Фатальна зустріч

Коли ж я в перший раз відчула, що загубилася в цій реальності?

Ось так лякаюче, безвихідно та заплутано?

Швидше за все, в той момент, … коли знайшла тіло своєї матері.

Саме тоді, я вперше й відчула це відчуття програшу. Час немов завмер, дивлячись на мене своїми скляними порожніми очима.

Мама просто не прокинулася.

Вірніше, заснути і не прокинутися, як виявилося – було її бажанням. І цей її вчинок жорстоко … дуже сильно поранив мене, тому що я ніяк не могла зрозуміти навіщо вона це зробила?

Чому мама вбила себе?! Що її до цього підштовхнуло?

Виникле у мене при цьому почуття провини було просто нестерпним, я гнала його від себе, щоб не почати лізти на стіни від цієї розгубленості, але воно підкрадалася знову, стискаючи в лещата, роблячи своєю жертвою. Мені здавалося, що я упустила щось дуже важливе, не помітивши стану матері, можливо, не приділивши їй належної уваги, і що гірше, я боялася, що вже не зможу себе пробачити за це і ніколи не отримаю відповіді на питання, навіщо моя мама так вчинила з нами обома.

 Після смерті, мама залишила мені віяло нерозгаданих загадок, купу рахунків та позбавленого смаку ганчір’я, маленьку квартирку в Бостоні і своїх надокучливих і м’яко кажучи, не зовсім врівноважених подруг.

Хоча, потрібно віддати їм належне, я була їм дуже вдячна, за те, що вони взяли на себе організацію похорону, позбавивши мене від усього цього жахіття. З мене вистачило й відчуття закляклої маминої руки в моїй долоні, яке не покидало мене навіть через тиждень після поховання.

За ці сім днів я пропустила через себе мегабайти думок. В них було і копання в собі, і звинувачення за все і вся, але, мабуть, найбільше було жалю. Жалю про недомовленості, недоплаканості, недосміяності, про безліч годин, які ми могли б провести разом. Ми ніколи не говорили одна одній вголос слів про свої почуття, але я постійно відчувала на собі її материнську безмежну любов. Це був той оригінальний батьківський підхід самопливу на рівних. Ми були подругами, причому в якийсь момент, я стала старшою подругою, до думки якої Алексіс, моя мама, завжди серйозно прислухалася. Мама ніколи мене не била і не картала, ні в дитинстві, і тим більше, коли я вже стала дорослою дівчинкою, хоча її подруги навперебій твердили їй, що вона безладна мати, що дочку необхідно тримати в їжакових рукавицях і контролювати ще дужче, ніж хлопців. Але Алексіс, слухаючи їх, лише хитала головою, загадково посміхаючись.

«Мамочко, чому ж ти так вчинила?»

З цією думкою я засинаю і прокидаюся вже котрий день не знаходячи собі місця. Я навіть не можу для себе точно визначити наскільки мені погано, тому що це дуже складне поняття, і у кожного ця шкала відчуттів своя. Я не пам’ятаю, коли я в останній раз їла на цьому тижні, виходила на свіже повітря чи спілкувалася з людьми? Я просто лежала і думала, дивлячись в стелю, упершись своїм внутрішнім поглядом в невідомість, а очима в цятку на карнизі.

Клацнув замок, відчинилися та зачинилися вхідні двері. Судячи з манери човгати ногами це Белла, одна з когорти материних подруг, прийшла упевнитися в моїх процесах життєдіяльності.

– Валері, пора вже взяти себе в руки! Ти мене чуєш? Ну ж бо, красуня, піднімайся! Давай наведемо тут порядок та припинимо цю гнітючу байдужість до самої себе, – голос Белли трохи відволікає від мого гіпнотичного падіння в уявний вир, але ось підкорятися цьому тону мені абсолютно не хочеться. Не на ту нарвалися! Я завжди роблю що хочу, і коли хочу!

– Вставай, нестерпне дівчисько, поки я не стягнула тебе за ногу! У нас є справи й важлива розмова!

– До чого тепер ці розмови?! Що зміниться? Копирсайся краще в своїй темній душеньці, Белло. І до речі, я тебе не кликала!

– Фу, як грубо, – вона поблажливо гмикає, бо давно вже звикла до такого мого зарозумілого ставлення. – Якщо я чорна, то зовсім не обов’язково очорняти і мою душу теж. Вона якщо не світла, то, принаймні, хоча б кольорова.

– Ви були з нею близькі, – рвучко сідаю в ліжку, вхопившись своїм чіпким поглядом за будь-який прояв емоцій Белли. – Чому вона це зробила? Я хочу зрозуміти, чорт забирай! Навіщо їй знадобилося себе вбивати?

Обличчя Белли тут же витягнулося та застигло в траурній масці. Але десь в глибині її погляду я помічаю, що ця таємниця ніколи не вийде назовні.

– Що, не скажеш африканська відьмо? Я так і знала! Але ж я маю право знати, чому мама наклала на себе руки!

– Для мене це таке ж жахливе потрясіння, для всіх, хто її знав, – скорботно видихає Белла, в той же час інтригуюче піднімаючи свої вищипані брови. – Але у мене є інша новина, яка відволіче тебе від трагедії, що трапилася. Я знайшла твого батька!

Почути про батька, для мене рівносильно, що почути про Атлантиду, яка раптом спливла посеред океану, тобто, обидві події для мене були пов’язані між собою своєю нереальністю. Ні, я, звичайно ж, розуміла, що народилася не від святого духу, але тема батька піднімалася лише раз, і тоді мама оголосила мені, що вона скористувалась послугами донора, і мого біологічного батька вона ніколи навіть в очі не бачила. Тоді я будучи дванадцятирічним підлітком, насилу звичайно, але все ж пережила той факт, що мене зачали в пробірці, а не як всіх нормальних дітей. Потім я переконала себе, що я особлива в самому чудовому розумінні цього слова. На цьому всі питання про татка відпали і більше ми не поверталися до цієї теми. Інші представники сильної статі, здатні замінити мені батька, в нашій родині чомусь не з’являлися. Алексіс пояснювала це тим, що з чоловіками занадто важко, а ось без них вільно та спокійно. І я не сперечалася, мене навіть влаштовувала вседозволеність, яка мене оточувала з боку матері. Не потрібно було уживатися з якимсь стороннім чоловіком і перед кимось звітувати. Я самостійно, без втручання дорослих, набивала собі шишки та зализувала душевні рани, подорослішавши в результаті рано і рано почавши заробляти собі на кишенькові витрати, виявивши в себе здатність до співу. Не те щоб я жила музикою, просто мені подобалося виконувати соло, стискаючи в руці мікрофон, так само як подобалося кататися на роликах, вивчати мистецтво ікебани та джиу-джитсу, пекти всіляку смакоту та плавати брасом. Так, ось така я різнобічна, захоплива, дуже енергійна дівчина, яка без зайвої скромності вірить в свою унікальність. «Дзиґа» так називала мене мама, яка бачила свою дорослу дочку з кожним днем все рідше й рідше …

– І що з того? – відповідаючи на репліку Белли про батька, байдуже тисну плечима. – З чого ти взяла, що тепер мені потрібен татко? Я вже давно повнолітня, і чужому дядечкові донору в моєму житті місця немає. Сподіваюся, ти не встигла шокувати бідолаху?

– Валері, – Белла зітхає всім своїм великим тілом, немов збираючись повідомити мені щось важливе та сокровенне. – Він не донор. Твоя мати ніколи не користувалася подібними послугами, але їй довелося збрехати тобі, щоб не вдаватися в болючі подробиці.

– Та-а-а-а-к, ось це вже новина! Сказати що я в шоці, значить не сказати нічого! І що ви ще від мене приховували?! Давай викладай, якщо вже торкнулася цих подробиць! – я починаю вражено качати головою, як той китайський бовдур, не уявляючи до чого мені зараз внутрішньо готуватися.

– Алексіс зустрічалася із ним якийсь час, коли вона гостювала у друзів в Мерріллі, це маленьке містечко в Вісконсіні. Дарен – так звуть твого батька, – починає колотися Белла, перекладаючи розкидані речі, немов це її заспокоює. – Твоя мама була закохана в нього смертельно та відчайдушно. Стосунки розірвав він, несподівано зникнувши з її життя. Алексіс все чекала, сподівалася, але …

– Так це через нього? – шепочу я, жахаючих своїх припущень, вже заочно ненавидячи цього свого незнайомого батька.

– Не думаю, стільки років пройшло. Можливо, Алексіс просто втомилася. Якось вона обмовилася, що її життя закінчилася тоді, коли Дарен пропав. Вона не хотіла, щоб ти дізналася правду саме такою, не хотіла виглядати в твоїх очах покинутою жінкою, яка всі ці роки зберігала вірність своєму минулому, вона ненавиділа жалість. Потім ти стала самостійною, дорослою, … ось вона і не втрималася. Ця любов випалила її ще тоді, але всіх тонких подробиць ми так і не дізналися, вона багато приховувала і від мене. Хоча ти знаєш мою наполегливість, я можу кого завгодно змусити вишикуватися з рівнянням на мене, але не у випадку з твоєю матір’ю. Зате, я розшукала твого блудного батька. Щоправда, він не повірив мені, що у нього вже є доросла донька, відмовився слухати мене навідріз. Але де там! Я на судових процесах собаку з’їла, я змусила його погодитися провести тести, щоб довести або спростувати його батьківство!

– Боже, Белло! Нікому і нічого я доводити не збираюся! Нехай бродить, де блудив  мені яке діло?! Які ще судові процеси? – я тут же махаю на неї руками, всім своїм виглядом висловлюючи обурення.

– А хіба тобі самій не цікаво поглянути на того, кого так кохала твоя мати? – це заборонений прийом, і Белла прекрасно про це знає. Цікавість, вірніше навіть допитливість завжди була невід’ємною частиною моєї складної натури.

– Можливо, мені б хотілося подивитися в очі цій людині, але напрошуватися йому в доньки я вже точно не збираюся! – кажу й гордо скидаю підборіддя.

– Ну, звичайно, такий «скарб» як ти ще потрібно заслужити, – посміхається Белла, – Тоді тобі доведеться поїхати до нього, тому що містер Дарен Ледмер наполягає на проведенні тестів в клініці, якій він довіряє. Поїдеш? – і підступна жінка вже тримає в руках витягнуту з полиці дорожню валізу.

Так, я їду! Завжди приймаю рішення швидко та спонтанно. Напевно, в цій ситуації я погодилася на подібну авантюру, в більшій мірі, щоб розвіятися від переслідуючих мене туги та ниючих думок.

Хоча зазвичай я волію літати літаками, але на цей раз мені доводиться тягтися в вагоні потягу, бо це єдиний спосіб дістатися в діру під назвою Меррілл.

Знаю, що мене повинні були зустріти, Белла про це попередньо домовилась, хоча я поняття не маю, як Белла описала мене «можливому батькові» з її-то фантазією, але судячи з реакції чоловіка, який щойно зробив крок мені назустріч, побачене йому не дуже сподобалося. Темноволосий трохи сивуватий імпозантний дядько, одягнений в строгий діловий костюм, виглядає одночасно розгубленим та враженим, дивлячись на мене в упор. Він високій, і незважаючи на те, що йому приблизно вже десь за п’ятдесят тіло у нього досить міцне та підтягнуте.

«Та вже, ймовірно, саме перспектива батьківства викликала в ньому такий ступор, а не мій зовнішній вигляд. А мені подобається моя зухвала недбалість в зачісці та в стилі одягу, і на мою думку, це ніколи не було надмірно, а на чужі смаки мені плювати, містере!

Подумаєш, штани лимонного кольору, зелений піджак, білий шарфик в червоний горох, розпатлане руде волосся й пірсинг в лівій брові! Я собі такою дуже навіть подобаюся! І нема чого мене так пильно та категорично розглядати! Я ж не скривилася при вигляді твоєї козлячої борідки!»

– Ти Валері? – суворо запитує він, насупившись.

Я мовчки згідно киваю у відповідь теж в свою чергу, на всякий випадок, оглядаючи його поблажливим оцінюючим поглядом. Нехай не думає, що я горю бажанням обзавестися татком.

– Мене звуть Дарен Ледмер. Я домовився про прийом, на нас вже чекають в клініці.

Голос у нього приємний, глибокий, але я ж зовсім на нього не схожа! Хто, глянувши на нас скаже, що це батько та його донька? Та й близько не стояли! Потрібно припиняти цей цирк. Повернуся, й влаштую Беллі гарненького прочухана! І тут мене раптом підмиває, виносячи з мене потік слів:

– Ніяких «здрастуй», «як дісталася?». Не потрібно так напружуватися, містере Ледмер, для мене це не принципово. Я хотіла лише побачити людину, яка розбила серце моїй матері. До речі, могли б висловити співчуття, якщо вона хоч щось для вас значила, – схвильовано кидаю йому в очі. – Я вже не потребую батькової уваги та турботи! – і тільки я роблю рух, щоб повернутися та демонстративно піти геть, як раптом мені в плече впиваються його чіпкі пальці.

– Пробач, Валері, але нам доведеться розібратися з цим раз і назавжди. Будь ласка, це не займе багато часу, – чітко й по складах видавлює містер «можливо батько», вдивляючись в мене своїми темними майже чорними очима. Цей погляд проймає наскрізь, й чорт забирай, змушує підкоритися! «Капець, мені не подобається мій стан. Я взагалі не люблю бути залежною! І звідки тоді ця покірність?»

– Гаразд. Сподіваюся, містере Ледмер, вам пощастить і тривога виявиться помилковою, – невдоволено бубоню я, потираючи плече.

Дарен здається таким стривоженим та натягнутим, немов для нього самого вирішується питання життя та смерті. Спочатку, як тільки ми сіли в машину, мене це тішило, тепер починає лякати. За ці двадцять хвилин їзди до клініки, він не вимовив жодного звуку. Мені навіть починає здаватися, що якщо я ткну в нього пальцем – він заволає від жаху. Уявляю собі подумки цю картину, і не можу стриматися від посмішки, тим самим викликаючи подив на його обличчі. «Оце, мужик, ти вляпався, жив собі спокійно, горя не знав, а тут донька впала на голову звідки не візьмись! Точно, дивлячись на твоє обличчя, я тепер розумію, як виглядає «повний облом». Цікаво, він що думає, що я стану вимагати, щоб він згадав мене в своєму заповіті або що я стану просити у нього грошей?»  

 – Добрий день, я доктор, Лоран Кенз, – доктор, який збирається взяти у мене кров для аналізу, розпливається в люб’язній усмішці, і теж на мій погляд якось аж надто пильно мене розглядає.

Це вже починає мене дратувати! Відчуваю себе жахливою перешкодою в чиємусь розміреному житті. Я навіть не уявляла, що як потенційна дочка, можу викликати таку реакцію!

– Не хвилюйся, Валері, це не боляче. Якщо ти боїшся виду крові, просто відвернися, – бурмоче Лоран, готуючи шприц.

– Та не боюся я, з чого ви взяли! По-моєму, це ви всі чогось боїтеся. Я просто хочу швидше з цим закінчити. Коли будуть готові результати? – нервово смикаю я плечима, намагаючись не дивитися на бідного містера Ледмера. На бідоласі немає обличчя. «Будь ласка, нехай він не буде моїм батьком, адже йому цього так не хочеться, та й мені, в принципі, по барабану!»

– Протягом години, це експрес тест, – доктор сама чарівність, дбайливо стискає пробірку з моєю кров’ю … Маніяк!

 В очікуванні відповіді чимчикую куди-небудь перекусити. Вражаюче, Дарен ну хоча б з ввічливості запропонував би скласти мені компанію. Ні, він буквально приклеївся до лікаря, злякано дивлячись на пробірку з кров’ю. Фуф, стільки емоцій і так мало слів!

Трохи похитавшись незнайомим містом, опиняюся перед невеликим кафе. Розумію, як же сильно я хочу додому, до своєї улюбленої чашки і куточка біля вікна на кухні. Але голод, все-таки перемагає в моїх сьогохвилинних пріоритетах. Якщо я щось не з’їм, на довершення жахливого дня для містера Ледмера – я його ще й покусаю.

– Мені омлет та чашечку подвійного еспресо, будь ласка, – кидаю офіціантові, вмощуючись за барну стійку.

Я ніколи не сідаю в кафе за столик коли приходжу одна, для мене особисто це вже якось занадто підкреслює самотність. Інша справа, коли ти приходиш з кимось, тоді компанія за стійкою тобі вже ні до чого, і показувати що ти забігла тільки щоб проковтнути кави теж не треба, а відмахуватися від кретинів, які уявляють, що дівчина, яка сидить біля стійки обов’язково легка здобич – для мене було вже справою звичною.

Мене давно не дивувало, що я привертаю до себе увагу, і звичайно я ігнорую подібні погляди або наміри познайомитися, але на цей раз мені чомусь самій хочеться подивитися на хлопця, який присів поруч зі мною, повернувши голову в мою сторону. Тягне як до магніту, зараз шию собі зверну.

– Ух ти! – тут же посміхається він, коли я все ж таки окинула його поглядом. При цьому на його щоках з’являються ці чарівні ямочки, які мені завжди так подобалися. Такі люди для мене чомусь відразу ж стають милими, а цей хлопець виявляється ще й симпатичним. І від цієї його щирої посмішки в кафе якось навіть відразу стає затишніше.

Так іноді буває, не встигне людина ще й рота розкрити, а ти вже відчуваєш себе в його присутності жахливо некомфортно, але буває і навпаки – чийсь погляд, чи комплімент здатні вдихнути в тебе легкість та впевненість, якщо не сказати більше.

– Нечасто зустрічаються такі екземпляри, – з того, як він дивиться в мої очі, я здогадуюся, що він має на увазі незвичайність моїх очей.

Справа в тому, що я з’явилася на світ з очами різного кольору, одне око у мене світло-коричневе, інше зелене. Гетерохромія. Я до цього звикла, а от люди знаходили це дуже рідкісним та незвичайним явищем.

– Та вже, спасибі природі, що хоч в іншому вона залишила мені правильну симетрію, – кажу, відпиваючи каву та поглядаю на хлопця. Хочеться посміхатися, як дурці, але я стримуюся.

– Кажуть, такі люди часто наділені незвичайними здібностями, – з легкою іронією, продовжує розмову усміхнений хлопець. На відміну від мене він виглядає дуже щирим та невимушеним.

– А як же, перед тобою спадкова чаклунка! – з відповідною іронією підтакую я йому, нарешті посміхнувшись, – Ось скитаюсь по світу, в спробі знайти притулок, де вже перестали спалювати відьом на вогнищах.

– Тоді тобі пощастило, це якраз те саме місце, – киває він, починаючи пильно в мене вдивлятися, немов вишукуючи на моєму біополі номер реєстраційного свідоцтва. – Чи надовго до нас, або може бути, прислухаєшся та залишишся назавжди?

– Не можу сказати, – недбало тисну плечима, мимоволі задивившись в ці променисто-сірі очі. – Можу зникнути через годину, а можу й затриматися.

– Ну, якщо раптом передумаєш зникати, – каже хлопець, піднімаючись, – Приходь сьогодні ввечері в клуб «Пантеон», я там працюю діджеєм. Скажеш, що ти до Джейка і тебе пропустять безкоштовно.

«І це все?» Подумки дивуюся, важко зітхнувши. «Шкода, стандартна ситуація, класична сцена знайомства, з завідомо відомими для мене фразами та результатом. Хлопець, звичайно, здався мені милим, але мабуть і цей епізод залишиться для мене позаду, як тільки за ним зачиняться двері. Навіть не спитав, як мене звуть! Не побіжу я за тобою в ваш клуб!»

***

– Щоб визначити чи твоя це дочка чи ні, мені зовсім не обов’язково проводити загальноприйняті складні тести. Досить додати до її крові ізотоп стронцію і по реакції, яке виникає при цьому можна буде сказати звичайна це дівчина чи вона належить шудрам, – промовив Лоран, розмішуючи на скельці краплю крові з домішкою якогось порошку. – Ну ось і подивимося. … Святий грааль!

Схилившись, Дарен побачив спінену суміш.

– О, боги, вона … не зовсім людина! Значить, вона все-таки належить моєму народові, – вражено прошепотів він, червоніючи, сіріючи, після чого остаточно збліднувши. – Але цього не може бути! Ні в нас, ні в парітів ніколи ще не народжувалося дітей від земних жінок. Як таке можливо?!

– Значить, це стало можливим. Ви живете тут вже кілька сотень років. Припустимо, ваші гени почали мутувати і тепер, можливо, вони стали сумісними з людськими.

– Як дізнатися, скільки в ній моїх генів? Скільки в ній від шудри, а скільки від людини? – пригнічений Дарен скинув розгублений погляд на доктора. – Лоране, я повинен знати чи може вона перевтілитися та розвинути здібності. … Це просто немислимо. …

– На це мені знадобиться більше часу. Дай мені кілька днів, і я скажу тобі, на що здатна твоя дочка. Вона твоя, змирись, Дарене. У тебе є рідна дочка. Варто тебе вітати? Тому що штучка ще та!

– Мені ще важко в це повірити, – пробурмотів Дарен, стираючи піт на лобі, – Тому я хочу попросити тебе, тримати поки все це потай. Я повинен підготувати свій клан до новини. Повідомити голові роду.

– Звичайно, – кивнув Лоран, знову схилившись над мікроскопом.

Однією з особливостей Дарена – був талант шукача. Він міг швидко й безпомилково знайти кого завгодно і де завгодно. Тому віддавшись своєму чуттю, він дуже скоро знайшов дівчину.

***

– Сядемо? – киває мені Дарен на лавку в бічній алеї. Він з’явився прямо з-за рогу. Дивно, звичайно, як він так безпомилково мене відшукав, не скориставшись телефоном. Та він же навіть не питав мого номера! Тоді як, батьківське чуття? Мені здається, чи він дійсно блідий?

– Отже? – я дивлюся на нього запитальним поглядом, чекаючи вердикту, і сама не розумію, чого мене починає трясти.

Дарен задумливо гладить свою акуратно підстрижену борідку, яка ще більше акцентує увагу на солідності цього стриманого чоловіка, настільки пригнобленого претензією в батьківстві.

– Ти дійсно моя дочка, – вимовляє він як вирок.

Стоп кадр! Потім думки починають швидко-швидко ворушитися, я прикидаю, чим мені все це загрожує, і розумію, що пора вмикати зворотний хід, й тиснути на педалі, що є сили.

– Отакої, співчуваю. Але я ні на що не претендую, містере Ледмер. Я навіть навряд чи зможу називати вас татом, – зібравшись, зітхаю, але з якимось полегшенням. – Ну що ж, тепер ми з цим розібралися, і думаю, розійдемося в різні боки за обопільною згодою.

– Ні! – те, як обурено він сказав це слово, змушує мене здивовано округлити очі. – Я розумію, що ми не близькі від того, що не знаємо один одного. Я також розумію тебе, моя дівчинко. Але тепер, коли я дізнався про твоє існування, я хотів би стати для тебе батьком, Валері. Я не можу ось так взяти й відпустити свою дитину!

«Боже, які ми наполегливі! Ця рішучість в його погляді мене трохи підкуповує, я навіть розгубилася. Ось тобі й маєш, то цур мене цур, трохи не знепритомнів у лікарні, а тепер відпускати не бажає! Що я з ним буду робити?»

– Пф, але, – мотаю головою, і вже через кілька секунд справляюсь зі своїми емоціями. – Я вже велика дівчинка, мені не потрібен догляд. Я вмію жити без батька, і не впевнена, що тепер потрібно щось міняти. Минулий час і його можливості не можна повернути. Що, будете водити мене в зоопарк та купувати морозиво на паличці в мої двадцять три рочки?

– Але у мене ж є запас, щоб надолужити згаяне. Попереду ще ціле життя, не потрібно ставити на мені хрест, – в його темних очах засвітилася завзятість, і я прямо таки відчула, що його бажання дізнатися мене ближче дійсно щире.

– Валері, у мене більше немає рідних дітей. Щоправда є прийомна дочка Анна. Ось вже п’ятнадцять років я одружений на її матері, але ми так і не змогли зачати свою дитину. Те, що ти моя, дуже велика несподіванка для мене. Для моєї родини це так само буде … сюрпризом.

– Сто відсотків неприємним, – видихаю я, змірявши його прискіпливим поглядом.

– Ти дуже схожа на свою матір, Валері, – в його очах з’являється смуток, і це ще сильніше руйнує опору мого опору.

– Не знаю, що ви в мені побачили від мами, хіба що маленький зріст і одне зелене око. Я взагалі ні на кого не схожа.

– В якомусь сенсі так, ти унікальна … для мене. – «Ох, мій татко непростий, бере мене голими руками! Але ви, містере, не знаєте на яке «диво» нариваєтеся!» – Хочу сказати, що тепер у тебе є не тільки батько, але й кузени, кузини, дядечки, тітоньки і навіть племінники. Тут, в цьому місті, живе цілий клан Ледмерів. Вони будуть раді прийняти нового члена сім’ї. Але мені потрібен якийсь час, щоб підготувати їх усіх.

– Дивно, звучить так, немов ви вирішили представити перед своїм кланом дитя свого страшного гріха або виродка, якого дуже соромляться. Ми не …

– Ти не розумієш, про що говориш, Валері! – різко перебиває він мене, не давши договорити, і бере за руку. Яке … незрозуміле відчуття. – Я дуже хочу, щоб ти залишилася. Відійшовши від шоку, я хочу прийняти свою радість. Ймовірно, твоя мама хотіла б, щоб ми, ти і я, були разом. І мені шкода, що тобі довелося пережити її вчинок і її кончину. Прошу тебе, Валері, дай мені шанс! – він дивиться на мене наполегливо й пильно, а я починаю уявляти, як багато років тому, моя мама закохано дивилася ось в ці оксамитово-чорні очі.

І знову через свою природну допитливість, трохи подумавши, я згідно киваю. Мовляв, подивимося, що ти за фрукт.

Ми завжди жили лише удвох з мамою і іноді я навіть заздрила тим, у кого були великі сім’ї. Тим, хто міг на Різдво збиратися за величезним столом, жартувати, сміятися над старими сімейними фото, їздити один до одного в гості, на пікніки і все таке інше. Мені раптом стало неймовірно цікаво поглянути, що ж це за родина з’явилася тепер у мене, і що за людина мій батько, чому вони з мамою свого часу розлучилися? Можна трохи й затриматися, час у мене є.

Але Дарен, як батько, зібрався вражати мене далі, додаючи до всього те, що він поселив мене … в мотелі. Так-так, в звичайному непривабливому придорожньому мотелі, в номері з одним ліжком, вицвілими шпалерами та линялими фіранками! Повний відстій! Напевно, це й було написано у мене на фізіономії.

– Так буде зручніше, – каже він, ніби виправдовуючись, при цьому задкуючи до дверей. – Завтра, в першу чергу, я познайомлю тебе з дружиною та її дочкою, а пізніше вже й з іншими. Влаштовуйся зручніше. Замовляй все, що тобі необхідно, я все оплачу. Відпочивай. … До завтра! – зім’ято попрощавшись, Дарен поспішив піти.

– Може, тут всі маніяки? – вимовляю я вголос, питаючи я у самій себе, коли мій татко змився перетравлювати інформацію. – Дивний метод зблизитися з дочкою.

Але сидіти в номері просто так для моєї непосидючої та діяльної натури? Щонайменше – це ж дико та непристойно по відношенню до себе дорогоцінної. Тому переодягнувшись, я спочатку вирішую трохи пробігтися, пару кіл, розтруситися й провітритися.

Якесь стрьомне містечко, деякі люди дивляться на мене так, ніби бігати тут поганий тон. Витріщаються й боязко відступають подалі, як ось цей хлопець з газетою під пахвою – трохи в кущі не забився, як мене побачив, або дамочка, яка ледь не випала з вікна машини. Може я й руда з різними очима, але не до такої ж міри я дивна, щоб так вирячуватися! Повертаюсь в номер і навіть оглядаю свій спортивний костюм на предмет дірки, плями чи ще чогось, але ні.

Тоді що для них зі мною не так?

Після душу, вирішую все таки відправитися в центр на взятій напрокат машині, щоб заглянути в деякі крамниці, в тому числі й квіткову. Тільки тепер ось, після дивацтв під час моєї пробіжки, я починаю більш уважніше придивлятися до всього, що мене оточує, помічаючи, скільки пар очей пильно спостерігає за мною. По-моєму їх напружує не те, що я така вся з себе яскрава та неординарна, ні, щось їх в мені лякає. Невже місцеві так реагують на появу в місті нової людини? Я наче не претендую на всіх батьків в Сентхоллі, лише на одного з кумедною борідкою! Хлопець на парковці й газетяр в кіоску підозріло примружилися, булочниця в кондитерській крамниці вся знітилася при моїй появі, кілька перехожих, чиї погляди намагалися виявити причину чим я від них відрізняюся.

Я зрозуміла – це місто параноїків, не дарма ж мій батько тут окопався!

Через те, що завтра я наче як запрошена в гості, мені захотілося виготовити подарунок своїми руками, і мій вибір зупинився на ікебані. Але в міру того, як я творю свій шедевр, композиція чомусь виходить похмурою, хоча в підсумку вирішую нічого не переробляти. Сухі гілки та чорні орхідеї, повиті срібними нитками, виглядають дуже навіть стильно. Напевно, місто навіяло. Якісь тут всі дуже загадкові, починаючи з мого татка, але йому можна пробачити, такий шок у людини.

А час, як навмисне, продовжує повзти дуже повільно, до півночі ще далеко, і мені знову потрібно себе чимось зайняти, тому що самотність наганяє на мене смертну тугу, а в цьому місті я поки чужа навіть для свого рідного батька, якого зараз, напевно, напувають трав’яним заспокійливим відваром. Самотності не люблю, навіть боюся її частково.

Зупиняюсь спонтанно, прямо навпроти клубу «Пантеон», раптом згадавши про хлопця з симпатичними ямочками та добрими очима.

Раніше зі мною траплялися незначні романи та авантюрні пригоди на один раз, я зав’язувала знайомства свідомо знаючи, що нічого не вийде, давала примарну надію, залишаючи хлопців ні з чим, дражнила та зникала. Тепер зрозуміло чиї це гени в мені грали, виявляється – у мене є щось і від Дарена Ледмера. З тими кількома хлопцями, з якими я зустрічалася – я ніколи не була по-справжньому близька. Всі мої закоханості вивітрювалися вже через кілька днів, так і не перейшовши в щось більше. Так чому ж мені знову захотілося побачити цього Джейка? Не тому, що це один з тих нейтральних випадків, де є можливість безпечного відступу? Або, може, це бажання впустити в своє серце щось більш значуще й вразливе?

– Я до Джейка.

Бурмило на вході неквапливо оглядає мене оцінюючим поглядом зверху до низу й назад, повторюючи цю процедуру кілька разів.

– Проходь, – невдоволено бурчить він, відчиняючи переді мною двері.

У клубі людей небагато, чи то час невідповідний, чи то пора року. «Чи то всі знали, що я прийду й швиденько розбіглися». Я знову посміхаюся своїм думкам. Але музика, що тут звучить явно з якісних записів, і вона цілком збігається з моїми смаками. Тому цього вже достатньо, щоб спробувати розслабитися після непростого дня.

– Що-небудь дуже легке, – сідаючи, кажу бармену.

Бармен розуміюче киває у відповідь на моє прохання, взявшись майстерно жонглювати пляшками та шейкером. Мене завжди вражала подібна спритність та вміння тримати баланс, і на мою думку вся справа була не в відпрацьованих рухах, а в таланті. 

– Якось один мій приятель заявив, що бути барменом – це не кожному посильна творчість, – лунає поряд вже знайомий мені приємний голос.

– Абсолютно з ним згодна, – дивлюся на Джейка, киваючи йому в знак вітання. – Я можу годинами спостерігати, як вони майстерно це роблять, перекочують по руках, підкидають, запалюють коктейлі або розливають по збудованим пірамідою чарках, не зронивши ні краплі. Одного разу я навіть ходила на бармен шоу в Нью-Йорку.

– Значить, виявляється ти часта гостя барів та клубів? Така собі досвідчена тусовщиця? – з іронією говорить Джейк, посміхаючись. І знову ці ямочки, боже, наживка для вразливих дівчат на зразок мене. Лапочка, так і хочеться помацати за щічку.

– Ні, я зовсім не маю пристрасті до спиртного чи до клубних тус, – засміявшись у відповідь, качаю головою, – Хоча, чому це я перед тобою виправдовуюсь?

– Ти все-таки прийшла, – посміхаються мені попелясті очі.

– Так, плани змінилися. Доведеться мені ненадовго затриматися в вашому містечку, а так як піти тут більше нікуди, прийшлося терміново згадувати про хлопця з кафе, – вимовляю з легкої зарозумілістю, але далі вже цікавлюся цілком серйозно. – Значить, любиш музику?

– Люблю, – невимушено киває він, продовжуючи мене розглядати. – Музика стирає межу для уяви, свого роду портал. Вибирай напрямок та відлітай. А що чаклунки теж не байдужі до гарного аранжування?

– Гм, диваків, яким би музика не подобалася в принципі – я ще не зустрічала. У всіх щоправда є свої переваги, хтось преться від класики, хтось від року, комусь подобається джаз. І я не виняток, я теж поринаю в свій світ за допомогою музики. Якийсь час я навіть співала в одному з ресторанів в Бостоні. Вдень навчання, а ввечері мікрофон. Мені подобався такий ритм, – зітхаючи, я на секунду замислююся, згадуючи, як змінилася тепер моє життя.

– Зміни? – розуміюче цікавиться Джейк, тут же відчуваючи суть. – Але і вони необхідні. Стабільність для мерців.

– Так, якщо врахувати, що зміною стала смерть моєї мами, – кидаю, опустивши очі.

– Пробач, – вибачаючись бурмотить Джейк, торкаючись моєї руки, – Я дуже шкодую. Іноді я справляю враження справжнього бовдура.

– Але при цьому дуже симпатичного бовдура. Ти ж не знав, – тисну плечима, мовляв «проїхали, головою об стійку битися не варто». – А можна одне прохання? – дивлюся на нього і стикаюся з дуже уважним м’яким поглядом, від якого в той же час з’являються мурашки на шкірі.

– Хочеш заспівати? – раптом вгадує він. Для такого короткого знайомства це просто разюча кмітливість. Мурашки перетворюються на павуків, які вже скачуть галопом. І я відчуваю, що коли він поруч, мені стає легше, і це зовсім не пов’язано з ненав’язливою обстановкою клубу… ні. Мені подобається базікати із ним, навіть якщо сказано поки зовсім небагато, мені подобається слухати його голос, подобається, як він на мене дивиться. Причому тільки зараз розумію, що все це мені сподобалося ще з першої секунди там в кафе.

– Це проблематично?

– Зовсім ні. Як виняток я можу це влаштувати, – і Джейк киває мені слідувати за ним.

– Як щодо живого виконання? – і ось він звертається до публіки клубу вже як діджей. – Просто трохи ностальгії. Я роблю це для дівчини, яка мені подобається, сподіваюся, ніхто не буде проти, тому що не хотілося б псувати один одному вечір, … і я маю на увазі нас з нею, так що будьте на моєму боці, – Джейк задоволено посміхається, відчувши розуміння та легку атмосферу в залі. Видно, що він вміє і навіть любить спілкуватися з людьми, тому його робота й приносить йому лише задоволення.

Мені раптом дійсно захотілося вихлюпнути свою тугу в пісні, відчуваю, що мені це зараз необхідно, що від цього потрібно позбавлятися, що не можна постійно жити з цими думками, тому що це виснажує та відбирає смак до життя. Негласно для себе, я звичайно ж, присвячую цю наповнену сумом пісню мамі, відпускаючи свій біль, як паперовий човник по воді. І на подив мені й справді стає легше.

Іноді почуття простіше висловити виконанням, будь це музика, живопис, вірш, що завгодно, у що можна вкласти душу, але не словами, не відкрито, не в упор.

– Дякую, – шепочу Джейку, як тільки стихають рідкісні оплески.

– Не йди, – кидає він мені вслід, проводжаючи поглядом. 

Наздогнавши мене біля барної стійки вже через кілька хвилин, Джейк заговорює, як би між іншим знову торкаючись моєї руки:

– Я попросив мене підмінити. Так що ми можемо навіть потанцювати або чогось випити, або просто подивитися на бармена, ну це якщо звичайно ти не запропонуєш мені політати з тобою на мітлі. Я знову поводжу себе як ідіот, так? – він ніби вловлює зміну в моєму настрої. Але фішка в тому, що я сама не знаю, що зі мною діється. Останні події все-таки змусили мене розклеїтися, зробивши сентиментальною і гостро реагуючою на будь-яку дрібницю. А ще цей часом виникаючий головний біль!

– Краще проводи мене додому, – кидаю я, потопаючи в цьому погляді, а потім ще кілька хвилин, поки Джейк згідно кивнувши, прямує до виходу, тримаючи мене за руку, я думаю , що ж змушує мене поводитися невластивим мені чином.

Раніше я могла легко й невимушено веселитися в клубі до самого ранку, а потім бігти в коледж, після на тренування, потім в басейн і знову в клуб співати, але тепер я просто злякано тікаю, причому тягнучи за собою незнайомого мені хлопця. Я так в житті ні разу не вчиняла. Ні, я фліртувала, загравала, морочила голову, але ніколи я не стрибала в ліжко з хлопцем ледь познайомившись з ним – це було моє правило. І я з запізненням все ж наважуюся ретируватися в його очах, а може й в своїх теж:

– Тільки зараз мій будинок мотель і ти просто проводиш мене до дверей, добре?

– А я що схожий на схибленого на сексі? – мало не ображено вимовляє Джейк.

– От і добре, – знову чомусь невлад відповідаю я. – Моя машина он там!

– А моя прямо перед тобою, і якщо вже я тебе проводжаю, значить, поїдемо на моїй, – і він впевнено відчиняє переді мною дверцята свого авто.

Як тільки заробив двигун і машина рушила, в салоні заграла музика, яка у нього вочевидь вмикається автоматично, і мені чомусь не хочеться переривати її розмовами, тим більше головний біль тільки почав притуплятися. Дивлюся на профіль Джейка, який зосереджено тримає кермо, він чимось стурбований, і незважаючи на все це – мені з ним якось затишно й комфортно.

Хвилин через десять ми вже зупиняємося біля мотелю і Джейк слухняно проводжає мене до дверей, завмираючи в одному кроці від порогу.

З одного боку я почуваю себе досить дивно, але з іншого, заглядаючи в себе глибше, розумію, що зовсім не хочу з ним розлучатися, і швидше за все тому що в даний період життя, мені катастрофічно необхідний хтось поруч.

– Я ніколи не буваю послідовною в своїх рішеннях, це мене й погубить, – кажу я, озираючись до нього, піддавшись бажанням раптом пофліртувати з цим хлопцем. – Тут немає можливості заварити чаю, але в холодильнику, здається, є пиво.

М’яко посміхнувшись, по-лицарськи без коментарів, Джейк не без задоволення приймає моє запрошення.

«Що ти виробляєш, Валері? Знову звертаєшся до випробуваного способу – щоб позбутися однієї проблеми потрібно знайти собі нову? Те, що він вміє гарно посміхатися, зовсім не означає, що у нього немає сокири за поясом!» Моя совість зробила все можливе, як правило, не чекаючи результату.

І поки я вивчаю вміст холодильника – Джейк зацікавився виготовленою мною ікебаною.

– Просто завтра я йду в гості, це подарунок, – пояснюю я, кидаючи швидкий погляд в його бік. Хлопець мені однозначно подобається, але якось інакше, не як інші мої колишні кавалери, таке ідіотське відчуття і повна впевненість в тому, що про мою симпатію до нього по-зрадницькому кричить кожен мій рух.

– В гості? А я думав на похорон, – трохи зніяковіло бурмоче Джейк, здивовано підкидаючи брови, дивуючись моєму «витвору».

– Ти нічогісінько не розумієш в мистецтві ікебани, – дзвінко сміюся я, опинившись поруч із ним, тримаючи в кожній руці по пляшці з пивом.

– Напевно не розбираюсь, – скептично посміхнувшись, відповідає він.

І я застигаю не в змозі відвести очей. Від цієї посмішки, яка йому так личить, від цих по-дитячому зворушливих ямочок, від цього його погляду, який чомусь змушує мене хвилюватися. Він просто неможливо привабливий та симпатичний, і потай про себе, я навіть починаю думати, що хотіла б мати постер з його зображенням, де б він посміхався ось так, як зараз.

Може, тому що я дивлюся на нього аж надто заворожено, і він розцінює це саме так, але м’яко забравши з моїх рук пляшки, ставлячи їх поряд на стіл, не зводячи погляду, Джейк обіймає мене, пригортаючи до себе, після чого цілує в губи, просто без всяких слів.

Ця палкість теж властива моїй натурі. Вмить виникле тяжіння моментально заглушає голос розуму, який намагався нагадати про норми та наслідки. В цей момент всесвіт для мене завмирає, і всі космічні пульсації зосереджуються лише на цих поцілунках, і я визнаю, що мені подобаються відчуття, які при цьому виникають. Вони позбавляють мене від неприємних думок і самотності, немов панацея від нав’язливості.

І незважаючи на траурний настрій, який переслідував мене в ці дні, в свої двадцять три роки виявляю, до свого превеликого сум’яття, що довести себе до оргазму можна одними лише поцілунками.

– Якщо вже все так склалося, може, ти мені все-таки зізнаєшся, як тебе звуть? – шепоче Джейк, відірвавшись від моїх губ. – Хотілося б дізнатися, як звуть дівчину, з якою я цілуюся.

– Валері Коллінз, – видихаю мліючи, – Можна просто Вел.

І мені стає абсолютно все одно, що я познайомилася з цим хлопцем всього кілька годин тому, і все що я знаю про нього – це його ім’я і те, що він працює діджеєм в клубі. Я хочу займатися з ним любов’ю прямо зараз, і нехай потім я буду шкодувати про цю ніч, скоріше так і буде, але зараз я хочу його тепла, його ласки, і нехай цей світ тричі перевернеться!

Виявляється, що наші смаки збігаються не тільки в музиці, в ліжку теж. Нам навіть не доводиться бентежити один одного, в чомусь підлаштовуючись, немов ми вже були коханцями не один рік. І нехай він ніколи не дізнається, як мені насправді було з ним добре, для мене головне те, що про це знаю я. Було в цих відчуттях, в цих раптом виниклих стосунках якесь диво, хоча до Різдва було ще далеко, моменту, коли всі дорослі та діти вірять в диво, але моє зі мною вже сталося.

Я можу заприсягтися, що так у мене було вперше. Нехай це божевілля – зустріти хлопця вранці, переспати з ним увечері, а вночі вирішити, що це той самий єдиний, з яким хочеться провести ціле життя, і щоб твої діти були обов’язково схожими на нього, і щоб померти в глибокій старості раніше за нього, тому що саме він повинен плакати на твоїй могилі. Але саме це я й відчувала. А ще те, що готова знову жити далі, і впевненість, що зможу подолати найтемнішу милю та випити найгіршу пінту болю. Він повернув мені мої крила.

Прокинувшись, Джейка поруч з собою я вже не побачила, але на столику лежала записка та ключі.

«Валері Коллінз, моїй маленькій чаклунці.

До речі, тобі дуже пасує це ім’я.

Вчора був особливий день – зустріч з тобою несподівано загострила всі мої відчуття, немов витрусивши мене з якоїсь сплячки, розбурхала. Твій образ, твої очі постійно спливають в моїх думках, а передчуття підказує, що ми ще обов’язково зустрінемось і це буде щось більше, ніж швидкоплинне знайомство, що ти зіграєш важливу роль в моєму житті. Тому що ще ні одна дівчина не притягувала мене настільки з першого погляду. Коли я побачив тебе в клубі, мене почала розпирати якась незрозуміла радість, якесь дивне п’янке почуття, … ніби … ніби я вже тоді був по вуха в тебе закоханий. Не знаю, що ти зі мною зробила, але мені хочеться дізнатися про тебе більше.

Ризикни та дочекайся мене ввечері за адресою: Бейз стріт 23/2, це ключі від мого будинку. Не зникай, ти мені дуже подобаєшся, Вел.

1. S. Твоя машина вже біля мотелю»

Я стиснула в долоні ключ і посміхнулася вже знаючи, що ризикну.

Спочатку за дверима відкашлялися, після чого обережно постукали.

– Містере Ледмер, я буду готова через п’ять хвилин! – відчиняючи двері радісно видихаю я, тікаючи назад до ванної.

– Ти була тут не сама. Ти ночувала з хлопцем, – засмучено, і з якимсь незрозумілим мені презирством раптом промовляє Дарен, коли я виходжу з душу, дивлячись на мене з обвинуваченням, немов я зрадила його віру в мене.

– А було б краще, щоб це був не хлопець? – намагаюся пожартувати, не розуміючи, що це за вираз у нього на обличчі. – Що стосунки батька та доньки починаються зі стеження? Я щось не зрозумію претензії?

– Ні, це зовсім не стеження, але ти не повинна з ним більше зустрічатися. Він тобі не пара! – вперто заявляє Дарен, підвищуючи голос до наказного тону. – Просто прямо зараз викинь його з голови! Забудь і не наближайся до нього!

– Так, ось тут стоп! Убив наповал! Ти ще ремінь візьми, щоб взагалі вже натурально було! – повільно скипаю, насупившись, дратуючись більше звичайного. – У тебе немає права втручатися в моє особисте життя! Хоч ти і є моїм біологічним батьком, але я вже в тому віці, коли я вправі сама вирішувати з яким мені хлопцем спати! Це зрозуміло?

– Валері, ти пошкодуєш про це. Дуже скоро і дуже гірко, як батько я повинен попередити тебе про розчарування. Це не загроза, а турбота, – Дарен відводить погляд, втупившись в підлогу, а мені починає здаватися, що я все менше хочу бути дочкою цієї людини. – На нас з тобою вже чекають. Час їхати, – стримано каже він, змінивши тему, більше на мене не дивлячись. Видно, що його це дуже засмутило, але ось тільки мені невтямки з якою власне причини!

І тепер я бажаю до кінця розставити всі крапки над «і».

– Я хочу, щоб все було ясно, Дарене. Я буду звертатися до тебе по імені добре? Бо інакше у мене поки що не виходить. Значить так, я не потерплю тиску та втручання, ніякого контролю і обмежень. Моє життя це тільки моє життя. Мама ніколи мені нічого не забороняла, тому що розуміла, що забороною мене можна спровокувати лише на зворотне. Я завжди сама вчилася розбиратися зі своїми проблемами і як бачиш досі жива здорова і по згубній стежці поки не кочусь. Якщо ти хочеш, щоб ми з тобою подружилися, ніколи не вказуй мені що робити!

– Гаразд, я залишу свої спроби захистити тебе від болю, але коли ти це відчуєш, ти мене зрозумієш, – відповідаючи абсолютно спокійно, вимовляє він, але його очі при цьому темніють. – Моя прийомна дочка Анна з цікавістю сприйняла новину про твою появу в нашому житті. Але моя дружина Надін … була вражена. Тому я заздалегідь прошу вибачення, якщо вона здасться тобі зайве різкою.

– Вони ж не образяться, якщо я буду відповідати їм тією ж взаємністю? – зобразив посмішку, поглядаю на батька, помічаючи до свого превеликого подиву, що він теж, як не дивно, стримано посміхається.

 «Ну, ось зовсім інша справа. Ех, йому б ще цю борідку збрити. Може, мені ще вдасться зробити з нього симпатягу».

На вигляд Анна молодша за мене десь на пару років, досить миловидна брюнетка з красивою фігурою, жвава й злегка зарозуміла, чого не можна сказати про її матір. Застигла брила обурення й підозри. Місіс фурія, як на такій скажіть можна було одружитися?

«Їй вже точно не подобається ідея возз’єднання татка й дочки» – миготить у мене в думках, перш ніж я урочисто вручаю господині будинку свій подарунок.

– Виглядаєте шикарно. Це вам, Надін. Зроблено своїми руками. Сподіваюся, вам сподобається. І щоб відразу роз’яснити ситуацію скажу – що я зовсім не збираюся влазити в вашу сім’ю і перетягувати на себе увагу вашого Дарена. Вважайте, що я в вашому місті всього лише проїздом. Я просто прийшла познайомитися з ввічливості, – кажу з усією привітністю, яку тільки можу зобразити, дивлячись на цю кислу міну.

– Проїздом не вийде, – Надін сує ікебану в руки дочці, навіть не оцінивши мій подарунок. – Питання в тому, хто ти є?! – каже вона, вже спантеличивши мене не на жарт. Здається, хто я і ким кому припадаю – ми розібралися ще вчора і я в цьому абсолютно не винна. Що за натяки?

– Мамо, для початку вона просто дочка Дарена і все. Дівчина, така ж як я. І ми просто пообідаємо разом, як нормальна сім’я, – рішуче торохтить Анна, хапаючи мене за руку. – Розкажи мені про себе все-все!

– Добре, але все поступово, – поблажливо посміхаючись їй, я продовжую поглядати на Надін, яка зайнялася сервіровкою. – Інакше відразу ти заплутаєшся від великої кількості інформації. Твоя мама не в захваті, так?

– Вона просто налякана. Але вона буде з пристрастю розпитувати тебе за столом, так що приготуйся. Не лякайся і не дивуйся, але спочатку всі наші будуть придивлятися до тебе особливо пильно. Ти ж своєрідна знайда, яка випала з гнізда, в клані Ледмерів це вперше!

– Та не вірю! Хочеш сказати, що за багато років, не знаю, скільки там вашому клану, ні в кого не було дітей на стороні?! Заливай, та знай міру!

Анна закочує очі, немов це я несу якусь маячню, а не вона.

– Батько каже, що ти особлива. І так, у Ледмерів інші порядки, можеш вірити, а можеш ні, але скоро сама все дізнаєшся.

Це дійсно більше схоже на допит. Надін бажає знати, де я навчалась, чим хворіла, чи є у мене ще родичі по матері, чим я займаюся, чи багато подорожувала, чи є у мене хлопець. Коли Надін задала питання про хлопця, я зауважила, що очі Дарена при цьому звузилися, але він не вимовив ні слова. Мене ж дуже цікавить тільки одне питання – звідки мій батько дізнався про Джейка? Але я не можу, а може, навіть не хочу питати його про це прямо в лоб, щоб він заново не завів свою тягомотину про батьківську турботу і все, що він там ще має на увазі під цим поняттям.

– Ми вирішили виділити тобі кімнату поруч з моєю. Раніше вона призначалася для гостей, але тепер цілком може стати твоєю особистою кімнатою, – Анні, нарешті, вдається обірвати чергові наміри своєї матусі замучити мене питаннями. – Можеш переїжджати прямо сьогодні!

– Ні, я не залишуся на ніч. У мене ще є плани на вечір. На мене чекають, – і мій впертий погляд стикається з засуджуючим поглядом батька.

Ніколи ще я не відчувала себе такою розбитою після сімейного обіду, просто тортури інквізиції якісь. І мені не терпиться зникнути з цього будинку та скоріше податися за адресою вказаною в записці. Вони нестерпно тиснуть на мене, одна своєю нескінченною балаканиною, інша питаннями, навіть Дарен своїм мовчанням. Мені здається, він бачить, що я хочу втекти, і від цього хмуриться ще сильніше. Отакої, якщо в їхньому клані не було позашлюбних дітей, тоді зрозуміло, чому він проти моїх зустрічей з хлопцем. Напевно, це одна з тих сімей, в яких секс дозволений тільки після весілля і тільки на великі свята, а я серед них паршива вівця.

Перед тим, як розпрощатися, Дарен дивиться на мене дуже уважно, кинувши всього лише одну фразу:

– Тепер це і твій будинок теж, Валері, ти моя дочка і ти можеш повернутися сюди, коли захочеш.

Я киваю, бо не знаю, що сказати. Подумки я вже рвусь до Джейка усіма фібрами своєї душі, шкодуючи, що я не можу так само швидко переміщати своє тіло, як уяву. Новознайдена сім’я якось раптово відходить на другий план, але совість з цього приводу мене абсолютно не мучить. Бо у моєму житті з’явився особливий хлопець, який за лічені години став мені ближче, ніж всі ці родичі разом узяті.

«Господи, мені ж ще з іншими Ледмерами доведеться зустрітися! І хто це мріяв про велику родину?»

У нього затишно, якось так тепло і по-домашньому. Хоча, по всьому видно, що Джейк живе один і ймовірно за своїм характером він дуже охайний, або з дитинства хлопчика строго привчали до порядку.

«Моя ти лапочка, такий старанний». Розглядаючи його квартиру, я розчулююся цими рівненько розставленими чашечками, складеними книжками, розвішаному на плічках одягу, ніде ні порошинки. Все в житлі цього усміхненого хлопця зберігає його індивідуальність, його запах, і це до неможливості мені подобається. Я як раз не люблю прибирати, з нас би вийшла хороша пара. Зате, я люблю готувати смакоту і ванну з піною!

Коли клацнув замок, я зустрічаю його в його ж сорочці, одягненій на голе тіло, три верхні ґудзики розстебнуті, вогняне волосся розсипано по плечах, молочні ноги, сяючі очі. Загалом, зброя масового ураження не інакше.

– Тобі личить, – розпливається в усмішці Джейк, спокушаючи мене своїми ямочками. – Йди до мене! – і він рвучко хапає мене в оберемок.

– Ні, почекай, я хочу, щоб ти повечеряв, – протестую я, вириваючись з його обіймів.

– І ти думаєш, що після цього я можу думати про їжу? Потім! – легко підхоплюючи мене на руки, Джейк цілує мене прямо на ходу, і ми сміючись, падаємо на ліжко.

І я не розумію, що зі мною таке сталося за такий короткий час. Мене немов затьмарило цим хлопцем, а всі інші цілі, плани загубились десь за ним. Немов я йшла до нього дуже довго, шукала лише його і тільки з ним я можу відчувати себе безсовісно щасливою.

– Мені подобається, як ти пахнеш, – шепоче Джейк через деякий час, торкаючись кінчиком носа моєї шиї. – Чимось солодким … ваніллю.

Звісно! Півтори години на кухні! Ще одна пастка, до якої я намагаюся заманити цього хлопця. Бо всім же відомо, що чоловіки полюбляють смачно поїсти.

– Тоді ти повинен оцінити мої старання, – скочивши, я наполегливо тягну його за собою на кухню. – Пиріг, щоправда, вже охолов, але я приготувала його для тебе! Якщо ти його не з’їси, я ображуся і помщуся.

Він сміється і бере виделку, а я заворожено спостерігаю, як він не поспішаючи відправляє до рота кожен шматочок, повільно розжовуючи, прикриваючи при цьому очі, й злизуючи з губ залишки крему. Дивлюся на нього і ковтаю слину, але не тому, що теж хочу пирога. Смачніше зараз якраз виглядає Джейк. І як я раніше жила без нього? У полон готова здатися прямо зараз, в вічне кухонне рабство.

– Зізнайся, ти купила цей десерт в кондитерській, – хитро посміхаючись, цікавиться Джейк, з’ївши свою порцію без залишку.

– Та ні, просто мені іноді подобається готувати всіляку смакоту, я навчилася цьому на курсах, – тисну плечима, – А зізнатися я можу тобі тільки в одному, що коли я наїмся солодкого – я бігаю по півтори години кожен день зі страху погладшати. Чому ти весь час смієшся? – не витримую я, теж починаючи посміхатися.

– Значить, ти вмієш співати, пекти торти, плести ці моторошні вінки з квітів. Я повинен знати щось ще?

– Мабуть, ще те, що я можу й навішати всяким там дотепникам, тому що я досить довго займалася джиу-джитсу. «Піддатися, щоб перемогти» – така мудрість цієї боротьби, так що ти будь зі мною обережніше, хлопче, – жартома, і в той же час з викликом кидаю йому, обіймаючи.

– Ого, оце мені пощастило! Просто ідеальна жінка. І розважить, і нагодує, і захистить, якщо що, – посміхаючись, приймається дражнити мене Джейк, торсаючи мене в своїх обіймах. – У тебе чарівна і неординарна зовнішність, Валері, ти ніколи не набриднеш, ти різноманітна з якого боку не візьми. Подивишся зліва – зеленоока, праворуч – кароока, не брюнетка і не блондинка, я б назвав тебе медуницею, тому що у тебе волосся кольору меду і вони солодко пахнуть. Ти дуже красива, Вел, … і загадкова, – І Джейк раптом стає серйозним. – І є щось таке в глибині твоїх очей, що мене лякає, але не дивлячись на це мені все одно хочеться бути з тобою. Коли я думаю про тебе, коли ти поруч … мені добре. І це цунамі.

– Так, … це накрило з головою, – тихо відповідаю я, погоджуючись. Тут не посперечаєшся.

– У мене завтра цілий день вільний. Проведемо його разом?

– Угу, – відповідаю, розпливаючись від щастя.

***

Перш ніж заговорити, Дарен кивнув присутнім максимально стримано, демонструючи всім своїм виглядом, що питання буде обговорюватися дуже важливе і тривожне.

– Я зібрав вас тут всіх глав сімей нашого клану, щоб повідомити про вельми делікатну та нестандартну ситуацію, яка виходить за рамки нашого розуміння. Двадцять чотири роки тому у мене був зв’язок зі звичайною земною жінкою. Я не знав, що у неї народилася дочка і вже тим більше, що батько цієї дівчинки … я, – Дарен виждав паузу, спостерігаючи який приголомшливий ефект здобула ця новина.

– Спочатку я не повірив так само як і ви. Таке неможливо. Але проведені тести доводять зворотне. Моя дочка, народжена звичайною жінкою – шудра. Диво це чи фатум поки невідомо, але у неї мої гени. Всім вам відомий доктор Лоран Кенз підтвердив, що вона здібна пробудити свій дар. Доктор переконаний, що з часом наші гени мутували і почали поєднуватися з людськими, а це значить, що в окрузі може бути ще кілька десятків шудр про яких ми нічого не знаємо, дітей від наших випадкових зв’язків. Ми зобов’язані попередити це, поговорити з нашою молоддю, вони повинні усвідомлювати ризик, тому що ми поки не впевнені на що саме будуть здатні такі гібриди.

– Чим більше шудр – тим краще, – задумливо озвався хтось з першого ряду.

– Але змішані гени можуть таїти серйозну загрозу! – заперечив один з чоловіків.

– Де твоя дочка, Дарене? Вона вже знає хто вона така?

– Вона в місті, але Валері не в курсі, – відповів Дарен. – Я вважаю, що дівчині потрібна підготовка, адже вона виросла з іншими уявленнями. Правда може сильно налякати її.

– Звідки вона, Дарене? – примружившись, насторожено поцікавився один з хлопців, який залишився стояти біля дверей, схрестивши руки на грудях.

– З Бостона. Досить далеко звідси. Я розумію, про що ти подумав Грант. Вона може жити далеко від падіння нашого синтезуючого модуля, і вона не має уявлення, що таке мимовільне звернення.

– Вона органічний мутант? – вигукнула одна з присутніх жінок.

– Ні, швидше за все, вона вдосконалений природою ідеальний гібрид, – знову подав свій голос Грант. – І коли її представлять нашому суспільству?

– Скоро. На святі, – Дарен знову обвів уважним поглядом присутніх. – Я хотів би попросити всіх вас оповістити членів своїх сімей, щоб кожен з них поки делікатно мовчав про наш народ.

***

– Ти ж знаєш це місто як свої п’ять пальців, вірно? – дивлюся уважно на Джейка, повільно крокуючи поруч із ним по набережній.

– Кожен камінь, – киває він. – Ти щось задумала?

– Тоді ти повинен знати найкрасивіші місця. Покажи їх мені, ми виберемо одне і зробимо його своїм, в кращих традиціях романтизму.

– А до нього додамо трохи сучасної розкріпаченої аморальності, займаючись любов’ю в кожному з цих місць, – він хоч і жартує, але точно не проти це зробити.

Ми гуляємо містом, не звертаючи уваги на оточуючих, на погоду, і на те, як швидко пролітає час. Поруч з ним кожен квадратний метр землі для мене вже здається красивим. Так легко і радісно вдихати це солодке повітря, йти з ним в ногу, тримати за руку, посміхатися, і цілуватися на ходу.

Саме так я відчувала себе вперше – нескінченно закоханою. Я, нарешті, потрапила до одного з тих капканів, які так старанно уникала. Причому вскочила в нього відразу головою. Загрузла смертельно. Шукала батька, а отримала набагато, набагато більше.

Перед моїм поглядом розкинувся сосновий гай, таємничий, віковий, який закінчується на обриві. Примітним в ньому було те, що всі дерева в цьому лісі росли парами, сосни немов стояли обійнявшись одна з одною. Зі скелі було видно річку та інший берег, порослий хвойними упереміш з листяними деревами, через що ліс на протилежному березі здавався кольоровим килимом, особливо в цей період – зелене, червоне, жовте. Тут осінь виглядала дуже ошатно, ніби готуючись до балу. А ще це місце було самим відокремленим з усіх, що він мені показував.

– Відмінно підходить, – задоволено киваючи, кажу я, оглядаючись . – Саме це місце я нарікаю нашим місцем відтепер і до кінця. Я присвячую його в острівець щастя та свободи. Тут можна буде знайти притулок від душевних мук і поділитися з ним радістю. Ти згоден? Джейку, … як звучить твоє повне ім’я?

Джейк сміючись, вмощується поруч зі мною. У нього найкрасивіший чоловічий сміх, який я коли-небудь чула. Ну, і звичайно ці ямочки!

– Я вже думав, що ти мене ніколи про це не запитаєш. Дозвольте представитися, мене звуть Джейк Грегор. Мені двадцять п’ять років, у мене алергія на морепродукти, я стажуюся в банку на фінансового консультанта, але поки тимчасово підробляю в клубі, і це ти вже знаєш. Граю в теніс, на гітарі і на нервах у своїх предків. І ще … в тривалих зв’язках з дівчатами помічений не був.

– Це попередження? – посміхаюся я.

– Швидше за виправдання, – зніяковіло бурмоче Джейк. – Щоб ти не подумала, що я можу ось так легко замутити з кожною.

– А я значить не кожна? А про мене ти не подумав, що я кидаюся в ліжко з кожним зустрічним хлопцем? – я уважно заглядаю йому в очі. Для мене стає важливим, що саме він відповість. Мені хочеться, щоб він дізнався і відчув мене справжню, саме таку, якою я була насправді, без масок і прикрас.

І наша розмова раптом різко набуває серйозного характеру.

– Ні, не подумав! – жорстко кидає Джейк. – Вел, це складно пояснити. Я просто знаю, що ти для мене особлива, райдужна, як спалах мого особистого дива. Ми з тобою знайомі лише три дні, а я вже розумію, що не можу втратити тебе. Але якщо ти раптом зникнеш, я буду пам’ятати про тебе до кінця своїх днів, залишаючись в глибині душі самим нещасним від того, що ти не зі мною. Про це мені підказує щось ось тут, – і Джейк торкається до свого серця. – Це не гра, не захоплення, це щось більше. Я знаю, в це складно повірити, почуття не виникає ось так спонтанно, але схоже ми з тобою спростування норми.

– Я знала одну стару пару в Бостоні, – задоволена його зізнанням до глибини душі, кажу і відчуваю, що мій голос починає тремтіти. – Вони одружилися через три дні після знайомства і прожили разом тридцять п’ять років. А ось подруга моєї матері зустрічалася зі своїм хлопцем шість років, а коли вони, нарешті, одружилися – змогли прожити разом лише три місяці, після чого розлучилися, ненавидячи одне одного. Так що немає ніяких норм, важливі лише рамки твого сприйняття, ти або любиш або ні.

Джейк посміхнувся, торкаючись мого обличчя, з ніжністю проводячи кінчиками пальців по моїй щоці, і моє тіло одразу пульсує пристрастю у відповідь.

– Розкажи мені про свою сім’ю, – пошепки просить він, ласкаво цілуючи мої руки.

– У мене завжди була тільки мама, – тисну плечима. – А вона в свою чергу була сиротою. І я була сиротою наполовину, тому що росла без батька. Мама сказала мені, що це було штучне запліднення, і я навіть не прагнула знайти собі нового тата, як це іноді роблять діти, я в ньому чомусь не потребувала. А коли мама … раптом вчинила самогубство, у мене з’явився батько. Справжній, не з пробірки. Як зазвичай дорослі заплуталися і обдурили дитину, тобто мене. Тільки ось тепер дитина давно виросла. І я ще не знаю, чи стане батько моєю сім’єю чи ні, – знову розгублено тисну плечима, за котрі Джейк мене тут же обіймає, пригортаючи мене до себе.

– А чому вона це зробила? У вашому житті щось сталося? Пробач, якщо тобі важко не потрібно відповідати.

– Я не знаю чому, – з гіркотою шепочу я. – Просто не знаю. Все було як завжди, мама посміхалася, цілувала мене в лоб, жила своєю роботою, вона була архітектором, у неї вистачало спілкування, її життя не стояло на місці, а потім … вона раптом наковталася пігулок. Може це сталося через відсутність кохання чоловіка, якого не було поруч, якого вона чекала, але так і не дочекалася. Може, цей відчай вона носила в собі довгі роки, а я не помітила. А може, я її єдина дитина віддалилася від неї, і самотність стала її дуже лякати!

– Ти що, Вел, ти звинувачуєш себе? – обурено та злякано дивиться на мене Джейк, але сили небесні, скільки ж любові в його очах! – Кинь, мила, не потрібно. Це був вибір твоєї мами. Якщо вона не відкрилася тобі, то як же ти могла побачити її душевну діру?

У відповідь я лише важко зітхаю, а Джейк розуміюче притискає мене ще міцніше. І це миттєво заспокоює. Його присутність дає мені надію на майбутнє, немов кажучи – все буде добре, ти тільки вір в це, Валері!

– А ти розкажеш мені про свою сім’ю?

– Гм, – по обличчю Джейка ковзає невдоволений вираз. – Наприклад, моя мама сповнена претензій і критики до людей, батько з головою занурений в науковий проект, крім цього в цьому місті у мене ще купа родичів, такий собі клан Грегорів, які вічно відстежують кожен твій крок. І взагалі, щось мені не дуже хочеться говорити про мою сім’ю. Це зовсім нецікаво.

– Гаразд, це і неважливо, – піднімаючи голову, шепочу я, цілуючи його.

Але Джейк після згадки про його сім’ю раптом чомусь спохмурнів, занурившись в свої думки, і я не стала торсати його розпитуваннями, відчуваючи, що він поки не готовий ділитися ними зі мною. Я просто тихо сиджу, притулившись до його плеча, перебираючи своєю рукою його гарні пальці.

***

Він і не міг сказати їй про те, що саме його рідні являють собою небезпеку для їхніх стосунків. Як і не міг сказати про те, що у дітей парітів є наречені від народження, бо в їхньому клані майже всі шлюби відбуваються за домовленістю, і що у нього вже давно була наречена, до якої щоправда він не мав ніяких почуттів. Він взагалі не міг поділитися з Вел всією правдою про парітів, про те, хто він такий насправді. Що хлопець, якого вона бачить перед собою зовсім не справжній хлопець, що він навіть не людина. Джейк розумів що закохався, причому дуже раптово, миттєво, тому він і порівняв свої відчуття з цунамі, і чим ближчою йому ставала Валері – тим сильніше його пригнічувала приналежність до свого народу.

– Бачили тебе вчора з дівчиною.

– І що? – Джейк зухвало підняв голову, відірвавшись від роботи. – Іноді, чи знаєш, хлопці зустрічаються з дівчатами. У цьому немає нічого аномального, Чарлі.

– Так, але … ти виглядав таким … поглинутим. Принаймні, я тебе перший раз побачив таким, і як твій кузен повинен тебе попередити. Не здумай прив’язуватися, розставання все одно буде неминучим. Навіщо свідомо робити собі боляче? Ми не можемо закохуватися в земних дівчат, ти знаєш це не гірше за мене.

– А якщо в своїх не виходить?! Послухай, я як-небудь сам розберуся! – скипів Джейк, насилу стримуючи свої емоції.

– Ти дратуєшся, коли я нагадую тобі про наші закони і це поганий знак. Старий, ти що вже встиг закохатися в цю дівчину? – Чарлі виразно витріщив свої великі блакитні очі. – Слухай, а вона не здалася тобі … дивною? Щось з нею явно не так. Ти хіба не відчуваєш? Біля неї крутиться багато шудр і це підозріло хоч вона і не місцева. Тут є якась загадка.

– Чарлі, давай зробимо так – ти не заговорюєш зі мною про цю дівчину, а я зберігаю з тобою наші дружні стосунки. Домовилися? – жорстко кинув Джейк, розправляючи плечі. І в його погляді, на свій подив Чарлі дійсно побачив справжню загрозу. Зазвичай так паріти дивилися лише на своїх ворогів шудр, але ніяк не один на одного. 

———————————–

Щиро дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет 

З повагою, Лаванда Різ!