Хранителька іскри

Минуло цілих одинадцять років, з тих самих пір, як дві старі черниці випадково натрапили на ледве живу дівчинку, яка лежала серед каменів, викинута на берег безжальним бурхливим морем.

Але Мідея й досі побоювалася підходити до води. Варто було їй тільки почути схвильований шум моря, сплеск хвиль, що набігають на скали – і в її пам’яті одразу спливали картини того страшного дня, коли підступний шторм потопив корабель та забрав в свою безодню всю її сім’ю, для чогось дивом пощадивши лише її.

Мідея була єдиною, кому пощастило разом з уламками прибитися до цього пустельного скелястого берега, де високо в горах причаївся древній монастир, в стінах якого ось вже сотні років приховував своє існування таємний чернечий орден.

Безликі на вигляд, побожні та лагідні, одягнені в сірі чернечі шати жінки – насправді були берегинями священного животворящого вогню, джерела, творця сущого, ретельно приховуючи цю незбагненну силу від світу та від людей.

Цим вогнем, наділеним особливою магічною силою черниці й вилікували скалічену дівчинку. І ця подія стало знаменням того, що одного разу черницям було призначено прийняти в свій орден ще одну сестру-іскру.

У Мідеї в ті часи іншого вибору і не було, восьмирічній дівчинці більше нікуди було йти, тому вона й залишилася в монастирі, прийнявши його суворий статут.

  За минулі роки їй рідко випадала можливість зустрічати інших людей за стінами монастиря. Черниці – єдині, з ким їй дозволялося спілкуватися. А сам монастир знаходився далеко навіть від тих рідкісних селянських поселень, сиротливо притиснувшись до скелястого схилу, ховаючись за деревами. Самі черниці вели скромний, невибагливий спосіб життя, задовольняючись малим, ревно охороняючи свою велику святиню. На що сестри були щедрі – так це на свої знання. Вони розповіли їй про навколишній світ, про панів, які господарювали і про простолюдинів, про всіх живих істот, які переховуються в тіні, про сили добра та зла, невпинно навчаючи Мідею таємним знакам та секретам зцілення.

Таємним знакам, які супроводжують всіх живих істот – відводилося особливе значення. Мідея вчилася розпізнавати та читати ці знаки, за допомогою яких вищі духи, нібито, спілкувалися з тими, хто жив в цьому дивовижному світі.

Вона слухала, вбирала в себе знання з вдячністю та послухом, сплітаючи свою свідомість з тим непізнаним, про яке стільки твердили їй старанні сестри черниці. Згодом, Мідея багато дізналася про таїнство душі і як влаштовано людське тіло, про те якими способами можна було зцілити ту чи іншу недугу, про якості каменів, рослин і, звичайно ж, вогню.

Час від часу в стінах монастиря черниці приймали вихованок, наділених особливим даром. Таких в світі невігласи називали відьмами. Страх та ненависть змушували народ спалювати на вогнищах тих нещасних, на кого падала підозра в відьомстві, але черниці ордена навпаки зміцнювали дар обраних, вважаючи, що такі дівчата відзначені долонею творця. Черниці передавали їм свій таємний віковий досвід, і вже через кілька років в світ йшла наділена силою знахарка.

У Мідеі подібний дар так і не прокинувся. Але все ж таки послані знаки наставляли черниць передавати свій досвід і їй теж. Незважаючи на багатство знань, в свої дев’ятнадцять років їй хотілося знати більше, особливо дивлячись з високих стін монастиря на покриті лісом гори, на темну смужку горизонту. Дівчина мріяла своїми очима побачити те, що відбувається там за дрімучим лісом, які там лежать князівства, які люди їх населяють, чому вони радіють і чим засмучені. Незважаючи на суворе самітництво останніх років, вона ясно пам’ятала своє рідне селище, свого сильного батька і як любила танцювати її мати. Ці спогади про інше життя тоскно стискали серце дівчини, підштовхуючи її бажати коли-небудь вирватися з цих похмурих, просочених таємницями стін.

…Але вона й не підозрювала, що це трапиться так скоро.

Її розбудили прямо серед ночі. Старша Мати, біла як смерть, сунувши їй в руки мішок, прошепотіла одними губами:

– Рятуйся сама та врятуй наші знання, нашу віру, а найголовніше священний вогонь! Тут в мішку сувої, складені таємним клинописом ордена та лампада з останнім полум’ям. Щоб вогонь не дістався стороні зла – іншу частину святині ми відпустили. З цієї іскри ти зможеш відродити нове вогнище та передати наші вчення послідовникам. Ти будеш шукати та захищати відзначених даром. Відтепер ти єдиний притулок нашого ордена, наш останній воїн і твій обов’язок в призначений час відродити знання. Ти не відзначена магічним даром, дитя моє, але в твоїй душі є іскра божого світла, ти обрана, Мідея! Іди. Зараз мій найголовніший тобі наказ – вижити та ховатися!

– А що ж буде з вами, матінко, з сестрами? Що такого сталося? – не розуміючи в чому справа, вимовила перелякана її виглядом дівчина, але ще сильніше Мідею стривожило сказане після:

– Наш кінець вже близько. Сюди за нами йде сама смерть, посланник темряви, протистояти якому ми вже не в силах. Візир Ходрока, за допомогою своїх темних чар та нашого священного вогню бажає правити цим світом. Ми ж зобов’язані йому перешкодити, шлях нам вказали знаки. Прощавай, Мідея, і хай береже тебе Священний Аввін! – з цими словами Старша Мати виштовхнула Мідею в потаємний хід.

Одягнувши лампаду на шию, Мідея поповзла підземним тунелем.

На світанку, залишивши монастир далеко позаду, дівчина опинилася в горах, які примикали до моря, навмисно направившись в сторону протилежну Ходроку. Думки про долі черниць мучили її з кожним кроком все сильніше. Поки вона, нарешті, не витримала, піддавшись спокусі. Сховавшись в одній з ущелин, Мідея вилила з лампади собі на долоню трохи священного вогню. Цей вогонь черниці ордена шанували за живу божественну сутність. Йому не страшні були ні вітер, ні земля, та й водою його було не загасити, загасити його могли лише послідовники ордена, які відали заклинаннями і словом-печаткою.

Палаюча святиня володіла силою куди більш давньою, ніж навколишній світ, адже сам вогонь і був його творцем.

Не завдаючи болю, вогонь пестив її руку яскравим полум’ям. Мідея вимовила ім’я Старшої Матері – і полум’я вмить стало холодним. Так відбувалося з кожним названим нею ім’ям.

– Значить, все мертві, – з глибоким сумом прошепотіла дівчина, розгублено озираючись. – Де ж мені тепер шукати притулок? Як мені захистити святиню від мороку, від того, хто буде крастися по нашим слідам?

І ніби у відповідь на свої запитання вона почула скрип возів. Схопившись, Мідея поспішила до дороги, що пролягала вздовж берега звивистою лінією, огинаючи скелі, покриті кремезними соснами та рудим мохом. На цьому старому розбитому шляху вона побачила три критих вози, які повільно рухались один за одним.

– Гей! – гукнула дівчина першого візника. – Куди ви прямуєте?

Але той навіть голови не повернув у її бік. Поки вона міркувала, мало не пропустила візника третього останнього возу, зустрівшись з ним поглядом.

– Куди це юна діва шлях тримає в настільки диких та пустельних місцях? – привітно запитав бородань.

– Туди ж куди й ви. Мені б вибратися звідси. Прошу, шановний, візьміть мене з собою. Я не стану для вас тягарем. Щоправда, на мідяки я не багата.

– Гаразд, є у мене містечко. А все тому, що три мішки з пшеницею виявилися прілими, довелося продати їх селянам. Ох-ох-ох. Шкода зазнав збитку. А Фін з Ріцом тебе б і не взяли, у них кобили ледве тягнуть, – пробасив розуміючий візник, навіть не думаючи зупинятися. Мідея вхопилася на бігу за задній борт возу, де її тут же підхопило кілька рук.

– А це мої сини, он які телепні вимахали, – продовжував базікати візник. – Тіт та Кід. Брав їх з собою в Ходрок на ярмарок, помічники ростуть як ні як.

Вона з цікавістю глянула на двох сидячих у візку хлопчаків, тому що зрозуміти, хто з них був Тіт, а хто Кід, було не просто, бо ті були схожі між собою як дві краплі води.

– А мене самого кличуть Пітером. Ми повертаємося в наше селище Доджи, що в князівстві Фарас. Знаєш де це?

– Поняття не маю, – голосно відповіла йому Мідея, похитавши головою. – Я сама з далеких земель Тюрінгії. Наш корабель розбився в морі, одна я дивом вціліла. Мене звуть Мідея, – дівчина завбачливо сказала лише частину правди, бо не хотіла, щоб хоч одна душа дізналася про монастир та його спадщину.

– Охо-хох, – зітхнув Пітер, озирнувшись до неї. – І що жодної кровиночки не залишилося?

Мідея знову потрясла головою.

– Погано сиротою бідкуватися. Але радій, що сама живою залишилася. Ти ще молода, ще поживеш, діточок народиш. Все ж не так страшно. Нас можеш не боятися, ми купці, ми тебе не скривдимо.

Мідея чомусь і не боялася, але все одно трималася дуже скуто та відсторонено. За довгі одинадцять років вона абсолютно розучилась спілкуватися з чоловіками. Купці стали першими людьми, з якими вона тепер могла вільно розмовляти без нагляду сестер.

Тіт та Кід на ділі виявилися ще дітьми, вони постійно дуріли, жартуючи один над одним, за що іноді отримували гнівні окрики батька. Навіть в далеких мандрівках люди залишалися вірними своїм звичкам, Мідея ж лише спостерігала з боку за укладом чужого життя, не маючи уявлення як їй поводитися і що робити далі. На нічну стоянку всі три вози збиралися біля одного багаття, і бородаті купці, не квапливо розмовляючи, не дуже-то й звертали увагу на притихлу дівчину.

«В Фарас так в Фарас» міркувала Мідея, аби тільки загубитися та розчинитися серед людей, щоб ті, хто приніс Святим Матерям смерть, не змогли відшукати її слід. Її – єдиної хранительки Священного Вогню.

З розмов купців Мідея зрозуміла, що життя в їхньому князівстві медом не здавалося, визначаючись трьома словами – зливи, неврожай та податки, які князь Данат постійно збільшував, заради покращення життя свого війська. І тільки купець Пітер виявися самим добросердним серед цієї похмурої компанії – він все повторював дівчині, щоб та їла не соромлячись, і все дивувався, як можна так бідно харчуватися, приводячи їй в приклад своїх дебелих синів.

– Ех, дівко, гарна ти дуже, та ось тільки вся твоя краса через цю худорлявість втрачається! – зітхав він. – Ось приїдемо, покажу тебе своїй дружині, хто знає, може, вона тебе й відгодує.

Мідея тільки кивала, несміливо посміхаючись, подумки дякуючи силі, за те що люди їй попалися прості та не злобні. Вона знала, що сила вогню кудись веде її, тому вона віддалася його священній волі.

Більшу частину часу своєї подорожі Мідея вдивлялася в пейзажі, які залишалися позаду, в сіру тікаючу дорогу, в шматки полів та кромки кудлатих лісів. Тепер вона мала пізнати цей величезний світ на своєму досвіді, розуміючи, що прийдеться щосили приховувати від людей свої знання, не маючи права проявляти святиню, бо у неї не було особливого дару знахарки, їй належало лише зберегти спадщину ордену.

Разом з купцями, через ліси та болотисті місцевості, Мідея тряслася в возі цілих два тижні, знемагаючи від цього довгого вибоїстого шляху, поки, нарешті, одного похмурого ранку Пітер радісно не вигукнув:

– А ось і рідна земля! Я бачу Доджи! 

Хлопчаки, вистрибнувши з возу, з дикими радісними криками помчали кудись навпростець, зрізуючи кут. Мідея теж не проти була б розім’ятися, але вона боялася, що її невірно витлумачать. Тому зчепивши в зуби, вона стала рахувати свої зітхання до самої зупинки.

 На відміну від Пітера, його дружина, огрядна жінка, не виявилася такою добродушною. Чи то погода на неї так діяла, чи то гостя припала їй не до душі. Похмура господиня будинку невдоволено глянула на дівчину, змірявши її мало привітним поглядом.

А за обідом, куди вона запросила Мідею з великим небажанням так прямо і заявила:

– Зараз нам зайві роти не потрібні, себе б прогодувати. А зі своєю роботою ми й самі справляємося, так що в робітниці ми наймати тебе не будемо. Та й ніхто в Доджи не стане, народ зубожів, деякі живуть ще гірше, ніж ми. Тобі потрібно в замок йти. Це недалеко, в Мінасі столиці князівства. Я чула, що там потрібні служниці.

– Так я й не думала залишатися в вашому селищі, – збрехала Мідея, хоча сама вже кілька днів поспіль поняття не мала куди їй прямувати далі. – Я вдячна вам за те що підвезли, обігріли та нагодували, більшого й не треба. Набридати не стану, прямо зараз і піду.

– Куди ж ти пішки? – заметушився Пітер, не звертаючи уваги на колючі погляди дружини. – Ріц, скоро повезе борошно на князівську кухню, з ним і доберешся. Що ж за даремно ноги бити.

Кивнувши на знак вдячності, дівчина боязко посміхнулася, відчуваючи, що чим довше вона муляє очі господині – тим більше в душі тієї накопичується злоби на чоловіка.

Добряк купець проводив її прямо до млина, де Ріц, його сусід, як раз навантажував віз, і у відповідь на прохання Пітера, мірошник щось нерозбірливо схвально пробурмотів в бороду.

– Ну, щасливої ​​тобі дороги, Мідея, – махнув їй Пітер.

– Я ось що хотіла сказати, – озирнулася вона до нього перед тим, як застрибнути на візок. – Ваше селище затоплюють води річки від того що ви вирубали ліс на західних схилах.

– Звідки знаєш? – здивовано підняв брови вражений купець.

– Знаю і все, – усміхнулася Мідея, – Древні казали: «закладай насіння до того, як зможеш підняти сокиру». Мати природа не прощає неповаги. Нехай святі зберігають тебе, Пітере, за твою доброту.

   Мінас – ще одне поселення поблизу княжого замку, але картина тут була такою ж сумною, що і по всьому князівству – розкислі від бруду дороги, дрібний дощ, який щедро заливав убогі халупи, мокра худоба під старими навісами та безрадісні обличчя людей. Вся ця похмурість висіла в повітрі, незримо пригнічуючи все живе.

І тільки величезний замок виділявся на цьому сірому тлі, розриваючи своїми шпилястими вежами важке небо. З боку княжий замок здавався неймовірно величезним і дуже-дуже старим. Мідеє ще ніколи не доводилося на власні очі бачити таку прекрасну будову, все в ньому, до останнього каменя говорило про минулу велич та розмах шляхетних аристократів і королів. Не дивлячись на дощ, дівчина заворожено підняла голову, роздивляючись шпилі та дивовижні фрески на стінах. «Повинно бути, день для закладки першого каменю відуни вираховували», промайнуло у неї в думках. Вже дуже сподобався їй замок.

– Тобі туди, – мотнув головою Ріц в невизначену сторону, і зваливши на себе мішок, зник за рогом.

Там за дверима, куди вона почухала, згорбившись над паперами сидів лисий невисокий мужичок. Спочатку він їй здався навіть смішним, поки на неї не зиркнули маленькі хитрі очі і долоні Мідеі тут же заклякли. Через часте спілкування з вогнем її руки стали дуже чутливими, і холод в долонях означав, що ця людина небезпечна і що серце його порожнє.

– Чого тобі? – грубо кинув він.

– Роботу шукаю. Мені сказали, в замку потрібні служниці.

– Ти нам підходиш, – не роздумуючи, відповів їй лисий чоловічок. – Я управитель замку. Кресс мене звати. Будеш робити те, що накажуть. Якщо впораєшся – будеш отримувати п’ять срібляників на тиждень. За провину або яку порчу майна буду вираховувати. За крадіжку, за бійки, за неповагу до законів князівства, взагалі можеш потрапити до ями. Все зрозуміла? А тепер іди на кухню, будеш допомагати Гвен. Як звати тебе?

– Мідея, – задумливо промовила у відповідь дівчина. Але байдужий управитель, вже не дивлячись на неї, вказав їй на двері.

Відшукати кухню труднощів не становило. По запаху Мідея безпомилково опинилася у величезному по її розумінню залі, який звався княжою кухнею. Де на печах булькали котли, валив пар, гриміли посудом кухарчуки снуючи туди-сюди, а на стінах всюди висіло кухонне приладдя.

– Гей, йолопи пустоголові, не той котел, а цей! Я сказала в казарму тягти, бовдури недолугі! – прокричала поруч пишнотіла червонощока кухарка, звертаючись до слуг. – А це що у нас таке? – нетерпляче подивилася вона на Мідею.

– Я нова служниця. Мене сюди прислав управитель. Мідея, – і дівчина простягнула долоню. Щоб краще відчути людину, коли навколо снує стільки інших людей, для вірності їй потрібно було доторкнутися. Велика жінка втупилася на неї з величезним подивом, дуже нерішуче, ніби з побоюванням, потиснувши у відповідь простягнуту долоню дівчини.

– Ти явно не з цих країв, дівчино, – пробурмотіла кухарка. – Ще б пак Кресс тебе не взяв! Красотулю таку. Я Гвен – богиня цієї кухні. Тримайся мене і не пропадеш. Мілко! – прокричала вона кудись в пар.

А Мідея посміхнулася. Сила вогню підказала їй, що ця величезна грізного вигляду жінка сама доброта і це вселяло надію на те, що ця кухонна богиня буде на її боці.

З хмари пари неквапливо з’явилася дівчина з пов’язкою на лівому оці, як у старого пірата, якого Мідея бачила колись в дитинстві.

– Мілко, ось тобі помічниця. Відведи її до кімнати, переодягни, і все роз’ясни, а потім до роботи. Жвавіше! – прогриміла, віддаляючись Гвен.

– Підемо, – одноока дівчина, вправно схопивши Мідею, потягла її за собою.

У новому, знайденому Мідеєю притулку, виявився один лише комод та пара матраців, набитих соломою, кинутих прямо на підлогу.

– Наші з тобою хороми. Можеш залишати речі тут. Що це ти так вчепилася в свою торбинку? – з цікавістю розглядала її Мілка. – Якщо щось цінне, так можна попросити матусю, вона сховає.

– Матір? – здивовано перепитала Мідея, з такою ж цікавістю розглядаючи життєрадісну з товстою довгою косою дівчину, з єдиним чорним оком на круглому обличчі.

– Агась! Гвен це мати моя. Давай не барися, бо дістанеться нам від неї! Краще вночі побалакаємо. Ось тобі сукня. А ось цього не можна! – злякано вказала Мілка, помітивши кинджал в акуратному чохлі, який був прив’язаний трохи вище коліна Мідеї.

– Я з ним виросла, – знизала плечима Мідея, натягуючи нову сукню.

– Ти що й битися ним вмієш? – підозріло промовила Мілка.

– Швидше захищатися, а ще вірніше – я знаю, як швидко себе вбити – спокійно промовила Мідея.

– Це ще навіщо? – око Мілки округлилося ще більше. – По-моєму померти не складно, завжди можна встигнути. Але якщо люди князя помітять у тебе зброю – тобі буде непереливки. Тим більше з його-то норовом! Князь у нас знаєш який – точний демон у плоті! Швидше, я ще хочу встигнути дещо побачити! – метушлива невгамовна Мілка трохи не збила її з ніг. Мідея ледь встигла непомітно шепнути заклинання над своєю торбинкою, як її знову кудись потягли.

– Пішли, пішли. Проберемося та підгледимо. Тільки тихо. Не висовуйся! – немов ураган, Мілка затягла її в якийсь темний закуток і притиснула до стіни. Звідси краєм ока було видно те, що відбувається в маленькому внутрішньому дворику. Двоє лицарів виволокли під пахви якусь молоду красиву жінку, продовжуючи міцно її тримати, поки двоє інших надягали їй на ноги та на руки ланцюги, закувавши її в кайдани. Нещасна гірко плакала, намагаючись вчепитися в одного з лицарів:

– Ліонелю, я благаю, пожалійте! Не робіть цього! Це ж звірство! Він не може зі мною так вчинити! Я прошу вас, відведіть мене до нього, я буду просити у нього милості!

– Ні, Анно, ти чула його вирок. Він не змінить свого рішення, а я не можу не виконати його наказу, – насупившись, відповів воїн, не дивлячись на неї, марно намагаючись віддерти від себе засуджену жінку.

– Що це? – вражено прошепотіла Мідея, смикнувши Мілку. – За що її?

– Ч-ч-ч, – Мілка відтягла її вглиб. – Це дружина князя Даната. Вірніше, вже колишня дружина. Князь відрікся від неї, віддавши в рабство на кам’яний кар’єр, – з жахом пояснила Мілка. – Вже краще б він її стратив, ніж таке – відправити пестунку до рабів! Вона не витримає цього. Або раби розірвуть її на шматки або вона в перший же день надірветься. Звичайно, Анна була ще тією гидотою, ой і натерпілися ми від неї, але навіть я не побажала б їй подібної долі!

– Але за що?

– Наче за зраду. Річ у тім, що Анна нібито не так посміхнулася одному з лицарів князя. Уявляєш, просто не так посміхнулася?! Навіть подумати страшно, що б він зробив, якби заскочив її з ким-небудь в ліжку! Ось тому я й кажу, що норов у нашого князя ще гірше, ніж у того бика, який вибив мені око. Сволота така!

– Хто бик або князь?

– Ну, бика моя мати власними руками завалила та засмажила, – усміхнулася Мілка. – А щодо князя, так не мені його судити, він вже не переродиться. Але він і його дружки – просто чума на наші голови! Даремно ти сюди з’явилася, – переставши раптом посміхатися, Мілка зміряла її уважним оцінюючим поглядом свого єдиного ока. – Тому що всіх молодих та гарненьких вони намагаються перетворити на своїх повій. Краще тобі не потрапляти на очі Данату та його лицарям, якщо не хочеш піти по руках. Мене вони не чіпають, матері моєї побоюються. А що з тобою буде – я навіть боюся подумати! – Мілка шумно зітхнула. – Ну, пішли працювати, поки цей щур Кресс нас не вистежив.

Драїти величезні чорні казани було звичайно не найкращою та легкою роботою, але Мідея терпіла, розуміючи, що таким чином її всього лише випробовують. Чого-чого, а терпінню її в монастирі навчили! До вечора вона вже не відчувала пальців, а матрац, який зараз їй здався королівським ложем – був просто божественною нагородою.

– Гей, малахольна, ти що це спати зібралася?! Мідея, не спи, – потрясла її Мілка, – А поговорити? Я повинна знати хто ти, звідки.

– Боюся, я тебе розчарую, – сонно пробурмотіла Мідея, – Цікавих історій ти від мене не почуєш. Я була дитиною, коли батьки вивезли мене з Тюрінгії. Але наш корабель розбив шторм, морська безодня всіх поховала, а мене … підібрала одна бідна жінка. Виходила мене, виростила. Ми жили на узліссі, далеко від села. Моя прийомна мати була вдовою лісника, тому ми перебивалися з води на ягоди, іноді знаходили в тенетах дрібну дичину і на тому були вдячні творцеві. Минулого місяця матінка померла і мені довелося йти шукати щастя світ за очі. Я йшла, брела, тряслася на возі, поки не зустріла чудову дівчину Мілку, ось і вся моя історія. Можна я посплю? – збрехавши не моргнувши й оком, Мідея солодко позіхнула, прикривши повіки.

– Стривай, а як же хлопці? Скажеш, прожила все життя в лісі відлюдницею?

– Не можу сказати, що мені було вже так погано без них , – прошепотіла Мідея, провалюючись в сон.

– Та ти маєш бути дикункою, ось тільки розмовляєш чомусь як навчена та вихована панна.

Але у відповідь на зауваження Мілки пролунало лише розмірене дихання дівчини.

На наступний день, з самого рання, вони заступили на кухню під крило горлатої, вимогливої матусі Гвен. Коли Мілка була поруч – робота кипіла навіть швидше, з Мілкою було куди веселіше. Незвичне ставало звичайним, а ще дивлячись на свою нову подругу Мідея зрозуміла, що у деяких людей рот не закривався ні на хвилину, але дівчина все одно знаходила Мілку дуже потішною та милою.

– Ти тільки уяви, яке на нас завалилося щастя – князь зі своєю зграєю відправляється в похід! Клянуся, тільки за це варто подякувати святим покровителям! – заявила їй Мілка. – Роботи тепер буде небагато. Ці ненажерливі глотки, нарешті, дадуть перепочити і цим стінам і моїм бідним ногам! – підморгнула вона їй лукавим оком. – Якби ще Кресс куди подівся – було б повне блаженство! Вони відправляються сьогодні опівдні. Після, без страху бути застуканою, я можу показати тобі весь замок, навіть опочивальню самого Даната.

– І як довго продовжиться похід?

– А біс його знає! Це вже як князю нашому заманеться! Через Анну настрій у нього споганився, він страшенно злий, тому їде десь розвіятися. Знесе пару десятків голів та повернеться.

– Та вже, чим більше я чую про князя Даната – тим менше мені хочеться тут залишатися.

На подив на ці її слова Мілка з тяжким зітханням змовчала.

Але вже ввечері Мілка з хазяйським видом водила Мідею по залах та кімнатах замку, демонструючи їй пишне оздоблення – меблі з рідкісної породи дерева, задрапіровану золотою парчею, срібний посуд, лицарські обладунки, одяг, зшитий із заморських тканин та красиві гобелени.

– А що це за портрети? – зупинившись, Мідея з цікавістю стала розглядати суворі чоловічі обличчя на картинах.

– Господарі замку, предки нашого князя, – безтурботно відгукнулася Мілка, махнувши на картини рукою з таким видом, як люди зазвичай відмахуються від непотрібних речей. Мідея підійшла до самого крайнього, на її погляд самого свіжого портрету, де був зображений благородний пан із закрученими вусами та гострою борідкою.

– А це напевно сам Данат?

– Що?! Ні звичайно! – пирснула Мілка зі сміхом. – Це його батько, нині покійний. Хочеш побачити нинішнього князя? Пішли, покажу! – вона завела її до просторої зали та кивнула в бік каміну. – Наш ясновельможний, його світлість князь Данат, красується всім на заздрість!

Над каміном висів величезний портрет, на якому в повний зріст досить майстерно був зображений молодий чоловік.

– Він молодий?! – чи то розчаровано, чи то здивовано промовила Мідея, розглядаючи картину.

– Що погано, як каже моя мати, – підтвердила Мілка, киваючи. – Молодий, гарний і страшенно розпутний. З нестерпним, неприборканим норовом. Йому подобається бенкетувати, воювати і без розбору дівок мацати.

– А що за зграя, про яких ти весь час торочиш? У його лицарів якісь особливі забаганки чи вони чимось відрізняються від інших воїнів князя?

– Ще б пак! Дванадцять молодиків. Всі ці голодранці благородного походження, а не якісь там вояки без роду та племені. Всі вони найнялися на службу до нашого князя та користуються його особливою прихильністю. Вони для нього не тільки товариші по зброї, але й друзі по чарці та по гулянках. Вони всі дуже віддані один одному, бо пов’язані своєю лицарською честю. Час від часу на князівство нападають наші войовничі сусіди. Випробування та битви згуртували лицарів Даната пролитою кров’ю. А ще всі як на підбір, молоді та відчайдушні. Щоправда, у тих з них хто трохи старший в Мінасі є постійні подруги, які їм вже й дітей народили, і тепер не то дружини, не то коханки з виводком байстрюків. Але це не заважає їм всім до єдиного гуляти з князем. Ось тому я й кажу, що краще тобі їм на очі не потрапляти. Сиділа б ти краще в своєму лісі з лосями та білками і горя не знала. А так рано чи пізно Кресс все одно відправить тебе прислужувати на бенкеті, і тоді твоя дівоча доля буде вже не в твоїх руках, подруженько.

– Пропонуєш втекти поки не пізно або спотворити собі обличчя? Кажуть, від долі не втекти, – невесело усміхнулася Мідея.

– Знаєш, часом краще б цю злодійку перехитрити, – зі знаючим видом промовила Мілка. – Псувати себе, звичайно, не треба, ми що-небудь придумаємо. І тікати не потрібно, ти мені подобаєшся, я ж тільки з тобою подружилася! – і вона по-свійськи в знак своєї дружби двинула Мідею в плече.

Цілий місяць безтурботних днів остаточно зблизив дівчат. Вони навіть стали чимось більшим ніж просто подругами, між ними виникло щось сестринське, родинне, стосунки анітрохи не схожі на ті, які складалися у Мідеі з сестрами ордену, де правили строгість та послух. Відчайдушна та завзята Мілка вчила Мідею реготати та дуріти, а та вечорами читала їй книги, які вона потайки брала в бібліотеці господаря. Якщо їх відправляли прибирати в кімнатах, то більшу частину часу вони ганялися одна за одною, кидаючись подушками, або вбиралися в сукні, що залишилися після княгині, та кривляючись уявляли себе знатними дамами.

А якщо хтось зі слуг скаржився Крессу або хтиво розпускав руки, то кожен з їхніх кривдників потім гірко шкодував про скоєне, отримуючи по заслугах від войовничої Мілки, а то й від обох дівчат відразу. Мідея всією душею полюбила Мілку. В цій простій дівчині було стільки життєвого вогню і ні краплі злості, що це не могло не прив’язати до неї серце Мідеі.

 – Князь! Князь повертається!!! – злякано закричав хтось із слуг.

І всі одразу заметушилися, з трепетом та страхом кидаючись в різні боки, немов розвержене мишаче гніздо.

– Ось і скінчилося наше щастя, – пробурчала Мілка, кидаючи овочі до кошика. – Слухайся мене, зрозуміла? Я худого не пораджу. Головне, їм на очі не потрапляти. Будемо тебе ховати до останнього.

– А потім?

– Цирк на дроті! А потім пику сажею перемажемо та пару зубів для більшої достовірності виб’ємо. А ще кульгавою можна прикинутися. Таку вони навряд чи захочуть, – на повному серйозі видала Мілка, глянувши на зблідлу подругу. – А чого, зуби не честь, їх і втратити не шкода.

Бенкет кипів з полудня до темряви. Данат невдоволено перекинув свій порожній кубок і обурено закричав на весь зал:

– Крессе, диявол тебе забирай!!!

Через хвилину, стиснувшись, лисий, дійсно схожий на щура чоловічок постав перед очима свого господаря.

– Я говорив тобі найняти гарненьких служниць?! Чому мені досі розливають вино ці кухарчуки з пісними мордами? Нехай нам приведуть жінок, я сподіваюся, ти ще не забув, що це таке? Хутчіш! Забирайся з моїх очей!

Кресс спритними дрібними кроками метнувся на кухню.

– Де дівчина?

– На якого дідька тобі дівчина, старий шкарбун? – вигукнула матуся Гвен, перегородивши йому дорогу.

– Зараз не час тобі висовувати своє жало, Гвен. Князь не в дусі! – прошипів Кресс. – Негайно відправити Мідею розливати панам вино! Я не жартую, або вона відправиться прислужувати князю або прямо до ями!

– Мідея! – голосно покликала Гвен. – Бери глечик, дівуля, та й чухай до залу. Нічого не поробиш, інакше цей гнилий пень точно кине тебе в яму до волоцюг. З нього станеться. А там ще гірше, повір.

– Послухай, – підлетіла перелякана Мілка, вчепившись за Мідею. – Мовчки розлий вино по кубкам та швиденько тікай. Якщо будуть хапати за м’які місця – не звертай уваги, це менше зло. Головне в очі їм не дивися, не розбурхуй їх. В перший раз вони тобі нічого не зроблять, – Мілка дивилася на неї з таким співчуттям, що у Мідеї на очі мимоволі наверталися сльози. – Ні, потрібно було все-таки тебе спотворити.

– А може, краще до ями? – болісно вимовила Мідея. Гвен з Мілкою тут же не погоджуючись похитали головою.

З важким глечиком в руках Мідея завмерла біля дверей до банкетного залу. Звідти доносилися гучні п’яні голоси та дружній чоловічий регіт. Ноги у неї підкосилися. Йти не хотілося. Не те що не хотілося, вона точно знала – це небезпечно. Її долоні моментально задубіли. Дівчина притулилася спиною до стіни, відчуваючи, як сила її духу здригнулася. За час перебування в замку Мідея наслухалася багато поганого як про лицарів князя, так і про самого Даната.

– Де вино?!! Диявол забирай цих слуг!!! – раптом пролунав оглушливий сильний голос. І Мідея перестала дихати, злякано прислухаючись до цих чоловічих голосів, і до свого серця, яке шалено билося в грудях.

– Я піду розберуся, не репетуй, – серед шуму виділився інший голос, хтось явно попрямував до дверей.

Двері відчинилися, потім зачинилася і Мідея несподівано зіткнулася віч-на-віч зі спантеличеним цією зустріччю воїном. І чим довше молодий лицар дивився на неї, тим зацікавленішим ставав погляд його бурштинових очей. Кілька миттєвостей вони мовчки стояли навпроти один одного. Він був вище за неї на цілу голову, широкий в плечах і розділяв їх тільки глечик з вином. Нервово ковтнувши колючий ком у горлі, Мідея так само мовчки сунула йому цей глечик до рук, чим дуже його розсмішила.

– Ти хочеш, щоб я замість тебе прислужував князю, розливаючи вино? – посміхнувшись, запитав він. Голос у нього виявився приємним. Та й її долоні від його присутності не покрила паморозь.

– Можете пити по черзі з горла, – тихо вимовила Мідея, невдоволено підібгавши губи.

– Ти новенька служниця, так? Скільки днів ти вже в замку?

Мідея не відповідала, намагаючись не дивитися йому в очі, як і радила Мілка.

– Гаразд. А як звати тебе? … Дикунка? – сміючись, промовив він. – Мене ось звуть Ліонелем.

Лицар розглядав дівчину, не перестаючи посміхатися. Нехай вона і опустила очі, але він встиг помітити, які вони у неї були надзвичайно красиві – смарагдові, немов соковите листя навесні. Золотисте волосся було стягнуте ззаду, а деякі неслухняні локони розсипалися по тендітним плечам. Ось вона закусивши свою нижню губу, швидко зиркнув на нього, знову відвела свій погляд.

– Мене звуть Мідея, – все ж таки вимовила вона знехотя.

– Стало бути, дівчина з таким прекрасним ім’ям страшенно боїться заходити до залу, і судячи з усього, в замку ти не перший день і тобі вже встигли напатякати про те які ми … славні мужі, – сказав він з посміхом. – Та вже, тебе пускати туди ще зарано.

– В якому сенсі? – вона уважно глянула на молодика.

– Бо вони ще не досить п’яні, швидко наздоженуть, – відповів він, не приховуючи своєї іронії.

– Знущаєшся або жартуєш так? – позадкувала Мідея, але Ліонель раптом спритно схопивши її за руку, з силою притягнув до себе.

– Хочеш, я дам тобі одну цінну пораду, Дикунко? Краще самому пити зі свого кубка, ніж з нього будуть хлебтати всі по черзі, – прошепотів Ліонель.

– Що за нісенітниці ти верзеш? – насупившись, Мідея спробувала м’яко вивільнитися.

– Не тямиш? Підемо звідси, розтлумачу, – і не відпускаючи її ліктя, він потягнув дівчину за собою, бо в неї не вистачало сил звільнитися від його чіпких пальців.

Проходячи повз двері, що ведуть на кухню, Ліонель зненацька заскочив Мілку, яка там причаїлася, і сунувши їй до рук глечика з вином, владно кивнув у бік залу, потягнувши Мідею далі. 

Звернувши з нею до бібліотеки, він щільно причинив за собою масивні двері.

Коли Мідея побачила, що він тягне її до широкої канапи біля вікна, вона остаточно зрозуміла, що книги читати він з нею тут наміру не має. Дівчина була розгублена і до жаху перелякана, такою незвичною для себе поведінкою чоловіка по відношенню до неї. Вона зовсім не розуміла, як повинна вчинити в цьому випадку , чого від неї хоче сила вогню і чия це була воля – вищого творця або дурної людської забаганки.

Мідея була твердо переконана – саме священний вогонь привів її в цей замок, але як їй варто себе тут поводити, не видавши себе – вона ще не придумала. Дівчина лише згадувала про заповіді, які залишила їй Старша Матір – вижити за всяку ціну. Покладаючись на цей завіт, вона не могла зупинити воїна за допомогою сили своєї святині – це б зробило її опальною та привернуло б увагу. Залишалося скоритися. Але проти цього бунтувала непокірна душа самої Мідеі.

– Звичайно, я говорив не про вино, а про тебе, – сказав Ліонель, підштовхнувши її до канапи.

– Ні! Ні, ти говорив не про мене, а про себе! – обурилася дівчина, сердито блиснувши очима. – І ви називаєте себе лицарями?! А як же безкорисливо допомогти благочестивій дівчині? Чим я вас образила, що ви бажаєте втоптати в бруд мою чесноту?

– Дурненька, я лише намагаюся вберегти тебе від того, що на тебе там чекає, – виправдовуючись, вигукнув Ліонель. – За що ти сердишся на мене? За те, що я хотів сказати тобі, що ти мені сподобалася? Але якщо ти відмовляєшся приймати мою допомогу та покровительство, що ж, тоді забудь мої слова та йди прислужувати князю. Тільки моя порада – почни з нього, тому що інші жахливі свині, вони можуть навіть не заглянути в твої очі.

Мідея відвернулася, вражено хитаючи головою. Через своє сум’яття, вона то стискала, то розтискала свої тремтячі долоні, намагаючись заспокоїтися.

– Так вже влаштовано у цьому житті, що у кожної невинної спокусниці повинен бути захисник або покровитель. Батько, брат, наречений, церква, врешті-решт, якщо це черниця. Тому що без цього будь-яка дівчина, якою б відважною вона не була – рано чи пізно вона стане жертвою чоловічого жадання, якщо вона, звичайно, не страховисько, – примирливо промовив Ліонель, не зводячи з неї зачарованих очей.

– А з чого це ти взяв, що я невинна? – скинувши підборіддя, зухвало поцікавилася Мідея, все-таки знову зважившись поглянути йому прямо в очі.

– Пробач, але це у тебе на лобі написано, – хмикнув Ліонель, присівши на канапу і потягнувши її за собою, м’яко смикнувши за руку. Але Мідея вирвалась, вперто мотнувши головою, залишившись стояти. У відповідь він передражнив її, смішно похитавши головою.

– Я тебе не вкушу, даю слово. Просто сядь поряд. Повір, я не такий жахливий звір. У тебе ж нікого немає, адже так? Де ти виросла?

– У лісі, – буркнула Мідея.

– Це такий жарт?

– Ні, це така правда! – її дратувало, як пильно він на неї дивиться з поблизу, варто було їй сісти поруч.

Ліонель знову взяв її за руку, розгорнув долоню, притиснувши її до своєї шорсткої щоки, після чого обережно торкнувся її долоні своїми губами:

– Бачиш, я жива людина. І немає нічого огидного в тому, що чоловікові потрібна ласка жінки. Поговори з ким-небудь про це і ти зрозумієш, що я правий, – швидко схопившись на ноги, і схилившись до неї, Ліонель легенько поцілував її в скроню.

Мідея здригнулася від дотику чоловічих губ, почувши, як він знову посміхнувся, на мить зарившись обличчям у її волосся. Після чого вийшов, ні сказавши більше ні слова. А Мідея, трохи оговтавшись, помчала назад на кухню. Їй обов’язково потрібно було побачити Мілку.

 – Знаєш, він дійсно діло каже. Його правда, – запевняла її Мілка, сидячи на своєму матраці. – Краще віддатися одному, ніж вони зроблять тебе своєю забавою по черзі. Кожен з них по окремості це ще людина, але всі разом – якась одержима зграя! Їх завжди дванадцять і їх бояться більше, ніж все княже військо разом узяте, а це кілька сотень вояків. Всі дванадцять лицарів сильні, безстрашні, безглузді, а ще нахабства цього нестерпного вони у князя Даната нахапалися. Ліонель непоганий хлопець, приємної зовнішності, тобі ще пощастило, що першим ти зустріла саме його.

– Не хочу я нікому віддаватися! Я що якась корова на базарі? Чому так? Чому вони не зважають на честь простолюдинів?! Це дикість та блюзнірство, а не лицарське благородство! – з щирим розчаруванням, обурилася Мідея.

– Але він зможе захистити тебе від інших! І що б ти знала – твоєї думки тут ніхто не запитає. Ти що не зрозуміла, хто головує в світі? Вибір у тебе невеликий, але я б зробила його на користь Ліонеля.

   Весь наступний день, працюючи на кухні не покладаючи рук, Мідею не полишали думки про те, що щоб бути у відносній безпеці – їй необхідно змусити себе розділити ложе з чужим для неї чоловіком. Для неї такий стан речей уявлявся грубою наругою, жахливим маренням та несправедливістю.

Занурена в подібні роздуми вона з люттю чистила ріпу, з розмаху кидаючи її в казан з водою, піднімаючи при цьому стовпи бризок. Мілка, яка раз у раз відлучалася з дорученнями матері, лише багатозначно поглядала в її бік, але порадами більше не мучила, немов відчуваючи, що подрузі потрібно помучитися зі своїми думками наодинці.

– Мідея, – підійшла вона до неї через якийсь час, киваючи їй за спину. – Ліонель! – і Мілка красномовно підняла брови.

– І що? Підскочити та мчати?! – розлютилася Мідея, кинувши ніж.

– Можна і не мчати, – пролунало у неї над вухом. Виявляється, він був набагато ближче, ніж вона подумала. Не дивлячись на нього, Мідея піднялася, повільно витираючи руки.

– Ви дали мені на роздуми цілий день? Це дуже щедро з вашого боку, пане, – промовила вона з гіркою іронією.

– Ні, просто ми були на полюванні, – відповів їй все той же глузливий голос у неї за спиною. – Сам би я тебе так довго не мучив.

Недовірливо посміхнувшись, Мідея повернулася до нього обличчям.

Ліонель дійсно володів стриманою привабливою чоловічою красою – тверде підборіддя з глибокою ямкою, високі вилиці, гарні бурштинові очі та виразні губи, яким позаздрила б будь-яка дівчина. І долоні в його присутності зовсім не мерзли. Але те, що він їй пропонував – змушувало її внутрішньо здригатися та противитися.

Хоча … адже вона так мало знала людей, можливо, в світі вони існували один з одним саме так, навіть без прихильності, за домовленістю. Черниці ордену особливо не присвячували її у стосунки між чоловіками та жінками, тому її досвід у цьому питанні був вельми туманним та обривчастим.

… Якби вона в той момент знала, що в цьому світі є сили, куди більш руйнівні та спопеляючі, ніж священний вогонь її ордену.

Якби вона тільки знала, що пройде зовсім небагато часу і її душа запалиться ураганним, нестримним, божевільним коханням … Якби вона тільки знала. …. Хоча навіть знаючи, навряд чи стала б щось міняти …

Ліонель привів її в одну з кімнат під самим дахом.

– У мене є своя халупа в Мінасі, але іноді я ночую тут, – зніяковіло зронив він, спостерігаючи, як вона оглядається навколо.

– Так ти вважаєш, що я все ж таки погоджуся на твою пропозицію?

– Так, – тихо відповів він, киваючи.

– Самовпевнено з твого боку, – стримано промовила дівчина. – Вважаєш мене беззахисною? Думаєте, вам лицарям все можна?  

Вони не відводили очей один від одного, це лоскотало нерви обом, вона насилу дихала від хвилювання, він боявся дихати, щоб ненароком не злякати дівчину, яка запаморочила йому голову, яка не покидала його думки цілий божий день.

– Такий вже я є. … Мідея! – всього кілька кроків, і Ліонель опинився поруч із нею. Його руки лягли їй на талію, а губи схилилися так низько, що вона відчула запах яблука, що йшов від нього. – Я зовсім не монстр. Я не буду примушувати тебе силою. Просто відпусти свою неприступну дикунку та будь зі мною ніжною. Подивися на мене, Мідея.

  Страху не було, коли вона дивилася в його теплі очі, коли його руки погладжувати їй спину, а потім кінчики пальців дісталися до шиї. Швидше було хвилююче. Її охопив трепет, немов згусток полум’я, який різко зібралися занурити в киплячу воду. Коли Ліонель обережно поцілував її в губи, Мідея похитнулася, і кімната на якусь мить закрутилася. Було так незвично. Адже до цього її губи ще ніколи не торкалися до чужих вуст. Паніка накотила лише тоді, коли стиснувши її до хрускоту, поцілунки Ліонеля стали занадто проникливими, її злякало те, як рухався його язик та губи. А коли він потягнувся до сукні, маючи намір її роздягнути, Мідея сіпнулася, намагаючись відсторонитися.

– Добре, – насилу вимовив Ліонель, переводячи дихання. – Лягай зі мною. Я не буду поспішати. Знаю, це у тебе вперше і моя близькість лякає тебе, але ти занадто вабиш мене до себе, і це сплутує всі мої думки. Не можу я встояти. Ти така…

– Яка?

– Бажана, тріпотлива, прекрасна, солодка, – прошепотів він. – Диво, яке, я боюся розвіється.

Мідея дозволила йому укласти її на ліжко. Сам Ліонель ліг з боку, обіймаючи її однією рукою. Дівчина намагалася зрозуміти, що ж вона таке відчуває, коли поруч з нею знаходиться напівголий чоловік, і його губи безсоромно лоскочуть її за вухом. Вона не могла сказати однозначно, що їй не подобалося. Було навіть трохи приємно. Проймало якесь незнайоме тремтіння від п’ят до самих кінчиків волосся.

Ліонель тихенько застогнав, наче поранений звір, втупившись у подушку.

– Що? – Мідея різко повернулася до нього обличчям. – Тобі потрібна досвідчена жінка, а зі мною тобі буде … тоскно.

– Зовсім ні! – Ліонель глянув на неї якимось затуманеним благальним поглядом. – Ти зводиш мене з розуму, Мідея, але я ж обіцяв не примушувати тебе. Таке відчуття, немов знемагаючи від спраги, я тягну руку до чаші з водою, але її відсувають все ділі й далі, і здається, що я вже не в силах це винести.

– Ти порівнюєш мене з цілющою водою? – здивовано пробурмотіла вона, придивляючись до нього уважніше.

– Або з вогнем, – продовжив Ліонель. – Наче замерзнувши до напівсмерті, я намагаюся простягнути руки до полум’я, але воно постійно уникаючи, доводить мене до божевілля, змушуючи бажати лише одного – тепла, – прошепотів він, і іскри, які промайнули у нього в очах, зачарували Мідею. Її вразило, як чітко знаки проявляються на її шляху. Спочатку, Ліонель був першим, кого вона побачила з лицарів, а тепер ось ці порівняння з його вуст.

– Ти сказав вогнем?

Але він вже не відповідав. Він знову цілував її, з жадібністю вп’явшись в її губи. Нарешті, зі стогоном, йому вдалося стягнути з неї одяг. Тепер Мідея вже не думала про те, що це припиниться, чи що у неї є можливість втекти. Вона дозволила йому торкатися до себе. У деяких місцях, її дихання завмирало, а серце зривалося та кружляло, чи то кудись падаючи, чи то злітаючи вгору. Заборонені ласки чоловіка, якого вона ледь знала, змушували її завмирати від незнайомого їй до цього задоволення. Він наче розбудив її тіло. Усередині все пекло та палало. І вона відчула, що значить …віддатися. Всі його рухи були дбайливими та ніжними. Навіть ці сильні поштовхи, якими він забрав її невинність, не завдавали їй особливого болю. Сталося щось таке, що розлилося по венах і змусило її на мить провалитися в забуття. Відразу з дівчини вона перетворилася на жінку, а чужий чоловік, в обійми якого вона так несподівано потрапила – раптом став кимось близьким. З ним було так тепло і спокійно, якась тиха радість огорнула її, коли вона слухала його дихання засинаючи.

І як тільки світанок пробрався в цю кімнатку, міцні чоловічі руки знову обійняли дівчину, з бажанням притискаючи її до себе, розбудивши її поцілунками. І знову відверта пристрасть спалахнула з новою силою, все швидше й швидше, несучи її кудись до зірок, які ще виднілися в горищному віконці. 

– Я ж не завдав тобі страждань? – прошепотів він.

Прикрив очі, Мідея ледь посміхнулася, похитавши головою.

– І що тепер буде зі мною? З моєю честю? – тихо запитала вона. – Бідну дівчину легко зробити безпутницею тому що на вашому боці сила та влада. Мені варто повірити в те, що тепер ти мій покровитель або потрібно зробити вигляд, що я тебе знати не знаю? Як називаються такі стосунки?

– Схоже, що ти й справді зросла в лісі, – натягуючи чоботи, кинув Ліонель. – Ні, таємниці з цього робити не варто. Тепер ти моя дівчина, моя пара, і ніхто не має права образити тебе.

– Навіть князь? – сама не знаючи чому уточнила Мідея.

– Навіть він, якщо буде знати, що наші стосунки серйозні. Зрозуміла? – Ліонель весело посміхнувся, легенько клацнувши її по носі. – Увечері я знайду тебе!

 – Ну? – нетерпляче випалила Мілка, як тільки її побачила, вклавши в це єдине слово всю свою спрагу цікавості.

– Тобі в усіх дрібницях або загальне враження? – жартуючи над її нетерпінням, нарочито повільно поцікавилася Мідея.

– Не тягни кота за знаєш що! Викладай, не томи душу!

– У мене ниє все тіло, але мені було з ним … добре. Ліонель дуже ласкавий, він мене не образив. А ще сказав, що наші стосунки для нього тепер серйозні. Задоволена? … Який же дивний цей світ. Люди лягають у ліжко без почуттів. …Не розумію.

– Не мороч дурницями голову! Головне вижити! Тепер це «добре» буде повторюватися, а з рештою він розбереться сам. Фух, тепер можна не боятися домагань всієї зграї. Дивись веселіше, Мідея! – Мілка стала пританцьовувати на місці, немов це вона, а не її подруга провела гарячу нічку.

– Думаєш, стримає слово? – запитала Мідея.

– А ні, то я йому щурячої отрути підсиплю! Ти, подруженько, така гарна і невинна, що навряд чи він захоче тобою ділитися з дружками.

***

– Ліонелю, де це ти вчора запропастився? Я ж тебе шукав, хотів відігратися за минулий раз, – кінь Дюка порівнялася з конем Ліонеля. Данат з Ікаром скакали попереду, інші плелися позаду. – Що це ти так загадково зубоскалиш? Май на увазі, мені більше до вподоби дівочі ніжки, ніж щетинисті мужики, тому не варто мені тут очами стріляти.

– Я був зайнятий важливою справою, зурочена ти падлюка, – по-дружньому всміхнувся йому Ліонель.

– І якою ж це? Сховався від сторонніх очей та стругав дудочки для майбутніх байстрюків?

– Ні, я вирішив, що спочатку краще настругати байстрюків, а дудки майструвати це ти у нас майстер.

– Ха-ха, як він тебе відшив, Дюку! – пирснув Ікар. – І хто ж це був, наш славний Ліонелю? Ми начебто знаємо всіх баб в окрузі, або ти пішов по десятому колу?

– А може, ви хтиві самці втратили нюх? – зарозуміло кинув їм Ліонель. – Знаєте, та видно не всіх. Ця квітка тільки моя і зірвав я її першим.

– Що, невже матуся Гвен дозволила тобі помацати свою однооку доньку? – заіржали ззаду.

– Ні, Квінсе, її я залишив для тебе, щоб тобі було про що мріяти ночами.

– Друже, вже ти заінтригував нас далі нікуди, – обернувся до нього з посмішкою Данат. – Кажи вже, де ти без нас наскочив на цю клумбу?

– Ти не повіриш, у тебе в замку, але виросла ця квітка в лісі, далеко звідси, – відповів Ліонель.

– Данате, а що Кресс вже почав набирати в служниці лісових мавок? – зайшовся сміхом Росс. – Ліонелю, ти що докотився вже до того, що спаровуєшся з духобабами? Сподіваюся, ти не повертав її до себе обличчям?

– А я сподіваюся, що ти не захлинешся слиною від заздрощів, – обернувся до нього Ліонель. – Але попереджаю, протягнеш до неї свої лапи – і я випущу тобі кишки. Дружба тут вже буде ні до чого.

– Ну, ти хоч детальніше опиши нам свою любов, щоб ми її ні з ким не сплутали, не дай боже, – посміхнувся молодий князь.

– А ти її ні з ким і не сплутаєш, мій князю. У неї чиста оксамитова шкіра, стрункі ноги, пружні груди, тонка талія, золотисте волосся і абсолютно приголомшливі зелені очі! – з зарозумілістю посміхнувся йому у відповідь Ліонель. – Вона просто красуня!

– Яку, ти спритна скотиняка, умикнув у нас з-під носа. Адже це вона повинна була днями розливати нам вино? – вигукнув Данат, не припиняючи зубоскалити.

Такі зухвалі перепалки для них були звичною розвагою, якими б не були грубими їхні слова, кинуті один одному в запалі, в душі вони непохитно залишалися відданими своїй чоловічій дружбі. Воїни були впевнені, що жоден ворог, ні одна жінка, ніколи не зруйнують їхнього братства.

Але ось тільки це було до Мідеї. …

Самовдоволені відчайдушні шибайголови навіть не підозрювали, що це був останній день, коли їхня дружба була ще настільки міцною. І що тепер двоє нерозлучних друзів перетворяться на заклятих суперників.

А поки що вони дуріли, підбиваючи один одного, не помічаючи, як неухильно змінюється горизонт їхньої долі.

– Ні, ти все-таки хитра сволота, Ліонелю! – продовжував Данат. – Вчіться у майстра, благородні панове, на цей раз він вирішив утерти нам усім носи! Мені просто не терпиться, хоч одним оком поглянути на твою лісову богиню!

  А в замку, над Мідеєю до самого вечора, сміючись, жартувала Мілка, з приводу майбутньої ночі.

Пустуючи, жартома Мідея кинулася від неї тікати. Вона промчала по одному з коридорів, перетнула зал, і з силою відчинивши двері, вилетіла в коридор північного крила, з розмаху врізавшись в широкі міцні груди синьоокого молодика. Як того … на портреті.

Мідея так і застигла, пізно усвідомивши, що перед нею сам князь Фараса, але на тому її думки й обірвалися. Цей синій погляд перетворював на мармур, знерухомівши не тільки тіло, а й думки.

– Ймовірно, я почекаю, – зарозуміло виголосив він, з цікавістю розглядаючи її обличчя, але Мідея не розуміла, чого він вимагає.

– Мідея, Мідея, – зашипів збоку переляканий голос Мілки.

Покосившись в її сторону, Мідея помітила, як та присіла в поклоні. Мимоволі зітхнувши, Мідея з запізненням зробила те ж саме, опустивши очі, і нарешті, вирвавшись з полону цього чіпкого княжого погляду.

– Мало того, що майже не затоптала мене, так ще й мала зухвалість проявити неповагу! Хм, – промовив князь, владно піднявши її за підборіддя, бажаючи знову поглянути в обличчя дівчині. – Ах, ось він цей лісовий смарагд!

– Тебе затопчеш, – стримано вимовив Ліонель, підходячи ближче, власницькі прибираючи руку Данат від обличчя Мідеі.

Данат лише посміхнувся:

– Вітаю, Ліонелю, досить мила квітка! Нехай подають вечерю. І ще, – пройшовши кілька кроків, Данат обернувся, встигнувши помітити, як Ліонель обійняв дівчину, цілуючи її в чоло. – Крім усього іншого, вона, – він вказав на Мідею, – Моя служниця, а вже потім твоя розрада, Ліонелю. Я хочу багато вина, і сьогодні вона буде нам його подавати! Ти ж не позбавиш нас задоволення споглядати свою незабудку? – з цими словами, круто повернувшись з гордовитою усмішкою на гарному обличчі, він попрямував далі.

– Наступного разу дивись під ноги, добре? – роздратовано промовив Ліонель, звертаючись до дівчини, яка до нього притиснулася. – Я буду поруч.

– Це просто якась мара, – прошепотіла Мідея, залишившись з Мілкою наодинці, – Князь немов припечатав мене до місця. У нього … дуже небезпечний погляд.

– А я тобі казала не дивитися демону в очі! Треба постаратися більше не переходити йому дорогу, і не суперечити йому, щоб не злити. Князь Данат їхній ватажок і наш повелитель, він небезпечний, і це відомо всім в Фарасі. Так що намагайся бути для нього непомітною під прикриттям Ліонеля.

Говорячи про небезпечний погляді, Мідея мала на увазі інше. Від нього виходила сила, і дівчина вже стикалася з такими відчуттями … в монастирі.

Це означало, що в Данаті було приховане джерело магії. Чи була вона темною або світлою, чи знав він про це, Мідея поки не уявляла, сила вогню не давала їй ніяких підказок. Дівчина зрозуміла лише одне – або Данат потрібен їй як захист, тому вогонь й привів її сюди, або магічне джерело князя слід викорінити, дозволивши вогню увібрати в себе його силу.

Тепер їй по-справжньому стало страшно, тому що незважаючи на купу отриманих знань Мідея не відчувала себе воїном ордена, в перший раз за своє життя вона хотіла бути простою дівчиною, і нічого не знати про закони магії цього світу.

Коли Мідея увійшла до залу з глечиком в руках, вона зрозуміла, що бути непомітною тут – це все одно, що намагатися дістати зірки руками.

Вони всі витріщалися саме на неї! Скрипнувши зубами, вона як і було потрібно почала з князя, акуратно наповнивши його кубок, потім підійшла до кожного з лицарів по черзі, поки вони перемовлялися, давлячись своїми жартами.

– А що ці зелені очі такі колючі? І холодні? Наш Ліонель недостатньо тебе зігрів? – подав голос Данат, звернувшись до неї, інші при цьому, крім Ліонеля, дружно зареготали. Але Мідея мовчала, продовжуючи підливати вино в кубки.

– Ти забув сказати нам Ліонелю, як звуть твою лісову фею?! – вигукнув Дюк, вгризаючись зубами в соковитий окіст.

Пройшовши по колу, Мідея знову підійшла до князя. І тільки вона зібралася налити з глечика, як Данат різко відсунув свій кубок, і вино полилося на стіл.

– Ой, та ти невміла! Дивитися треба, куди ллєш, роззяво! – з нахабним обуренням зауважив він їй. І не витримавши, Мідея метнула на нього свій обурений погляд.

– Знаєш, такі погляди, може, й відлякують конюхів, але не нас, – сказав він, зустрівшись з нею очима. В його синіх очах плескалися глузливі іскри, а ще там народжувався виклик. – Ти розповів нам Ліонель, що у неї пружні груди, але не сказав про її жахливий характер! – ці слова князя знову викликали сміх і запалили гнів в самій дівчині.

Підійшовши до Ліонеля, вона з розмаху плеснула йому вина, розбризкавши рубінові краплі на всі боки, нагородивши при цьому свого лицаря нищівним поглядом.

– Оу, сердиться, – знущально продовжував Данат, не зводячи з неї очей. – І ще ти не казав, що вона німа.

– Вона не німа, мій князю, і це вже занадто! – промовив розгніваний Ліонель, насупившись.

– Тоді як же її звати?

– Її звуть … – збирався було сказати Ліонель, але Данат обірвав його.

– Почекай, я знаю, що твій язик підвішений як треба. Нехай вона сама нам скаже! – і князь з викликом подивився на Мідею, яка прийняла і витримала цей погляд, гордо піднявши голову. Але в цей момент, нею чомусь раптом опанувала дика упертість. Мідея дивилася на нестерпного князя і наполегливо мовчала. Решта лицарі з явним інтересом спостерігали за тим, що відбувається, за цим поєдинком двох пар очей.

– Дивно. Зібралася простояти тут всю ніч? Ми заперечувати не станемо! І поки ти не розкриєш рот і не вимовиш бодай хоч слово, ти звідси нікуди не втечеш.

Закотивши очі, Мідея вимовила по складах:

– Мене звуть Мідея. Всі почули? Щось ще бажаєте? А може, пан зволить перевірити мій гострий зір чи може бути слух? – кинула Мідея, не розуміючи, наскільки зухвало вона себе поводить, і на що насправді здатний князь Данат.

– Можна було звичайно дещо ще, але боюся, наш милий Ліонель буде проти, – глузливо промовив він.

Мідея з гуркотом опустила глечик на стіл, попрямувавши до дверей.

– Хіба я сказав, що ти можеш йти?! – владно пророкотав їй услід його гнівний голос.

Мідея повільно повернулась, завмерши на місці:

– А я можу йти, ваша світлосте? – процідила вона крізь зуби.

– Тепер можеш. Але ж ти повернешся? – і він послав їй свою коронну глузливу посмішку.

Прибігши на кухню, Мідея щосили стиснула кулаки, розгнівано заричавши без всяких слів.

– Ти впоралася? – дбайливо обійняла її Мілка.

– Він чіплявся до мене на кожному кроці! Князь Данат просто чудовисько!

– Тихіше, тут повно бажаючих йому про це доповісти, – прошепотіла Мілка. – А тепер уяви що було б, якби у тебе не було Ліонеля!

– А цього ганебного брехуна я взагалі не хочу бачити! – в сум’ятті випалила Мідея. – Він … він ділився з ними подробицями!

– Це не так! – поруч несподівано пролунав голос Ліонеля, який як виявилося кинувся слідом за нею. – Що й коли говорити – це моя справа. Ти ж не піддаєшся на його хитрощі посварити нас? А саме цього він і добивається. Мідеє, я не хочу, щоб ти сердилась на мене.

– Тоді чому вони там всі такі ідіоти?! Чого він від мене хоче? Принизити мене? Довести до сліз? – Мідея ображено глянула на Ліонеля, сильні руки якого вже притягли її до себе.

– Ти наївна та зворушлива, чиста та свіжа, як роса на світанку. Ти повна пристрасті необізнана дикунка і Данат бачить це. Його заохотило твоє збентеження і твоя злість. З ним потрібно бути або дуже чіпким та зубастим, або проявляти смирення. Він не залишить тебе в спокої, якщо йтимеш у нього на поводу. Але не потрібно колоти мене, їжачку, скажи, що все ще хочеш бути зі мною?

Мідея нічого не сказала, лише несміливо посміхнулась, обеззброєна його ласкавим поглядом. Ліонель легко підхопив її на руки, і вона навіть не помітила, як вони знову опинились в його кімнатці під дахом.

На цей раз він вже не стримував свою буйну молоду пристрасть, випустивши її назовні, немов доводячи собі раз по раз, що вона належить йому цілком і тільки йому. Навіть засинаючи, він не розтискав рук, боячись випустити її зі своїх обіймів, тому як Ліонель починав відчувати, що ця дівчина не стане його черговою забавою. Якщо він розбудив її тіло, то вона зачепила його душу, увігнавши скалку своїми зеленими очима.

***

– Судячи з твого задоволеного та облизаного вигляду, дівчина була з тобою ніжною? – першим зустрів його Ікар, один з лицарів князя.

– Скажи мені, Ліонелю, а ти дійсно вважаєш, що вона не буде ні з ким іншим, поки тебе не буде поруч? – відчужено розглядаючи свій меч, як би між іншим, поцікавився Данат.

– Я впевнений в цьому! – твердо заявив Ліонель.

– Пф, друже мій, всі жінки однакові, і ця нічим від інших не відрізняється! Поманить хтось, пообіцявши золоту дрібничку або ще що, і все, квітка розтоптана! Немає нічого мінливішого, ніж жінки та погода. Упевнений, ти знаєш цю дівчину недостатньо добре.

– Пробач князю, але твоя думка мене зараз не хвилює! – відрізав Ліонель. – Тебе зачепило, що не все дістається тільки тобі?

– А давай перевіримо і подивимось, хто з нас ближче до правди?! – задоволений оглядом, вставивши меч в піхви, заявив з усмішкою Данат, кидаючи другу черговий виклик.

– Те, що тобі привиділося в твоїй дружині, не означає, що це є в інших незнайомих тобі дівчатах! Я не хочу грати в твої ігри!

– Боїшся, що я опинюся правий?

– Шкода витраченого часу, – сухо кинув Ліонель.

– А я оплачую твій час. Ти тільки переконай мене, що іноді я помиляюся. А інакше я почну думати, що мій друг Ліонель, пропав під жіночою спідницею! Схопився вчора та помчав за нею, як вірний пес! А вона так само тобі вірна?

– Гаразд, чорт з вами! Сам мабуть, мрієш піти спробувати? – прогарчав Ліонель. Але Данат самовдоволено посміхнувшись, незгодно похитав головою.

– Ні, для початку ми підішлемо до неї Ріната. Дівчата завжди тануть від його чарівних посмішок.

Чорноокий, ставний молодий лицар про якого йшла мова, лише гірко хмикнув, скрививши губи:

– Я значить, піду до його дівчини, а він мені потім за це кишки випустить? Ну, спасибі тобі, Данате, не знав, що ти хочеш здихатися від мене таким чином, помстившись мені за те, що твоя колишня дружина якось не так на мене глянула!

– Твоєї провини в тому немає, це вони всі поголовно повії! – миттєво осиплим від гніву тоном кинув князь Данат, змінившись в обличчі. – Іди, а ми подивимось, як швидко вона задере перед тобою свою спідницю.

З ранку, нарешті, виглянуло сонце, і Мідею послали на задній двір розвішувати мокру білизну. Простирадла розвивалися на довгих натягнутих мотузках, надуваючись та ляскаючи немов вітрила.

– Здрастуй, Мідеє! – несподівано поруч з нею виник один з лицарів.

– І тобі не хворіти, – не особливо дружелюбно відповіла вона, навіть не глянувши на нього, продовжуючи поправляти білизну.

– У тебе таке красиве ім’я і воістину незвичайна для цих місць краса, – продовжував лицар, тупцюючи поруч з нею, – Мене звуть Рінат, я багатий та знатний, я багато чого віддав, аби тільки мене пестила така красуня, як ти. Мабуть, навіть захотів би одружитися з тобою, плювати, що ти простолюдинка, любов звеличує будь-який шлюб. З обличчям принцеси ти гідна більшого, ніж просто драїти підлоги, – Рінат чарівно посміхнувся, від чого його чорні очі заблищали. – Може, підемо, прогуляємося?

Оговтавшись від почутого, Мідея обурено пирхнула, змірявши нахабу оцінюючим поглядом:

– Якщо думаєш продовжувати, то ти зараз прогуляєшся, скотившись стрімголов з цього пагорба, отримавши перед цим по своїй солодкій пиці мокрою ганчіркою! – сердито вигукнула дівчина. – Не витрачай даремно час, красунчику, корчачи з себе бозна що. Думаєш, якщо простолюдинка, значить дурепа?! Топай звідси, поки я не розлютилася ще більше!

Почувши це, Ліонель, який причаївся неподалік ледве стримався від зловтішного реготу.

– Гаразд, спробуємо по-іншому, – не бажаючи здаватися, заявив Данат, вперто стиснувши губи.

У другій половині дня Кресс відправив Мідею колупатися в квітнику поруч з фонтаном та альтанками. Почувши кроки, Мідея озирнулася і знову мало не заклякла, приростаючи до сирої землі. До невимовного жаху в її сторону прямував сам князь!

Сидячи на почіпках, опустивши голову якнайнижче, Мідея почала старанно вискубувати рідкі бур’яни, удаючи, що вона нічого не помічає. Дивитися куди чеше цей знатний деспот їй зовсім не хотілося, і вже тим більше, надавати йому знаки поваги, ці раболіпні поклони чомусь моторошно бентежили її.

– Ти звичайно може й квіточка, але якщо ти думаєш, що я не помітив тебе серед цих трояндових кущів, то ти сильно помиляєшся, Мідеє, – промовив він як на зло, зупинившись на протилежній стороні квітника.

– Якщо ваша світлість вважає, що я повинна зображати реверанс, то я й так схилилася до землі, – не дивлячись на нього, пробурчала Мідея.

– Ні, тепер я хочу, щоб ти підійшла до мене!

– Не можу, я повинна виконувати роботу, яку мені доручив управитель, – з упертістю, не піднімаючи голови, відповіла Мідея.

І тут вона почула, як зовсім поруч просвистів меч і дівчина перелякано схопилася на ноги. Данат з розмаху зрубав відразу кілька рожевих кущів. Від розгубленості, не встигнувши стриматися, вона несподівано випалила:

– Що ти наробив, бовдур божевільний, троянди в чому винні?!! – і вже по його спотвореному гнівом обличчю, Мідея зрозуміла, що пощади не буде.

Піддавшись гніву, князь кинувся до неї, грізно стискаючи в руках свій меч. Але Мідея, схопивши на ходу купу вирваної трави й жбурнувши нею прямо в Даната, помчала до замку, піднявши довгу спідницю, в якій так зрадницьки плуталися ноги.

– А ну, стояти!!! – розлючено заревів Данат, наздоганяючи її.

Це була сама небачена й безглузда картина для тих, кому довелося її спостерігати! Мідея летіла, як дика лань. У птахівниці, яка трапилася на її шляху вона висмикнула кошик з сирими яйцями, почавши кидати їх в наздоганяючого її князя. Тікаючи, вона кидалася в нього всім, що тільки траплялося їй під руку: поліном, відром, сідлом, жменею піску. Добравшись до замка, Мідея шукала порятунку на кухні, але знавіснілий Данат увірвався за нею й туди, палаючи єдиним бажанням – схопити й провчити неугодну служницю. Мідея металася по кухні, злякано кричачи, слідом за нею, між столами та печами гарчачи носився Данат. Навіть владний розгніваний голос Гвен не зміг зупинити цю погоню. Схопивши на бігу зі столу гострі прянощі, Мідея сипонули ними в обличчя блідому від ярості та забрудненому яйцями князю. Але його не затримало навіть це. Чхаючи та чортихаючись на чому світ стоїть він наполегливо намагався зловити спритну дівчину. В нього летіло борошно, випущена з кабана кров, соус, пір’я та очистки. Нарешті, Данат все-таки піймав її, і тільки лише з-за того, що Мідея підсковзнулася. Свій меч він вже встиг загубити десь по дорозі. Поваливши її на підлогу, Данат потягнув за собою ще якусь миску з найближчого столу. Він з люттю почав обмазувати її чимось білим та липким, примовляючи:

– Я тебе знищу … задушу … Плюгавка паршива, … прудконоге дике чудовисько! Це тобі за поліно, а це за перець!

Мідея викручуватися та відбивалася, поки їх все-таки не протверезив відчайдушний крик Гвен, який сколихнув повітря:

– Це я вас зараз власноруч повбиваю!!! Подивіться тільки, що ви робили з моєю кухнею?! Ви її розгромили негідники такі!!!

Данат сів на підлогу в калюжу крему. Мідея якийсь час просто дивилася на нього, а потім від душі розреготалася, качаючись по підлозі поруч із ним, тицяючи в замурзаного князя пальцем. А він, обвівши очима кухню і на смерть переляканих кухарчуків, зупинив свій погляд на дівчині, і не стримавшись, теж покотився зі сміху. Тому що дивитися на що вони обидва перетворилися, без сміху було просто неможливо, а весь свій гнів він витратив, поки ганявся за нею. Їх дружно підтримали лицарі, які теж вдерлися на кухню, регочучи до упаду. Особливо вони потішалися, коли Данат та Мідея спробували встати на ноги на слизькій підлозі. Обидва раз у раз падали, забруднені й страшні, дехто від реготу вже навіть почав гикати.

Поки Мідея не здогадалася вчепитися за Даната, а він в свою чергу не обійняв її, і разом вони все-таки піднялися.

– Митися теж підеш разом зі мною? – прошепотів Данат, переставши усміхатися, міцно притискаючи до себе притихлу дівчину.

Вона знову застигла від погляду цих проникаючих та пропалюючих її синіх, як море очей. Цей владний та магічний погляд одночасно зачаровував та лякав її, змушуючи дихання зриватися та завмирати. В ньому дрімав потужний магічний дар, але вочевидь Данат цього не знав, бо розпізнати це було під силу лише послідовникам ордену священного вогню.

– А ось це вже не смішно! – підскочив Ліонель, перетягуючи Мідею на себе.

———————————

Щиро дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет

З повагою, Лаванда Різ!