Без паніки

– Як там наша Біла Пані? – весело щебече в слухавку Ліна. – Ми за тобою вже сумуємо!

– Ох, подруго, не тисни мені на серцевий мозоль! Це я вдома могла удавати з себе Білу Пані, а в цій Польщі я почуваюся бідною родичкою без клепки в голові. Розумієш, тричі на день жалкую, що я сюди поперлася! Заробиш грошей, казали вони! Там таки Європа, інший рівень життя, говорили вони! – пихкаю у відповідь, люто гортаючи календар. – Десять хвилин обідньої перерви і двічі можна збігати до туалету одна нога тут, інша там! Жах! Гірше, ніж рабство! Інша річ в нашому магазині у Запоріжжі, коли я там працювала: потеревенили, чаї поганяли, посиділи, сходили покурили. Людські умови праці, але нелюдські зарплати. А тут все навпаки. Але ти мене знаєш, я вперта. Я поки якогось поляка не замучу, додому не повернуся. Мені обіцяли, що тут полюбляють українських жінок. Ось дочекаюсь вихідного – піду на полювання.

– Чим ти там шарудиш?

– Гортаю календар на наступний рік, це мене заспокоює. Я його вже разів сім подивилася. Австралійські пожежники разом з кіньми. Здається, дивлячись на квітень, мене зараз порве від бажання. Чому в нас такі пожежники не водяться? Я б тоді частіше підпалювала батьківський сарай і вже давно б вийшла заміж.

– Ох, Олесько, ну ти й артистка! Андрій передає тобі полум’яне вітання, каже, що вечорами плаче в подушку, згадуючи про тебе.

– А ведмежатко все жартує. Краще б він вечорами займався іншими речами. Скажи своєму чоловікові нехай не розслабляється, я скоро приїду і загризу його своєю іронією.

– Олесь, я тебе прошу, будь обережна, ми за тебе хвилюємось. Я так не хотіла, щоб ти їхала. Уляна тобі вже телефонувала?

– Ага, скаржилася на папугу, який тепер зображує з себе зозулю і розповідала, що її Ян надумав побудувати турецьку лазню. …Я мала поїхати, Ліно. Мені треба було вирватися і щось змінити у своєму житті. Не сподобається в Польщі, поїду до Італії чи Австралії на пожежників витріщатися. Без паніки, прорвемося, я так просто не здамся! І нема чого за мене переживати, я не на Марс відлетіла. Що там до цього Кракова – раз два і тут. Буду тримати вас у курсі. Люблю тебе, красуне!

Відкладаю в один бік календар, в інший телефон і зітхаючи, дивлюся у вікно. Я лише десять днів як заробітчанка, і мене все ще не відпускає стан «скрізь добре, де нас немає». Здається, що вдома небо блакитніше та цукерки смачніші. І ніхто не пшекає. Польську я, звичайно, абияк вивчила, порозумітися можу, але ця мова все одно для мене чужа.

– Що замислилась? – Надія заглядає до кімнати з рушником на голові.

Познайомилися випадково на вокзалі, я через її валізу перечепилася, ледь своїм красивим обличчям до перону не припечаталася, визвірилася на неї тоді капітально, а вона мені так само барвистою полтавською говіркою у відповідь таких епітетів нагнула, що я відразу її поважати почала. Так і потоваришували. Працюємо тепер разом на одному підприємстві та знімаємо одну квартирку на двох, крихітну, на околиці Кракова. Натомість бонусом до квартири йшли два велосипеди, ми тепер на них на роботу ганяємо. Удвох винаймати житло набагато дешевше, бо воно тут у них у Польщі коштує наче королівські хороми. Хоч і тісно, ​​зате весело. Надька співає гарно, як заведе українську народну, аж сльози на очі навертаються.

– Втомилася я, Надь, як той кінь. Потрібно буде в неділю до якогось клубу сходити. Ти зі мною? Адже ми з тобою дівчата цікаві, вільні, чому б і не постріляти очима якимсь симпатичним полякам. Я ось думаю, чи вийде у мене загравати ламаною польською чи перекручуючи їхні слова я так весь свій шарм втрачу?

– Вони і нашою розуміють. Я не проти сходити розвіятися та потанцювати, але пригоди на свою філейну частину шукати поки не хочу, – труснувши головою, Надія ворушить своє шикарне чорне волосся.

– Знаю, знаю, ти хочеш заробити на машину, щоб якось проїжджаючи повз свого колишнього чоловіка показати йому у вікно середній палець. Але постійно думати про те, що потрібно заробляти гроші – дуже нудно. Про це треба думати, коли стоїш біля конвеєра, а решту часу потрібно шукати позитив.

– Ох, позитивна ти наша! Заздрю ​​твоєму оптимізму! Поляки з нашими жінками одружуються неохоче, у них своїх вистачає. Тому на польського принца особливо не розраховуй. Краще когось із наших підчепити, вони на заробітках щедріші.

– Яка ти все-таки меркантильна особа, – підколюю я її, – Адже головне емоції, почуття, пристрасть, яка женеться за вітром, падаючі зірки та обіцянки любити вічно.

– Ну і де ти таке бачила? У індійських фільмах?

– Ні, у житті. Дві мої подруги купаються в коханні та увазі своїх коханих чоловіків. І я також хочу.

– Значить, вони відхопили останні екземпляри. Я в принців, як і у вічне кохання не вірю. У жеребців падлючих, в малодушних козлів або в маминих синочків вірю, а прекрасні лицарі закінчилися ще у вісімнадцятому столітті.

– Ой, не зарікайся. Ось підслухає тебе хтось зверху і підсуне одного недобитого та дивом уцілілого лицаря, щоб ти не нила.

– Ну й будь ласка, чекаю з розкритими обіймами. Досить вже тут слину на пожежників пускати, пішли краще борщику поїмо. Я такого ароматного борщу наварила – сусіди у шлунковому соку втопилися. Чуєш, як стіни шкребуть? Може, відгодую тебе трохи, ти ж крім салату та бутербродів більше нічого готувати не вмієш.

– Чому? А яєчню?! До речі, дарую безвідмовний прийом. Коли після бурхливої ​​ночі, ти, накинувши на голе тіло чоловічу сорочку, готуєш для нього яєчню – він закохується в тебе ще більше.

– Хм, і де всі ці жертви твоєї яєчні? – регоче Надька у відповідь.

– Вони не пройшли подальших випробувань. Але це не означає, що прийом не працює. Хоча, звичайно, якщо він спробує твій полтавський борщ, він забуде, як його звали, – сідаю за стіл і насолоджуюся запахом. – Як я все-таки вдало обрала собі сусідку. А вареники колись будуть?

Господи боже, як я не люблю, коли наша бригадирка дивиться на мене з таким виразом обличчя. Краще б вона мене лозиною один раз перетягнула, ніж зараз десять хвилин прочухана буде мені вставляти.

– Олесю, ну куди це годиться? Я розумію, що ти ще стажер, але ти маєш найбільший відсоток зіпсованих деталей за тиждень! А все через те, що ти неуважна! Начальство потім мене запитає, а я за тебе віддуватися не збираюся! Ти знаєш, який у нас строгий власник? Він не дозволить жодному гвинтику загубитися. І тримати тих, у кого руки ростуть із дупи він точно не буде!

– Поляки завжди шукають причини до чого б причепитися. Я намагаюся, Марківно, обіцяю виправитись.

– Ти мені це щоразу кажеш. І господар заводу не поляк, а українець. Владислав Олегович Ярець дуже шанована людина у бізнес-колах, він навпаки намагається надати своїм співвітчизникам якнайбільше робочих місць. Але він дуже суворий. На тяп-ляп тут не прокотить. Якщо наприкінці місяця твої результати будуть нижчими за допустимий рівень – тебе безжально звільнять і натиснути на співчуття до бідної розсіяної землячки у тебе не вийде. Я до тебе не чіпляюсь, я якнайкраще хочу.

– Гаразд, я зрозуміла. Спасибі. Пішла працювати.

– Що, знову на тебе наш Цербер наїхав? – шепоче Надька, чиє робоче місце знаходиться поряд із моїм. – Я теж чула, що господар тут дуже суворий. Його бояться і в офісі, і на виробництві. Зате зарплата хороша, тож ти вже постарайся. …О-о, бачиш, он там зірка пішла у червоній сукні?! – Судячи з того, як пожвавішала Надія, має бути справді щось цікаве. Піднімаю голову і шукаю поглядом червону сукню. – Це Ганна, головний бухгалтер. Я чула, що вона вже півроку клини до шефа підбиває, але Влад Ярець поки що не поспішає оформляти її своєю коханкою.

– Значить, з ним щось не так, – бурчу я, – Або вона неправильно клини підбиває. Тому що, якби у мене були такі довгі ноги і така тонка талія – я вже давно була б одружена з арабським шейхом, не кажучи вже про якогось так задрипаного Влада Олеговича. А що, він теж на виробництві з’являється?

– Так, але рідко. Кажуть, він дуже цікавий чоловік. Жінки, коли його бачать губляться та червоніють. У дні, коли шеф заглядає до цеху найбільше браку на виробництві. Тому він намагається бентежити своїх робітниць якомога рідше. Але, якщо тебе зберуться звільняти, ти його побачиш. Тому що він особисто повідомляє людині, що її послуг більше не потребують.

– Оце вже ні,  дякую, якось мені не хочеться бачити цього злюку за таких обставин.

До кінця робочого дня важко зрозуміти, що в тебе втомилося сильніше: руки, ноги чи мозок. Забиття усієї красуні. А тут ще треба сідати на велосипед і п’ять кілометрів крутити педалі додому. Такий собі вимушений фітнес після незабутнього робочого дня. Ех, все моє життя відчайдушна романтика! Поруч Надька з Тетяною ніяк наговоритися не можуть. Викочую на дорогу свого двоколісного коня і тут якийсь придурок проїжджає повз на своєму навороченому мерсі, зачепивши мій старенький всюдихід.

– Льотчику, очі роззуй! Дивитись треба куди їдеш, навіть якщо права за сало купив! – обурено кричу йому навздогін. Хто ж знав, що у нього там вікно відчинене, і він почує мій вереск. Здає назад і, я так розумію, що ми будемо скандалити. Ось плюс до фітнесу ще й безкоштовна розвага. Але щоб не втратити позицій, потрібно відразу переходити в наступ.

– Що, мене ви не помітили, а правда одразу в очі вколола? – Заявляю я, як тільки цей тип виліз із машини. Ти подивися, які ми злі! Дивиться на мене ніби я йому все життя споганила!

– Олесю, Олесько, – намагається щось там мекати Тетяна, але я відмахуюсь, не дивлячись на неї. – Чекай, ти що не бачиш, що я з людиною спілкуюся?!

– То це я винен??! А те, що ви викотили свій транспортний засіб на проїжджу частину, це не порушення?! – гаркає він по-нашому. Ах, то ти ще й свій!

– Так, викотила, бо зібралася робити маневр, але в когось, певне, відмовили органи зору! – дражню я його такою самою інтонацією. – Краще б вибачились перед дівчиною. Кричати і я вмію. Але якщо я винна, я завжди це визнаю, а ви, відчувається, сівши за кермо такої дорогої машини решту за людей не вважаєте!

– Нечуване хамство! Ще й двічі мене винним зробила! Твоє щастя, що я поспішаю, інакше я привів би незаперечні докази та змусив би тебе вибачатися!

– Ой, налякали! Успіхів! І на «ти» ми не переходили, то хто тут ще хамло?

Не знаю, чи він справді поспішає, чи немає в нього жодних аргументів. Злий, як сатана, стрибає у свою машину, грюкає дверцятами і мало не зривається з місця.

– Що ви на мене так перелякано дивитеся? Скажіть ще, що я не маю рації? – Обертаюся до дівчат, які застигли з витягнутими обличчями.

– Знаєш, хто це був? – відкашлялася Тетяна. – Начальство, власник заводу Влад Ярець. Ти що безсмертна?

– Ну ти даєш, Олесько, – гикнула Надька. – Він тебе тепер точно запам’ятав.

– А що я такого сказала? – Бубоню сідаючи на велосипед. – Він ще мабуть родом із Дніпра, така ж манера їзди. Теж мені Шумахер, прищ йому на ніс. І що він мене тепер звільнить?

– Поняття не маю, але з ним так ніхто не розмовляє, – зітхає Тетяна, видно дуже шкодуючи, що її побачили разом зі мною.

– Ну, має ж бути в людини хоч якась різноманітність! Всі перед ним навшпиньки ходять та в рот заглядають, а я додала йому яскравих вражень.

– Я тобі скажу, що цей хлопець теж вміє додавати вражень. Тож не дивуйся, якщо завтра в нас у цеху буде перевірка. Він особисто піде шукати жертву дорожньо-транспортної пригоди. Готуйся, коли вже солі йому на хвіст насипала.

Хм, налякали їжака голою дупою. Я таких кадрів вже бачила перебачила! Нічого нового він мені не скаже і навряд чи зможе здивувати. Роздута чоловіча зарозумілість – воно й у Африці мудак. Навіть не напружуюсь. Звільнить, отже, знайду інше місце роботи. Та хоч морозиво продавати, все веселіше, ніж збирання цих пральних машин. Спала як убита і жахіття з Владиславом Олеговичем, який гасає за мною з витріщеними очима, мене не мучили. Навряд чи він такий злопам’ятний, що в нього інших справ немає?

Але, мабуть, я про нього добре подумала, що серйозні чоловіки нісенітницею не займаються. Ближче до обіду воно приперлося в цех, і всі працівники, схвильовано поправляючи свої халати, взялися зображати шалену старанність. Як ніяк начальство прийшло подивитися на результати.

– От нещастить, – шепоче Надька. – Ти хоч цього разу вже помовчи. Тряси головою та з усім погоджуйся. Я тебе прошу, не треба вмикати режим «пошук справедливості». Своїм праведним обуренням ти собі легше не зробиш.

– Не вмію я мовчати та погоджуватися. …Добре, я спробую. Заради тебе, – хмурюся, закушую губу і теж старанно пірнаю з головою в робочий процес. Може пройде повз.

– Мені тут сказали, що в нас у цеху є найслабша ланка, – зупиняється цей хмир поруч зі мною. У касці, в костюмі, все як годиться. І тон такий як у нашого директора школи, той теж завжди авансом ставив всім два бали. Ні, я не стримаюся. Як я можу з цим погодитись?!

– А мені казали, що люди в першу чергу повинні вітатись, – відповідаю я йому крізь зуби. – Томуздоровенькі були, товаришу начальнику, – і обертаюся, адже цікаво глянути на вираз його обличчя. …Іскри з очей від злості ще не сиплються, але вигляд у нього трохи очманілий. Нічогенький такий, можна було б назвати красенем, якби він не був таким злюкою.

– Вітаю, – теж цідить він крізь зуби. Ми з ним просто на одній хвилі. – Можливо, ця робота не для вас? Якщо ваші показники не підвищаться, ми знову з вами зустрінемося, аби попрощатися, – і що найцікавіше, підкреслено мені викає.

– Сподіваюся, я вас ніколи більше не побачу, – вирвалося з мене. Але я не мала на увазі нічого поганого, у сенсі, що йому не доведеться звільняти мене. Тільки він над сенсами замислюватися не став, зігнув праву брову і зробив кам’яне обличчя. Зачепили за живе жорстоким поводженням з начальством. – Гарного та продуктивного вам дня, – додаю, щоб якось згладити ситуацію.

Навіть не відповів, зарозуміло кивнув і пішов собі далі дівчат за конвеєром бентежити.

– Ти невиправна! Вмієш ти скласти про себе враження, нічого не скажеш! – Шипить Надька, роблячи кілька ковтків води. – Навіть у мене в роті пересохло. Боже, бригадирка чухає до нас. Зараз тобі ще й від неї дістанеться.

– Олесю, ходімо зі мною. Влад Олегович хоче переконатись, що ти ознайомлена з технікою безпеки. Сто років нікого особисто не екзаменував, а тут вирішив розпочати з тебе. А я тебе попереджала, що ти зі своїми результатами…

– Та годі вже, я все зрозуміла! Скільки можна мені мозок клепати? – От причепилися! Залишаю робочу зону і йду до пункту контролю, де розсівся наш зануда, який ніяк заспокоїтися не може.

– Отже, Олесю, – читає він із мого бейджа. – Почнемо із зовнішнього вигляду…

– А що не так із моїм зовнішнім виглядом? – не даю я йому сказати. – На мені халат, безглуздий чепчик і взуття з плоскою підошвою.

– На майбутнє постарайтеся запам’ятати, що перебивати людей неввічливо, особливо, коли з вами розмовляє начальство. Макіяж та манікюр такої довжини неприпустимі. Це вам не нічний клуб, це складний та відповідальний виробничий процес. Ви можете спітніти, у вас розповзеться стрілка, туш потрапить в око, це вас відволіче, захочеться почухатися і в цей момент  ви припуститеся помилки, яка спричинить брак або взагалі пальця позбудетеся. Те саме стосується нігтів. Вашим рукам незручно працювати з деталями, тому ви уповільнюєте процес.

– Це всі зауваження щодо зовнішнього вигляду? – Все, я його вже ненавиджу. Він зазіхнув на мою красу!

– Так, це все. До завтрашнього дня вам слід це виправити інакше до роботи ви допущені не будете. Ваша бригадирка буде оштрафована за те, що не зробила вам вчасно ці зауваження.

– Добре хоч не вимагаєте носити труси з натуральної бавовни, щоб тіло дихало, – майже ричу у відповідь.

– Якість вашої спідньої білизни мене не хвилює, – недбало відповідаєцей гад і мені хочеться постукати йому по касці гайковим ключем. – А тепер, Олесю, я хочу послухати у вашому виконанні розповідь про те, як влаштований конвеєр.

О, це я знаю. Пам’ять у мене чудова і принципи роботи на конвеєрі я визубрила, як тільки мене прийняли на роботу. Тут йому причепитися нема до чого. Від зубів відскакує.

– Добре, це мене трохи заспокоїло, – киває узурпатор.

– Я щаслива, що змогла вас гарненько розважити.

– Думаєте, я так роблю тому що я такий капосний? Моє першочергове завдання – це безпека працівників, а не помста усіляким там хамкам. Можете йти на своє робоче місце і бажано прикусивши язика.

Сподіваюся, що коли наші погляди зустрілися, він прочитав там усі «лагідні» слова, які мені хотілося прокричати йому в обличчя. Але я стрималася! Проковтнула образу та зачаїла злість. Нічого-нічого, мені ще нагодиться момент для помсти. Я тобі ще пригадаю мій манікюр!

Влад

Скільки років працюю з цими постачальниками і тут раптом підсунули мені браковані джгути дротів! А в мене горять терміни поставки наступної партії пральних машин! Що за день сьогодні такий? Ще й якась капуша зі своїм велосипедом на дорогу виперлася! …Ого, вона ще й шипить мені щось навздогін?! Оце руде непорозуміння на велосипеді має нахабство злитися, коли сама ж і винна?! Хамство на кожному кроці!

…Ні, ну це взагалі вже неймовірно, лупить іронічні гостроти автоматною чергою, ані заткнути, ані достукатися до логіки! Коза фарбована! Видно, з новеньких, бо в безстрашних очах абсолютно не світиться розуміння на кого вона визвіряється. Але нічого, я тебе завтра знайду, ось тоді і подивимося, хто зверху і як ти винувато кліпатимеш переді мною. Наїхало вас тут, шукачок пригод! Краще б так працювала, як рота розкриваєш! Жодна жінка не дозволяє собі так поводитися зі мною!

– Доброго дня, Владиславе Олеговичу, як несподівано, – складає ручки Роза Марківна, запобігливо посміхаючись. Страшенно не люблю, коли мені лестять і брешуть у вічі, але, на жаль, це найпоширеніша людська риса. Тобі вже давно повідомили, що я спускаюся з перевіркою, а ти мені тут заливаєш про несподіванку!

– Ви маєте бути постійно готові до появи начальства на виробництві. А несподівано зазвичай трапляється зима та пронос. Дайте мені список стажистів із їхніми результатами. Я огляну цех, а потім зроблю кілька зауважень.

Ну, і де ж ти, відчайдушна хамко? Складно ось так відразу знайти, коли вони всі в однакових халатах та чепчиках. Але нічого, я наполегливий і брутальності не пробачаю. …Ага, он він цей гострий ніс! Олеся Бондар. Ну-ну. Кандидатка на виліт.

О, мабуть, тобі вже пояснили, хто я такий. Ось тільки язик твій ворог і ти знову наступаєш на ті самі граблі. Ти така зухвала бо тобі страшно чи що?

Так і хочеться запитати: «наскільки сильно я тебе дратую і як саме ти готова прогнутися, щоб зберегти цю роботу?». Характер, звісно, ​​жахливий. Іронія пре з усіх щілин, а в світло-карих очах відвертий виклик на дуель. Але тобі зі мною не тягатися, дівчинко. Ти або дотримуватимешся правил, або повернешся додому ні з чим. Я тебе не звільню – я навчу тебе добре поводитися і з повагою ставитися до того, хто забезпечив тебе роботою і домігся в цьому житті трохи більше, ніж ти. Можна багато чого зрозуміти, зважаючи на те, що вона говорить, і дивлячись на те, як вона психує. І після нашого невеликого спілкування я вже зробив для себе деякі висновки. …Руда, я тебе двома зубами перекушу.

Дам тобі час поняньчити свою злість, а потім ми побачимось знову!

– Владиславе Олеговичу, ви можете приділити мені кілька хвилин? У мене виникли питання щодо рахунків, – відриваючи мене від роботи, до кабінету запливає Ганна. Сьогодні вона в якихось обтягуючих шкіряних штанях і короткій кофтині. І само собою на величезних підборах. Піднімаю голову і спостерігаю, як вона повільно підходить до мого столу, посилено виляючи стегнами. Запах її дорогих парфумів відразу забивається в кожний куточок мого кабінету, а млосний погляд мого головного бухгалтера знову мене подумки роздягає. Щось у мене останнім часом нерви кришитися почали, все складніше стримуватися і спостерігати однуй ту саму виставу. Якого біса я повинен це терпіти?

– Ганно, ось дайте відповідь мені на одне запитання, адже ви начебто не дурна жінка, що вас змушує так принижуватися? Я, звичайно, розумію, що я досить цікавий чоловік і завидний наречений, враховуючи мій стан, але якщо я не ведуся на ваші затяті загравання, значить, варто визнати, що ви крутите стегнами не перед тим чоловіком? Може, вам завести роман із кимось, хто до вас не рівно дихає і вже нарешті зняти напругу, якщо вже вручну проблема не вирішується?Так, я грубіяню, – киваю у відповідь на її розгублений вираз обличчя. – Ганно, давайте я буду з вами відвертий – ви не на мій смак, навіть якщо ви ходитимете переді мною в одній білизні. Ось така я людина, у мене певні уподобання. У сенсі, я люблю жінок, але не тих, хто віддається задарма з усіма бонусами. Давайте ви припините одягати на себе весь цей зухвалий одяг, який швидше підходь для нічного клубу, і займіться вже роботою. Я дуже ціную вас як фахівця, але якщо я ще раз побачу вас у подібному вбранні на робочому місці – ми з вами попрощаємося. Я зрозуміло висловився? – Уточнюю сухим тоном, спостерігаючи, як їй стало тісно у власних тілесах і бажаний результат «провалитися крізь землю» так її і не ощасливив. Ганна киває, не дивлячись мені в очі, мовчки кладе папку на стіл і поспішає швидше покинути кабінет, більше не змушуючи свої стегна виписувати знак нескінченності.

Я не думаю, що людей треба балувати поблажливістю. Я вважаю, що треба називати речі своїми іменами, без хибних обіцянок та ілюзій. Ти не обов’язково програв, якщо твої мрії раптом не справдилися. Це помилкова думка, що якщо тобі щось не вдалося, значить, ти закінчений невдаха і не бачити тобі більше щастя. Ні, навпаки, тепер ти нарешті зможеш побачити реальний шанс. Так і з Ганною, поки вона тут пускала на мене слину, вона, можливо, не помічала чудового хлопця, який їй ідеально підходить. Я ось теж не втрачаю надії зустріти ту саму. У мене було багато коханок, але з жодною з них не захотілося одружитися. Я чекаю чогось особливого, ексклюзивного, не схожу ні на кого іншого, тільки мою єдину зірку.

Відчуваю неприємні відчуття у шлунку і кидаю погляд на годинник. Ну, звичайно, вже давно час обідати. Щось я засидівся. Хапаю піджак, ключі від машини, вискакую в коридор, спускаюся на перший поверх і … опа – руда хамка. Прямо ніс до носа. Навіть кумедно, що вона не чекала мене тут побачити. Хоча має бути навпаки. Скільки ми вже не бачилися, чотири дні?

– А що це ми тут робимо посеред робочого дня? – Не даю я їй схаменутися. – Ой, вибачте, будь ласка, забув привітатися. Доброго дня, пані Бондар.

– Добрий він для вас. У мене ось теж назріло питання. Чому власник підприємства не знає, що у нього на виробництві не працює туалет? Ганьба, інших слів не знайти. Я не мушу терпіти потребу. Тому мені довелося шукати туалет в офісі. Само собою я не вклалася у відпущені десять хвилин, мені випишуть штраф, але винна насправді не я, а наш бос у надушеному піджаку, – плюється вона словами, задерши свій ніс. — А якщо в людини живіт скрутить, то що їй на вашу клумбу бігти? Негарно так жорстко використовувати людську працю, і при цьому не перейматися її зручностями. Вам не соромно?

Обертаюся на всі боки, в коридорі крім нас нікого. Роблю крок, ще один, підходжу впритул, поки вона не починає задкувати, дивлячись на мій хижий вираз обличчя.

– Сподіваюся, ти вже впоралася і тобі полегшало? Я дуже вдячний, що ти донесла до мене цю гостру проблему, я обов’язково простежу, щоб санвузол у цеху полагодили. Можливо, навіть премію тобі видам за виявлену пильність, – вимовляю уривчастим тоном, притискаючи її до стіни. – Як вдало підвернулась причина заглянути до офісної будівлі. Заради цього можна навіть роботу прогуляти, правда? Тебе зачепило моє ставлення і ти продумуєш план помсти?

– От індик щипаний, потрібний ти мені сильно. Якби я хотіла тобі помститися, я б подряпала цвяхом твою машину або порадила Ганні, яка зараз ридає в туалеті, подати на тебе до суду за відсутність сексуальних домагань, – пирхає вона мені в обличчя. – До речі, якщо у тебе з цим проблеми, якщо ти вже неповноцінний жеребець, не обов’язково принижувати при цьому жінку. Не добре, начальнику, грубо. Справжні чоловіки так не роблять.

– Як ти зі мною розмовляєш? – Мене починає трясти від злості. Має справжній талант! Вона змогла розлютити мене за п’ять секунд! Хамство безмежне!

– Як ти зі мною – так і я з тобою. Я за взаємність. Ти до мене зі злом – і я до тебе з таким самим бумерангом! Вдома дружина мегера чи його високість боїться ласки, тренуючи м’язи гніву? Ось тільки не потрібно зображувати зневагу. Так і скажи, що слів не підбереш. Я тебе не боюсь!

– А дарма, – скалюсь у відповідь із найзагадковішим виглядом. –Цілком ймовірно, якщо мене не підводить досвід, що у тебе немає хлопця і ти приїхала до Польщі у пошуках кращого життя та дахозносних пригод? Не дивно, що у такої неврівноваженої особи не склалося особисте життя. Жінку прикрашає скромність та м’якість чи знаєш.

– А чоловіка прикрашає порядність, шляхетність, чарівність, розум, адекватне почуття гумору та шкарпетки без дірок. У тебе з цього списку тільки шкарпетки, я так гадаю. Слава богу ти не на мій смак, інакше я б трохи засмутилася. Я собі подобаюся, і все в мене колись дуже вдало складеться, а ти йди, блукай у пошуках досконалості, піжон-недотика. Якщо схаменешся, Ганна ще в туалеті відновлює третій шар тонального крему. …Дайте пройти, пане начальнику, доситьвже впиратися своїми грудьми в мій гарненький бюст, – з розлюченістю відштовхує мене від себе ця руда фурія, начепивши набік свій дурнуватий чепчик. І дивлячись, як вона віддаляється коридором, я відчув дуже дивне і лякаюче почуття десь в області сонячного сплетіння. «Напевно, виразка починає турбувати», намагаюся обдурити себе першою думкою, яка спливла з переляку. …Ні, вона не могла мене настільки зачепити, щоб я закохався. Тільки не це чудовисько.

– Це ж треба, божество заводське! Капіталіст трясця його матері! – В останні дні я на таких емоціях, що Надька мене наздогнати не може, мій велосипед летить, наче торпеда. Через злість на цього узурпатора навіть втоми не відчуваю. Жодної поваги до жінки! Гад іронічний! Жовч прямо з очей капає!

– Надійко, сьогодні йдемо до клубу! Потрібно випустити пару! – Заявляю, як тільки Надька, висолопивши язика на підборіддя, докрутила педалі до нашого будинку. – Сьогодні п’ятниця, а отже відірватися сам бог велів! Начепимо сексуальне екіпірування – і вперед добивати поляків!

– Боюся, що ти загризеш якогось нещасного, відіграючись на ньому за Владислава Олеговича. Ти як та чума. Прийдеться йти з тобою, одну я тебе не відпущу, хтось повинен очолити твій пункт контролю адекватності, – крехтить ця бідолаха, заповзаючи в душ.

До того, як ми ощасливили цей клуб – це було звичайне понуре місце сходки місцевих мажорів та підстаркуватих ловеласів. Але з нашою появою – його барви заграли яскравіше, музика стала динамічнішою, навіть бармен засвітився від щастя. Моя мама народила мене на танцях, так-так, її прямо з сільської дискотеки відвезли до пологового будинку. Тому я в цій справі розуміюся! Богиня танцмайданчику! А коли у цієї богині ще й настрій відповідний – я можу висадити в повітря цю дискотеку і залишити після себе незабутні враження!

– Мені здається, що на тебе потрібно було повісити табличку «Не підходь – уб’ю», – сміється Надька, дивлячись, як я відшила чергового залицяльника.

– Так мені потрібний адекватний, а не той, який лика не в’яже і одразу лапи свої розпускає. Ох, завтра ніг не відчуватиму, – сідаю за столик, щоб перевести подих.

– Дівчата, можна скласти вам компанію? – і не чекаючи нашої згоди поряд з нами падають два розмальовані татуюваннями хлопця, явно з касти байкерів. – Ви звідки?

– Ми, звісно, можемо вам сказати, але після цього нам прийдеться вас убити, бо це державна таємниця, – ціджу крізь зуби, окидаючи поглядом того, що сидить ближче до мене. На вигляд зовсім пацан. – Тобі мама хоч дозволяє гуляти так пізно? – питаюся в нього. Хмуриться, не розуміє, а потім до нього таки доходить.

– О, жарт! Дівчата з гумором! Мама дозволяє, навіть пиво у барі продають, бо я вже давно повнолітній. Просто виглядаю молодо. Мене звуть Мілош, – і лізе до мене цілуватися. Що за дурна манера цілуватися при зустрічі та знайомстві? Терпіти цього не можу. Для мене якщо поцілунки починаються, то вони повинні тривати щонайменше години дві, зовсім не в клубі і з якимось класним хлопцем, якого богиня ощасливила своєю увагою.

– Тихо-тихо, прудкий хлопчику. І мені приємно познайомитися. Якщо вже пиво в барі наливають, тоді чого ти тут досі сидиш? А пригостити дівчат?

Він посміхнувся і одразу рвонув до бармена, повернувшись із двома спітнілими келихами пива. Поки він бігав, Надька вирішила потоптатись у повільному танці з другим хлопцем Пшеником. Господи, імена які дивні, іноді язик заплітається і з першого разу фіг вимовиш.

– А мене звуть Олеся. Ну, розказуй, ​​як ти докотився до такого життя? – І знову він дивиться на мене перелякано. – Я соромлюся спитати, у вас тут з почуттям гумору туго, так? Поговоримо про погоду?

– Чому про погоду? Зі мною можна поговорити про все, – усміхається він і стає схожим на милого білобрисого карапуза. – Просто ти така … ефектна дівчина, що я трохи гублюся. Я тебе відразу помітив, все хотів підійти, але мені здалося, що ти бажаєш танцювати сама, що ти чимось засмучена.

– Треба ж, тверезий, та ще й з інтелектом. Ти маєш рацію, мій спостережливий. Здається, вечір перестає бути нудним. І скільки ж тобі років?

– Двадцять три.

– Ох ти ж бублик кучерявий! – Закашлялася я, поперхнувшись пивом, а бородатий карапуз дбайливо плескає мене по спинці. – Коли ти народився, я вже в другий клас пішла. Була вже серйозною дівкою з рожевими бантами. Ніколи ще не крутила роман з хлопцем молодшим за себе. Ти, мабуть, студент?

– Так, а як ти вгадала?

– Ну, це, звичайно, було дуже складно, але я змогла напружити звивини.

– Я пожартував.

– Я також. Ти страшенно смішний. І на кого вчишся?

– На архітектора. За два роки планую продовжити навчання у Штатах, у мене там рідний дядько живе. А найбільша пристрасть у мене – це мотоцикли.

– Я чомусь одразу так і подумала. Покатаєш? Сто років не каталася на мотоциклах. Я навіть сама вмію керувати!

– Обов’язково покатаю. Ще трохи посидимо, поспілкуємось. Ти з України? Відчувається вимова.

– Так і є, приїхала батрачити. Влаштувалася на завод зі збирання пральних машин. Нудно тут у вас, все тихо, статечно, скиснути можна. Інша річ у нас на батьківщині! Ніколи не знаєш, що на тебе чекає завтра і в який бік рвонуть вихори маразму. Щодня ризик, боротьба та здивування.

– Ти теж кумедна. Мені подобаються веселі дівчата. Переночуєш сьогодні в мене?

– Ого, щось ти швидкий, як твій мотоцикл! У мене, звісно, ​​мало комплексів, але я дівчина порядна. Зараз ображуся!

– Адже я не пропоную тобі серйозні стосунки. В наш час все вільно, особливо в Європі, без проблем можна знайти дівчину чи хлопця на одну ніч. Я дуже ніжний…

– Тільки от давай без самореклами. Може це і не проблема, але мене сам процес без емоцій не цікавить. Дівчині потрібно бути трохи закоханою і тоді навіть найніжніший в світі чоловік збожеволіє від її ласки. Ти запам’ятовуєш? Я, між іншим, з тобою тут ділюся досвідом.

– Добре, підемо, покатаю тебе вечірнім Краковом. Тобі сподобається. Я теж добрий хлопець, щоб ти знала.

І цей милий студент провіз мене такими цікавими місцями, що я закохалася в нічний Краків, так і каталася дві години з відкритим ротом. А потім Мілош висадив мене біля мого будинку, чарівно блиснув зубами і зник за поворотом.

– Надю! Ти вже не спиш? – Продирати очі в понеділок о п’ятій ранку – це для мене найжорсткіше катування. І це незважаючи на те, що в неділю я провалялася в ліжку, зідзвонюючись зі своїми дівчатами і переглядаючи по другому разу фільми, які мені сподобалися. – Ти не знаєш, до чого сниться свиня? Навряд чи до чогось хорошого.

– Скажи тричі, дивлячись у вікно, «куди ніч – туди й сон», може не здійсниться. Свині до радості точно не сняться, – заглядає вона до мене в кімнату. – Давай виповзай, я вже каву зварила і булочки вчорашні підігріла.

– Ох, відчуваю одним місцем, що сьогодні знову натраплю на цього небожителя Владислава Олеговича. От все можна терпіти, і цей конвеєр довбаний, і сідло від велосипеда, яке мені вже мозолі натерло, але тільки не цю морду єхидну. Я прямо сатанію, коли його бачу.

– Кілька разів язик свій прикусиш, він і відчепиться. Ти ж сама його провокуєш. А він чоловік з усього видно владний і йому не подобається, що дівчина з таким викликом намагається заткнути його за пояс. Одне діло якби це робила дружина, але ж ти його працівник, ти йому репутацію псуєш. Дивлячись на тебе і інші теж наважаться на непокору. А йому в задоволення всіх у страху тримати. Будь розумнішою.

– Я розумна. Я дуже розумна, але …поряд із ним мої звивини випрямляються, – мало не хникаю у відповідь.

До кінця робочого дня я вже зраділа, що вчасно відіслала поганий сон у вікно, дурне начальство не з’являлося, а ще сьогодні перша зарплата прийшла на картку, купа приводів для радості. …Поки бригадирка не оголосила про додатковий час роботи.

– Ці дві години не оплачуватимуть. Вашу зміну покарано за перевищення відсотка браку. Давайте, дівчатка, працюємо зчепивши зуби. І наступного разу кожна з вас буде втричі уважнішою! – голосно вигукнула Марківна на весь цех.

Настрій, звичайно, впав нижче за плінтуса. Ось тобі й свиня! Гарячий привіт від Владислава Олеговича.

Якось ми ці дві години відпрацювали, але коли я побачила постать начальника на виході з цеху – у мене потемніло в очах.

– Тримай мене, Надько, двома руками! Я ж не зможу повз нього просто так пройти і не поділитися своїми враженнями!

Іду, дивлюся собі під ноги, спеціально голови не піднімаю, навіть вітатись не збираюся. Загубилася в натовпі і крадусь…

– А що це ви, пані Бондар, сьогодні така не ввічлива? – Виріс він прямо переді мною, а решта миттю шарахнулися в сторони.

– Боюся зачепити ваш чутливий імітатор душі, пане Ярець. Тому мовчу в ганчірочку, щоб вам жахіття не снилися, – хоча мовчати це не мій природний стан. Сміливо дивлюся в очі, ще й пику йому скорчила. – Дякую, що полагодили туалет, а в умивальнику тепер ще й гаряча вода з’явилася. Райське життя у нас тепер настало. Щоразу мию руки і вас теплим словом згадую.

– Знаєш, коли вашу зміну покарають наступного разу, всім скажуть, що це саме через тебе їх затримали на роботі. Бо в однієї красуні руки ростуть не з того місця, – нахилившись до мене, шепоче він мені на вухо. Щоб від нього не відставати теж шепочу йому на вухо, вставши навшпиньки:

– У рабовласників садистів, звичайно ж, є багато різних способів для знущань. Тільки навіщо наступного разу карати всіх дівчат? Карай мене одну, якщо тебе це так збуджує. Запустимо конвеєр, закриємося в цеху ну всю ніч, ти візьмеш свій улюблений батіг. Як тобі моя пропозиція?

– Майже приваблива, – скрипить він зубами. І, дивлячись на нього, здається, що він хоче схопити мене за шию і придушити. – Іди з очей моїх!

І тут на мене чекає наступне потрясіння. Щойно деспот відсунувся убік, помічаю, як біля входу, витягнувши шию, стоїть Мілош. Якого греця не знаю, але побачивши мене, радісно махає рукою і посміхається, як дурник. Але його не тільки я помітила, його ще й Владислав Олегович засік.

– О, а ось і мій новий хлопець, – зображуючи щастя,цвірінькаю я. – Хвилюється бідний, примчав за мною прямо сюди. Адже я обіцяла йому сьогодні ввечері спинку промасажувати, – щоб позлити цього індика не гріх і збрехати. – На добраніч, Владиславе Олеговичу!

Але здається начальство заціпило. Дивиться на мене примруженим убивчим поглядом і мовчить, граючи жовнами.

– Ну, проходь, напою тебе чаєм, – як тільки Мілош увійшов на нашу кухоньку – вона одразу здалася мені розміром з коробочку для сірників. Очевидно, ця квартира взагалі не призначалася для чоловіків. – Отже, ти мене шукав?

– Ага, обійшов усі квартири у вашому будинку, а коли сусіди сказали, що ви ще не поверталися з роботи, поїхав до заводу, – добродушно трясе головою Мілош, почуваючи себе майже героєм.

– Треба ж, який наполегливий. Тільки от є одна проблемка. Мій велосипед лишився там, а завтра мені знову на роботу. Прийдеться Надійці везти мене на рамі.

– Я можу тебе відвезти! – бородатий карапуз лопає за обидві щоки улюблене печиво Надьки, ія починаю потихеньку відсувативанільні хрустики від ненажерливого поляка, бо в мене вже око сіпатися почало. Надька без цього печива заснути не може, завжди його на ніч з молоком жує.

– Підкинеш мене на роботу? Клас! Тоді чекаю на тебе рівно о шостій ранку. …А що ти так скривився? Хтось не любить рано прокидатися? – хихикаю, дивлячись на це перекошене жахом обличчя. – А я думала, що чоловіки здатні на будь-які подвиги, зірку з неба дістати, купити шубу, прокинутися о п’ятій ранку.

– Е-е-е, але ж це зарано, – тягне він, і вигляд такий нещасний, ніби ще трохи і він заплаче. Ресурс геройства суворо обмежений і бідному юнакові відразу стає некомфортно.

– Ти не переймайся, це нормально. Всі вже давно звикли, що чоловіки себе люблять та бережуть, все-таки вимираючий вид і таке інше.

– Це що іронія?

– Ні, правда життя, мій любий.

– Але ж ми можемо кататися, гуляти з тобою до ранку. Тоді я відвезу тебе на роботу, а сам завалюся спати, – пожвавішав Мілош, вирішивши, що знайшов вихід зі становища.

– Блискуча ідея! Просто приголомшливо, я просто шокована твоєю винахідливістю! …Як оце тобі студентові зрозуміліше пояснити. Знаєш, коли людина втомлюється на роботі, наче проклятий усіма богами кінь, вона тупо хоче витягнути на ліжку своє змучене тіло та вирубитися. Гуляти та запалювати всю ніч, звичайно, прикольно, але не в понеділок після подовженої зміни. Так, ми жінки такі, підступні та принципові. Примудряємось вимотатися за день, а потім відкидаємо готових подарувати нам ласку альфа-самців, які накопичували її протягом дня, фантазували, будували плани, підмивалися, а тут бац і такий облом – вона має нахабство викаблучуватися.

– Чому ти весь час розмовляєш у такому іронічному тоні? – Ще й образився на правду.

– Тому що іронія допомагає мені виживати і триматися на позитиві, це моя броня, це зброя тендітної дівчини, яка бореться за своє місце під сонцем у світі зніжених чоловіків.

– Добре, я піду. Відпочивай. …Але ти мені все одно подобаєшся, – зітхає Мілош, розправляючи свої широкі плечі. – Побачимося?

– Звісно. Дякую, що підвіз, – махаю ручкою і зачиняю двері під важким поглядом моєї сусідки.

– Випроводила? Не хочеш няньчитися? Але я тебе завтра не повезу. Ти мене повезеш, а я буду на рамі сидіти і ногою бовтати!

Це зрозуміло, що коли ти втомлений – ніч здається короткою, наче спідниця у нічної феї, а вранці хочеться вити та кинутися під каво-машину. А як подумаю, що мені ще педалі крутити та сімдесят Надьчиних кілограмів везти… у мене серце завмирає.

– Щоб мені провалитися, – виходимо з Надькою з під’їзду о шостій ранку, і в мене завмирає не тільки серце, а й інші органи. – Не перевелися ще, Надько, на нашій планеті лицарі, здатні не лягати спати або рано вставати. Ти його теж бачиш чи у мене глюки? – киваю на скуйовдженого Мілоша, який сидить сумним горобцем на своєму байку.

– Щастить тобі, знову з вітерцем покотиш! Не гарчи тільки на хлопця з самого ранку, – сміється Надька.

– Ну, привіт, я вкрай здивована та вражена. Чесно, дуже приємно. Навіть всі слова розгубила, – підходжу ближче, дивлячись у ці сонні очі.

– Тепер підеш зі мною на побачення? – Простягає він мені шолом.

– Може бути, – сідаю позаду нього. -Ох, все в цьому світі вже небезкорисливо.

Першою на роботу прийшла наша бригадирка, а другою приторохтіла я, чимало її здивувавши, зазвичай ми з Надькою приїжджали серед останніх.

– Оце так прагнення! Але ти від сьогодні в цеху не працюєш. Тебе переводять. Розпорядження Владислава Олеговича, – заявляє мені вона, а в мене й ноги відразу підкосилися.

– Як переводять? Куди? Чому? – мекаю тремтячим голосом, відчуваючи велику підставу з боку цього Гада Олеговича.

– Начебто до офісу. Тобі треба дочекатися, коли з’явиться начальство і запитати вже у нього. Тож можеш не переодягатися, одразу тупай туди.

– Він тільки з дев’ятої години починає працювати! І що мені ще дві години робити? – з жахом заламую руки.

– Молитися, – ірже бригадирка, – Тому що начальство вчора було в дуже поганому настрої.

Можна подумати він буває у доброму гуморі. Ходжу туди-сюди по автомобільній стоянці, нервуючи сторожа. Чекаю боса, щоб упіймати паразита тепленьким. Тільки його мерс прикотить під офіс, а я вже тут як тут, тупцюю біля заброньованого для нього місця, намотавши сто п’ятдесят кіл. Дивлюся, як він повільно в’їжджає на територію і вже злюся, ось така нездорова реакція організму. Але сьогодні кидатися словами не можна, сьогодні треба постаратися бути гарною дівчинкою та вмовити його скасувати рішення. Я не хочу в офіс під його невсипуще злісне око!

– Доброго ранку. Ми можемо поговорити? – кидаю, щойно він заглушив двигун та опустив скло.

– Може, я спочатку вийду з машини? – похмурий, невдоволений, підвівся не з тієї ноги. Все, хана мені.

– Не обов’язково, так навіть краще. Давайте я попрошу у вас вибачення за всі сказані мною грубості, а ви повернете все як було? Чи можна мені назад до цеху? – Ще й долоні склала у благаючому жесті, ідіотка.

– Не можна, – хижо шкіриться він, вибираючись зі своєї навороченої тачки. – Я знайшов тобі інше містечко, де я сподіваюся, користі від тебе буде більше. Але вибачитися — це хороша ідея.

– Тоді не буду, – ціджу крізь зуби, намагаючись роздерти його поглядом.

– Тоді йди за мною, розповім, чим ти займатимешся, – схоже мій сердитий вигляд його страшно розвеселив.

– Ольго, де моя кава?! – кинув він, проходячи повз секретарку, навіть не глянувши в її бік. Вітатися з підлеглими цей гад не вважає за потрібне. Дійсно, навіщо вітатися кожного дня, це ж так одноманітно! Плентаюся слідом і завмираю в його кабінеті біля шикарного столу. Модний костюмчик сідає у своє робоче шкіряне крісло, демонструючи свій недешевий годинник і крутий ноутбук, про який я навіть мріяти не можу.

– Сідай, чого стоїш.

– Мені так зручніше, – бурчу у відповідь. – Це помста?

– Чому ти так вирішила? За що мені тобі мститись? – скидає він на мене погляд своїх синіх очей. І навіщо природа нагородила цього деспота такими гарними очима? Тьху на тебе! – На виробництві тепер буде набагато менше браку, і ти не втратиш робочого місця. Це рішення практичного господаря.

– А чому б вам мене просто не звільнити?

– Такі радикальні заходи я прибережу на крайній випадок. Яка у тебе освіта? – Знову витріщився у свій ноутбук, але у мене викликає підозри цей знущальний тон.

– Адже я заповнювала анкету, там має бути все вказано! Навіть розмір грудей, взуття та зріст! … А якщо я не хочу працювати в офісі?

– Злякалася? Жижки трясуться?  – хмикає Гад Олегович, застосувавши заборонений прийом. Ти мені що кидаєш виклик? Ти …мені?

– Ані краплі! У мене просто алергія на декого. Я боюся виключно за вашу безпеку, пане господарю, – шиплю у відповідь, звузивши очі.

– Ну, що я можу сказати, приймай заспокійливе, менше кави, більше чаю з м’ятою, ходи пішки, займися йогою. Мене твоя алергія зовсім не лякає. Навіть кумедно в якомусь сенсі. Ти впевнена, що тобі подобаються чоловіки?

– Дивлячись на тебе, я вже сильно в цьомусумніваюся, – навіть дихати від злості перестала. Хочеться обмотати навколо його шиї цю сіреньку краватку і…

– Тобто освіта в тебе економічна. Вивчала бухгалтерську справу. Може, ти все-таки небезнадійна, Олесю? Працюватимеш у бухгалтерії, це поруч із моїм кабінетом. Я пильно спостерігатиму за твоїми успіхами. Сподіваюся, що колись ти оціниш моє поблажливе людинолюбство. Не треба так сердито рипіти зубами. Запам’ятай: я завжди зверху, моє слово закон і розумніше мені підкорятися, ніж йти проти мене.

– Я примушу тебе мене звільнити, – гарчу, нахилившись до нього.

– Кишка тонка змусити мене зробити щось проти моєї волі, – посміхається він, думаючи, що вже переміг. –Не вийти на роботу ти теж не зможеш, адже ти читала контракт, знаєш, що чекає на прогульників? Штраф у дуже великому розмірі. І ти підписала цю угоду, яку можуть розірвати лише дуже досвідчені та високооплачувані юристи. Єдина причина не вийти на роботу за контрактом – це хвороба, а ти, як я подивлюсь, цілком здорова. Так що будь ласка, мотай до бухгалтерії, Ганна все тобі пояснить. Потрібно вміти програвати, пані Бондар.

– Про що ти говориш? Який програш? Бій тільки починається, любчику, – випрямляюся і посміхаюся якнайчарівніше.

Ну, я тобі ще покажу, де шпаки гніздяться! Ти в мене заспокійливе жменями будеш ковтати! Бережися, босе, Біла Пані в люті!

__________________________________

Дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет  

З повагою, Лаванда Різ!