі на коханок Микити і будеш знімати стрес десь в Майямі або на гірськолижному курорті в Швейцарії. Все залежить від твоїх принципів та цінностей, моя улюблена подруго. І якщо вже я тебе полюбила, значить в тобі закладені правильні цінності. Вже не знаю яким дивом це сталося, видно на мажорку наш з Лінкою вплив позначився.

– Розумію, що мені потрібно вибрати. Просто і складно водночас. Я ще буду думати над цим, довго та болісно розмірковувати.

– Буду за тебе тепер переживати. За когось завжди легше хвилюватися, ніж ламати голову над своєю проблемою, – Лінка лягла поруч зі мною, поклавши мені голову на плече. – Я теж не знаю, що мені робити. Адже стосунки з Сашком – це одна сторона, а те, що мені не подобається ця затія з фермерством – інша. Він вирішив взяти в довгострокову оренду землю, насадити винограду, малини, лохини і таким чином розбагатіти, коли через пару років він завалить супермаркети нашими ягодами. І для цього, звичайно, мій ідіот хоче взяти кредит.

– Якщо затія не гарантує швидкого зростання прибутку, я, як керівник одного з відділень банку, не раджу зв’язуватися з кредитами. Але мене Санька не буде слухатися, вірно? Я для нього не авторитет. У його фантазіях все райдужно та прекрасно, видно думає, що через пару років він стане першим мільйонером в Радселі.

– Щось на кшталт цього. Що нам з тобою робити, Улю?

– Втечемо шукати притулок у Олеськи. Ти приймеш нас, войовнице? Розповідай, як твої справи? Ми тут ніс повісили, соплі жуємо. Скажи, що в тебе теж не все в порядку, щоб нам спокійніше було, – підколюю я її. Я обожнюю її іронію, а Олеська любить мої заскоки.

– Які добрі подруги. Гаразд, кину на чашу справедливості і свої соплі. Пам’ятаєте, я розповідала вам про Олега?

– О, звичайно, я сподівалася почути продовження історії про загадкового хлопця з неземною харизмою, який приїжджає щочетверга рівно о другій годині дня, робить покупки в вашому магазині, ніколи не забирає здачу, багатозначно тобі підморгує і зникає за поворотом на своєму чорному мерсі, – але дивлячись на вираз обличчя подруги, розумію, що нас очікує досить сумна розв’язка.

– Цього четверга він прийшов з дружиною, – процідила крізь зуби Олеська. – Але йдучи, ця сволота, поки його дружина не дивиться, знову мені підморгнув, підсунувши разом з готівкою номер свого телефону. Щоб ви на це сказали?

– Дивуюся, як ти його не прибила. Зрозуміло, чому ти так розлютилася на весь рід чоловічий. Напиши йому, що він козел і заблокуй номер.

– Я так і зробила, – буркнула мені Олеська. – Зустріти справжнього чоловіка стає все більш нереально. 

Почувши її слова, я раптом подумала про Яна, згадала вираз його «балакучих» яскравих очей, його теплу усмішку, це відчуття «лоскоту в душі», яке у мене виникло поруч із ним. Згадала і посміхнулася. Чомусь мені здається, ні, я навіть в цьому впевнена, що він не здатний робити гидоти, ображати жінок та стояти в одному ряду з тими, кого Олеська відносить до загону «повних дурнів». Але своїми думками я ділитися з ними не стала. Сама ще не знаю, що це таке.

– Олесь, залишишся на вихідні? Відірвемося, позасмагаємо, нажеремося полуниці на халяву, – кидаю я їй.

– Не можу, завтра потрібно бути на роботі, не вийшло помінятися, напарниця захворіла. Тому рано вранці я стрибну в автобус і покочуся назад в Запоріжжя. Не охкай так, Улько, мені самій прикро, але нічого не поробиш.

На наступний ранок, провівши Олеську, повільно попиваючи каву, я спостерігаю, як Ліна вмовляє Єгорку доїсти кашу, переконуючи його, що ложка – це літак, який зібрався залетіти йому в рот. І якої тільки дітям маячні не нагородять.

– А де твій благовірний?

– Ще о четвертій ранку на риболовлю з сусідом поперся. Хоча вчора обіцяв мені, що займеться дитиною, щоб дати мені час відпочити та поспілкуватися з подругою. Тепер раніше обіду не з’явиться. І так останнім часом постійно, у нього якісь справи, а я кручусь по господарству, тягаючи сина за собою. …Втомилася.

– Я бачу, зайченя. Давай я заберу малюка, прогуляюсь з ним, ти переробиш свої справи, а після ми з тобою, довіримо дитину його таткові і підемо на річку. У тебе є невелике симпатичне відерце?

– Навіщо тобі відро? Зібралася пасочки ліпити на пляжі? – захихотіла Лінка, вже приготувавшись почути від мене чергову ідею фікс.

– Черешні рвати піду. Мені дозволили.

– Він сам тобі запропонував або ти не залишила бідному Яну вибору?

– Не знущайся і гони відро, – розсміялася я у відповідь.

Адже він дійсно сам мені дозволив від чистого серця, по доброті душевній. Черешні я люблю, вони ж і згнити можуть, якщо їх ніхто з дерева не зніме, і не важливо, що я вперше в житті зібралася зробити це власними руками. Я хоч і міська, яка звикла до благ супермаркетів, але руки у мене з правильного місця ростуть. Я, принаймні, на це сподіваюся. Я ось тільки не знаю, чого мене так тягне знову побачити Яна. Аж серце підстрибує. І черешня в горло не лізе, я просто її скубу, складаючи у відерце і постійно поглядаю в бік його двору. А коли він показався, я трохи це саме відерце не впустила, так старалася йому привітно помахати. Посміхнувшись, Ян махнув мені у відповідь, зайнявшись якимись своїми справами. … От бляхо. А прийти допомогти дівчині?! Я тут бачте, стрибаю навколо його черешні, шпаків лякаю та спантеличую сусідок, а він знай собі цеглу якусь з дому тягає. Рву не поспішаючи, одну у відро, другу в рот, і все в його сторону зиркаю. І зрештою, у Єгорки здали нерви, він жбурнув машинку в сторону і почав вимогливо кричати «буба», підстрибуючи в колясці.

– О, ні-ні, колобочок, твоя мама не дозволяє мені тебе нічим годувати, вона мені потім голову відірве. Дивись, яку тобі тітка Уля машинку покаже, червоненьку, і дверцята відчиняються. Клас, правда? Тільки сиди тихенько.

Але він зі мною категорично не погодився, розкричався на всю вулицю, налякавши мене до смерті. Коли діти починають плакати я впадаю в ступор. І якби не Ян, я б може бути теж розридалася.

Сунувши мені в руки свій телефон, на якому було набране для мене повідомлення, він впевнено дістав дитину з коляски, намагаючись заспокоїти цього маленького волаючого упертюха.

«Уляно, я б все-таки радив тобі їх мити, перш ніж їсти. Залиш відро, я принесу дробину і сам нарву. Потім занесу. Не муч хлопця, йди додому»

Ось, він тепер вирішив, що я мучу дитину. А мені навіть самій страшно зізнатися, що швидше за все він має рацію, але це все через те, що мене незрозуміло тягне до цих … блакитних очей. Прочитала, закрила повідомлення і мало не впустила телефон, побачивши на заставці фото миловидної дівчини. От же ж гадство. … І чому мене це так засмутило? Чужий хлопець, сусід моєї подруги, я про нього ні чорта не знаю, він про мене теж. І раптом той факт, що він посміхається цією своєю неймовірною посмішкою комусь іншому і на когось іншого дивиться синявою своїх очей, в яких я вже втопилася, зачепив мене за живе. Я вже мовчу про те, що мені не важливо, що цей хлопець ніколи не зможе вимовити вголос мого імені. …Мені просто так добре стає, дивлячись на нього. В душі ніби теплі хвилі накочують. Очей не можу відірвати від цих міцних плечей, м’язистих рук, які так дбайливо тримають дитину, від його стрункої фігури та симпатичного обличчя. Зараз Ян посміхається Єгору, а заплаканий малий, якому садистка хрещена не дала черешень, посміхається йому у відповідь. А мені хочеться плакати і дізнатися хто ця дівчина у нього на телефоні. Раптом я так гостро усвідомила, що в моєму житті так мало хорошого. І я чомусь не відношу круту тачку, шмотки та гроші до цього «хорошого», ні, то звичне середовище, проживання серед акул. А хороше ось тут, переді мною, добре, чисте, усміхнене і в той же час таке мужнє. …Поруч з яким світ стає світліше.

– Хм, ані відра, ані черешень, – кумедно хитає головою Лінка. – Ну, хоч дитину назад привезла і то добре. Що вже сталося, бідося ти моя?

– Та в порядку все. Ян сам нарве та занесе. Я й так поки навколо тієї черешні стрибала – бабів на лавці стало більше, ніж горобців на паркані. Слідопитки йоли пали!

– Ні-і, вони довідкове бюро, – сміється подруга. – Але настрій тобі ж не баби зіпсували? Я ж бачу, що щось не так.

– Просто свіже повітря сприяє посиленому кровообігу та роздумам над моєю ідіотською ситуацією.

Я як раз вирядилася йти на річку, одягла свій коротенький сарафан в смужечку, волосся вище заколола, аби плавати не заважало, коли в двері легенько постукали.

– Я гляну хто там, – крикнула я подрузі, яка перемовлялася на кухні з Сашком, і судячи з їхнього напруженого бурмотіння, хтось із них кидався претензіями, а хтось огризався. 

Звичайно, я підозрювала, хто це може бути, ну, або просто чекала на нього.

– Мої черешні! – відчинивши двері, засяяла я навіть не глянувши на повне відерце черешень, я дивилася на хлопця, очами їла. Вже не знаю, з яким обличчям я на нього витріщилася, але Ян чомусь аж зніяковів. Може все-таки збило його моєю хвилею чарівності. Поставивши відро та кивнувши мені, він вочевидь зібрався йти, але мені здалося цього замало, що це за спілкування, майнув та зник. …І я зловила його долоню обома руками. Тим більше, що мене розпирало почуття подяки, хлопець старався, рвав в таку спеку для мене черешні.

– Спасибі тобі велике. З мене тепер цілий торт або ще щось смачненьке! – видихнула я, а Ян, глянувши на те, як я вчепилася за його руку, багатозначно підняв брову й посміхнувся. – Ми з Ліною зібралися йти на пляж. Ти вже купався в цьому році в Орілі?

Ян чомусь миттєво насупився і заперечливо похитавши головою, м’яко вивільнив свою руку. Цікаво, йому не сподобалося запитання або я зі своєю настирливістю?

– Ну, що, пішли? – вилетіла скуйовджена Ліна. – О, Ян заходив? Тоді давай візьмемо з собою черешень. Зараз тільки збігаю помию!

– Ви що посварилися? – зиркнула я на подругу, яка рішуче марширувала поруч зі мною вулицею. – Ти ніби не на річку топаєш відпочивати, а барикади йдеш будувати.

– Ти знаєш, що він мені заявив? Що заміжня жінка, у якої є маленька дитина, повинна сидіти вдома і займатися цією самою дитиною, а не звалювати це на чоловіка, тому що у чоловіків інші обов’язки! – видала вона, заричавши. – Що у мене виходить краще, тому що у мене це природою закладено, а через те, що він справляється гірше – у дитини буде стрес, дитина буде плакати за мамою і я буду винна, що Єгор погано спить ночами. І що коли ти приїжджаєш, я стаю такою ж нахабною, як і ти!

– Ух ти, так я його бідного напружую?

– Але це не означає, що ти не повинна приїжджати. Мені не вистачає тебе поруч, сумую за тими часами, коли ми жили в Дніпрі і могли бачитися частіше. Не кидай мене, Улянко. Пообіцяй!

– Я не кину тебе, зайченя. Ми не дамо йому загнати тебе під плінтус. Даремно все-таки Олеська поїхала, можна було б нацькувати її на твого Саньку, вона б йому показала де раки зимують, і риболовлю, і обов’язки його загадкові, а ще б влаштувала номінацію «батько та чоловік року». Може, вона має рацію, Олеська наша, може, і не існує їх хороших, уважних, вірних? Або це у нас очікування завищені? Ти тільки не нервуй, не накручуй себе. Вам потрібно розмовляти, думаю, це єдиний спосіб врятувати стосунки.

– Ось як він міг так змінитися? Адже раніше був веселим, ніжним, уважним? І раптом як підмінили!

– Мені здається, всі ми спочатку намагаємося здаватися краще. А в букетно-цукерковий період і гумор іскрометний, і погляди пристрасні, і слова якісь розумні згадуються. До речі, хотіла тебе запитати, Ян живе один? Або він готує гніздечко для майбутньої дружини? – розстилаючи рушника на березі, питаю ніби між іншим.

– Не знаю, чи готує він гніздечко, – знизує плечима Ліна. – Я не в курсі щодо його особистого життя, сама розумієш, він про це не поширюється, і в селі ані родичів, ані знайомих у нього немає. Бачу, що живе один. Іноді до нього друг приїжджає. Санька каже начебто з Кам’янського, якийсь Андрій. Мій чоловік звернув увагу, бо машина у того друга дуже крута. А що це ти так тим Яном цікавишся, га? – Лінка підозріло примружилася, а потім ахнула, коли я з себе сарафан зняла, залишившись в купальнику.

– Охрініти! – вона вже й про питання своє забула. – Таке тільки на ідеальну фігуру надіти можна, але при цьому потрібно стояти і не ворушитися. Три яскравих смужки і форми богині. Ні, передумала, ти все-таки відьма. Їси і не товстієш, ані тобі целюліту, ані жиру зайвого. Ось як мені тепер на твоєму фоні оголюватися тепер? – бурчить вона жартома.

– Гаразд, ми й тебе схуднемо, але, якщо що заради тебе я готова навіть дупу собі відростити. Це зробить тебе щасливою?! – підскочивши до Лінки, починаю її лоскотати, а та з заливистим сміхом намагається вирватися. – Яка ти м’якенька. А твій Сашко дурень, тебе ж так приємно мацати. Для багатьох чоловіків я худа дошка, а ось ти апетитна смакота. Знаєш, як каже моя тренерка з фітнесу? «Благаю вас – любіть себе, з цього починається жіноча краса». Так що задумайся. Пішли шубовснемося чи що?

– Попереджаю, Оріль це тобі не море і навіть не Дніпро, тут течія сильніша, і тому вода холодніша, – обганяючи мене, рвонула до води Лінка.

Вода дійсно холодна, довго не поплаваєш, зате на сонечку добре, знай тільки повертайся то одним боком, то іншим для рівної засмаги. Неподалік від нас відпочивала одна сім’я з двома дітьми, але вони надовго не затрималися, зате на їхнє місце приїхала на мотоциклах ціла компанія зухвалих та галасливих малоліток.

– Це не місцеві, – напружилася Лінка. – Може краще підемо? Якось вони витріщаються на нас підозріло, особливо он той патлатий. Не подобаються мені вони.

– Мені вони теж не подобаються, але я тікати не збираюся. Просто не звертай на них уваги, і навіть не дивись на цих мудаків, які корчать з себе байкерів недороблених.

Але на цей раз байдужість не допомогла. Ці придурки продовжували свистіти і якомога голосніше відпускати вульгарні жартики на нашу адресу.

– Треба ж! Тільки не оглядайся, – зашепотіла Ліна, ховаючи бутерброди. – Очам своїм не вірю. Тут Ян. Метрів за десять від нас, біля тієї колоди в очереті, з якої ти мало не навернулася. Ці виродки не збираються звалювати? – вона як я їй і радила не дивилася в бік цих бовдурів за її спиною. А Ян виходить був у мене за спиною. Ну і як мені не обернутися і не подивитися?

– Підемо до нього! – схопилася я на ноги, згрібаючи наші нехитрі пожитки. – Тільки не я, а ти йому скажеш, що нас напружують ті збоченці, а поруч з ним нам буде спокійніше. Ти його сусідка, порядна мати та дружина. Бо якщо я йому це скажу, Ян вирішить, ніби я до нього клеюся.

– О, господи, Улько, але ж ти дійсно на хлопця око поклала, – реготнула Лінка. – Ян все одно вирішить, що ти за ним бігаєш, тому що якби йому потрібна була твоя компанія, він би першим до нас підійшов. Хлопець вирішив зануритися у прохолодну водичку, але від тебе ніде не сховатися.

– Ой, та годі знущатися, ні на кого я око не клала, просто він приємна людина!

– Ага-ага, розповідай мені казки. А очі у кого заблищали?

– Гей, красуні, а ви що вже йдете? Навіть не познайомимося? – щойно ми склали речі, як до нас підвалили двоє тих мудаків на підпитку. Товстун і дві фарбовані кікімори залишилися спостерігати зі свого місця, вигукуючи щось типу «хапайте їх за цицьки і тягніть сюди». – Дівчата, може не варто ламатися? Ходімо до нас, ми запрошуємо. Вип’ємо, посидимо, шашличок організуємо.

– Дякую за запрошення, але нам вже час! – відрізала я, закипаючи від злості.

– Так що ж ти так сердишся, солодка? Адже я був ввічливим! – один з них спробував мене схопити і одразу … отримав в щелепу … ногою. Чітко, сильно, з завидним спокоєм, звісно мочки. …Він бив їх професійно. За дві хвилини, навіть не спітнівши, Ян уклав цих покидьків мордами в пісок. І судячи з того, як він рухався, я абсолютно точно можу сказати, що цей хлопець багато років займався карате. Після цього, не втрачаючи часу, схопивши мене за руку, граючи жовнами, він впевнено потягнув мене в сторону села. Лінка бігла слідом.

– Класно ти їх відгамселив! Ми просто … – але не давши мені договорити, різко обернувшись до мене, Ян здавив мені пальцями губи, немов прищіпкою, даючи мені зрозуміти, що не бажає мене слухати. І в мені звичайно ж закипіло обурення. А ще я хоч убий не врубаюся, чому це він раптом на мене сердиться!

– Не треба мені рота затикати! Я тут причому?! Вони самі до нас полізли! Не хотів втручатися, то й не потрібно було, але все одно спасибі, що героїчно врятував нашу дівочу честь!

Відпустивши мою руку, Ян вихопив свій телефон з кишені шортів, взявшись швидко набирати текст. І я тільки зараз звернула увагу на його оголений торс. Залипнула знов, як ідіотка, витріщившись на ці красиві м’язи, поки мене Лінка в бік не штовхнула. Блакитні очі Яна дивляться на мене … з докором? Чи я щось не так розумію?

 Сунув мені в руки телефон і чекає поки я вникну в його гнівну промову:

«Уляно, а якби мене не виявилося поблизу? Ти не подумала, коли надягала такий відвертий купальник, що світ кишить дегенератами? Навряд чи ти безневинна дівчина, яка в очі не бачила чоловіків! Я злюся, що ти так легко дозволяєш собі бути дурною та необережною! Такий купальник можна надягати тільки коли ти відпочиваєш разом зі своїм чоловіком або на території курортного готелю, яка добре охороняється!»

– Ах, так я ще й винна? – видихнула я. – Ну ось, думала ти солодкий хлопчик, а ти злюка!

Ян пирхнув, вихопивши телефон, щоб набрати мені відповідь:

«Ніколи не був солодким хлопчиком. Вибач, що розчарував»

Нехай думає, що я читаю по складах і перечитую, може я дійсно тупа. Швидко заходжу в «контакти», забиваю свій номер, підписую «Уля» і набираю, щоб у мене відбився його номер. Помітивши це Ян очманіло кліпає очима. Навіщо я це зробила? О, хто б мені відповів! Але серце у грудях штовхається так схвильовано, в роті пересохло, я не знаю куди подіти очі і я знову почервоніла. Зате я точно знаю, що напишу йому. …Можливо навіть сьогодні ввечері.

_________________________

Щиро дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет 

З повагою, Лаванда Різ!