Даю слово

Весь тиждень я зі шкіри лізла, тільки щоб отримати цю посаду. Черги претенденток були кілометровими, але відібрали чомусь саме мене. І я як могла намагалася виправдати цю довіру, хоча мені щодня доводилося жорстко ламати себе, бо це не зовсім моє, але грошей не вистачало, борги накопичувалися і треба було якось викручуватися.

Купила до остраху незручні туфлі на підборах і вузьку спідницю, бо така була вимога боса. Вставала вдосвіта, щоб встигнути на роботу до його приходу. Стискаючи зуби терпіла сальні жартики цього ханжі і тягала йому каву, викручуючи ноги в безглуздих туфлях. І посміхалася, дурнувато натягнуто посміхалася, хоча посміхатися було останнє, чого мені хотілося.

 Вечір п’ятниці я чекала, як чекають позбавлення від тяжкого тягаря вмираючі. Залишалося лише скласти роздруковані папери…

– Злато, зайди до мене на хвилинку!

Наступне, що трапилося зі мною, коли я увійшла до кабінету боса – мене схопили за волосся і жбурнули на стіл з особливою брутальністю навіженого збоченця. Падаючи я розсікла ліву вилицю об мармурову підставку для ручок, але болю я не відчула, єдина думка, яка пульсувала в цей момент – захиститися. Масивна попільничка, обрана мною як знаряддя випала у мене з рук, коли одурманений Павло Мазур приставив до мого горла ніж для паперу:

– Не роби дурниць, цяця, не раджу, інакше я розважуся з твоїм стікаючим кров’ю, ще теплим трупом, – захлинаючись слиною процідив він, скориставшись моментом, задер мені спідницю, грубо рвонувши мою білизну, з люттю засаджуючи свій набряклий член…

Шок та дикий біль, посилені страхом, знерухомили мене, позбавивши можливості чинити опір. Однією рукою він тримав ніж, дряпаючи мою шию, іншою, з силою вчепившись в моє волосся, він вдавлювало мою голову в стіл з кожним своїм поштовхом…

– Заявиш до поліції, і мою люди випотрошать твого маленького сина, – скінчивши, прошипів він мені на вухо. – А свої люди у мене є скрізь, пам’ятай це маленька хвойда. Випробувальний термін ти не пройшла, у тебе дуже худа дупа.

…Я не пам’ятаю, як він йшов. Сповзаючи під стіл, я забилася в істериці. Мене трясло і вивертало від відрази, від власного безсилля та гніву. Це були не сльози образи, і не сльози люті – в мені вив відчай. Я не могла змусити себе встати, я лише звивалася і скулила, не відчуваючи перебіг часу.

– Що за на хрін?!! – чийсь вигук, що пролунав поряд зі мною, вивів мене з мого стану. Я побачила, як розширилися від жаху очі чоловіка, як на секунду він прикрив долонею рота, а потім обома руками зарився собі в волосся, приходячи до тями. А до мене, нарешті, дійшло, що в такому жалюгідному вигляді мене застав сам глава компанії і старший брат мого боса. Мої думки завертілися з шаленою швидкістю, стиснулися в такий тугий вузол, що кожне уявне слово давалося з великими труднощами. Його офіс знаходився в центрі Києва, і тут наскільки я чула – він з’являвся вкрай рідко. Я впізнала його по фото з журналу, а ще там же я колись прочитала про круту вдачу старшого Мазура.

– Хто це зробив?! – процідив він по складах, і мені здалося, що все навкруги задзвеніло від вібруючої сталі в його голосі, ударяючи по мені тисячами холодних осколків.

Єдиною моєю відповіддю було хитання головою.

– Послухай, люба, – змінивши тон на менш загрозливий, він присів біля мене навпочіпки. – Я відвезу тебе до лікарні і проба сперми покаже хто це був. Тому, щоб позбавити тебе і себе від неприємної процедури питаю ще раз, хто тебе зґвалтував?

– Він … погрожував життю моєї дитини. …Сказав, що його люди, дістануть нас з-під землі, якщо я комусь розповім, – тремтячим голосом вимовила я. – Як би я не ненавидила цього покидька, але життя сина мені дорожче. Тому я не можу сказати вам…

– Які б не були у нього довгі руки – мої довше. Як мати ти не повинна бути прикладом боягузтва. Не хочу уявляти, чого ти тут натерпілася, це по тобі і так видно, але ти зобов’язана здати мені цю тварюку, – в його сіро-льодовитих очах я не бачила співчуття, тільки непохитну твердість. Він вже знав, що доб’ється від мене правди будь-якими шляхами. – Як тебе звати?

– Злата. … Я пропрацювала тут всього лише тиждень, секретарем у … Павла Мазура. Але сьогодні … мій випробувальний термін закінчився, мій бос звільнив мене, після того, як … зґвалтував, приставивши ніж до горла …

Якщо в перші секунди по його реакції можна було прочитати купу емоцій, то тепер від моїх гірких слів на його обличчі не здригнувся жоден мускул.

– Що ж ви дівчата такі легковірні, невже по одній його фізіономії не можна було здогадатися, що від таких як Павло потрібно триматися подалі?

– Та пішов ти! Такий же козел! – ледь піднявшись на ноги, незграбно, з нервовим роздратуванням я смикнула задерту тріснуту по шву спідницю, попрямувавши до дверей.

– Якщо ти тільки не зібралася йти до поліції, то я б не радив тобі виходити на вулицю в такому вигляді.

Його спроба притримати мене за лікоть виявилася для нього фатальною.

– Не смій торкатися до мене!!! – нестямно заволала я, відштовхнувши його з такою нелюдською силою, що якби не крісло, на яке він налетів, він би точно пробив стіну своїм м’язистим накачаним тілом.   

– Просто я знаю, як змусити Павла відповісти! – крикнув він мені в спину, тим самим змусивши мене застигнути на місці. – Законним способом навряд чи вийде, його адвокати вивернуть справу на свою користь, обливши тебе брудом по самі вуха. Ти ще винною залишишся. Але є й інші способи. Даю тобі слово, Злато! Тебе більше ніхто не скривдить!

– А чого варте ваше слово, пане Мазур? Що перешкодить вашій охороні змусити людину зникнути? Хто я така для вашої крихти людяності? – зронила я, скривившись від приниження наче від болю.

– Так ти знаєш, хто я такий? – недбало сунув він руки в кишені.

– Ви Захар Мазур, старший брат цього нікчеми, – гіркота, яка скупчилася у мені знову гнула мене до землі. Хотілося впасти, згорнутися калачиком, заплющити очі і більше ніколи їх не відкривати. – Не хвилюйтеся, я не піду до поліції. І тільки лише тому, що я потрібна своєму синові живою. Ви більше про мене не почуєте, але коли-небудь, ваша сімейка все ж захлинеться у власному лайні.

– Іди до ванної і приведи себе наскільки це можливо до ладу. Мабуть, все ж таки варто звернутися до лікаря, – владність в його голосі просто паралізувала. І навіть не стільки владність, як загроза в крижаному неупередженому тоні. Але я не від цього не зрушила з місця.

– Мені потрібно якомога швидше забратися звідси. Додому, – вперто вимовила я, ковтаючи літери, потягнувшись поглядом до дверей.

– Схоже, ти не зрозуміла, Злато. Пережите заважає тобі мислити адекватно і тверезо. Ти зробиш так, як я сказав. Допомогти тобі умитися?

Уявивши це, я здригнулася, невпевненою ходою попрямувавши до ванної. У дзеркалі побачила огидну до остраху картину. Волосся скуйовджене, туш упереміш з кров’ю розмазана по обличчю, блузка теж в деяких місцях забруднена кров’ю.

Привести себе до ладу? … А як вискребти ту гидоту, яка знову заповнила мою душу?

Сяк-так умившись та пригладивши волосся, я вийшла до чекаючого на мене Захара, який одним лише своїм поглядом змусив мене взяти протягнутий ним піджак.

Мутити мене почало вже в ліфті, але я не видала жодного звуку. …Таке зі мною вже було одного разу. Це була запізніла реакція мого організму, відповідь на насильство.

Як не дивно, Захар цього вечора був без водія і без охорони. Нам взагалі по дорозі не попалася жодна жива душа. Коли він відкрив мені дверцята, я понуро сіла на заднє сидіння його авто. Ми мовчки виїхали зі стоянки, але на дорозі через міст, я ледве встигла вигукнути, щоб він зупинив машину. Мене вирвало з болісними спазмами. Хапаючи ротом свіже повітря я вибралася назовні, вхопившись руками за огорожу. Я вся тремтіла. … Там далеко за річкою жило, виблискуючи вогнями вечірнє місто. Мільйон людей зі своїми радощами та бідами. Але в цю хвилину мені здавалося, що там немає нікого, кому було б так само паскудно, як мені. Маленька пластикова пляшка з водою завбачливо простягнулася в мою сторону. Захар. Він мовчав, немов знаючи, що слова мені не допоможуть. Неможливо було зрозуміти, чому саме ця людина виявилася в таку хвилину поруч зі мною. Ні прибиральниця, ні охоронець, а сам глава і власник компанії «Уністрой». Може, ця скотина Павло повинився йому і попросив утрясти ситуацію?

Вони абсолютно не були схожі між собою, як зазвичай бувають брати. Кремезний Павло більше скидався на кабана, з його маленькими поросячими очками і солом’яним волоссям. Від нього завжди огидно тхнуло. …. Від спогаду мене знову скрутило в вузол і мене знову вирвало, кинувши після цього в холодний піт.

Стоячи всього лише за крок від мене Захар терпляче чекає. Навіть не підозрюючи, що мене нудить і від нього теж.

Наступна наша зупинка – приватна клініка.

Він все-таки зробив висновок, що мені необхідна медична допомога. Чому я йому так безпорадно підкоряюся? Чому не протестую, чому не рятуюся? Що це слабовілля? Я не хочу тут перебувати, з ним, але я все ж тут. Без варіантів.

Вже не знаю, що він наговорив лікарці, відвівши її в сторону, але жінка, яка мене оглядала, була вельми тактовною та уважною, не ставлячи прямих запитань. На мою розсічену вилицю наклали кілька швів, взяли мазки з піхви, виписали заспокійливе і порадили знайти хорошого психолога.

– Назви мені адресу, Злато, щоб я міг відвезти тебе додому, – чемний, і в той же час байдужий голос.

Як же мені погано. Як огидно навіть сидіти з ним в одній машині …

Не дивлячись в його сторону, я назвала адресу людині, присутність якої ставала для мене вже нестерпною. Кожна моя нервова клітина викручувалася навиворіт. На мене тонами давила його участь, але я дуже сподівалася, що коли я вийду біля свого будинку, я розлучуся з Мазурами навіки.

– Ти заміжня? З ким ти живеш?

– Ні, не одружена. Ми живемо разом з моїм трирічним сином. З ним зараз няня, – зашкреблося у відповідь моє мертве відлуння.

– Тоді я ввійду, і ми обговоримо деякі нюанси, – заявив Захар, заглушивши мотор.

– Ні, ні, послухайте …

Але схоже, на мій панічний стан він просто плював, перебивши мене на півслові:

– А я і не питаю дозволу. Це необхідність! – гаркнув він, ставлячи крапку в моїх борсаннях.

Наша п’ятнадцятирічна няня вислизнула з дому, як тільки побачила мене разом з чоловіком, навіть грошей не взяла, зате встигла мило посміхнутися Захару, побажавши йому доброї ночі.

– Не чекайте від мене ввічливості. Викладайте що хотіли і забирайтеся! – в своєму домі я відчула себе трохи впевненіше.

– Щомісяця, тобі на рахунок буде лягати подвоєний оклад секретарки, у вигляді довічної допомоги. Але ти будеш повинна підписати папери, що інформація про твоє зґвалтування не потрапить ні до поліції, ні до ЗМІ. А я зі свого боку подбаю, щоб мій брат поплатився за скоєне.

– Усе? – вся моя ненависть до Мазурів була готова виплеснутися прямо йому на голову.

– Я розумію чому ти намагаєшся швидше позбутися мене. Але я хочу, щоб ти дещо зрозуміла – я завжди тримаю своє слово, Злата, – твердий тон, наказовий сірий погляд. Немов відрепетирувана поставлена ​​мова. Таким як він тільки з великих екранів дивитися.

– Ясно, принциповий. А тепер іди геть! – у мене більше не залишилося сил. Тільки лише для того, щоб відчинити перед ним двері. Ми не прощалися. Я і не повинна була йому дякувати. …Колись забутий з таким трудом морок, знову увірвався у моє життя.

Перевіривши сплячого сина та прийнявши відразу кілька пігулок заспокійливого, я провалилася в темряву, як зрубана гілка. Без думок. Без емоцій. …Тільки так можна було врятуватися. Головне не повертатися думками до подій цього жахливого вечора. Я це вміла, саме в цьому, мабуть, криється моя сила, бо мені є задля кого триматися.

Рано вранці будильник зробив свою справу, я змусила себе піднятися, незважаючи на слабкість тіла та повну розбитість душі. Збирати речі я була майстер. Микита все одно не любив снідати рано, тому через півгодини, я вже запихали сумку і напівсонного сина в машину.

– Ми їдемо дивитися на кораблики, мамусю? – лопаючи в придорожньому кафе пластівці з молоком, безтурботно запитав Микитка, радіючи майбутній пригоді.

– Ні, любий, ми їдемо відвідати Ніну. Але там де вона живе є човник, і ми обов’язково поплаваємо. Ти пам’ятаєш нашу Ніну?

Микита півдороги засипав мене питаннями, на які я відповідала автоматично, поки стомившись, він не задрімав бідолашний. 

І ввечері, намагаючись наздогнати сідаюче сонце, знемагаючи від спеки та пилу, я нарешті зупинила свою пошарпану стареньку «ауді» біля знайомого мені до болю будинку поблизу Запоріжжя, в маленькому селищі. Будинку, де одного разу я вже шукала в собі сили жити далі.

Ніна чекала на веранді. По телефону я сказала їй всього лише кілька слів, але їй і не потрібні були подробиці, Ніна в повній мірі знала, що я зараз відчуваю. Тільки ця жінка, давня подруга моєї матері знала, як можна мене підтримати і втішити без сюсюкань.

– А хто цей серйозний хлопчина? – удавано насупившись, Ніна втупилася на Микиту, який топтався поруч зі мною. – Сподіваюся, ти любиш морозиво, живчику?

– Тільки якщо у тебе його ціле відро! – розплився той в усмішці.

– А він хлопець не промах, – обійняла мене Ніна, проводжаючи до хати. – Ці стіни вже занудьгували без гостей. Мені якраз не вистачало тупоту та дзвінких голосів. Може, поп’ємо чаю на березі? Коли сонце сідає там чудовий вид, наче в раю.

– Хороша ідея, – кивнула я, немов скидаючи весь свій вантаж за порогом. Одні тільки мудрі очі Ніни вже звільняли тебе від мук. Її душа – моя тиха гавань, немов відкривала обійми, знімаючи біль.

Ця велика жінка була для мене прикладом мужності та стійкості, величезної сили волі і любові до життя, незважаючи на ті жахи, які їй довелося пережити в своє нелегке життя. На її очах банда грабіжників убила її чоловіка і важко поранила сина, який в наслідок помер у неї на руках. Але втрата не зламала цю дивовижну жінку. Вона жила бо її кохані любили життя, вона насолоджувалася цим життям за кожного з них, втричі раділа кожному світанку, кожній спійманій рибині та Різдву. Потім, коли Ніну спіткала онкологія – вона впоралася і з цим, вона перемогла хворобу однією тільки жагою до життя. Скільки разів доля била її, стільки разів вона піднімалася з колін, з все тим же усміхненим теплим поглядом.

 – Те, що це сталося знову, ще не говорить про те, що світ сповнений хворих збочених тварюк, – обмовилася вона через кілька днів, після нашого приїзду, раптово торкнувшись цієї теми. – Закінчених мерзотників одиниці, а в основному це недолюблені матерями, ображені суспільством слабохарактерні типи, які підвищують свою зарозумілість через приниження інших. З такими борються, таких ставлять на місце. Я не хочу, щоб ти остаточно зневірилася у чоловіках, Злато. Справжні існують, я в це вірю, я це знаю, я бачила їх на власні очі. Сильні, вірні, надійні, люблячі. Ти теж повинна в це вірити, у тебе росте син.

– Що ж зі мною не так, Ніно, якщо ці поодинокі мерзотники зустрічаються саме на моєму шляху? – гіркота видавала мій  внутрішній стан. Хоча якщо вже навіть Ніна заговорила, значить, всі мої душевні страждання були на моєму обличчі. – Я настільки слабка, що мене хочеться затоптати?

– О ні, дорогенька, ти не слабка. Фізично може бути, але не духовно. Ти трепетна і волелюбна, ти красива і горда, що будь-якому чоловіку хочеться підкорити тебе собі, такий їхній природний інстинкт. Але зіпсовані бачать це підкорення в зламаному варіанті. Ти сильна, Злато, тому що зцілюєш свою душу сама. Мене лякає тільки те, що ти можеш відсторонитися від жіночого щастя. Не смій втрачати віру в себе, як і віру в людей.

– Насправді сильною мене робиш ти, Ніно, і твій приклад. У кожної жінки своє поняття щастя. Моє чоловіків не включає. Мені є кого любити і більшого мені не потрібно. Так ми будемо фарбувати ґанок чи ні? Якщо так, тоді я піду за фарбою і візьму Микиту з собою, він в захваті від вашої крамнички.

– Звичайно, прогуляйтеся. А я поки займусь обідом, зготую якогось супчику.

Так у нас було завжди – з раптово виниклої гострої теми і прямолінійних болючих питань ми плавно з’їжджали до якої-небудь позитивної реальності і навпаки.

На зворотному шляху, побачивши біля будинку Ніни шикарну машину, я подумала, що нарешті її племінники згадали, що у них є тітка, чия хатина причаїлася на березі Дніпра. Вона сумувала за дітьми свого брата, і геть відмовлялася в цьому зізнаватися.

Але коли у вітальні на дивані у Ніни, до свого невимовного обурення я побачила Захара Мазура – моє обличчя витягнулося і скам’яніло.

– Я повинна щось підписати? – без всякого вітання вимовила я, рипнувши зубами, з докором глянувши на Ніну. На мою думку вона повинна була його виставити і гнати стусанами від свого порога. – Давайте швидше з цим покінчимо.

– Але мене вже запросили на обід, – аристократично схиливши голову, обережно сказав Захар, намагаючись зобразити доброзичливість. 

– Це погана ідея! – різко кинула я, насторожившись. Як він посмів осквернити своєю присутністю єдине місце, де я відчувала себе в безпеці?

– Злато, непристойно виганяти людину на вулицю, після того, як він десять годин провів за кермом, – втрутившись, Ніна ще сильніше загострила обстановку.

– Але шановний пане цілком здатний зняти собі шикарні апартаменти в готелі і пообідати в ресторані, замість того, щоб сьорбати тут твою сочевичну юшку! Може, ти його ще й на ніч залишиш? Чому б ні, я заради цього навіть переночую в сараї для човнів!

… Я отямилася тільки тоді, коли зрозуміла, що Микитка біжить слідом за мною по стежці, яка вела до берега. Обернувшись до своєї дитини, я опустилася на коліна, а він міцно обійняв мене за шию маленькими рученятами, злякано округливши свої блакитні оченята.

– Все добре синку, у нас все добре, – прошепотіла я, втупившись у його плече.

Помітивши краєм ока, що Захар сідає в свою машину, я з полегшенням зітхнула.

Чекаючи від Ніни лекцію з приводу моєї поведінки – я приготувалася відстоювати своє право, але на мій подив вона навіть не обмовилася на цю тему, ні єдиного слова. Навіть очима себе не видала. Ніби Захар Мазур мені привидівся.

За обідом Микита у всю торохтів з набитим ротом, не дивлячись на мої зауваження, Ніна ж тільки загадково посміхалася і мовчала.

Щось було не так, щось повисло у повітрі, невидиме, але очевидне, як та спека за вікном.

Наступного дня з самого ранку Ніна раптом вирушила у справах, а ми з Микитою почали фарбувати ґанок в ніжно блакитний колір, і завдяки фокусам мого синочка – блакитним виявився не тільки  ґанок. Той факт, що наша господиня затрималася не викликав у мене занепокоєння, незважаючи на вік, Ніна працювала волонтером в місцевій лікарні, організувавши там групу підтримки. Вона вела досить активний спосіб життя, щоб пропадати десь цілими днями, але мені довелося готувати обід самій, а найкраще моє блюдо – це все-таки бутерброди.

– О, не страшно, я пообідала в місті, – мигцем глянувши на тарілку домашніх сендвічів, повернувшись, невимушено посміхнулася Ніна, махнувши рукою, – Зізнатися чесно я втомилася. Милий, – звернулася вона до Микитки, який почав скакати навколо неї. – Ти ж підеш зі мною на гойдалки?

– Цікаво, а я що покарана? – удавано надулася я, раптово усвідомивши, що означає цей вираз на її обличчі – сум’яття, приховуване за пожвавленням.

– А тобі все ж таки доведеться трохи поспілкуватися з паном Мазуром, моя люба, – м’яко, немов вибачаючись пробурмотіла Ніна і якраз в цей момент на порозі намалювався Захар, немов чекав за дверима умовного сигналу.

 – Я тут не тільки заради цього, – безпристрасно відгукнувся він, коли я мовчки кинула залишені ним раніше папери на журнальний столик. – В обставинах, що склалися я відчуваю якусь особисту відповідальність, тому не можу стояти осторонь від твоєї долі, Злато. Рано чи пізно ти захочеш рухатися далі, а з твоєю освітою слід просуватися по кар’єрних сходах, не варто витрачати себе …

Напевно, Захар запнувся тому, як саме я дивилася на нього. Я дивилася на нього з жалем, як на хворого ідіота, який кривляється перед натовпом.

– Невже ви не розумієте, пане Мазур, що однією тільки своєю присутністю ви змушуєте той день спливати у мене перед очима, і я знову відчуваю себе приниженою і розтоптаною? Я більше не маю потреби у вашій участі та заступництві. Я розберуся зі своїм життям. Сама.

– Я поважаю гордих жінок. … Вони зазвичай так і вмирають – стоячи і на самоті, – голос Захара пролунав сухо і твердо. При цьому він жодного разу не відвів свого погляду. – Але я все ж таки прихильник раціонального підходу і практичності. Будь-які рани, якщо вони не смертельні затягуються, а у тебе є заради кого будувати майбутнє. Без зайвої скромності – я людина не бідна і далеко не останній в своїх колах. Нічого не вимагаючи і не чекаючи взамін – я пропоную тобі допомогу, захист і забезпеченість. Все інше в твоїх руках, Злато. Подумай. Ти можеш змінити своє життя, змусити його набирати обертів. …Не буду довго мучити тебе своєю присутністю.

    Коли він пішов, я ще кілька хвилин стояла задерев’янілою статуєю. А потім вийшла з кімнати і залишила там всі сказані ним слова і мої думки. Не хотілося більше роздумувати – мені хотілося впустити в своє серце спокій. Видершись на пагорб – я занурилася в неосяжне і невимовне, що зцілювало та несло надію. Поблискуюча річка, схили вдалині, невелике містечко, яке примостився до них і незвичайний захід сонця, який пронизував все своїми барвами. Я жила … я оживала … я набиралася сили … я відроджувалася. Знову.

Після моєї поспішної втечі з Києва ми з малюком повернулися додому лише в середині вересня. Через два місяці.

Микитка з вереском носився по будинку, несамовито вигукуючи кожній новознайденій іграшці, з якими я його начебто як розлучила.

Поки мій настрій не зник та бойовий дух на висоті потрібно переробити купу справ, я збиралася зробити генеральне прибирання і невеличкий ремонт. Раз вже я зліпила себе воєдино та наново – потрібно було хоча б оновити інтер’єр новим кольором стін.

Зі своїми сусідами я не особливо спілкувалася, але коли в двері постукали – чомусь вирішила, що це саме хтось із них дізнатися де ж ми так довго пропадали, чи не трапилося чого.

 …Але я помилилася.

На ґанку топталися двоє чоловіків з коробками в робі ремонтників.

– Злата Богуш? Ми з охоронного агентства «Фортеця», нас прислали встановити сигналізацію та камери відеоспостереження за цією адресою.

– Хто це вас прислав мені цікаво? Я не замовляла послуги охранки, – не те щоб я розгубилася, мене це скоріше як завжди напружило.

– У нас є при собі контракт, ось погляньте, – один з них швиденько поліз до кишені. – Підпис пана Мазура вам про що-небудь говорить?

Їх врятував телефон, раптово заволавши на всю вітальню. Враховуючи те, що я не сплачувала за домашній телефон кілька місяців, його звісно відключили, і тут якимось «дивом» він запрацював. Мобільного я не маю, це ще один «пунктик» і таких заскоків в мене безліч. Коли я схопила слухавку, дихала я вже важко. Тому що знала, хто це може бути.

– Напевно, легше прийняти це і зрозуміти. Сперечатися зі мною нерозумно, – випереджаючи моє обурення, швидко промовив Захар твердим, не приймаючим ніяких заперечень тоном. – Це необхідно для забезпечення безпеки, данина сучасності. Завтра о восьмій в моєму головному офісі.

– Ні!!! – крикнула я у слухавку, щоб припинити це. Клянуся, мені захотілося перегризти зубами дріт.

– Тоді, судячи з записів секретаря, у мене ще є вікно об одинадцятій, – ігноруючи мене, наполегливо проказав Захар. – Мені потрібна людина у відділ зовнішньоекономічних зв’язків, а ти знаєш три мови і основи економіки.

– О, господи, де мені написати, щоб ти помітив, що мені не потрібна твоя опіка?!!

– Хм, це ти зараз з богом розмовляєш чи зі мною? Якщо з ним, то його опіка потрібна всім, Злато, навіть такій прекрасній людині як я, – прозвучало з гордовитою іронією. – Особисто мені нечасто доводиться когось опікати, тому моя турбота може тобі здатися досить агресивною, зате вона діє безвідмовно. Так що зціпивши зуби ти з’явишся, Злата Богуш. Я пришлю за тобою свого водія!

– А ось я зрозуміла, чому за очі тебе називають бульдозером! У тебе немає права втручатися у моє життя, і змусити мене ти не можеш!

– Це що виклик? – невдоволено фиркнуло у слухавці. – У мене є таке право, Злато, бо саме я тоді був з тобою. …Те, що сталося зв’язало нас, хочеш ти того чи ні. Але особисто я вважаю, що краще нехай поруч буде той, хто обізнаний подробицями твого життя, і цей хтось на твоєму боці, він прикриє якщо що і подасть руку. Невже краще на осліп починати десь з нуля?!

– Ви нічого не знаєте про моє життя, пане Мазур!

– Навпаки, моє джерело вельми достовірне. Я знаю про причини народження Микити … – у мене підкосилися ноги і я була змушена впасти на стілець, а він виждавши паузу, наче розумів що я відчуваю, продовжив таким же рівним тоном. – Послухай, в моїй компанії ти досягнеш положення, коли тебе вже не посміють зачепити всякі виродки на зразок мого брата і йому подібні. Я нікому не дозволю тебе скривдити, і сам не збираюся, тому що я заручений і таке інше. Злато, я в житті нікого не вмовляв, як вмовляю зараз тебе.

Нічого не відповівши, я відключила телефон. Але через хвилину знову його схопила, набравши номер Ніни.

– Якщо ти була з ним такою відвертою, тоді я не розумію, чому ти жодного разу за весь цей час так і не заговорила про Мазура? Він що під гіпнозом змусив тебе викласти подробиці? Я так розчарована, Ніно, ти навіть собі не уявляєш! А я ж тобі довіряла!

– Але я не зрадила тебе, люба. Не всі таємниці слід зберігати, головне знати кому і в який час їх можна розповісти, – спокійно заперечила Ніна, своїм глибоким низьким, злегка зміненим зв’язком голосом. – Я побачила в ньому чоловічий стрижень, характер, породу. Він здався мені дуже вихованою і розумною людиною. Моїм мотивом не стояло розжалобити його, навпаки, я хотіла, щоб він зрозумів твою поранену душу і чому ти так поводишся в тих чи інших ситуаціях. Захар сам наполягав на цій розмові, він відчуває провину, і хоче вчинити правильно. А це заслуговує на повагу, ти так не вважаєш? Я хвилююся за тебе, дитинко, адже я не завжди буду поруч, тому хочу встигнути побачити своїми очима, як ти станеш на ноги, як нарешті знайдеш своє заслужене щастя і безтурботність. Мазур може дати тобі можливість старту, це добре, що він взявся допомагати. Я прошу тебе, Злато, пообіцяй мені, що спробуєш. Пообіцяй!

Ніні я не могла відмовити, вона була мені більше, ніж мати, я була їй занадто багато чим зобов’язана, щоб не прислухатися до її порад:

– Добре, я спробую, – зітхнула я надзвичайно тяжким зітханням.

– Тримай мене в курсі. Ти така молода, ти багато і старанно вчилася, у тебе вийде. Не віриш в людей – вір в себе, і коли вони повірять в тебе, ти повіриш в них.

Звичайно ж бульдозер надіслав машину і водія. На той час я була вже готова, бо один не залишав мені вибору, а іншій я пообіцяла спробувати. Зручний одяг, нуль косметики, просто розчесала волосся і заколола гульку, не дивлячись у дзеркало. Коли моя душа перероджувалася від пережитого жаху – я терпіти не могла розглядати себе в дзеркалі. Мене не цікавила моя зовнішність, і мене не хвилювало, що з цього приводу думають інші. Здається, мене навіть не турбувало те, що я належу до жіночої статі.

У головному офісі потрапляю у відділ кадрів, і схоже головний менеджер по персоналу не зовсім розуміє, що я тут власне забула.

– Мене запросили у відділ зовнішньоекономічних відносин, схоже там звільнилася вакансія, – не дуже впевнено заявляю я, сідаючи біля дверей.

– Так-так, пане Мазур попереджав мене, що ми чекаємо на фахівця, – при цьому літній чоловік скептично глянув на мене поверх окулярів, на фахівця на його думку я явно не тягнула. – Можу я поглянути на ваші рекомендації з попереднього місця роботи … або навчання?

– Моє слово буде тобі кращою рекомендацією, Олександре, – за моєю спиною лунає голос Захара, спокійний, незворушний і владний.

Обернувшись, я привітала його стриманим легким кивком, ковзнувши по його обличчю пустим поглядом наче просто глянула на стіну позаду себе.

– Оформляй. Ми нарешті визначилися з начальником відділу, – кивнув він не мені, а цьому Олександру. – Пішли, Злато, я представлю тебе твоїй команді.

Насупившись, я попленталася за ним до ліфту. Де ми, звісно,  опинилися віч-на-віч. … Ненавиджу ліфти! Забилася в самісінький кут, стою майже не дихаю. Замкнутий простір, наодинці з чоловіком, мене огортає паніка, якийсь збочений острах, який важко описати словами.

– Радий, що ти наважилася, – вимовив Захар, якось ще примудрившись заглянути мені в очі. Колись мені подобалося, коли людина дивиться прямо в очі, але після … я стала уникати таких поглядів.

– І що буде входити до моїх обов’язків?

– Керувати відділом зовнішньоекономічних зв’язків, – знизав плечима Захар, недбало заклавши руки до кишені.

– Що??? … Ти … так ти мене мав на увазі … коли сказав, що визначився з главою відділу?! – несподівано я стала заїкатися. – Але … ти зовсім не в курсі на якому рівні мої знання! Ні, я так не можу! – мене миттєво кинуло в холод, в жар, а потім в липкий піт. – Ви просто знущаєтеся з мене, пане Мазур! Це такий злий жарт? – як же я розлютилася! Навіть моя фобія померкла на тлі такого напруженого стану.

– Ні, Злато, все серйозно. Злякалася? Хочеш опустити руки розвернутися та втекти? – не зводячи погляду, він присунувся до мене ще на півкроку. – А як же дух боротьби? Не бажаєш довести самій собі, що твоєму рівню є куди рости?

– Але щоб переплисти море ти пригнав мені на допомогу не пліт, не човен, а чортів авіаносець! – вигукнула я, тоді як Захар засяяв задоволеною посмішкою.

Двері ліфта відчинилися. Але для мене цей сигнал раптом зупинив час.

І в цьому завислому стані … я побачила Захара Мазура. Прозріла.

Звучить безглуздо і дивно, але раніше, будучи в сум’ятті та відчаї – в його особі я бачила перед собою лише негативний згусток, чоловіка від якого треба триматися подалі. А тут … захоплююча дух до біса приємна зовнішність і відчуття того, що з нього б’є джерело сили, яка перетворює та підживлює все, що знаходиться поруч із ним. Якщо його портрет повісити в галереї мистецтв – своєю шаленою енергетикою він би точно заряджав відвідувачів. Щось невловиме в цих очах кольору сірого опалу, обрамлених чорними загнутими вгору віями, щось беззастережно магнетизує та м’яко підкоряє, не залишаючи навіть бажання пручатися. Можливо, справа була в тому, що в цей момент він посміхався. Але не хотіла б я побачити ці очі в гніві. По-моєму, вони б могли вбити одним єдиним поглядом. Таке на мене найшло вперше. Мало того, у мене закрутилася голова, і я похитнулася, немов п’яна.

– Все в порядку? – він зробив спробу підтримати мене, але доторкнутися не наважився. …Значить, Ніна розповіла йому і про це.

– Хвилююся, але я в нормі, – в сум’ятті пробурмотіла я, відводячи очі від цієї мани.

Побачивши, будучи представленою, цих виряджених дамочок і чоловіків, і те якими квадратними очима вони дивились на мене, не вірячи в те, що оголосив їм їхній глава компанії – я зрозуміла, що з цього тераріуму мене спробують вижити найближчим же часом, тому що сприймають мене не інакше як кур’єра, який посів чуже місце. В принципі я так і виглядала – джинси, кросівки, розтягнута кофта. Мені було по цимбалах, в які я одягнена ганчірки, а ось їм вочевидь було не до жартів! Бідолахи так напружилися, що я навіть дивуюся, як обійшлося без масової істерії.

– Тебе конструктивно введуть у справу. З усіх питань звертайся до команди, вони справжні професіонали. А якщо буде зовсім туго – знайди мене. І пам’ятай, авіаносець на веслах в море не виведеш, – стримано посміхнувшись, Захар попрощався з усіма величним кивком.

Але через десять секунд гукнув мене, немов згадавши ще про якусь дрібницю. – Так, Злато, сьогодні у нас зустріч з представниками однієї індійської косметичної компанії. Я хочу, щоб ти її провела.

– Спасибі, що попередили заздалегідь, пане Мазур, – уїдливість іноді преться поперед мене. 

Роздратовано похитавши головою, кидаю «своїй команді»:

– Мені потрібні дані про цю компанію! 

Ось так не дуже вдало почалося моє становлення в ролі глави відділу. Тут не тільки перший млинець нанівець, тут вся порція коту під хвіст.

Переговори велися англійською, але перешіптувалися індуси на хінді, а вірніше на одному з діалектів – маратхі, і ось тут я почала прислухатися, роблячи короткі позначки. Закінчилося все тим, що я зірвала одну з найбільших угод, викликавши нерозуміння у своєї команди. І навіть коли я їм пояснила, що не бачу перспективним вести справи з нечистими на руку ділками – я їх своїми аргументами не переконала, ще більше утверджуючись в їхніх очах, як божевільна невдаха. А все тому що ніхто з цих зарозумілих працівничків зовнішньоекономічного відділу не знав маратхі на відміну від мене, але я поки була для них не авторитет. Далеко ні. Якась коза нечесана з вулиці. Єдине, що мене рятувало від їхнього відкритого лінчування – це особиста опіка головного боса. Ніхто не наважувався відкрито перти проти вибору самого Мазура. Але за серйозного начальника мене тут ніхто не тримав, це було ясно як божий день. Так я і сама поки себе не бачила поважною начальницею.

Весь залишок дня я змусила зиркаючих на мене звіром співробітників шукати контакти з новими дистриб’юторами, а сама, щоб перевірити ще раз їхню інформацію, зв’язувалася з представниками фірм в Бомбеї та інших містах. 

До вечора у відділі залишилася лише я. Робочий день вже давно закінчився, а я все намагалася впорядкувати дані, стомлено розтираючи скроні.

– Твоє прагнення звичайно похвальне, але згоріти на роботі в перший же день – неправильний підхід, – поява Захара мене анітрохи не здивувала, якщо чесно я чекала що мене викличуть «перед гнівні очі» відразу ж після зірваної угоди.

Він був похмурий, як небо над морем перед грозою. Я само собою тут же приписала це до його невдоволення моєю роботою.

– Будеш вичитувати або відразу звільниш?

– Не скажу, що до мене не потикалися зі скаргами на тебе, але я схильний оцінювати діяльність відділу після певного проміжку часу. Можливо, у тебе були вагомі підстави для прийняття такого рішення. Зараз я не налаштований вдаватися в подробиці. Пора додому, Злато. Мій водій відвезе тебе.

– Сподіваюся, особлива доставка надається бонусом тільки до першого робочого дня? Тому що в подальшому я розраховую на самостійне пересування, – моя зарозумілість, звичайно, не йшла ні в яке порівняння з його власною, але схоже сьогодні Захар Мазур був занадто втомленим. У відповідь він якось неоднозначно знизав плечима, попрямувавши до виходу. Чи вірю я йому? Не можу дати однозначну відповідь. Ніна щось в ньому таке побачила, а Ніна ніколи не помиляється. Чи є в мене надія, що колись я стану щасливою? Теж не маю відповіді, бо мені важко визначитися що саме мене може зробити щасливою. Але я не здаюся, не божеволію, не замуровую себе в коконі своїх думок. Я обережно йду далі, крок за кроком, день за днем. 

Вимикаю комп, світло, зачиняю двері свого кабінету. Захар притримав для мене ліфт. 

– Я піду сходами, – посміхається він мені. І в цій втомленій посмішці я бачу розуміння. Йому мене по-людські шкода, але справа в тому, що я ненавиджу жалість.

– Ні, деяким фобіям треба кидати виклик. Поїдемо разом. Просто … тримайте дистанцію, – тихо, не дивлячись на нього, проте рішуче відповіла я.

Цей день я по праву можу записати, як переломний момент в моєму житті. Тому що саме сьогодні в моїй підсвідомості сталося те саме знакове довгоочікуване клацання. У мені прокинулися забиті в кут амбіції, бажання саморозвитку і ствердження не дивлячись ні на що.

Ентузіазм з приводу змін – так і пер з мене фонтаном ідей з приводу майбутнього. Я намагалася вірити, як і просила мене Ніна. Я хотіла сподіватися. Бо мою надію в мені ніхто не затопче, вона виявилася впертішою за мене.

Складніше справи йшли в самому колективі, в його атмосфері. Марк Лисяк, лощений слизький тип, що мітив на моє місце, просто ціпенів від ненависті до мене всякий раз, коли мені доводилося починати розмову з ним. І у нього, звісно ж, були прихильники, а конкретніше яскрава блондинка Люся, яка вже на другий день зробила мені кілке зауваження з приводу встановленого компанією дрес коду, мовляв рівень їхньої компанії набагато вище пральні, куди судячи з мого зовнішнього вигляду я збиралася. Єдиною, хто поставився до мене більш-менш лояльно – виявилася Ганна, дівчина приблизно мого віку, і то я засумнівалася у її мотивах, тому що завжди ставлюся з великою недовірою до людей, які роблять мені компліменти.

– Злато, ти давно нарощувала вії? Шалено вийшло, – кругле обличчя Ганни виражало крайню дружелюбність і зацікавленість, коли вона присіла поруч зі мною під час обідньої перерви.

– А? Що? Ні, у мене все натуральне, – відмахнулася я, – Ти чому не пішла в кафе разом з усіма?

– Думаю сісти на дієту. Не всім же пощастило з фігурами, як тобі. Але я дивлюся, ти і не фанатка косметики. Натуральне, значить натуральне! Ти, напевно, ще й вегетаріанка?

– Ні, м’ясо я їм, – зарившись у папери, неуважно бовкнула я.

– Хочеш пораду? Тобі потрібно стати своєю, спуститися на сходинку нижче до людей, можна навіть іноді посміхатися. Тоді менше буде пересудів у тебе за спиною і косих поглядів, – вона здавалося була щиро налаштована подружитися зі мною, але так склалося, що мені всюди ввижався підступ і лицемірство. На мою думку, Ганну могли просто напросто заслати для промацування моїх слабких місць. Довіряти людям я побоювалася і більше не збиралася ставати слабкою. …Ніколи більше.

– Дякую за пораду, я це врахую, – видавила я з себе стриману посмішку, бо поки не готова виповзати до них зі свого футляра.

У моєму житті звичайно ж відбувалися помітні зміни, але в усьому цьому я все одно залишалася самотньою.

Наша няня вже не справлялася з занадто товариським та енергійним Микитою, тому мені довелося пристроїти свою гіперактивну дитину в садок. Я спонтанно оновила свій гардероб, знову ж таки покладаючись лише на свою думку, навіть змусила себе сходити в перукарню і зробила манікюр. Рішуче записалася на секцію кунг-фу. І знайшла собі нового друга, підібравши на вулиці кошеня. … Але порожнеча всередині все одно залишалася.

  Часу ні на що не вистачало, іноді ночами мені доводилося займатися пранням, прасуванням, і навіть прибиранням. Можливо, саме тому я і …проспала.

… Перший раз у своєму житті я кудись спізнювалася!!! Для мого внутрішнього вимуштруваного стоїка це був справжнісінький кошмар!!! Закинувши малюка до садочка, порушуючи правила дорожнього руху, я помчала в офіс. Мені в прямому сенсі довелося бігти від стоянки до ліфтів, щоб хоч якось надолужити час.

– Злато! – помітивши мене, Захар притримав ліфт. Знову я, він та ліфт, це вже майже, як той анекдот. Головного боса я не бачила вже близько місяця. Ми не спілкувалися навіть по телефону в робочому процесі. – Що нового? – чемно поцікавився він, окинувши мене поглядом з ніг до голови. Напевно, мені здалося, але його брови злегка поповзли вгору.

– Ось вирішила запізнитися для різноманітності, – видихнула я, намагаючись віддихатися.

– Уже щось.

– А ще я завела кішку і записалася на кунг-фу. 

– Приголомшливі зміни, – іронічно стиснув він губи. – Це все?

– А хіба цього мало? – здивувалася я дивному докору в його тоні.

– До мене доходить інформація, що ти використовуєш свій робочий час для особистого спілкування по телефону. Якийсь чоловік дзвонить тобі по кілька разів на день, – Захар грізно насупив одну брову. А я не впоравшись з безглуздістю підозри розреготалася. Не просто ніяково розсміялася, а саме розреготалася! Прямо в обличчя своєму босові.

– Знаєте, пане Мазур, це саме сміховинне, що зі мною сталося за останній час. Пробачте мені, будь ласка. … Справа в тому, що я веду переговори з новими індійськими партнерами готовими співпрацювати з нами. Мене задовольнили результати дослідження якості їхніх товарів і отримана репутація, причому з різних незалежних джерел. Та й вони горять бажанням укласти угоду саме з нашою компанією. Ми з Сурешем обговорюємо нюанси, готуючи зустріч, на якій я сподіваюся, ви будете присутні.

– Але ти кокетуєш і посміхаєшся, коли говориш з ним! – холодно і невдоволено зауважує мені Захар.

– Яка маячня, я … мені навіть нудить від одного цього подання. Якщо ти спілкувався з Ніною, тоді ти повинен знати, що я не фліртую, не кокетую, і не відчуваю потреби в сексуальних відносинах. А посміхалася я тільки тому що індус сипле жартами, від яких неможливо стримати посмішку! Тому що індуси вони такі, з іншим менталітетом, вони живуть своїм серцем і яскравими емоціями!

– Не треба підвищувати на мене голос, – процідивши по складах, Захар звузив очі, – І ти вже визначься, як ти будеш до мене звертатися «пане Мазур» або «ти». 

– А як треба? – стрепенулися я, все ще намагаючись приборкати свою запальність, тільки зараз помітивши з острахом, що ліфт не рухається. – Ми зупинилися? – напружено запитала я, зробивши крок назад.

Захар демонстративно натиснув на кнопку і ліфт знову поповз вгору.

– Мені потрібен повний звіт перед зустріччю, – кинув він, спрямувавши погляд на двері, немов підганяючи їх розчинитися.

– Звісно. Я пришлю його вам. З вашим секретарем ми вже узгодили час і дату. Зустріч в п’ятницю, у чотирнадцять тридцять. … Пане Мазур! – каркнула я на прощання. Я і не заперечую, що характер у мене мерзенний. Але я і не думала, коли раптом обернулася, що настільки. Погляд Захара кинутий на мене перед тим, як двері ліфта знову зачинилися. … Ніби я кара божа, з якою він не збирається миритися.

Спілкуванню з індійськими партнерами, а саме з Сурешем, я не надавала особистого значення. Цілковито! Для мене це були суто ділові відносини, я навіть ні на секунду не замислювалася над тим, що Суреш це чоловік, уособлюючи його з фірмою, яка в майбутньому принесе дохід нашої компанії. І все. Але якась наволоч з мого відділу, яка риє для мене яму, все ж вгледіла в цьому якусь ваду.

І з цілком зрозумілих причин я нервувала перед зустріччю, тому що це був конкретний крок в моєму професійному зростанні, величезна відповідальність. Не впустивши своєї гідності, я збиралася довести їм, що я чогось варта, що я не помилилася.

Тому збиралася я з особливою ретельністю, простирчавши біля ненависного дзеркала цілих півтори години. Дорогі червоного кольору туфлі на підборах, вишукана строга сукня під малахіт. Довелося скористатися косметикою – підводка, трохи туші і прозорого блиску для губ. Єдине, чим я розбавила свій діловий ансамбль – це штук сім срібних браслетів, одягнутих на ліву руку. Уклавши волосся назад, я підколола їх під колір сукні малахітовою шпилькою, але неслухняні золотисті завитки все одно вибивалися то тут, то там. З цим нічого не можна було вдіяти, тому я залишила все як є. Мої очі мимоволі лізли на лоб від хвилювання, і сьогодні я здавалася ще блідою, ніж звичайно. Але відступати було нікуди.

Зустріч гостей на цей раз лягла в обов’язки Люсі та Марка, потім повинні були з’явитися я і Захар зі своїми помічниками, де я проведу презентацію компанії, в ключі нашої зовнішньоекономічної інтеграції.

Але коли я увійшла до зали нарад – Захар вже був там, судячи з усього встигнувши познайомитися з делегацією. Але центром уваги сьогодні була саме я, і весь переговорний процес тримався на мені одній.

– Панове, рада вітати вас, я Злата Богуш, глава зовнішньоекономічного відділу, і мені випала честь представити вам нашу компанію, – коли я з чисто діловою чемністю вимовила перші слова, погляди всіх присутніх звернулися прямо на мене. Одні лише чоловіки – справжній розгул для моєї фобії. Зосередившись на індусах, утримую поглядом їхню зацікавленість. – Буде зручно, якщо я проведу презентацію англійською або може бути краще на хінді? У такому випадку навіть якщо я сплохую, мій бос все одно нічого не помітить, – спілкування не повинно було бути сухим, тому я і розбавила його жартом.

Індуси задоволено заусміхалися. Але тут я випадково натрапила на погляд Захара … Такого колючого і холодного погляду, немов мені вже підписали смертний вирок – я ніяк не очікувала. На хвилину я навіть забула, з чого збиралася почати. Я зовсім не розуміла чим викликаний такий суворий осуд з його боку.

– Нам буде зручно в будь-якому варіанті, але якщо ви проведете презентацію на мурахті – то відразу ж можете розраховувати на тривідсотковий приріст обороту від операцій, – сказав з посмішкою один з індійців. – Просто мої колеги не вірять, що українка може спілкуватися на чистому діалекті мурахштранцев.

– Дуже добре, Злато, нехай я ні чорта не зрозумію, але три відсотки це солідна пропозиція, – зі свого місця подав голос Захар. – Здивуй наших гостей.

Я не готувалася на мурахті, я не знала значення деяких термінів на мурахті, особливо технічних, але я вирішила ризикнути.

Індуси кивали, слухали і посміхалися. Коли я все ж запинялася і вимовляла слово на хінді, а не на мурахті, індієць підказував мені як це говориться правильно, я з посмішкою повторювала, продовжуючи далі. Таких моментів було чимало, коли я не знала як сказати ту чи іншу фразу, але схоже індуси балділи від такого спілкування, наплювавши на діловий етикет.

– Що ж, сумнівів у нас не виникло, – подав голос один з них, – З нашого боку ми готові укласти контракт, з урахуванням обіцяних відсотків звичайно. Слово за вами.

Я запитально глянула в бік Захара.

– Тобі вирішувати, – відповів він. – В даному випадку я довіряю твоїй думці.   

– Тоді у нас готові всі необхідні папери, – ствердно кивнула я.

… Підписи поставлені. Руки потиснуті. Наступним раутом повинен був стати фуршет з легкими напоями, де спілкування перетікало в більш невимушену атмосферу. Але я планувала з цього заходу тихо змитися. У невимушеному спілкуванні я була ніяка і відчувала себе некомфортно, тим більше що про цих партнерів я з’ясувала все що мені було необхідно, контракт уклала, подальше налагодження контактів належало главам інших відділів, з якими я теж не збиралася дружити.

Але схоже, Захар розгадав мої наміри раніше, виникнувши прямо на моєму шляху, простягаючи мені келих шампанського:

– Сьогодні ти блискуче з усім впоралась. Сьогодні ти була капітаном корабля, а капітан не може покинути судно і свою команду. Куди ж ти намагаєшся втекти, Златуня?

– Прошу тебе, не називай мене так, – приглушено вимовила я, скривившись, – І я не п’ю, навіть шампанське.

– Точно, як же це я не подумав, – іронічно скривився Захар, – І я буду називати тебе різними іменами, поки ти не визначишся, як звертатися до мене. Ти нічого не хочеш мені сказати? – його погляд був як і раніше колючий і вимогливий. Захар стояв до мене дуже близько, мабуть навмисне перейшовши допустиму мною межу. У таких випадках я починала задихатися від паніки, з якої досить складно було впоратися. У мені сидів величезний, невимовний страх перед чоловіками, вірніше перед їхньою близькістю.

– У чому я завинила, пане Мазур? – хоча мої груди вже здіймалася як ковальські міхи, я все ж зібралася і подивилася йому в очі, які були на відстані десяти сантиметрів від моїх.

– Тобі ж сподобався смак досягнення мети, відчуття головної ролі? Але як довго ти упиралася і відмовлялася приймати мою допомогу, Златуня?

– Дякую, Захарчику. Я, правда, вдячна тобі, бульдозере, – очортілі думки, які крутилися в голові наче навіжені змусили мене знахабніти.

– А знаєш, яке прізвисько дали тобі? – прийнявши невимушену позу, але не відсунувшись від мене ні на міліметр, з посмішкою запитав він. – Полин!

Такого навіть я б про себе не придумала, тому мимоволі пирхнувши, я обурилася:

– Тому що гірка? Який взагалі зв’язок?

– Тобі нестерпно стояти так близько до мене? – різко поставивши запитання, Захар так само різко впився в мене своїм палаючим поглядом.

– Ти щось приймаєш? Кокаїн, екстазі? Те, від чого ти стаєш таким непередбачуваним і неадекватним? Скажи чесно, – якщо йому можна бути прямолінійним, то чому мені не можна.

– Це я неадекватний? – посміхнувся Захар, струснувши головою. З ним точно щось було не так, він був сам на себе не схожий, і це лякало ще більше. Додатково до всього він простягнув до мене свою розгорнуту долоню. – Дай мені руку, Злато. Ну ж бо, просто поклади і забери через хвилину.

– Навіщо тобі це знадобилося? – я відчула, як все моє тіло від жаху покрилося мурашками мутантами.

– Хочу щоб ти мені довіряла. Давай же, навколо стільки людей, нічого не трапиться. Я стою тут як дурень з простягнутою рукою, не привертай до нас уваги ще більше. Це просто, Злато. Доторкнися до мене, – прошепотів він. Чому він взагалі вирішив мене лікувати?! І навіщо цей змовницький шепіт? 

Свідомо доторкнутися до чоловіка для мене було болісно складно. Моя психіка щосили протестувала проти цього випробування, але Захар поставив мене в таке становище, що у мене просто не було виходу, хіба що втекти в істериці, але тоді можна було б поставити хрест на моїй кар’єрі. Набравши побільше повітря, я вклала свою долоню в його теплу руку.

– Дякую, – Захар злегка стиснув мою руку своїми великими пальцями, не зводячи з мене очей. – Яка ж вона холодна. Відбувається щось страшне, Злато?

– Відбувається щось дивне, – забравши руку, відповіла я, відчуваючи, як на місце холодного оніміння приходить пекельний жар.

– Можу я перервати ваше усамітнення? – Саме з цим індусом я розмовляла під час презентації. – Я хотів би представитися вам особисто, пані Богуш. Суреш Гані, – і … от же ж дідько, він простягнув мені руку на західний манер. Другого разу за цей вечір я вже винести не могла, впавши в ганебний ступор. На допомогу прийшов Захар, впевнено потиснувши руку Суреша обома своїми ручищами.

– Ще раз дуже приємно, Сурешбхай, – твердо запевнив його Захар. – Злата занадто перехвилювалася, тому зараз вона себе погано почуває. Адже це її перший контракт, ви повинні зрозуміти. Емоції.

  Молодий індус подивився на мене своїми теплими золотистими очима зі співчуттям.

– Ви даремно переживаєте, Злато, все пройшло чудово. Ви вражаюча дівчина, – м’яко промовив Суреш. А ось Захар вивернув шию так, як зазвичай робить моя кішка, побачивши собаку.

– Ви впевнені, що не переплутали значення слів? – іронічно запитав він у Суреша, який дуже переконливо зображував святу простоту. – Напевно, тобі краще поїхати додому Злато, виспатися і набратися сил, – владно наказав мені Захар, продовжуючи вражати мене сьогодні.

– Я б хотів запропонувати свої послуги і особисто відвезти пані Богуш додому, – з готовністю запропонував ввічливий Суреш. – Я непогано знаю місто. У мого дядька свій бізнес у Києві.

– О ні, Сурешбхай, з вашого дозволу я б хотів ще поспілкуватися з вами, а Злату зазвичай возить мій водій, – тепер в нотах голосу Захара на адресу індуса звучала прихована загроза.

– Я поїду сама і на таксі, – нарешті вставила я. – Але спасибі за турботу. Приємних вихідних. Ще раз сподіваюся на сприятливе співробітництво, містер Гані.

– Взаємно, – посміхнувся він. – І прошу вас, Злато, кличте мене Суреш. Швидше поправляйтесь.

– Я подзвоню тобі, тому переконайся, що слухавка лежить як годиться, – голос Захара прозвучав мені навздогін, немов прошиваючи мені спинний мозок.

Повернувшись додому, я зробила все аж до навпаки – зняла слухавку свого стаціонарного телефону і поклала її поруч на тумбочку. А мобільного у мене як не було, так і немає. Мої колеги постійно дивувалися з цього приводу, часто відсутність зв’язку зі мною приносила величезні незручності, але я все ніяк не могла дозріти, тому що мобільний асоціювався у мене з гачком, на який підсаджували людство, роблячи людей повністю досяжними і залежними. Так, це ще один страшний тарган у моїй голові.

  Вихідні я з превеликим задоволенням присвятила синові. Ми будували вежі з конструктора, дивилися мультики, об’їдаючись смакотою, гуляли парком, обсипаючись жовтим листям. Я кружляла Микитку за руки, насолоджуючись його безтурботним веселим сміхом, і вбирала його радість у себе. З ним мені було добре, з найближчим мені і рідним чоловічком. Таких в світі було всього двоє – Микита та Ніна.

Відпочила, з новими силами, в понеділок вранці я з’явилася на роботі, де на моєму столі мене чекала коробка, всередині якої був новий мобільний і цілий лист.

 «Знаєш, Злато, багато сучасних людей крокують в ногу з прогресом, який робить наше життя оптимально продуктивним. Багато речей міцно увійшли в наше життя і стали незамінними, такі як пральна машина, принтер, газонокосарка, супутники, фотоапарати та мобільні телефони!!! Поспішаю тебе запевнити, що даний атрибут простий, безпечний і кричущо необхідний начальнику відділу зовнішньоекономічних зв’язків. Відсутність зв’язку з якою мене просто бісить!!! Прийми його і не викаблучуйся!!!

Дуже злий Захар Мазур»

Лист мене розсмішив. Увімкнувши робочий комп’ютер, я відправила йому повідомлення.

«Відмінний твір, дуже злий пане Мазур! Відразу видно – досвідчений маркетолог. Ви мене майже переконали придбати даний товар. Мабуть, я навіть погоджуся. Ваша одержима турбота не знає кордонів»

 І мій мобільний тут же задзвонив.

– Злата Богуш, – відповіла я.

– Чому з тобою так складно? – голос Захара, всупереч його підпису, не здавався злим.

– А повинно бути легко? Ти ж розумієш, що і цей телефон можна відключати, якщо я захочу відгородитися від світу?

– Розумію. До речі, ти шикарно виглядаєш на жовтому листі.

– Що??? Звідки?

– Ну, знаєш, коли ти не береш слухавку – я починаю нервувати, адже я обіцяв тобі безпеку. Тоді мені доводиться посилати свою людину, яка стежить за тобою і вдень і вночі.

Тепер мій мозок по-справжньому вибухнув! Та так, що кинувши телефон на стіл, я понеслася до ліфта, піднялася нагору, і увірвалася до його кабінету, відштовхнувши мекнувшу з цього приводу секретарку.

– Скажи мені, що ти пожартував!!! Якого біса, Захаре?! Це порушення прав людини і законів конституції! У тебе не було дозволу стежити за мною!

– А-а-а … двері не прикриєш? – граючи ручкою, спокійно вимовив він.

Хряпнувши дверима, я залишилася стояти на місці, свердлячи його сердитим поглядом.

– Просто наступного разу не вимикай телефон, ясно? В такому випадку у мене не буде приводу приставляти до тебе стеження. Коли людина стає тобі небайдужою – кордони прав стираються, і законів до речі теж, – Захар стежив за мною обережним поглядом. – Все складно, чи не так, Злато?

– Невимовно заплутано, так. Кожна твоя поява для мене, як червоний сигнал світлофора. Ти мій бос, ми чужі один одному люди, але в той же час ніби перебуваємо в таємному суспільстві дружби. З одного боку я вдячна тобі за те, що нехай і стусанами ти змінив моє життя, але з іншого … я б дорого заплатила, щоб моторошні подробиці мого життя не довелося дізнатися випадковому зустрічному. Я покалічена, Захаре, моя душа розірвана на шматки, мені не потрібна нічия жалість, а твоя увага лише бентежить ці шматки. У мене є величезне прохання … Чисто ділові відносини між босом та підлеглою. Я повертаю тобі твоє слово.

– Добре, що вирішувати мені, – його незворушність і самовпевненість викликали у мене просто помутніння розуму. – Твоя промова одна з найдовших, якою ти зверталася особисто до мене. Але своєю контуженою душею ти бачиш все в неправильному світлі, Злато. А як бос можу порадити тобі – повертатися на робоче місце. Як друг з таємного товариства … – Захар криво посміхнувся. – Прошу вибачення, але моя опіка довічна. Тобі доведеться просто прийняти цей факт. Змиритися і слухатися мене.

Він ніколи не програвав, тому що ніколи не здавався, і йому неможливо було пручатися. Це все одно що битися об залізобетонну стіну. Навіть якщо ти помреш не зійшовши зі свого місця – він все одно переможе, тому що буде керувати твоїм похоронами.

Мені довелося повернутися ні з чим.

– А він незрівнянний, – промовила Анна, знову знайшовши можливість затриматися в моєму кабінеті.

– Ну не знаю, я б такий собі не купила, – буркнула я, втупившись у папери, подумавши, що вона має на увазі мій новенький айфон.

– Та я не про телефон, – по-змовницьки грайливо відповіла дівчина. – Наш бос. Та що я тобі розповідаю, ти знаєш його куди ближче, про ваші стосунки вже шепочеться весь офіс. Тепер ясно, чому він вкотре розірвав заручини. Це самий невловимий і норовливий наречений із списку найбагатших українських хлопців.

– Що??? – моє здивування не можна було виміряти ніякими заходами довжини або обсягу. Я навіть не знала виправдовуватися перед нею або прикинутися дурепою.

– Ти ж вже бачила свіжу статтю в «Viva»? Інтерв’ю з Захаром Мазуром і його фотосесія, – Анна почала звиватися в ідіотському припадку, зображуючи чи то захоплення, чи то бажання морського котика. – Багато в нашому офісі від такої новини зароблять собі нервові розлади!

– Від якої ще новини? – я ще сподівалася, що це не пов’язано зі мною.

– Новина дня! Ти і Захар Мазур! – з посмішкою чеширського кота Анна напрошувалася на грубість.

– Якби люди, що роздувають безглузді чутки отримували за це гроші – весь світовий валютний фонд перекочував б до цих триндунів. Це абсолютно безглуздо! У вас мислення уражених генетичною мутацією приматів! Я взагалі дивуюся, як ви отримали роботу в цій компанії!

– Ну вже точно не так як ти, – змінила тактику Анна, показуючи справжнє обличчя. – Нас не приводив за ручку сам головний. На порожньому місці такі чутки не виникають, люди помічають дрібниці. Він навіть дихати перестає, коли стоїть поряд з тобою! А ти кожен раз готова впасти в непритомність, варто тільки Захару Мазуру подивитися в твою сторону!

Лояльність Захара і мій страх перед чоловіками – працівники офісу, не бачачи закопаної істини, вже красиво упакували в любовний роман. І головне переконати їх в цьому було практично неможливо. Залишалося сподіватися, що плітки – це, як відомо, постійний конвеєр, і що незабаром на зміну одній нісенітниці прийде інша, і інша жертва замість мене займе перші шпальти їхніх сплетених зведень.

До кінця дня мені довелося робити відморожений вигляд, що нічогісінько не відбувається. Але на зворотному шляху додому я все ж купила свіжий номер журналу, на обкладинці якого красувався Захар Мазур.

«Харизматичний, непередбачуваний, приголомшливо красивий спадкоємець відомого науковця, бізнесмен Захар Мазур – все ще вільний!» – так говорив заголовок. У житті Захар був іншим, більш природним, на фото ж у журналі фотограф, який без сумніву ставився до своєї професії як до мистецтва, зробив з Захара просто ікону краси та стилю. Шатен, в попелястих очах якого застигла загадка, а на виразних губах грала злегка викликаюча посмішка.    

Стаття про нього була досить великою, навіть не вірилося, що Захару довелося відповідати на таку купу питань: про його минулий досвід в модельному бізнесі, про його захоплення скульптурами і захист пам’яток архітектури, про роль сім’ї та матері у його житті.

І деякими уривками я зачиталася …

– Ви досить успішний бізнесмен, Захаре, ваша компанія заявила про себе не тільки в Україні, але й далеко за межами нашої країни. І багатьом вашим співвітчизникам хотілося б більше дізнатися про вас, як про людину. На ваш погляд, доля дається людині або ви сам творець своєї долі?

– Думаю, наше життя можна порівняти з шаховою грою. Безперечно, певна незрозуміла сила пронизує цей світ, підкидаючи різні обставини, змушуючи зробити хід, від якого і залежатиме майбутнє. Моє життя цілком залежить лише від моїх кроків.

– Така людина, як ви не може не будувати планів. Яким ви бачите своє майбутнє? Наприклад, років через п’ять?

– Хм, природно моя компанія продовжить рости, задовольняючи мої мільярдні апетити. Через п’ять років, думаю, я куплю собі острів, на якому буду перебувати наодинці зі своєю коханою дружиною. Можливо, на той час я вже подарую собі спадкоємця. Здається, я дозрів для створення повноцінної сім’ї.

– В такому разі, як же тоді можна пояснити, розірвання ваших заручин з такою яскравою і талановитою дівчиною як Ольга Барнет?

– Ольга чудова дівчина, і я завжди буду відчувати до неї ніжні почуття, але скажімо так … я не бачу її своєю другою половинкою особливо через п’ять років. Ми з Ольгою розлучилися добрими друзями. Сподіваюся, в майбутньому на неї чекає плідна кар’єра прославленого художника.

– А якою тоді повинна бути дівчина, якій судилося підкорити ваше серце? Відчуваю, ваша відповідь змусить тремтіти багатьох наших читачок. Адже не дивлячись на натовпи охочих стати вашою обраницею – ловеласом ви не уславилися.

– Вона повинна вразити мене з першого погляду, щоб захопило дух. Якщо після цього мені захочеться завоювати її – вона не повинна здаватися відразу. Дурні, примхливі і схиблені на своїй зовнішності дівчата мене анітрохи не приваблюють. Безсумнівно, вона повинна бути розумна, самодостатня, з тонким смаком і почуттям гумору, але найголовніше – в її очах повинна тремтіти зворушливість і чуттєвість. Я повинен бути впевнений, що крім мене вона більше нікого не втопить у своїй ніжності. Хочу, щоб мене любили безмежно, щоб в серці жінки в пріоритеті на першому місці завжди був я, а не кар’єра, соціальна діяльність або навіть діти. 

– Складно уявити дівчину, яка не піддається вашим чарам.

– О, зовсім навпаки, така дівчина існує. Якій я навіть даром не потрібний. Вона мене просто не помічає як чоловіка, тільки як боса.

– Так може, це вона і є, та єдина?

(Захар Мазур замислився)

– Маю великі сумніви, що навіть мені вдасться її підкорити. Але на це Різдво, я мабуть спробую повірити у дива, загадаю, щоб ця дівчина відпустила своє минуле і навчилася довіряти мені …

Журнал випав з моїх рук. Ніяких сумнівів не було – цей самозакоханий тип мав на увазі саме мене.

І знову в мені запульсував застережливий сигнал. Читати далі геть перехотілося.

________________________

Щиро дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет 

З повагою, Лаванда Різ!