Янгол для Мері

5/5

“Не кожен може впоратися зі зрадою та втратою. Марія змогла. Змогла зібрати волю в кулак, залишити батьківщину і важко працювати, терплячи приниження за кордоном. Тому що хотіла змінити своє життя, вірила в дружбу і в те, що вона ніколи не була самотньою, бо її янгол-охоронець завжди стояв за її спиною, вона відчула його і більше не могла сумніватися. Адже саме завдяки йому, Марі зустріла своє кохання, розбудивши любов в серці холодного зарозумілого красеня Алекса Фаррела, стала матір’ю та знову повірила в диво. Емоційно, ніжно, чуттєво.”

Пролог

На краю крутого обриву, який зухвало нависав над кам’янистим берегом швидкої річки, стояла самотня жіноча постать в тоненькій блакитній сукні. Холодний колючий вітер грубо розтріпав її каштанове волосся, недбало змахнувши з вій пекучі сльозинки. Очі, повні болю та суму були спрямовані кудись у далечінь, туди, куди рвалася душа бродяги вітру, до ледь помітної смуги горизонту. Губи були щільно стиснуті, у неї вже не було сил ставити цьому важкому небу питання, яке мучило її стільки часу. Навіщо, за що і чому? Надія отримати відповідь згасала …

Ох, як же вона помилялася!

Вона ніколи не була самотньою! Навіть тут, на цій скелі.

Шепіт, схожий на пориви вітру, на шерех пташиних крил чи на шелест зеленої хвилі верхівок дерев, нечутний людському вуху шепіт не припинявся. Він несамовито звертався до сили світла, він молився за її душу. Його образ, такий же нечутливий для людського ока, як і його голос, завжди невідступно слідував за нею. Він з народження стояв за її спиною. Він – її невидимий охоронець. Її янгол Габріель.

***

У далекому минулому, їхні душі та тіла, на протязі кількох століть були разом. Вони ходили по цій землі рука об руку. Але тепер …

Тепер склалося так, що вона, народившись знову в цьому світі, не пам’ятала нічого, а він пам’ятав все, але не міг їй розповісти, пояснити чи втішити. Він повинен був слідувати за нею, приймаючи її вибір, оберігаючи, але не перешкоджаючи. Такий був суворий закон супроводу для янголів-охоронців.

Від початку створення світу, люди народжувалися наділені душею половинкою одного цілого. Чоловіча половина шукала жіночу, а жіноча завжди рвалася серцем тільки до того, хто був призначений саме їй. З’єднуючись душею і тілом ці люди були абсолютно щасливі тією радістю, яку легко відчути та зрозуміти, але важко передати словами.

Поки самі ж люди наділені правом вибору не знищили радість єднання душ-половинок, породивши зло, війни, епідемії, заздрість та байдужість. Закон народження та смерті був порушений. Якщо до цього душі-половинки приходили в цей світ і йшли разом, то тепер вони були розкидані. Деякі на величезні відстані, а між деякими були роки і навіть століття. Це історія нашого світу. І з тих самих пір добру доводиться боротися зі злом, а злу вистежувати, пригнічувати та знищувати добро, бо частина людей живить світло, а частина живить темну сторону свого творіння. І за цей розділ змушений йти вічний бій між янголами та демонами.

І у кожної такої пари душ була своя історія, свої імена, своя роль і своя доля.

 Габріель в своєму новому образі пам’ятав все, кожне своє народження, тут, серед людей, всі свої помилки і досягнення.

А Емма, для того щоб знову приєднатися до нього, повинна була ще раз прожити земне життя, щоб винести з нього останній урок, який дає доступ до досконалості і безсмертя. У цьому житті її звали таким простим і одночасно великим ім’ям – Марія. І тут, на скелі, разом з нею, він переживав не найкращі хвилини її життя. Як став її охоронцем – він вже практично не згадував, хоча йому це далося нелегко, він порушив правила, чого раніше до нього не робив ніхто, але не це його зараз хвилювало. Габріель зрозумів, що його Еммі на цей раз дісталася нелегка жіноча доля, вона буде йти до своєї вершини з величезним тиском помилок, страхів та почуттям провини.  І все ж варто спробувати, занадто багато віддано, занадто велика ціна заплачена.             

 А Марія, навіть не підозрюючи про його присутність, вже не бачила нічого навколо себе, крім спливаючих упереміш картинок зі свого дитинства, ніжної юності та всіх тих подій, що відбувалися з нею до сьогоднішнього дня. Вихор спогадів, знову як вже повелося в хвилини, коли на душі ставало нестерпно тоскно, забрав її далеко звідси, як їй здавалося в інше життя.

«Як же чудово було в дитинстві, як добре було жити чарівними казками, не піклуючись про завтрашній день! Як би я хотіла зараз повернутися туди знову і залишитися там назавжди! Але так не буває, коли-небудь я все одно б з цим зіткнулася. Життя – це не казка, Марійко, і таких наївних як ти, воно вчить суворо. Тільки ось якби прожити цей відрізок життя заново, можливо, я б вчинила інакше. І не було б цього гіркого каяття, болісних мук та жалю. Боже! Я тисячу разів розкаялася, але розумію, що вже нічого не можу виправити. Я себе жалію і в той же час зневажаю. За свою слабкість, за наївність, за страх. Я не знаю, куди мені йти далі, тут я абсолютно самотня і нікому в цьому світі немає діла, існую я чи ні. Так в чому ж сенс?»

І знову вона згадала той день, коли познайомилася з Тимуром. Все було так банально, нерозумно та несправедливо, тепер можна і так сказати, дивлячись на це через такий проміжок часу, але в її житті все це призвело до великої трагедії і до постійного сум’яття її душі.

Глава 1

 Дівча, студентка-першокурсниця, не поспішаючи йшла міським парком. Золоте листя приємно шурхотіло під ногами, крізь оголені гілки дерев все ще завзято проглядали сонячні промені, повітря було свіже, з трохи характерним запахом для цієї пори року. Все навколо було насичене гіркуватим ароматом хризантем та сумним запахом багать. В її рідному місті щосили господарювала осінь. Марія любила ці тихі осінні дні. Любила спокійно бродити по старовинних вуличках міста, милуватися, як кружляють в повітрі руді листя та мріяти. Навіть в зів’яненні вона бачила лише, як природа занурюється в казковий сон, щоб одного разу прокинутися від легкого поцілунку весни. Так, саме так вона й думала, тому що до сих пір вірила в дива. Що завжди було приводом для глузувань її єдиної подруги Рити, яка постійно знаходила привід по-доброму пожартувати над нею:

– «Марусю, а Марусю, коли я проговорилася цьому семирічному шибайголові, який називається моїм молодшим братом, що ти досі віриш в Діда Мороза, він покотився зі сміху. Ти велика дитина, Марійко! Твоє дорослішання може статися в одну мить, але від цього буде тільки болючіше».

Якби знати тоді, що подруга була так близька до істини, що через неї, її Марію, просто намагалися застерегти, але вона тільки відмахнулася сміючись.

Ось з такою ж загадковою усмішкою вона й брела парком, зачіпаючи носками чобіт, купи листя та розсіяно дивилася на поодиноких перехожих своїми чистими та невинними блакитними очима.

Цей погляд й зловили чіпкі чорні очі.

– Дівчино, я йду в правильному напрямку? – вирвав її з роздумів приємний голос, змужнілого юнака.

Марійка здивовано підняла брови та усміхнулася, дивлячись на молоду людину з рюкзаком за плечима. Він уважно розглядав її, злегка посміхаючись куточками губ.

– Це залежить від того, яку сторону ви вважаєте правильною, – відповіла вона.

– Чоловічий гуртожиток економічного університету.

– Взагалі-то так, напрямок вірний, але йти вам ще багатенько. Хоча навіть для приїжджого заблукати та пройти повз навчальних корпусів буде важко.

– Спасибі, що ви в мене вірите, – посміхнувся він, оголивши красиві білі зуби. – Адже це найкращий навчальний заклад вашого міста і логічно буде вважати, що більша частина місцевої молоді поступає саме туди. А ти випадково там не вчишся або моя інтуїція мене обманює?

– Вчуся, але не випадково. Випадково туди простому смертному не потрапити, – спокійно, але з почуттям власної гідності відповіла Марія, задерши милого кирпатого носика.

– Ну, звичайно, розумію, – промовив, хлопець хитро посміхаючись, – Не один місяць проведений в бібліотеках, безсонні ночі над книгами та конспектами, шпаргалки і все це не на користь особистому життю, – він щиро засміявся й підморгнув, – Тимур, – простягаючи руку, сказав він.

– Марія, – нерішуче відповіла вона на його рукостискання.

– Маша значить, приємно познайомитися, думаю, ми ще побачимося!

Він махнув їй на прощання рукою і пішов далі. Саме ця зустріч й послужила початком тих трагічних подій, при згадці про них, навіть Габріель, до болю закушував губу.

Так само як і вона, він кожен раз разом з нею занурювався в її спогади та проживав це знову й знову. Хоча він зробив багато, щоб перешкодити цій людині. Перешкодити погубити душу його коханої, другої половини його істинної суті, все одно Габріель не міг собі цього пробачити. Йому здавалося, що якби він був трохи досвідченішим, тоді біда б обійшла цю дівчинку стороною. Величезне зло причаїлося в особі цього Тимура. Марії надсилалося випробування і все залежало від її рішень. Демон, що з’явився в образі цього хлопця, був дуже сильний, він завжди знаходив та ламав тендітні, наївні душі.

Коли Габріель побачив його тоді, слідуючи за Марією, весь світ для нього на секунду потемнів. А коли молоді люди спілкувалися, Габріель не зводив напруженого погляду з усміхненого Завуіла, що стояв за спиною Тимура.

Габріель знав, що вона неодмінно зустріне його на своєму шляху, але він не очікував, що це станеться так скоро. Завуіл самовдоволено посміхався, відчуваючи свою силу, а ще він знав, як саме Габріель порушив суворі закони супроводу, і як йому вдалося стати янголом-охоронцем саме його половини.

 Йому допоміг Іліас. Адже дружба буває не тільки в цьому світі, душі теж вміють дружити.

«Дружба – це породження світла, зрада – породження темряви» – тільки й сказав Ілліас, в минулому його власний охоронець. Без сприяння Іліаса нічого б не вийшло, він на свій страх і ризик, не роздумуючи, змінив черговість призначення і Габріель став тінню Емми, яка звичайно нічого про це не знала. А зараз її пам’ять заблокована.

Душа Марії, звичайно, в деякі моменти може відчувати його присутність, як і будь-яка інша людина може часом відчувати допомогу вищих сил і чиюсь присутність за своєю спиною, адже кожна людина з моменту її зачаття вже має свою душу, а відповідно й свого янгола-охоронця. Але щоб навчитися тонко його відчувати та встановити з ним контакт потрібна: віра, досвід та відповідні сенсорні здібності, чутлива емпатія.

А Марія на момент зустрічі з Тимуром, якого супроводжував Завуіл, не мала такого досвіду. Вона була занадто молода, і Габріель тоді засумнівався, що зможе достукатися до неї. Але в чому він був впевнений, так це в тому, що він врятує її душу, він знав, що буде боротися за неї до кінця.

***

У перервах між лекціями, переходячи з однієї аудиторії в іншу, Марія дійсно стала іноді зустрічати цього дивного хлопця, з яким вона познайомилася в парку. Цього Тимура. Вірніше вона помічала його в компанії інших хлопців. Він був на два курси старший за неї, а за віком старше десь років на три.

Її однокурсниці відразу ж помітили появу симпатичного хлопця, у дівчат з її потоку всі красунчики були на обліку. Вони ділилися одна з одною хтозна звідки здобутою інформацією і Марія найчастіше чула про Тимура саме від них. Але на відміну від своїх подруг, Марійка не кидалася з захопленим голосінням на будь-яке гарненьке личко чоловічої статі з фігурою Аполлона. Її більше напружувала макроекономіка та бухгалтерський облік. Адже вона пообіцяла бабусі, і вони з Риткою заприсягнулися одна одній в тому, що закінчать навчання на відмінно, щоб добути собі квиток у світле майбутнє. Тому, в гуртожитку Марія знаходила тихий куточок і заучувала складну термінологію, хоча й синьою панчохою вона себе теж не вважала, просто її симпатії ніколи ще не переростали в божевілля, як у деяких.

 А Завуіл очікував, розставляючи пастки й заманюючи свою жертву. Габріель розумів, що поки на даний момент він не має права втручатися і Марія повинна отримати цей урок, ось тільки наскільки він буде складний, він і сам не знав.

 Те, що Тимур самий класний хлопець в університеті вона стала чути вже й від Рити.

– І ти туди ж?! О, боже! Ну що ж в ньому такого незвичайного? Дві руки, дві ноги, два ока, голова, все як у людей. Або може бути, у нього два чарівних крила за спиною? Ви йому ще яскравий німб припишіть, – не витримала одного разу Марія.

Почувши її слова, Габріель сумно посміхнувся. За спиною у Тимура були якраз не крила, але людський розум такий оманливий та слабкий.

– Та ну тебе, – обурено скривилася Ритка. – Можна подумати ти у нас амазонка-феміністка. Ти теж з ним здоровкаєшся, посміхаєшся, а значить, далеко від нас не відкотилася!

– Вітаюся?! Я вітаюся з усіма кого знаю, і з дівчатами, і з хлопцями, і з викладачами і багатьом посміхаюся, але це все чисто людське і з хворою уявою ніяк не пов’язано.

– Ой, Машуня, тиха ти у нас, та ось тільки в тихому болоті чорти водяться. Вже я тебе знаю, не дивлячись на всі твої казки про дива.

– А раз знаєш, нічого чіплятися! Пішли краще в буфет, їсти хочу! Розумова діяльність виснажує, організм вимагає вуглеводів.

– Привіт, – було перше, з чим вони зіткнулися в дверях буфету.

– Ні, ну це вже мара якась, – пробурчала Марія собі під ніс, підходячи до вітрини й тягнучи за собою Риту, яка продовжувала без кінця озиратися в бік Тимура.

– Гаразд, два ока, дві руки, дві ноги, але які це очі, руки, ноги й посмішка, – задумливо промовила Ритка вже за столиком.

Потім протягом ще декількох місяців, Марія продовжувала просто вітатися з Тимуром, стикаючись з ним ось так десь в коридорі або в буфеті. Причому, першим завжди вітався він.

Але, мабуть, першим серйозним кроком Завуіла був той холодний осінній дощ…

Марійка вискочила в перервах між лекціями на ґанок другого корпусу їхнього університету, де зазвичай бурхливо обговорювали студентське життя численні групки студентів. Але сьогодні погода була мерзенна і людей помітно поменшило, стирчало всього лише кілька хлопців, які тремтячі від вітру курили на сходах. Їй як на зло потрібно було швидко збігати до гуртожитку за зошитом з конспектами. Вона навіть нічого не накинула на плечі, як була в своїй бірюзовій кофтинці так і побігла, благо гуртожиток був поруч. А коли вже поверталася назад з конспектом у руках, мерзенна погода стала мерзенною в квадраті, несподівано пішов дощ зі снігом засліплюючи очі та пробираючись холодними краплями за комір. Марія прискорила крок, подумки лаючи себе за свій склероз. Раптом, ззаду почулися чиїсь швидкі кроки, і хтось міцно обняв її, накриваючи зверху курткою. Все це сталося так швидко, що Марійка навіть не встигла отямитися, як голос Тимура вже вичитував її:

– Маш, хіба можна так? У тебе, що сибірське здоров’я або вчитися набридло, захотіла на лікарняному ліжку відлежатися?! Що за такий крайній випадок змусив тебе мчати взимку по вулиці роздягненою?

– По-перше, я не роздягнена, а по-друге, це не далеко, не захотіла час на роздягальню витрачати. Якщо я сьогодні не здам залік по ціноутворенню, Марківна порве мене на клапті, – злегка виправдовуючись, відповіла вона.

Так вони й добігли в обнімку під однією курткою до університетського корпусу і, звичайно ж, не залишилися непоміченими десятком цікавих очей, які на наступний день вже будуть переказувати один одному вигадані небилиці, пущені від них же самих слухом.

– Бувай, заучко! Запасайся малиновим варенням, будемо чхати та кашляти на пару, – пожартував Тимур.

– На парах! – наголосила Марійка, – Спасибі, я помчала!

Він проводив її поглядом та замислився. Щось притягувало його в цій дівчині, вона була такою живою, такою наївною та простою. Її променисті блакитні очі дивилися прямо в душу, грайлива посмішка та грива непокірного каштанового волосся, що завивається в локони на кінцях.

Другий крок Завуіл зробив на Новий рік.

Як і прийнято в студентському товаристві, свята там завжди проходять шумно, весело і безтурботно, поки не прогуляють всю стипендію і особисті заощадження, надіслані сумлінними батьками. На новорічну дискотеку пішли всі дівчата з гуртожитку, в тому числі і Марійка, тому що додому було їхати зарано, насувалася сесія, і тим більше цей новий рік вони вже давно домовилися зустріти всією групою. Всі без винятку танцювали і весело дуріли, регочучи до упаду. Поки не поставили цю пісню …

Дуже гарну музику, яка проникає своєю романтичністю та ніжністю прямо під шкіру, змушуючи серце битися швидше. Чарівна мелодія повільного танцю розлилася по залу і дівчата в надії стали озиратися по сторонах у пошуках кавалерів на цей танець. Коли Ірочка Беркут першою помітила прямуючого до їхньої компанії Тимура, вона трохи сама не кинулася йому навперейми, щоб роздобути собі на танець цього плейбоя. Але Марійка всього цього не бачила, в цей час вона спостерігала за товстуном Денисом з паралельної групи, який кумедно танцював сам з собою на потіху своїм друзям, бо вже був добряче напідпитку.

– Потанцюємо? – почула вона голос Тимура прямо у себе над вухом.

Потанцювати під таку музику? Звичайно ж, їй хотілося потанцювати! Під пильними поглядами подруг, які зіщулилися від заздрості, він обійняв її та закружляв в повільному танці. Мелодії для повільних танців чомусь звучали одна за одною, п’ять разів поспіль, вони були різні, але всі такі хвилюючі та прекрасні. І всі ці п’ять разів Тимур танцював тільки з нею. І ці танці запаморочили їй голову. Те, як він трепетно притискав її до себе, як посміхався, ніжно дивлячись їй в очі, як шепотів на вушко якісь дурниці, все це зіграло свою роль. Його очі здавалися такими теплими та ласкавими, а плечі сильними та надійними. І Марія почала безконтрольно п’яніти від цієї атмосфери свята, від цієї романтики, від шквалу відчуттів та емоцій, що так несподівано обрушилися на цнотливе недоторкане дівоче серце.

Після цього вечора Марія Мілевич зрозуміла, що по вуха закохалася, закохалась перший раз по-справжньому, дуже сильно і як їй здалося дуже серйозно. Ночами їй снилися його очі та посмішка, його низький чарівний голос і магнетичний погляд. Марія стала тихо сохнути за Тимуром. А подруги, які чомусь тепер разом перейшли в розряд колишніх, почали ставитися до неї вкрай недружелюбно, всіляко намагаючись принизити її перед Тимуром щоб показати свою перевагу над нею.

Навіть Рита замкнулася в собі і вже не виявляла такої затятої участі в її особистому житті. Між кращими подругами, які дружили зі шкільних років пробіг холодок, коли Марійка перестала слухати уїдливі зауваження Ритки з приводу їхньої з Тимуром пари. Рита сприйняла небажання Марії прислухатися до її порад як образу, і вони перестали розмовляти.

 Завуіл діяв обережно, з холодним розрахунком. Габріель вже здогадався, що саме має статися. Але що або хто міг перешкодити цьому закоханому людському серцю! Що або хто зміг би допомогти його юній підопічній перестати вірити брехливим словам? Габріель до останнього сподівався на її розсудливість, хоча прекрасно розумів, що там, де з’являється Завуіл, завжди потрібно чекати біду, яку потім доводиться розгрібати не один рік.

А Тимур тим часом наполегливо домагався своєї мети. Йому й самому здавалося, що він закоханий, і що на цей раз вже остаточно і навіки, а скільки у нього вже було таких разів – він не рахував. Але зараз йому потрібна була тільки Марія, він бажав її отримати, її любов, її тіло, а Завуіл бажав отримати її душу. І багато зусиль їм докладати не довелося, завдяки тому, що Марія досі вірила в прекрасних принців, в благородних лицарів та в казкове щастя…

Того вечора вони вдвох, тримаючись за руки, поверталися з кіно. Був тихий пізній вечір. Сніжинки, повільно кружляючи, опускалися на землю, покриваючи її іскристо-білим покривалом, перетворюючи все навкруги та запрошуючи запізнілих перехожих помилуватися зимовою казкою та залишити на цьому пухнастому покривалі свої сліди. Тимур звернувся до неї ласкавим, вкрадливим голосом:

– Знаєш, кицюню, так не хочеться переривати цей чудовий вечір. Давай сьогодні не підемо ночувати до гуртожитка. У мене є ключі від квартири, друг дав, його предки на заробітках і квартира пустує. Чому б нам не влаштувати романтичну ніч, ти, я і наша любов? Що ти мовчиш, Маш, боїшся?

– Ні, …не знаю. Чужа квартира, якось все спонтанно і я не готова, – тихо відповіла вона.

– Значить, ти не кохаєш мене, ні? Ми вже давно не діти і це абсолютно нормальний розвиток продовження наших стосунків.

– Просто я … я кохаю тебе, але для мене це, – Марія запнулася.

– Я знаю, що ти хочеш сказати, що у тебе до мене ще нікого не було. І я цьому страшенно радий і хочу бути першим та єдиним! Маш, я зрозумів, що мені потрібна тільки ти, – ніжно промовив Тимур, дивлячись на неї закоханими очима.

  «Брешеш, як же ти нахабно брешеш», – прошепотів Габріель і відвернувся. Він розумів – вона наближається до обриву, Марія йшла прямо до прірви. Завуіл зарозуміло підняв голову і знову посміхнувся.

 – Добре підемо. З тобою я готова йти пішки хоч на край світу невтомно і навіть босоніж. Поруч з тобою я спробую бути щасливою всюди, – відповіла дівчина, підтверджуючи це довірливою та щасливою посмішкою. Вона дійсно щиро вірила йому і хотіла, щоб Тимур виявився її прекрасним принцом на білому коні, єдиним та неповторним.

– Якщо я поруч, все буде чудово, не переживай, – шепнув він.

Все сталося так, як мріють про це багато наївних дівочих сердець, які дозволяють себе обманювати або в своїй сліпій, придуманій любові, вони не помічають темну сторону свого обранця, його погані нечесні наміри, його жалюгідну душу та маленьке кам’яне серце.

 – «Все той же банальний та брудний сценарій, Завуіл?» – промовив Габріель, змірявши противника спопеляючим поглядом.

– «Зате перевірений та надійний. Я знаю свою справу, на відміну від  тебе, блукач. Ти зайняв не своє місце, ти не легіонер світла, тобі не під силу змагатися зі мною!» – протяжно прошипів Завуіл, – «Один нуль на мою користь!».

– «Темні шукачі рано святкують перемогу! Попереду у нас ціле життя, вона впорається. Я не поступлюся! Запам’ятай, сила якраз на моєму боці, тому що я буду битися за свою половину, ви не отримаєте наших душ! Я буду на чеку, завжди».

– «Я дію згідно із законом, порушувати його – твоя прерогатива, Габріелю, побачимося на фініші. Ми в свою чергу будемо уважно стежити за вами», – і, залишивши замість себе за спиною Тимура безлику тінь іншого темного охоронця, Завуіл ковзнув в нічний морок.

 І після тієї ночі, Тимур якось різко змінився, охолов, втратив будь-який інтерес і бажання спілкуватися далі. Він гостро відчув в собі потребу пізнавати далі цей яскравий світ, що майорить таким розмаїттям юних дів. Він все більше й більше знаходив відмовок, щоб не бачитися з Марією, тепер вона здавалася йому маленькою, сірою, провінційною мишкою, скутою простачкою, з якою йому стало некомфортно розслаблятися. А вона все ще боялася повірити, що з нею могли так вчинити, вона подумки виправдовувала його, але серце тихо натякало їй, що її підло та брудно використали, а потім викинули як непотрібну річ. З його боку залишилася тільки брехня, часом безсовісна і не прикрита. Незважаючи на це Марія продовжувала линути до нього всім серцем, їй так не вистачало його, тепла його слів нехай навіть нещирих. Вона не хотіла вірити в те, що він міг ось так просто пограти нею й забути, і вперто продовжувала відганяти від себе тривожні думки, насилу впізнаючи того колишнього Тимура. З якою вражаючою швидкістю він змінився! Ласкаві очі стали холодними та порожніми, як у змії. Ніжний голос став байдужим, тон грубим та дратівливим. Він більше не проводив своєю теплою долонею по її щоці, ніжно вдивляючись в її очі. Більше не намагався поцілувати її, коли вони іноді зустрічалися в коридорах, він просто дивився крізь неї.

Обдурена та покинута, вона стала беззвучно плакати в подушку ночі безперервно. Так боляче було усвідомлювати, що ти стала чиєюсь лялькою, іграшкою розбещеного нахаби, якого вона примудрилася так міцно покохати. Закохатися до такої міри, що жити більше не хотілося! Не хотілося нікого бачити, чути та усвідомлювати своє тепер марне існування. Кожен раз серце здригалося та завмирало в грудях, коли за дверима лунали чиїсь кроки, дихання тамувалося в надії, що це він, прийшов вибачитися і почати все спочатку. Але в двері як і раніше ніхто не стукав, нікому не було до неї справи, її любовна історія лише на деякий час розважила всіх присвячених, а потім потонула у величезній безодні подібних їй трагедій. Марія залишалася у своїй кімнатці одна, тремтячи під ковдрою, згорнувшись калачиком, вона безсило вдаряла кулаком по матрацу і плакала: «За що, за що ти так караєш мене? Що ж я зробила не так, боже? Ніколи мені не було так погано! Нікому більше не дозволю так себе принижувати!».

Але це був тільки початок, прелюдія до трагедії.

Через місяць, Марія відчула, що серйозно нездужає. Щоранку накочувала жахлива нудота, постійно хотілося спати, вона вже не перший день пропускала пари, не з’являючись ні на лекціях, ні в їдальні.

Зрештою, Ритка не витримала і вирішила припинити те мовчазне ігнорування, в яке вона перетворила їхню дружбу, після того як Тимур став зустрічатися з її Марією.

– Ти в дзеркало на себе дивилася?! Бліда, страшна як цвинтарний привид! Все, що з тобою зараз відбувається – це дуже підозріло, – промовила вона, увійшовши до Марійчиної кімнати без запрошення.

– А тобі що з того? Ми ніби як не розмовляємо, образилась казна на що, а тут раптом така турбота! – обернувшись до неї, зло відповіла Марія. Її неприродну блідість ще більше підкреслювали чорні кола під очима та загострені вилиці.

– Дура ти! Я справді переживаю за тебе! Я втомилася і хочу припинити цей бойкот, пробач мені. Маш, ми ж стільки років дружимо, прошу тебе давай забудемо!

– Як хочеш, це не я почала, – байдуже промовила Марія.

– Тепер дай мені відповідь на одне важливе питання, подруго, коли у тебе в останній раз були місячні? – раптом серйозно запитала Рита, прибираючи за вуха своє руде волосся.

– Не пам’ятаю, я збилася. Навіщо тобі? Це не те, що ти думаєш, просто я нервую! Це все наслідки моїх безглуздих переживань.

– У тебе з ним було? – сірі очі подруги гостро вкололи її поглядом.

– Я не хочу про це говорити, Рито!

– А доведеться. Потрібно перевіритися, щоб зітхнути з полегшенням і відкинути це припущення. Я сьогодні ж піду з тобою до поліклініки!

– Нікуди я не піду, мені треба на лекції! І взагалі, знаєш, я як-небудь з цим сама розберуся, – занервувала Марія, встаючи з ліжка.

– Ну-ну. Я серйозно, Мань! З цим не жартують.

Марія все-таки вперто відсиділа на лекціях, щоправда вся вона була як на голках і ледве дочекалася закінчення останньої пари. У найближчій же аптеці вона придбала тест на вагітність.

І о, боже! …Він виявився позитивним. Зачинившись в туалеті, Марія тремтячою рукою тримала маленький лакмусовий папірець, не вірячи своїм очам, вдивляючись в смужки, які на ньому проступили, їх було дві. Всередині все похололо, здавалося, що серце вискочило та покотилося по холодному кахлю, голосно вдаряючись об підлогу.

– Ой, мамочки, цього не може бути!!! – ледь чутно, злякано промовила вона.

Габріель насторожився. Його стурбувало те, як Марія почала кидатися по своїй кімнаті.

У гуртожитку Тимура не виявилося. Вона не знала де можна його знайти, тому залишалося тільки чекати біля входу. Марія переминалася з ноги на ногу, але не від холоду, а від невідомого страху, який бив її серце. Так, простоявши на морозі години півтори, вона, нарешті, побачила його статну фігуру в компанії друзів. Голосно сміючись та викрикуючи обривки якихось фраз, галаслива компанія наближалася до чоловічого гуртожитку. Тимур помітив її, але зупинятися не збирався. Довелося міцно схопити його за руку, трохи вище ліктя:

– Потрібно поговорити!

– Слухай, давай завтра, вже пізно. Я втомився від вас, – зарозуміло виголосив Тимур.

– Ніякого завтра, це терміново! – твердо відповіла Марія, продовжуючи тримати його за руку.

– Ну, що сталося? – Тимур скривився і нетерпляче вивільнив лікоть.

– Я вагітна від тебе, – вона глянула йому в очі, оманливо намагаючись розгледіти там хоч іскру ніжності.

Тимур голосно вилаявся та промовив:

– І що накажеш мені робити? Одружуватися я не збираюся, і заводити дітей теж. Не треба на мене так жалісливо дивитися, я цього не хотів! Якийсь час нам було добре разом, потім розбіглися, що тут такого! Життя йде, треба прожити його цікаво, весело і різноманітно, не зациклюючись на примітивній сім’ї – осередку суспільства, де люди з роками починають ненавидіти один одного.

– Мені страшно. Чому ти такий цинік?! Бездушний …

– Так, я скотина, але мені так зручно, я себе люблю. І всі твої проблеми легко вирішуються. Позбудься від цього, зроби аборт. Знайди собі іншого пацана і наступного разу не забудь оберігатися! – сказавши це, він зібрався йти.

– Як же ти можеш так?!! – Марія знову заплакала, хапаючи його за рукав, – Як ти можеш так говорити! Ти ж людина! Нехай всі слова, які ти мені говорив, були брехнею, але ж в мені твоя дитина? Він твій живий чоловічок і ти так легко викидаєш його?

– І що мені з-за цього поставити на собі хрест?! Досить капати мені на мізки! Не треба робити з мухи слона, мільйони людей так роблять і не вигадують з цього трагедію. Залиш мене в спокої! Хочеш, народжуй! Тільки я до цієї дитини ніякого відношення мати не буду, на мене не розраховуй! Я взагалі не хочу тебе більше знати. Запам’ятай, цей світ жорстокий і люди в ньому борються за виживання як вовки, перегризаючи горлянки слабким! – Тимур повернувся до неї спиною і зачинив за собою двері. А Марія стояла на місці не в силах навіть поворухнутися. Її кидало то в холод, то в жар. Голова йшла обертом від цих жахливих слів, якими відшмагав її Тимур.

«Ось такі ж слабкі боягузи своїми божевільними вчинками і змінили цей світ. Люди спочатку накоять дурниць, а потім кивають один на одного, мовляв, так живуть мільйони. Як же мені шкода цього хлопця, цю душу з темним охоронцем за спиною. У мене навіть немає ненависті до нього, за те, що він розтоптав почуття моєї дівчинки. Вона сильна і витримає багато на своїх плечах, витримає, не вірю, що її зламали, а його життя покарає, який-небудь вовк зжере і його» – сумно подумав Габріель.

 Нарешті, сяк-так, смутно пам’ятаючи, вона дісталася до своєї кімнати і впала на ліжко не роздягаючись в повній мірі відчуваючи себе розтоптаною та спустошеною. Не хотілося вірити, не хотілося.

На ранок подруга знайшла її тремтячою на зім’ятих простирадлах, всю в сльозах та з посинілими губами.

– О господи, Маню, потрібно терміново викликати лікаря! Що з тобою відбувається? Можеш хоч щось пояснити? – захвилювалася Рита.

– Не треба лікаря, – прошепотіла дівчина, – Ти мала рацію.

– Що?!! От дідько! От паскудство! – потім, помовчавши, додала, – Вскочила ти в халепу, Марія, по саму маківку! Робити що будеш?

– Не знаю, мені так погано, дуже погано.

– Йому сказала?

Марійка кивнула їй в відповідь і гарячі сльози знову покотилися з переляканих очей.

– Зрозуміло, він типу не винуватий і його це не стосується. Вирішив відмовитися від усього та розважатися далі, ну й козел, нічого сказати, – зробила висновок Рита, – Час втрачати не можна. Я відведу тебе до хорошого лікаря, треба робити аборт.

– Я не можу! Це ж дитина, малюк … він ні в чому не винен … він мій, – ледь чутно, слабким голосом промовила Марія.

– Маріє! – викрикнула подруга, – У цього малюка, як ти кажеш, не буде батька, нормальної сім’ї і забезпеченого майбутнього. Кому потрібна юна мати-одиначка? Що ти йому даси? Університет доведеться кинути і куди потім? А що скаже твоя бідна бабуся, коли дізнається про це, ти подумала про неї?!! Або ти будеш залишати їй дитину, а сама влаштуєшся торгувати на ринку, щоб заробити вам на мізерне харчування і одяг з секонд хенду? Ніякої радості, одні сльози та проблеми! І це ще не дитина, не людина, а крихітний ембріон без почуттів та емоцій. Цю помилку треба виправити, як ніби її й не було! Потім зустрінеш гідного чоловіка, побудуєш кар’єру, затишне домашнє вогнище і вже після можна думати про дітей. А так без освіти, з дитиною на руках ти нікому не будеш потрібна!

 Габріель похитнувся, він з жахом та здивуванням дивився на рудоволосу Маргариту і не міг повірити в те, що він почув.

 «Для них ембріон це не людина, тому що вони не бачать його тілесну оболонку, а про його душі не замислюються. Адже він зараз не тільки все пам’ятає і цінує, він ще й відчуває! Вбивство ненародженого суворо карається в світі вищої матерії, і яке саме буде покарання – ніхто не знає. Бідні, нерозумні дівчата!»

 – Але я не хочу! Це неправильно! – розридалася Марія, – Ти ж знаєш, я сама не пам’ятаю своїх батьків, їх не стало, коли я була ще немовлям. Мама завжди асоціювалася у мене з чимось святим, і я не хочу починати своє материнство з вбивства, це … це …

– Ні, це я не можу бачити, як ти так безглуздо зібралася зламати собі життя! Перестань ревіти. Ти тільки уяви собі на хвилинку все, що я тобі зараз описала. Ця дитина тобі не потрібна, ти загубиш себе! Ти обов’язково станеш матір’ю, але іншим разом, коли всі умови складуться сприятливо. Ти ще не мати, ти вагітна дівчина, яка скоїла дурість. Сьогодні ж підемо до лікарні! Ось тільки напою тебе ліками і потопаємо! – Рита була налаштована так рішуче і жорстко, як ніби вона сама боролася за життя Марії і збиралася здобути перемогу будь-якою ціною. Вона порилася в тумбочці й простягнула подрузі кілька пігулок та склянку з водою:

– Ти полеж ще трохи і починай збиратися, а я поки піду домовлюся про звільнення від занять для нас на сьогодні. Через пів години я за тобою зайду!

 

Габріель важким поглядом проводив Риту і супроводжуючого її янгола-охоронця, який лише співчутливо похитав головою. 

«Ні, Маріє, не роби цього! Не вбивай! Адже він живий, у нього така ж душа, як і у нас з тобою, він один з нас! Обірвавши це життя, ти зробиш велику помилку, ти не пройдеш випробування і Завуіл здобуде перемогу, зажадавши твою душу собі. Я не можу тобі цього дозволити!» – шепотів Габріель.

 «А може бути вона має рацію», – думала в цей час знесилена Марія. Головний біль посилився, до горла знову підступила нестерпна нудота, тіло стало неповоротким і слабким. «Що на мене чекає? Глузування подруг, дорікання бабусі? Боюся, вона не пробачить мені того, що я зробила. Я не повинна була поводити себе так легковажно, так нерозумно! Та хай пропаде пропадом цей Тимур, що б йому століття мучитися і не знайти спокою за все, що він накоїв! Як же мені важко, та себе не обдуриш – адже в усьому винна тільки я сама. Бідна бабуся, вона виховувала мене одна і так мріяла бачити мене в майбутньому щасливою, а як вона раділа, коли дізналася, що я вступила до університету, її ласкаві очі просто світилися, вона одночасно і сміялася, і плакала. Я не можу її розчарувати, але й не можу зважитися на цей … аборт, яке жахливе слово. Мені так страшно, мамочки, я не знаю, що мені робити!»

І все-таки вона зібралася з останніх сил раніше відведеного їй подругою часу, і надумавши почекати Ритку на свіжому повітрі, підійшла до дверей. Але ті раптом, мабуть від протягу, різко грюкнувши, зачинилися прямо перед її носом. Марія поторсала за ручку, але двері не відчинялися. Дівчина зі змішаним почуттям страху та подиву з усіх сил почала смикати ручку на себе, але всі її старання були марними.

Якби вона могла побачити, як Габріель вперто підперши двері, сердито дивиться на неї. Він вже не в перший раз використовував заборонений прийом. Янголам-охоронцям було не можна впливати на матеріальний світ, але в кожному правилі були свої винятки і зараз він просто не бачив іншого виходу. Габріель намагався подати їй знак того, що прийняте рішення невірне. У нього було всього кілька хвилин, поки не повернулася її подруга зі своїм охоронцем. Він став на цей шлях, ризикуючи бути відкликаним, але він дуже хотів врятувати її, заважаючи зробити їй вибір самостійно. Тут за дверима почулися знайомі кроки і Габріель знехотя відпустив двері.

Марія розгублено налетіла на Риту, зіткнувшись з нею на порозі.

– Готова? Молодець, пішли, я про все домовилася з деканом, – і Рита впевнено взяла подругу за руку.

– Почекай. Тут такі дивні речі відбуваються. Двері, їх чомусь заклинило, я ніяк не могла її відчинити, ніби хтось не хоче, щоб я виходила, – промовила Марія, зупиняючись в коридорі.

– Мань, у тебе вже психоз починається. Все в порядку – це нерви. Тут нікого більше немає, ти просто боїшся, ось і все. Ну нічого, скоро забудеш, як страшний сон. Пішли!

До лікарні добиралися мовчки. Марія, нічого не бачачи під ногами, занурилася в уже звичні для себе тяжкі роздуми, а Рита не зовсім була впевнена які саме слова потрібно говорити в таких випадках, їй одночасно було шкода Марію, і в той же час вона дуже сердилася на неї, на цю дурепу, яка наломала стільки дров по своїй наївності.

У кабінеті її уважно оглянула лікарка, підтвердивши результати тесту.

– Вагітність бажана чи ні? – обережно запитала немолода лікарка.

Марія заперечливо похитала головою.

– Зрозуміло, значить, будемо робити аборт. Ось, здасте аналізи і через два дні можете приходити. Все це відбувається швидко, полежите в палаті кілька годин і додому. Тільки попередньо потрібно оплатити наркоз, можна звичайно і без нього, але краще цей біль не терпіти.

Як загальмована Марія вийшла з її кабінету з купою папірців в руці. Рита діловито вихопила їх з її рук, пробіглася по ним очима і впевнено потягла подругу в інший кінець коридору. Там вже в якомусь кабінеті буркотлива медсестра взяла у неї кров на аналіз і несподівано для себе жінка раптом впустила пробірку на підлогу. Вірніше у неї склалося враження, що цю нещасну пробірку у неї хтось вирвав з рук. Від розгубленості обидві втупилися на кроваву пляму, яка розповзлася по підлозі.

– Що за нісенітниця! – схаменулася медсестра, – Такого ще не було. Це знак, згадай моє слово. Ти дійсно хочеш зробити те, що збираєшся робити?

– Я не знаю, але у мене немає іншого виходу, – як робот повторила Марія.

– Справа твоя. Не буду в душу лізти. Вибір, дочко, є завжди. І частенько, ми, обманюючи себе, чинимо як краще, а виходить навпаки.

Більше медсестра не сказала жодного слова. Взявши повторний аналіз вона відпустила дівчину, задумливо дивлячись їй у слід. Цього разу медсестрі вдалося поставити пробірку на місце. Габріель не став повторювати свій фокус.

Походивши ще трохи по кабінетах, Ритка притягла майже непритомну подругу назад до гуртожитку, і Марія проспала до пізнього вечора. А вночі, сидячи на ліжку і обхопивши руками коліна, вона знову тихо плакала. Так складно і боляче було зробити цей вибір. Глибока образа на Тимура вгризалася їй в душу. Беззвучні сльози стікали по щоках. Вона згадувала його байдужі слова, вона згадувала турботу своєї улюбленої бабусі, яка стільком пожертвувала, піднімаючи її на ноги. Марія уявляла себе вираз бабусиних очей, якби та дізналася про всю цю історію. І в такі моменти дівчина відчувала полегшення від свого вибору. Але коли перед нею виникав образ дитини, маленької істоти, яка бореться за життя у неї під серцем, на душі одразу ставало так важко, так боляче. Приреченість давила каменем на груди:

«За що, за що мені це, господи?!! Чому так боляче, хіба я в чомусь винна перед тобою? Я не хочу, щоб все було саме так. Не хочу!»

У подібних терзання пройшов і весь наступний день. Це був найдовший день і найдовша ніч у її житті.

Габріель не зводив з неї стурбованого та люблячого погляду. Марія нагадувала йому заблукалу дитину, заплакану нещасну дитину.

Вранці, Рита знову особисто супроводжувала її до лікарні. Марія йшла, ледь переставляючи ноги, опустивши голову з таким відчуттям, ніби сама себе вона відправляє на страту. І саме сьогодні по дорозі їй потрапляли на очі матусі з колясками, сімейні пари з дітьми. Здавалося, сьогодні все навколо кричало їй – «Зупинись!».

Рита залишила її в приймальні, а сама відправилася дізнатися, куди їм слід йти далі. Вона так швидко все оформляла, як ніби боялася, що Марія в будь-який момент може передумати, вона бачила це по її обличчю і ніяк не могла зрозуміти, чому Марія робить з цього таку трагедію.

Габріель сидів поруч з нею на довгій кушетці і нечутно шепотів: «Підніми голову та подивись». 

Ніби почувши його слова, Марія підняла очі. На протилежній стіні висіло кілька плакатів та стендів. На одному з них було про шкоду абортів, на іншому реклама якогось препарату, а на третьому вірші. Саме в них вона і втупилася поглядом. Невідомо ким і коли написані, чорним по білому, вони висловлювали співчуття жінці, яка зробила аборт. А нижче були жахливі рядки, кому спало на думку написати таке – було неясно. Це були рядки зі щоденника, ненародженого немовляти і останні слова його, обривалися фразою: «а сьогодні мама вбила мене …» 

Марія тихенько застогнала. Липкий страх поповз вгору по спині і непрохані сльози знову покотилися з очей. Хотілося негайно втекти звідси якнайдалі, сховатися, знайти де-небудь в цьому світі затишний куточок, де її проблема зовсім не буде проблемою, а обернеться радістю, де на серці стане легко та затишно. Звісно, вона розуміла, що такого місця немає, але серце не бажало миритися з цим твердженням. У той самий момент, коли Марія вже зважилася втекти звідси і подумати ще гарненько, з кабінету навпроти вийшла Рита в супроводі старшої медсестри.

– Ну що, я вже все сплатила. Можеш йти за цією жінкою. Години через три я тебе заберу, добре? – впевнено промовила Рита, так як ніби вона вже не перший раз призводить подруг в це відділення.

– Рито, це жахливо, я не впевнена…

– Не хочу нічого знати! Жахливо буде – якщо ти залишиш все як є! Не розкисай, потім ще спасибі мені скажеш. Давай іди, бачиш, на тебе чекають, – і вона легенько підштовхнула Марію до медсестри, – Скоро твої муки припиняться!

І Марія попленталася слідом за милою жінкою в білому халаті.

– Не бійся, люба. З ким не буває. Ти нічого не відчуєш, заснеш і все, а коли прокинешся, все буде вже позаду, – не обертаючись проказала медсестра.

Вона привела її в загальну палату, де такої ж долі чекали ще кілька дівчат. Як товаришки по нещастю дівчата взялися ділитися одна з одною своїми невеселими історіями.

Одна з них, дев’ятнадцятирічна Марина, весь час плакала і питала, чи будуть у неї після цього діти, тому що зараз через недавно перенесену операцію народжувати вона не може, а на аборт її вмовила свекруха. Інша дівчина трохи старша, Тетяна, була тут вже в четвертий раз і особливих емоції не проявляла, тільки повторювала, які їй постійно трапляються мужики-сволоти. Третя дівчина, Надія, опинилася тут так само як і Марія, вперше, але у неї вже була дитина – п’ятимісячна донька і другий малюк для неї був би на даному етапі зайвим. І кожна з них в своєму оповіданні знаходила переконливі аргументи на виправдання свого вчинку, тільки ось виправдовувалися вони насправді виключно перед собою.

Їх забирали по черзі, одну за одною. В решті решт, настала черга і Марії. Вона була останньою. З жахом дивлячись на те, в якому стані привозили назад на візках її подруг по нещастю, їй все сильніше здавалось, що вона робить величезну помилку і що на її плечі тисне важкий тягар, вдавлюючи її в старенький матрац.

 Це був Габріель. Він вже не шепотів слова молитви, тому що зрозумів, що він поки не в силах вплинути на її вибір. Одного разу він сам проходив через це. Тоді він отримав ще одну можливість народитися на цій землі, але білого світу побачити йому так і не довелося. Тоді мати позбулася своєї дитини – і цією дитиною був він. У зародків пам’ять реінкарнацій ще не заблокована, у нього ще збережений усвідомлений зв’язок з вселенською вищою матерією. Він знає хто він і навіщо прийшов в цей світ. Він по-своєму унікальний і подібного згустку енергії більше немає. Він все розуміє і він відчуває біль. Так і немовляті Марії не судилося з’явитися на світ, і Габріель винуватив себе, за те, що не зміг перешкодити цьому, тільки себе.

Він здригнувся, коли це сталося. Коли з несвідомого тіла Марії витягли ембріон і душа безвинного вирушила туди, звідки прийшла, відчуваючи глибоке розчарування. А над душею Марії, над його Еммою нависла серйозна загроза. Адже якщо вона за наступні роки не спробує виправити свою помилку щирими та добрими справами, якщо негатив буде тільки накопичуватися – її повернуть на самий початок шляху або в гіршому випадку її душа потрапить до темних шукачів. Габріель розумів, що тепер Марії буде потрібно випромінювати стільки добра, стільки позитиву, зробити який-небудь вчинок, а може й не один, який перекриє те, що вона зробила зараз. А найголовніше – ці вчинки вона повинна буде зробити усвідомлено, це повинно бути тільки її бажанням, її вибором. Він так само прекрасно розумів, що Завуіл так просто не відпустить свою жертву. Але єдине, чого Габріель зараз боявся, так це того, що б душа Марії не стала черствою та озлобленої після всього, що довелося їй пережити за останній час. Він так хотів, щоб вона все-таки знайшла в цьому хаотичному світі місце для світлої радості та добрих справ, місце, де є просте людське щастя.

 А вона … Зараз вона не усвідомлювала, що з нею відбувається. Її мозок під дією наркозу занурився у важкий сон. Її свідомість гарячково металася по хитромудрим матричним спогадам. Перед нею проносилися уривки з її життя: знайомі й не дуже обличчя, фрази, відчуття. Марія начебто перескакувала з одного фрагменту на інший, граючи в класики зі своєю пам’яттю. Не розуміючи, хто вона, абсолютно не відчуваючи себе, нібито душа її намагалася повернутися назад в тіло, але з якихось причин поки це було неможливим, як ніби замість крові по жилах носився смерч. І раптом, серед всіх цих фрагментарних матричних спалахів, вона чітко побачила світлу постать біля себе. Його обличчя їй здалося таким знайомим і рідним, але хто він вона не могла згадати. Він уважно дивився на неї сумними очима, його губи беззвучно заворушилися. Марія простягнула руку, щоб торкнутися цього видіння, але воно зникло так само швидко, як і з’явилася. 

…Замість цього рука намацала тільки холодну шорстку лікарняну стіну з облізлою фарбою. Хаотичні скачки свідомості припинилися, а божевільне запаморочення як на каруселі залишилося. Маша вхопилася обома руками за краї ліжка, боячись, що не зможе витримати цього і впаде. Важко було сфокусуватися на одній точці хоча б на хвилину. Після наркозу страшно розколювалася голова і дика нудота погрожувала вирватися назовні, а грілка з льодом внизу живота обпікала своїм холодом. До слуху стали доноситися голоси інших дівчат нескладними фразами. Маша заплющила очі і відчула глибоку тишу в душі, похмуру тишу порожнечі.

А через кілька днів їй стало гірше. Швидка забрала її прямо з лекції. Марія втратила свідомість від високої температури. Стан її різко погіршувався, температура трималася в межах сорока градусів, аналізи крові були дуже поганими і лікарі викликали до лікарні єдиного родича – її бабусю. Якій пояснили, що її внучка перенесла невдалий аборт, в кров потрапила інфекція, плюс сильна алергія на ліки, які їй вводилися, і як наслідок цього стан близький до коми. Для Анастасії Павлівни ця новина була як грім серед ясного неба, вона обрушилася на неї важким ударом і у літньої жінки стався серцевий напад. Вона померла в тій же лікарні, не приходячи до тями, не дивлячись на всі «дива» безкоштовної медицини і щире зусилля лікарів.

 …Так нею була втрачена надія. В одну мить вона втратила все, рідну людину, дитину, майбутнє і опору в житті. І тепер її дорога до щастя пролягатиме звивистими шляхами через хащі й гірські перевали долі, в обхід.

Коли Марія прийшла до тями та вийшла з лікарні, на могилі Анастасії Павлівни вже зів’яли квіти. Про смерть бабусі їй повідомили при виписці. Лікарі побоялися сказати їй про це раніше, побоюючись ускладнень вже з боку психіки ще слабкої дівчини.

Вони так і не побачилися … Не попрощалися.

Ще ослаблена після хвороби та пригноблена горем, яке на неї звалилося, Марія на тремтячих ногах прийшла на кладовище. Друзі та сусіди Анастасії Павлівни організували її похорон, залишивши їй лише право лити сльози на її могилі.

– Пробач мені, бабусю, пробач свою недолугу онуку! Це я винна в усьому, це через мене ти пішла так рано. Я розумію, я розчарувала тебе, я підвела тебе. Пробач мені … за біль. Як же мені тебе не вистачає! – ридання стрясали тендітні дівочі плечі, – Я зробила помилку і цим вбила одразу двох людей, тебе бабусю, і немовля. І нічого не виправити, нічого не можна повернути назад. Вибачте мене, вибачте, якщо зможете. 

Марія не пам’ятала скільки вона тоді просиділа на могилі, здавалося цілу вічність. Каяття, почуття глибокої провини і спогади прибили її до сирої землі важким тягарем. Бажання піти і продовжувати жити далі – не було зовсім. Була тільки порожнеча і образа на весь білий світ. Щось потім ворухнулося в душі, і Марія змусила себе піднятися та піти. Тепер для неї там, в могилі лежала не тільки її бабуся, там вона поховала і частину своєї душі.

Марії захотілося сховатися від усього світу, позбавити себе від його лицемірних кривлянь. Вона не хотіла просити ні в кого допомоги, не хотіла більше слухати нічиїх порад, не хотіла навіть бачити тих, з ким була знайома до цього.

Анастасії Павлівни не стало і Марія залишилася без моральної та матеріальної підтримки. І через те, що освіта в цей важкий час для молоді її покоління коштувала великих фінансових вкладень, дівчина ні на мить не сумніваючись, перевелася на заочний і пішла працювати, щоб було чим оплачувати навчання та якось жити. Всі свої минулі контакти з друзями та подругами вона категорично обірвала, навіть з Ритою. Боляче було бачити знайомі обличчя, які стали свідками її трагедії, боляче було чути перешіптування за своєю спиною. Марія розуміла, що це нерозумно, неправильно ось так відмовлятися від спілкування з людьми, що це слабкість, але інакше вона зараз не могла і не хотіла.

Здавалося, що таким чином вона карає саму себе, прирікаючи на самотність. Так, вона не прагнула з кимось зближуватися, обмежуючись лише сухим діловим спілкуванням. Їй навіть було не цікаво на той момент знати, що відбувається в житті її друзів, як кипить студентське життя, які новини і чутки ходять по університету. Тому що страшно було знову переживати цей біль, біль і жах кинутої ляльки. Вона захистила себе від можливості бачити і чути про Тимура. І їй це вдалося.   

Звичайно, її ніхто не зрозумів, багато засудили, образилися і гордо відвернулися від неї, мовляв «нав’язуватися не будемо, захочеш сама прийдеш». І поступово Марія все-таки залишилася сама, ізолювавшись від усіх в своєму коконі, одинак серед людської юрби. Забута і занедбана молода дівчина в цьому великому світі. Вона здавалася собі маленькою тростинкою посеред піщаних барханів безкрайньої та безжалісної пустелі.

 Навчання давалося їй легко, без особливих зусиль. Вона любила отримувати нові знання, адже навіть в школі вчителі вважали, що дівчину з таким високим рівнем інтелекту чекає велике майбутнє. Вечорами Марія просиджувала над книгами, рефератами та конспектами, надолужуючи згаяне і роблячи серйозні кроки в самостійному вивченні матеріалу майбутніх курсів. Викладачі були нею задоволені під час здачі сесій та на заліках, де вона з’являлася тепер раз в три місяці.

Працювати довелося секретарем в одному технічному бюро, а на вихідних вона підробляла санітаркою в лікарні. Про ті часи згадувати важко. Було дуже важко, але так їй менше хотілося думати. Вірніше, міркувати про те, що трапилося взагалі не було ні часу, ні сил. Начальник в бюро їй попався дуже добрий літній чоловік. «Добрими» Марія називала тих, хто не звертав не неї уваги і не ліз їй в душу з задушевними розмовами та дурними запитаннями. Щодо цього в лікарні було складніше, тому що на молоду дівчину, хоч і санітарку все одно звертали увагу пацієнти чоловічої статі. Але вона грубо обривала всі знаки уваги, за що і уславилася дикункою.

«Навіщо вона мучить себе?» – дивувався Габріель, спостерігаючи за тим, як Марія з ранку до вечора сидить в конторі, розкладаючи якісь папери. Потім як вона прибігає додому в квартиру, яка залишилася їй від бабусі, і наспіх поївши що-небудь сідає за підручники. А у вихідні вона йшла до лікарні де з якоюсь люттю мила підлогу та драїла стіни в палатах і коридорах. Габріель спостерігав і все більше приходив у відчай. Вона не бажала почути його, відчути. Його засмучувало все. І те, як вона виснажує себе працею та самотністю. І те, що в душі вона наче стала старою жінкою і молоде тіло обтяжувало її.

Марія не дозволяла собі робити якісь покупки, тільки по дрібницях і на їжу. Одягалася вона дуже скромно, а про всякі дівочі штучки взагалі і мови не могло бути. Її аскетичний спосіб життя вражав Габріеля, а хід її думок лякав його. Він прекрасно розумів, що таким чином вона не стане на правильну дорогу, не знайде своє щастя і не врятує свою душу. І щоб хоч якось достукатися до неї, направити дівчину на істинний шлях, він став впливати на її підсвідомість. Габріель почав приходити в її сни неясними образами даючи підказки. Це було смутне далеке відчуття радості, світлої теплої радості, яка прагнула пробитися фонтаном з її душі, від чого їй хотілося плакати. Це були уривки музики, яка їй подобається, відчуття присутності поруч когось рідного, близького людини, яка любить тебе і ніколи не зрадить, ніколи не кине. Вона бачила уві сні усміхнені обличчя людей, вони говорили щось доброзичливе, звали її з собою. Ці фрагменти були такими світлими, але вони постійно вислизали. Уві сні її терзала туга за дружнім теплом, веселим сміхом та безтурботним життям.

Слухаючи її рівне дихання, Габріель сідав на край ліжка і гладив її по волоссю. Ці дотики відчувала тільки її душа і тоді їй ставало тепліше від тієї любові, що виходила від нього.

 «Я повинен їй допомогти. Повинен її врятувати», – як часто тепер він вимовляв ці слова невідступно слідуючи за Марією.

Ці ж слова він шепотів у неї за спиною, стоячи тут на скелі. Марія іноді приходила сюди, викроївши хвилинку для відпочинку. Напевно, її притягувала до себе ця річка, з таким неприступним та кам’янистим берегом, швидка, вируюча, непокірна. Вона нагадувала дівчині саме життя, яке так само неслося вперед, бурхливе, глибоке, з небезпечними порогами. І це життя проносилося повз неї. А вона самотньо дивиться на все з боку, відчуваючи себе такою тендітною і маленькою, стоячи на цій величезній скелі. Не те щоб вона себе жаліла, просто саме тут їй подобалося міркувати про свою долю.

Сьогодні вона прийшла сюди з двох причин: тому що давно не була тут, ще з осені, і тому що в її житті завершився черговий етап і їй необхідно було серйозно поміркувати над тим, що ж робити далі.

З дня смерті бабусі минуло п’ять років. Навіть страшно було повірити, що так швидко пролетіли роки. Промайнули, як в якомусь важкому гіпнотичному сні, без радості, без спілкування. І ось тепер на вулиці вигравала весна, вона отримала диплом економіста, таку довгоочікувану вищу освіту. І через стільки часу Марія вперше відчула, що пора щось міняти в житті.

«Я так хочу жити далі повним життям, бо вже зжила з себе це важке почуття провини і тепер мені потрібно хоч трохи радості, вона необхідна мені, як ковток свіжого повітря. Мені потрібно все змінити. Прошу, боже, якщо ти десь є, допоможи мені!» – подумала Марія, піднімаючи голову в синє небо.

І раптом вона різко повернулася, з подивом озираючись. Вона абсолютно чітко почула за своєю спиною тихо сказані їй слова: «Як же тобі можна допомогти, якщо ти сама не знаєш, чого ти хочеш. Іди до людей. Потрібно відкрити своє серце».

Габріель сам злякався того, як несподівано вона озирнулася на його слова. Спочатку він навіть не повірив тому, що Марія, нарешті, почула його. Але по її обличчю і гарячковим думкам, що пронеслися у неї в голові, він зрадів: «Нарешті! Мої зусилля не виявилися марними. Вона може мене чути!»

– Чи я божеволію, чи я справді почула чийсь шепіт. Але мені чомусь зовсім вже не страшно, ззаду нікого немає і мені все це здалося! – голосно промовила Марія, заспокоюючи себе, – Тому що хто тут ще може бути крім мене?

Але на цей раз Габріель промовчав, щоб не налякати її ще більше. Не все відразу. Як-небудь він спробує ще, головне, що вона зрозуміла, те, що він їй сказав.

Марія подивилася на годинник, зойкнула, і стала обережно спускатися вниз. У неї було рівно сорок хвилин до початку чергування в лікарні.

Квапливими кроками вона перетнула березовий гайок, а потім навпростець, зрізавши кут через поле, вийшла на дорогу. У цей час тут її повинен був підібрати маленький рейсовий приміський автобус.

Залишалося десь ще кілька хвилин, коли Марія вже спускалася по алеї до чорного входу лікарні. Вона майже бігла, тому й не звернула уваги на дівчину, яка пройшла повз неї в компанії чоловіка в білому халаті.

– Марусю? Маш, це ти?! – гукнув її такий знайомий голос.

Марія не витримала й зупинилася. Вона повільно повернулася до приголомшеної Ритки. Її голос вона б ні з ким не сплутала.

– Машуню! – Рита підійшла ближче, з цікавістю витріщаючись на неї. На обличчі подруги миготіли змішані почуття радості та здивування. – Як же давно ми не бачилися, Маш. Ти зовсім не змінилася. Як ти? – було видно, що подруга ледве стримала порив обійняти її.

– Привіт, – тихо промовила дівчина, насилу ковтаючи ком, який від хвилювання підступив до горла. Марія не знала куди подіти очі та сховати руки, які вже давно забули що таке манікюр. – Так, багато води утекло з тих пір. Шкода, але зараз немає часу поговорити з тобою, у мене чергування. Якщо я ще трохи затримаюся, мені влетить, тому вибач.

– Стривай, Маш. Ти що ось так і підеш? – промовила Рита з надією в голосі, запитально глянувши на неї, ледь не кинувшись за нею слідом.

– Мабуть, так, – відповіла Марія і посміхнулася, – Але якщо хочеш, приходь до мене в гості, сподіваюсь, не забула де я живу?

– А я ж прийду, ти мене знаєш. Ось завтра і з’явлюся, домовилися?

Марія кивнула їй на бігу, через хвилину зникнувши за дверима. Якщо чесно, вона дуже сумнівалася, що Ритка прийде, адже стільки років вони уникали одна одну, ні разу за цей час їхні дороги так і не перетиналися. Знаючи свою образливу подругу, можна було і не сподіватися на її візит. Але чомусь подруга не виходила у неї з голови. Весь час поки Марійка працювала вона знову і знову поверталася до думок про неї. Звичайно, Ритка змінилася, покращала, придбала лоск та впевненість в собі. Загалом – виглядала на всі сто.

«Так, не дарма у неї був такий здивований вигляд. Я у порівнянні з нею просто домашній тарган. Дивно, давно у мене не було цього почуття – насправді я дуже хочу, щоб вона прийшла», – думала вона, не в силах впоратися зі своїм збудженим станом після цієї зустрічі.

« Вона прийде. І я сподіваюся, розтермосить тебе», – посміхнувся про себе Габріель.

На наступний день, повернувшись увечері з контори додому розбита та втомлена після безсонної ночі в лікарні, Марія впала в крісло, розтираючи затерплі ноги:

– І навіщо мені прийшла в голову ідея купити ці нові туфлі! – сердито промовила вона сама собі, – Та ще й на підборах. Ні, завтра мене і під розстрілом ніхто не змусить надіти їх знову.

Її обвинувальний монолог на свою адресу перервав дзвінок у двері.

На її подив на порозі стояла Ритка з тортом в руках:

– Ага, я ж говорила, що обов’язково прийду! Привітик! – і вона як в старі часи весело чмокнула Марію в щоку.

– Ну, проходь. Я тільки з роботи, зараз поставлю чайник і побалакаємо.

– Робота, робота. У тебе такий втомлений вигляд, ніби ти вагони в нічну розвантажуєш. Так не можна, як загнана коняка. Ну ладно, розкажи мені по порядку як ти жила весь цей час? Вибач, що я без вступу, просто відверто хочеться скоріше дізнатися як же ти жила без мене всі ці роки. Я ж стільки раз намагалася прийти, подзвонити, але постійно щось заважало, щось зупиняло мене. А сьогодні я побачила в твоїх очах пожвавлення, ту колишню Машку і подумала, а чому б і ні, чому б нам не згадати стару дружбу.

– Дійсно, а чому б і ні, – задумливо промовила Марія, – Тільки знаєш, моя розповідь буде такою короткою і не цікавою, боюся, я тебе розчарую.

– Ну, це мені вирішувати, цікаво або нецікаво. Не відмовляйся, Машуня, я вже приготувалася. Ти поки розповідай, а я тортик поріжу.

– Та що там казати, перевелася тоді на заочний, влаштувалася в контору секретарем, а в вихідні підробляла санітаркою. Я власне і зараз працюю в цьому режимі. Ніяких розваг та особистого життя.

– Вмерти, ну ти даєш! – з жахом на обличчі, перебила її Рита.

– Просто я вже втягнулася, треба ж було хоч якось зводити кінці з кінцями. Але університет я все-таки закінчила, з червоним дипломом. І ось нещодавно для себе вирішила, що мені як дипломованому фахівцю потрібно щось міняти в житті.

– Не щось, а все, і як можна швидше, – промовила Ритка, сьорбаючи гарячий чай. – Це ти правильно вирішила. Тому що чесно тобі сказати ти себе загубила, не любиш ти себе, не плекаєш. Ніякої зачіски, ні манікюру, ні прикида. Ти ж гарненька, треба тільки правильно себе подати. Диплом є, зовнішністю бог не скривдив, можна і спробувати себе, де тепліше, в якій-небудь солідній фірмі або в банку.

– Хм, без досвіду роботи влаштуватися в солідну фірму нереально, – відповіла Марія, відламуючи виделкою шматок торта.

– Правильно, ну і фіг з нею, з цією фірмою! Я особисто дуже серйозно думаю над тим, що треба рвати кігті з цієї країни. У будь-якій цивілізованій державі, де поважають права людини можна домогтися набагато більшого, ніж в нашій зубожілій губернії.

– Ти це серйозно? Кинь, Ритуль, не жартуй так, і куди ж ти зібралася? – іронічно скривилася Марія.

– Абсолютно серйозно. В Америку! – гордо парирувала Рита.

– Куди?!! В Америку? Ага, ось де на нас чекають з розпростертими обіймами. Чим же тобі так батьківщина насолила?

– Ой, не знущайся! Я поділилася з тобою своєю найбільшою реальною мрією. Батьківщина! Я батьківщині не потрібна, так само як і ти, дипломований фахівець, таких фахівців у нас хоч греблю гати, а там головне добре прилаштуватися і не встигнеш отямитися, як справи швидко в гору підуть.

– Прилаштувати – це заміж вискочити, мабуть?

– Ну чому відразу заміж! Можна і заміж звичайно, але там хто працює – той їсть і досить непогано, на відміну від наших співвітчизників. Я вже зондую ґрунт з цього питання, а ти знаєш, що якщо я захочу, то свого доб’юся!

– Я вже не знаю, чи залишилася ти колишньою. Ти ж не хочеш розповісти мені як ти жила весь цей час.

– Як жила? Безтурботно пропалювала студентські роки, сидячи у мами з татом на шиї. Все це було не серйозно, по-дитячому чи що. Всі ці хлопчики, сльози, розставання. Серйозне життя починається зараз. Звичайно, я не скаржуся, увагою чоловіків я не обділена, але всі вони якісь нікчемні, не респектабельні. Адже я хочу впевнено дивитися в майбутнє, тому і поставила перед собою чітку мету виїхати за кордон. А зараз, щоправда, тимчасово працюю в одному тур агентстві, налагоджую контакт так би мовити зі своїм майбутнім, використовуючи сьогодення. Часу даремно не витрачаю на обділених земляків, позбавлених більшості чоловічих якостей. Буду чекати свого заморського принца.

– Не може бути, – похитала головою Марія, – А ти стаєш цинічною.

– Ні, просто я зрозуміла, що в цьому житті треба бути з кігтями і іклами, інакше затопчуть. Ось ти, яким ти уявляєш своє майбутнє?

– Смутним. Якось ще не визначилася з чого почати, – з цікавістю, дивлячись на подругу, відповіла Марія.

– А поїхали зі мною! Га? А чого ти головою хитаєш? – Рита нахилилася вперед і серйозно примружила свої сірі очі.

– Та ні, ти що. Ніколи не уявляла себе за кордоном, причому ще й так далеко. У мене бажання скромніші.

– Угу, от і будеш зі своїми скромними бажаннями жити на одну зарплату і мріяти про відпочинок біля моря років п’ять, відкладаючи на рахунок в банку свої кровні облиті потім заощадження. Я так не хочу! Жити, Маню, потрібно красиво, пафосно, тому що життя дається один раз і гробити свою молодість в курній конторі як ти я не можу.

– А обпектися не боїшся? Раптом мрії розіб’ються, і ти залишишся ні з чим?

– Якщо буду боятися, то так і станеться. Головне все серйозно і спокійно обдумати, зважити всі «за» і «проти», спланувати і в путь. Ризик, звичайно, є, але де його не буває, – Ритка відкинулася на спинку стільця і підкурила сигарету, – Ти подумай, Маш, чим ти ризикуєш? Хіба погано виїхати далеко-далеко, де тебе ніхто абсолютно не знає і почати життя з чистого аркуша, га? Та ще якщо реально там можна жити краще, повір мені, я кручусь в цій сфері.

– Заманливо, але виїхати в іншу країну, де живуть люди з абсолютно іншим менталітетом, говорять іншою мовою, де все інше, повітря, земля, навіть зірки на небі.

– Тобі цей менталітет і зірки в житті дуже допомагають? – Рита знову примружилася і пильно подивилася на Марію.

– Ні, а може і допомагають, тільки я цього не помічаю. Важко відразу зважитися, ось так круто змінювати свої життєві принципи.

– Ніхто тебе не квапить. День, два поміркуй, а потім поговоримо знову. Тобі взагалі, пробач звичайно, втрачати нічого і нікого, ти зовсім одна. Це мені доведеться залишити тут купу рідні, буду сумувати за ними, а вони за мною, і то мене це не зупиняє. Я мрію мати там свій затишний будиночок з садом та басейном, свою власну круту машину, забезпеченого чоловіка, їздити на відпочинок до океану, прогулятися Голлівудом, взяти особисто автограф у якої-небудь зірки. Хіба я багато хочу?

Марія важко зітхнула і задумалася, дивлячись у вікно:

– Може і не багато. Я подумаю, – тихо відповіла вона.

– Ось це вже інша розмова! Я відразу зрозуміла, що колишня Марійка в тобі повернулася, як тільки побачила. Мені тебе не вистачало. Хоч ми і сварилися раніше, але це забувається, залишається тільки загальне враження і воно в мене викликало ностальгію. Знаєш, у мене більше не було такої подруги як ти, не хочу здатися сентиментальною, але я дуже рада, що ми з тобою знову разом. Адже ми разом? – Рита часто закліпала зволоженими очима.

Марія посміхнулася і кивнула, обіймаючи подругу за плечі. Виявляється, пробачати так легко і радісно. На душі стає так спокійно, відразу хочеться дарувати комусь своє тепло, ділити з кимось щастя й горе.

Коли Рита пішла, Маша вперше за кілька років заснула з усмішкою на обличчі, загорнувшись у плед, і згорнувшись калачиком, як маленька дитина. І в цю ніч її не переслідували жахіття, не мучило звичне безсоння, вона спала тихо і спокійно.

 Габріель зітхнув з полегшенням і опустився на ліжко біля її ніг. Він задумливо спостерігав за її безтурботним сном і злегка посміхався. Попереду знову засвітилася надія. Він був такий щасливий, що Марія вже сама втомилася від свого сірого самотнього існування, похмурого та безрадісного, що злість не змогла підкорити собі її душу і можливо тепер вона вибереться з цієї прірви де розбилися її надій і спробує виправити свої помилки.

 Вона власне, особливо й не думала. Рішення прийшло саме собою. Саме сьогодні її начальник з технічного бюро скорботно повідомив усім, що їхню контору закривають, працівників скорочують всіх без винятку, а приміщення будуть здавати в оренду якомусь спортивному клубу. Людей розрахували в один день без будь-якої компенсації, видали, що було нараховано за відпрацьовані дні і все – йдіть на всі чотири сторони, а надумаєте судитися та згадувати якусь конституцію, то вам же дорожче буде. Так в один день Марія залишилася без роботи. І в лікарні залишатися санітаркою вже чомусь теж не хотілося. У неї раптом прокинулася повага до себе, не те щоб вона зневажала працю санітарки, просто Марія відчула в собі реальну упевненість, що вона може добитися більшого.

І тому, коли Ритка знову зайшла до неї в гості вона більше не вагалася.

– Привіт, Маш, щось ти сьогодні якась сумовита.

– З посади секретаря звільнили. З лікарні я розрахувалася сама і тепер не знаю, як зібрати свої думки до купи.

– Ну і? А як щодо моєї пропозиції? – Рита хитро підморгнула.

– Ти знаєш, по-моєму, я згодна.

– Ура! Я вірила, що ти розсудиш мудро! – вона почала тискати подругу в обіймах.

– Тільки я ще не зрозумію, як ти збираєшся провернути це безумство, Ритуль? Адже для виїзду за кордон потрібна віза?

– Я ж казала, що вивчила це питання. Все схвачено! Ми підпишемо контракт з американськими роботодавцями, причому не з липовими, а серйозними людьми, і поїдемо по робочій візі. Підпишемо контракт роки на два і будемо ловити удачу за хвіст.

– А що за роботодавці? Ким ми будемо там працювати? – Марія насторожено вдивлялася подрузі в очі, намагаючись інтуїтивно вгадати відповідь.

– Не бійся, не в публічному домі. Відразу звичайно пристойної роботи не отримаєш, доведеться попрацювати обслуговуючим персоналом, заслужити довіру, підучитися, але перспектива там велика, сама підеш зі мною і переконаєшся в цьому.

– Гаразд, до роботи мені не звикати, але мені все одно не ясно, невже ось так можна просто взяти та поїхати?

– Звичайно, не просто, потрібні гроші. На оформлення всіх документів в посольстві, на переліт. Але левову частку доведеться дати на лапу одному кмітливому ділку, який працює в цій фірмі з працевлаштування за кордон, для того, щоб з тисячі бажаючих, саме нас з тобою відібрали в групу, яка й отримає цю омріяну робочу візу. Зрозуміла тепер?

– І скільки потрібно грошей? – Марія завчасно опустилася в крісло, готуючись почути суму.

– Сім тисяч зелених, – незворушно відповіла Ритка.

– І ти думаєш, у мене є такі гроші? – видихнула Марія.

– Так. А ще з собою потрібно взяти тисяч п’ять на перший час, це мінімум, – не звертаючи уваги на питання сторопілої подруги сказала Ритка. – А гроші твої в нерухомості. Ти не береш до уваги свою квартиру?

– Продати квартиру?!! А якщо мене обдурять і я залишуся без грошей і на вулиці? Я не хочу так ризикувати, це нерозумно.

– Не обдурять, повір мені. А коли ти повернешся, то зможеш купити три таких квартири, а може ще й дачу з машиною на додачу. Напарник мого батька, виїхав туди три роки тому разом зі своєю дружиною. Між іншим, коли вони телефонують, то пищать від радості і додому повертатися не хочуть. Так що можеш не переживати, я теж продала все, що можна було, взяла в борг у родичів і нашкрябала потрібну суму. Вирішувати тобі. Тільки якщо надумаєш, не тягни, подзвони мені, днями я буду вже подавати запит.

– Добре, я ще трохи подумаю.

 Після того, як Рита пішла, Марія ще довго сиділа нерухомо в тому ж кріслі, посилено розмірковуючи: «Що за ситуація, і хочеться і колеться. Як же мені бути? Господи, знову дилема! Чому все навколо так заплутано? Ну, хто ж мені підкаже, яке рішення буде вірним, боже я більше не хочу себе карати!»

«Сумніви тільки терзають душу, роблячи людину слабкою. Потрібно або приймати, або ні. Спробувати варто» – вона знову почула слова, що промайнули у неї в голові чужою думкою. І знову їй здалося, що це виходило звідкись позаду неї, але на цей раз обертатися не стала, тому що чітко знала, що там нікого немає. Але ж вона абсолютно точно почула чиюсь думку, вимовлену пошепки. Страх, холодними кістлявими пальцями, залоскотав хребці: «Господи, я точно ненормальна! І говорити нікому не можна, а то мене не те, що за кордон, у двір випускати перестануть!»

Тому Марія встала та умилася у ванній крижаною водою, щоб відігнати всілякі примарні думки. Відразу відчувши себе легше, вона спокійно заварила собі чаю, не перестаючи думати про пропозицію Маргарити. Вона була привабливою і в той же час лякаючою, враховуючи, скільки різноманітних чуток, ходило навколо цієї роботи за кордоном. Одні були задоволені, інші з жахом негативно хитали головою. А рішення приймати все одно було потрібно.

На ранок вона вже знала відповідь. Сонна Ритка підняла слухавку:

– Алло, слухаю.

– Я згодна. Тільки моя умова бути присутньою при всіх переговорах та уважно вивчати папери, які ми будемо підписувати.

– За ради бога. Слухай, ти прямо як спецагент з національної безпеки. Я рада, Машуня, що ти згодна вирватися з цієї сірої маси. І ми разом з тобою поїдемо відкривати нашу Америку. Чорт забирай, Маш, я сьогодні ж займуся цим питанням впритул, а ти вирішуй проблему з продажу квартири. Можливо, гроші нам знадобляться вже через місяць, а може бути й раніше.

Охочі купити квартиру знайшлися відразу, це були якісь підозрілі типи кавказької національності. Вони, не торгуючись, внесли потрібну заставу і були готові почекати ще місяць, щоб вона встигла залагодити всі свої справи.

За цей час вони з Ритою майже кожен день кудись їздили. То оформляти закордонний паспорт, то відстоювати черги в посольстві, то годинами просиджували в фірмі, яка бралася працевлаштувати їх в Америці, то замовляли квитки на літак. І всюди, крім аеропорту, з’явитися до паперових бюрократів потрібно було не один раз. Що дівчатам навіть не вірилося, що цій паперовій тяганині коли-небудь прийде кінець. Але це диво таки нарешті сталося, папери були всі оформлені правильно, посольство дало добро на виїзд за кордон, контракт з американськими роботодавцями укладено юридично вірно, мабуть, хабар, як завжди зіграв свою роль. Виліт був призначений через кілька днів.

Квартира продана разом з меблями. Речі, які вона винесла з собою в декількох сумках, Ритка змусила її роздати сусідам і не ганьбитися. І в підсумку Марія залишилася з однією старенькою валізою того, від чого позбутися вона не мала права. Це були сімейні альбоми, дорогі їй дрібнички, які нагадували їй бабусю та батьків, цінні речі та книги. Але і їх доведеться залишити на зберігання у Риткиних батьків, де вона зараз і жила, разом з подругою. З собою вони збиралися взяти лише трохи. Нові, щойно куплені модні дорожні валізи були заповнені найнеобхіднішими дрібницями та одягом. Продукти брати з собою не дозволялося, тому можна сказати вони їхали майже порожніми.

Мама Рити, вже за день до вильоту почала тихо голосити, нервуючи цим і так схвильованих дівчат. Риткин батько заспокоював її, як міг, але сам часто навідувався на кухню накапати собі валер’янки.

Марія теж від нервового напруження, майже весь час дивилася у вікно і тремтіла, бо дуже складно було зважитися на такий рішучий крок. Ніч перед вильотом вони, звісно, не спали. Батьки подруги давали їм останні настанови.

– Мамо, не треба мені повторювати це тисячу разів! Я й так все прекрасно пам’ятаю, чого ти психуєш! – кип’ятилися Рита. – Можна подумати ми розлучаємося назавжди! Так, я буду дзвонити щосуботи, так, я буду, обережна і регулярно харчуватися. Ну, чого ти знову плачеш, мамо, там же теж люди живуть!

– Маргарито! – промовила з надривом, схлипуючи, Надія Семенівна, мама Рити, – Ти навіть не здогадуєшся, як страшно відпускати свою дитину до чорта на роги. Не бачити, не знати, що там з тобою відбувається. Ви ще такі молоді, такі наївні.

– Все, досить скиглити. Я вже не маленька, пора вже відпускати мене в доросле життя. Ти ж знаєш, мамо, рудим щастить, так що тобі нічого за мене боятися! – Рита героїчно видавила з себе посмішку.

– Ти за Марійкою теж доглядай. Сама її підбила на цю ідею, ось і повинна за неї відповідати, – промовив, зітхаючи, Сергій Іванович, Ритин тато, заспокійливо погладжуючи дружину по плечу.

– Я і сама в змозі за собою доглянути, дядько Сергію. Силою ж мене туди ніхто не тягне, сама вирішила – сама і розбиратися буду, – відповіла, посміхаючись, Марія.

– Ну, дасть бог, ми даремно так переживаємо. Все у вас дівчата вийде. Головне не розгубитися там, мову ви знаєте, якщо чого – наше посольство вам допоможе. Ще радіти будемо!

– Нарешті, тато, я чую від тебе розумні підбадьорливі слова! – Рита обійняла батька і дзвінко поцілувала його в щоку, – Мені ще заздрити всі будуть. А ви тут без мене даремно не надривайтеся! Я вас обох дуже люблю.

Марія відвернулася в сторону. Щось боляче вкололо її в серце при вигляді цієї сцени. На відміну від Рити, тут на неї чекати ніхто не буде, і сказати слів люблю на прощання – нікому. Мабуть відчувши її стан, Надія Семенівна підійшла та міцно її обійняла:

– Нічого, не переймайся, Марусю. Все у тебе буде добре, ми будемо за вас переживати та чекати вашого повернення. Все налагодитися, дорогенька.

В аеропорту вони вже попрощалися легко, без сліз та істерик. Надія Семенівна довго махала на прощання рукою, поки її можна було бачити.

Тільки вже в літаку, зручно влаштувавшись в кріслі, Марія зрозуміла всю серйозність їхніх намірів. Коли літак, розігнавшись по злітній смузі, набираючи швидкість, піднявся в небо – вона злякалася, по-справжньому злякалася свого вчинку, того, що ще не скоро їй доведеться почути рідну мову, повернутися додому: «У мене ж тепер і дому немає! Куди мені повертатися і навіщо? Я лечу в Америку, а таке відчуття, ніби я лечу в космос, в чорну діру і не знаю, що на мене там чекає, і чи повернуся я звідти взагалі!».

– Тепер я знаю, що відчували нещасні собаки, коли їх посилали для дослідів в космос! – промовила вона, звертаючись до Рити, і ще більше втиснулася в крісло.

– Що вони могли відчувати крім страху?!

– Ось-ось, і я про те ж.

– Маш, чого ти панікуєш? Я ось, наприклад, ні краплі не боюсь. Я вірю, що на нас там чекає удача, ми, нарешті, відчуємо себе білими людьми. Це ж така пригода! Краще було б сидіти в курному офісі і з тугою дивитися у вікно? Ні, негайно викинь з голови всі ці дурниці і з оптимізмом дивися вперед! – Рита похитала рудими кучерями та гордо підкинула підборіддя. Марія навіть посміхнулася, дивлячись на неї. Все-таки оптимізм її подруги був заразливий, і чим далі вони летіли від рідної землі, тим страхи поступово зменшувалися, залишалося лише нетерпіння скоріше побачити все те, що на них чекає там – за обрієм.

 -Ну, і що ж ти мені можеш розповісти про Нью-Йорк? – запитала Марія, озираючись на всі боки, коли вони благополучно покинули борт літака та пройшли митний контроль.

– Ох, ну хто ж, як ні я про це стільки знає. Все-таки я трохи працювала в тур агентстві і зібрала про Штати достатньо інформації.

– Гаразд, я заздрю, то можна мені, як подрузі зробити короткий екскурс тільки не по всій країні, а зокрема про це місто?

– Ну, Нью-Йорк, – тоном гіда почала Ритка, – Це один з найбільших багатонаціональних міст нашої планети. Тут можна зустріти людей з різним кольором шкіри і почути мови з усіх куточків землі. Він розташований в північній частині американського континенту і стоїть на декількох островах і частково на материку біля берегів Атлантичного океану. Нью-Йорк – найбільший в світі фінансовий і торговий центр. Він ділитися на п’ять районів: Мангеттен, Бруклін, Квінс, Бронкс та Річмонд. Головна частина міста – Мангеттен; це центр ділового життя, тут в 1971-74 роках були споруджені …

– Все, спасибі досить, ти трохи захопилася, Ритуль, це я і без тебе добре знаю. Мене турбує, чому нас досі ніхто не зустрів? – Марія постійно крутила головою, в надії побачити таблички з їхніми іменами.

– Нічого страшного. Ще можна трохи почекати. І ось ще що – тут нас зватимуть трохи інакше. Розумієш, їм важко буде вимовляти наші імена так, як вони звучать, вони все одно перероблять їх на свій манер. Тому, ти будеш – Марі, а я буду – Марго!

– О, боже! Марго! А можна я буду називати тебе Маргоша?

– Не смійся, Мань, я ж серйозно!

– А, бачу, он іде абсолютно позбавлений смаку мужик в безглуздій сорочці і несе в руках якусь табличку. Ти бачиш, що там написано?

– Марія Мілевич і Маргарита Прудковська? – запитав чоловік російською, звертаючись до них.

– Так, це ми. Дивно, що ви нас так безпомилково визначили, – кивнула Рита.

– Це було не важко. Наших тут видно за кілометр, особливо спочатку, по їхнім розгубленим пикам та характерній зовнішності.

– Ви росіянин чи українець? – Марія підозріло розглядала чоловіка.

– Я з Мурманська, працюю тут вже кілька років, безпосередньо в самій фірмі з працевлаштування. Розподіляю прибулих, спілкуюся з ними від імені роботодавців, адже багато тих, що приїхали сюди не знають англійської. Мене звати Олег.

– Ну, у нас проблем з мовою немає, ми вчили її зі школи і знаємо англійську на відмінно! – Рита зміряла Олега поглядом сповненим власної гідності.

– Вчили вони! Вчити, дівчата, це одне, а розмовна мова американців – це зовсім інше. Вони не будуть балакати з вами чітко та по складах, очікуючи поки ви звикнете. Моя машина на стоянці, ходімо, час не чекає.

Він кивнув дівчатам слідувати за ним і швидко попрямував до виходу.

– Впізнаю слов’янських мужиків! – бубоніла Ритка собі під ніс, тягнучи за собою свою валізу. – Папуга лисий в гавайській сорочці! Хоч би допоміг речі донести!

 Нью-Йорк постав перед ними незліченними потоками машин, пішоходами з різним кольором шкіри, що снували туди-сюди, і знаменитими хмарочосами. Звичайно, толком розглянути місто з вікна машини їм поки що не вдалося, але вже була відчутна колосальна різниця між цим світом і тим, який вони залишили.

– Значить так, – повідомив Олег. – Жити ви будете в тризірковому готелі на околиці Бронкса. Це щось на зразок багатонаціонального гуртожитку для таких же працівників, як і ви, яких працевлаштовує наша фірма. За проживання ви зобов’язані платити зі своїх доходів господареві готелю за схемою, яка вам найбільше підійде. Харчуватися ви теж будете самостійно. Що ж стосується роботи. Є кілька варіантів. Через те, що ви у нас новенькі, ми вас ще не перевірили, знаємо погано, тому вам поки пропонуються самі незатребувані та низькооплачувані посади. З часом, зрозуміло, коли ви добре себе зарекомендуєте, вам будуть надані більш цікаві вакансії. Що ж ми маємо: посудомийки, швачки, доглядальниці в клініці для тяжкохворих, покоївки, обслуговуючий персонал, офіціантки та робочі в кондитерський цех. Ось, мабуть, і все.

– Так, небагато, – промовила Ритка, невдоволено закусивши губу. – Одне можна сказати краще за інше. Олежику, а можна вас на хвилинку?

Тут Ритка спритно підхопила їхнього нового знайомого під руку і потягла в сторону. Марія помітила, як вона там обережно сунула в кишеню його строкатої сорочки кілька зелених купюр і щось гаряче зашепотіла, активно жестикулюючи руками. Через хвилину Олег здався під її натиском, і задоволено посміхаючись, вони повернулися на місце.

– Оскільки ви дівчата симпатичні, я, звичайно ж, можу вам підказати найкращий варіант.

– Якщо ви маєте на увазі бордель, то можете не напружуватися, – відрізала Марія.

– Та ні, Мань, Олег порадить, як нам тут найкраще та вигідніше влаштуватися. Ну, що нам вибрати з наявного і не прогадати.

– Саме борделями займаються інші фірми, – злегка надувши ображено, губи промовив Олег. – Я раджу вам влаштуватися покоївками. Це досить відомий готель. Там зупиняються багаті люди, відповідно і чайові будуть солідні. Трудитися, звичайно, доведеться всюди, але це найприйнятніший і найбільш вигідний варіант. Оплата праці в запропонованому списку скрізь однакова, вибирати вам, але п’ятизірковий готель в центрі Нью-Йорка куди краще.

– Що скажеш, Маш? Давай погоджуватися! У цьому готелі можна зустріти пристойного чоловіка і круто змінити своє життя. Це наш шанс.

– Це самий останній шанс, на який я зможу зважитися. Там все одно доведеться гарувати, а не полювати на багатих чоловіків. Не знаю, всі ці фартушки уніформи з білими рюшами, примхливі постояльці. Мені це чомусь не подобається! Ну не моє це, Рито, розумієш? Олеже, а можна докладніше про обслуговуючий персонал?

– В один із офісів великого холдингу потрібні банальні прибиральниці.

– О, це мені вже знайоме! – важко зітхнула Марія, – Я вибираю це.

– Маш, ти розумом рушила?! Ми ж повинні бути разом, а я не хочу бути прибиральницею!

– А я не хочу бути покоївкою. Мене в душі щось не пускає. Я не зможу переступити це почуття.

– Еге ж, ходити з сміттєвими пакетами в гумових рукавичках та в синій мішкуватій уніформі куди романтичніше! – Ритка розлютилася і ображено відвернулася.

– Не гнівайся, Марго, я вже вирішила. Ми й так будемо разом жити в тому тризірковому гуртожитку, – м’яко промовила Марія.

– І в одній кімнаті, – уточнив Олег.

– Ось бачиш і в одній кімнаті, і всі вихідні будуть наші. Давай заспокоїмося і підпишемо, врешті-решт, контракт, бо я так втомилася, що капець, – Марія опустилася в крісло і вичікувально подивилася на подругу.

– Гаразд, – знизала плечима Рита, – Бачить бог, я хотіла тобі як краще, потім не скаржся.

Часу для відпочинку та адаптації їм надали рівно до завтрашнього ранку. Бізнес, є бізнес і у американців він стоїть на першому місці, така кон’єктура ринку виживання в діловому світі. Хоч місто і заманливо вабило неоновими вогнями, сил вистачило всього лише на те, що б роздягнутися та нарешті розтягнутися на майже зручному ліжку. Як і сказав Олег, їм виділили двомісний номер зі зручностями на поверсі, галасливими сусідами та підозрілим шелестінням в кутку. Але цього вечора такі дрібниці хвилювали їх найменше, єдиним бажанням було виспатися. Коли Рита вимкнула світло, Марія почала крутитися і сон як рукою зняло. Ще хвилину тому очі непростимо злипалися, але в темряві раптом прокинулися страхи, що дрімали в душі. Страх перед завтрашнім днем в цьому по-справжньому чужому для них світі. Марія задумливо дивилася в єдине вікно, через яке пробивалося світло рекламних вивісок і темними кутами виступали обриси сусідніх будівель.

«Я ніколи не звикну і завжди і постійно я буду відчувати себе тут чужою. Може бути, я сама остання боягузка в цьому світі, але мені вже так хочеться додому! Хто підкаже та захистить? Ритка? Вона буде боротися з власними амбіціями і хоч би їй вистачило сил подбати про себе. Я знову і всюди сама», – Маша зітхнула і перевернулася на інший бік.

 «Людина ніколи не буває самотньою. За нею слідує той, хто зобов’язаний дбайливо та з любов’ю зберігати його душу. Навіть мандрівник одинак, який йде по сплячому місту має свою тінь, і бедуїн, який бреде пустелею також супроводжується тінню. Та ж сама тінь нудитися разом з ув’язненим в камері або стоїть за спиною капітана, який веде свій корабель крізь шторм. Обриси тіні приховують таємницю супроводу і від діл твоїх залежить сила твого хранителя», – це промайнуло в її голові абсолютно неконтрольованим потоком думок.

Марія навіть на мить перестала дихати. Так моторошно знову було відчути чиюсь присутність поруч. Але сьогодні вона була впевнена, що це не божевілля, що хтось незримий дійсно стоїть за її спиною: «Боже мій, хто це? Я й так налякана до смерті, ще й це!»

«Не треба лякатися. Я оберігаю тебе, часом навіть від тебе самої. І ти ніколи не була одна, тому що я відданий тобі і ні за що не заподію шкоди», – відповів ласкавий голос Габріеля.

«Ти … янгол?», – вона подумки запитала і сама не повірила, що здатна розмовляти з чимось нереальним.

«Так називають нас люди, але у них про нас зовсім смішні уявлення», – Габріель замовк. Він і так сказав їй занадто багато. Він знав, що зараз вона засне, а завтра їхня розмова здасться їй таємничим сном, який все-таки вселить в неї впевненість, що вона не зовсім самотня в цьому світі.

І справді, вранці Марія прокинулася відпочила, повна сил і великої частки оптимізму. На хвилину вона замислилася про те, що за дивний сон наснився їй вночі, і від цього спогаду її огорнуло приємним спокоєм та радістю.

Через годину, вона вже повністю забула і про сон, і про відпочинок. Олег привіз її до чорного входу якогось хмарочосу, де знаходився офіс того самого холдингу і передав її на піклування солідному темношкірому чоловікові, який зустрів їх в таку рань. Той мовчки оглянув наче оцінюючи та мовчки відчинив перед нею двері. Марія бігла за ним по п’ятах, подумки прокручуючи в голові зворотну дорогу додому, бо Олег заявив їй, що він не зобов’язаний катати працівників туди сюди. Їм надавалося абсолютно самостійне життя, за яке вони самі були відповідальні. Працюй по суті, де хочеш, тільки перераховуй певну суму від своїх доходів на рахунок фірми з працевлаштування і тоді твоєму перебуванню в Штатах, якщо ти, звичайно, не порушуєш закони, нічого не загрожуватиме.

– Я головний менеджер з обслуговуючого персоналу. Ви будете підкорятися мені і безпосередньо моєму босові, – нарешті вимовив огрядний темношкірий чолов’яга у своєму маленькому кабінеті, звертаючись до Марії трохи зверхньо, – Мене звуть Джонатан Агасі. Якщо ви будете бездоганно та беззаперечно виконувати свої обов’язки, проявляючи працьовитість та вірність нашій фірмі – тоді ви заслужите повагу та заохочення. Ваш робочий день, як і мій, починається дуже рано, тому що до приходу працівників та керівництва необхідно навести повний порядок, щоб забезпечити людям нормальний робочий графік. Я даю розпорядження – ви їх виконуєте. Ваш поверх – п’ятий, сьогодні я подивлюся, на що ви здатні.

Марія влізла в виданий їй синій комбінезон, взяла таку ж синю бейсболку і чомусь жовті гумові рукавички. Через одне плече вона перекинула сумку з різноманітними серветками та поліруючими аерозолями, а через інше – ввірений їй миючий пилосос. По дорозі Джонатан швидко і коротко розповів їй, як користуватися всіма цими допоміжними засобами і який обсяг роботи їй належить зробити.

– Після того як закінчите, спустіться вниз. Поруч з моїм кабінетом знаходиться приміщення для прибиральників, там ви будете чекати моїх подальших розпоряджень.

Марія не вірячи своїм очам, обвела поглядом ті численні двері кабінетів, які вона мала прибрати. До початку робочого дня залишалося дві години. Значить, на кожен кабінет їй необхідно витратити по п’ятнадцять хвилин. Вона опустила розгублений погляд на диво техніки – пузатий миючий пилосос. Їй не вистачило мужності зізнатися Джонатану, що насправді вона ніколи не користувалася такою ось штукою, бо на батьківщині її колеги по праці прибираються максимум звичайними пилососами, а так в основному віник, швабра та ганчірка. Марія похитала головою, зібрала пилосос в бойову готовність і сміливо відчинила двері першого кабінету. Виявилося, укладатися у відведений час було не так то просто. Працювати пилососом насправді було легко і приємно, більше часу забирав пил на всіх гладких поверхнях та збір сміття з усіх кошиків, які стояли біля кожного столу. Їй дуже хотілося зробити свою роботу ідеально, тому, ледве вклавшись згодом, вона вже порядком втомлена, штовхнула двері до приміщення з написом «office – cleaner», тягнучи за собою сумку, пилосос і пакети зі сміттям. Мабуть, з обслуговуючого персоналу, вона зайшла туди найостаннішою, так як там вже тіснилося багацько людей. Деякі з них без особливої цікавості подивилися в її бік, а деякі взагалі не звернули на неї ніякої уваги. Тільки одна з жінок, років сорока, кивнула їй головою в бік ще одних дверей, але, помітивши, що дівчина не розуміє, навіщо їй треба туди йти – мовила російською:

– Туди потрібно викинути сміттєві пакети. Потім ми завантажимо їх на машину, яка, до речі, буде вже через десять хвилин. Ти звідки?

– Житомир, це в Україні.

– Так і я українка, з Чернігова. Звуть Світлана. Посидь трохи, оговтайся. У перший день завжди важко. Як тебе звуть, юне створіння?

– Марія. А ви давно тут? – вмостилася вона поруч з нею на стілець.

– Так, вже скоро рік буде, втягнулася.

– Рік? Але нам сказали, що з часом можна підшукати кращу роботу, піднятися по кар’єрних сходах та заробити непоганий капітал.

– Обіцяти вони мастаки, тільки взяти з них нічого. Контракт підписаний саме на цей вид діяльності, а без освіти, яку, до речі, тут потрібно отримати, бо нашу вони не визнають. Без освіти ти тут ніхто. Дешева робоча сила. Білі негри. Так що, дівчинко, якщо не трапиться дива, доведеться тобі працювати тут весь контрактний термін. Ти наскільки сюди приїхала?

– На два роки, – задумливо відповіла Марія, дивлячись собі під ноги. В дива вона вже давно вірити перестала.

– Підемо, познайомлю тебе з іншими, – Світлана піднялася зі свого місця і підвела дівчину до групки людей, які собі стояли окремо та тихенько розмовляли. Серед них були корейці, румуни, молдавани та поляки. Переважно жінки. З чоловіків був тільки кореєць Чьжоу і молдаванин Микола.

Марія викинула, нарешті, те нещасне сміття і знову підсіла до Світлани:

– А самі ви задоволені тим, що опинилися тут? – запитала вона жінку, яка була поки єдиною, хто згоден був з нею спілкуватися.

– Та не дуже. Що я тут бачу? Роботу, роботу і ще раз роботу. У ті єдині вихідні відлежуюся, набираючись сил. Вже не хочеться ні розваг, ні до океану, нічого. Тільки одне – скоріше повернутися додому. Може, у інших інакше, а у мене так. Тут кожен сам за себе, відокремлено. А найголовніше, але це тобі більше треба дивитися, ти молода – американські закони захищають тут тільки американців. І якщо не дай боже з тобою що-небудь станеться, образить хто або як – нічого не доведеш, нічого не доб’єшся!

Час не перепочинок головний менеджер Джонатан Агасі відпустив їм всього десять хвилин і то  Світлана помітила, що такого не бувало вже давненько. Наступні кілька годин Марія, як і інші, працювала без перепочинку.

Повертатися назад до свого готелю вона розсудливо вирішила на таксі, щоб не ризикувати зайвий раз і не виглядати нерозумно, чіпляючись до перехожих з розпитуваннями про те, як дістатися в потрібний район. Хоча вона абсолютно була впевнена, що з часом розбереться, як можна самостійно добиратися до місця роботи на громадському транспорті.

– Ну як, Маргоша, ти вже відчула себе білою людиною? – Марія зустріла подругу своїм питанням прямо з порога.

– Ти що знущаєшся?! А я і не казала, що буде легко. Просто птах удачі ще не пролітав повз мене. Але ти, Марусю, не сумнівайся, тільки я побачу цього птаха – вже не відпущу. Головне з оптимізмом дивитися в майбутнє і тоді мені обов’язково пощастить! Пані Фортуна скигліїв не любить! Може, сходимо куди-небудь, час ще не пізній?

Марія сердито пирхнула, визирнувши з ванної кімнати:

– Тепер вже ти знущаєшся! Я ледве на ногах стою. По дорозі я зжувала якийсь хот-дог і тепер тільки душ та спати. Це все, що мені зараз треба.

– А сама я йти трохи боюся. Гаразд, дочекаємося вихідного, трудоголіки адже теж повинні відпочивати. Знаєш, у мене вже з’явився залицяльник. Молодший адміністратор, ось так-то! Молодий темношкірий американець, звуть Стівен, просто душка.

– Але, як я розумію, він не твоя птаха удачі, – засміялася Марія.

– Смійся, смійся. Цей ні, але все починається з малого. Я тільки шкодую, що ти дурненька не захотіла піти зі мною працювати покоївкою. Ось я – сьогодні навіть не втомилася. Головне особливо не напружуватися як ти, а просто старанно вдавати, що працюєш.

– Я так не вмію, але якщо так буде тривати щодня, цілих два роки, навіть не знаю, що від мене залишиться. Напевно, коли ми повернемося додому, я прийму це як повернення до раю. Тут люди такі замкнуті, все собі на умі, байдужі, їх найбільше цікавлять бізнес та гроші. У американців навіть вираз обличчя відрізняється, очі інші, порожні якісь, – Марія знизала плечима і кинула мокрий рушник на стілець.

– Всього день пропрацювала, а тебе вже ностальгія мучить. Лягай спати, патріотка своїй батьківщини, додому все одно не скоро, звикай, – збиваючи подушку, пробурчала Рита.

Марія помітила, що коли крутишся як білка в колесі, робочий тиждень пролітає швидко, не встиг наступити понеділок, як вже закінчувалася п’ятниця. Поступово вони знайомилися з містом, з людьми, з якими працювали. А через місяць Марія вже знала всі навколишні вулички біля їхнього тимчасового будинку, а також вона вивчила центр, де знаходився офіс її фірми. У робочий графік теж довелося втягнутися і Джонатан довіряв їй все більше і більше. Команда обслуговуючого персоналу холдингу вже не так холодно ставилася до новенької і потихеньку Марія дізнавалася цих людей з різних сторін їхнього характеру. Світлана взяла над нею шефство з перших днів, а Чьжоу був великим жартівником, Микола багато філософствував, а Віра та Катаріна обожнювали пліткувати.

День п’ятнадцятого серпня нічим не повинен був відрізнятися від інших днів. Підйом о п’ятій ранку, на роботі рівно о шостій, невелика обідня перерва і о сьомій вечора вона повинна була бути вже вдома.

– Марі, – Джонатан зустрів її в коридорі, – Зараз піднімемося на гору, в кабінет боса, наведеш там порядок. Ти знаєш, все повинно бути ідеально, хоча, що тобі нагадувати, поки що ти все робила на відмінно.

Дівчина згідно кивнула, і спритно підхопивши своє нехитре спорядження, піднялася на ліфті на двадцять перший поверх. Вона зрозуміла, що старий Джонатан надав їй щось на зразок великої честі, довіривши прибрати офіс самого боса. Самого його вона ніколи не бачила, як ніколи ще не піднімалася до його кабінету. Звичайно, коли вона увійшла туди, то відразу зрозуміла, що ця людина звикла жити в розкоші. Шикарні шкіряні крісла, найсучасніші офісні меблі, на стінах репродукції картин да Вінчі. Але найбільше Марії сподобався величезний акваріум з десятком екзотичних риб. Риби плавали так поважно і задумливо, похитуючи своїми строкатими плавниками, що важко було відвести очі. «Напевно, наслідують своєму господареві», – посміхаючись, подумала Марія. Незважаючи на те, що тут вона працювала вже чотири тижні, про боса знала дуже мало. Знала, що його ім’я Алекс Фаррел дуже відоме в світі бізнесу, що він дуже жорсткий керівник, і що він дуже-дуже багатий.

Навівши, як їй здавалося ідеальну чистоту і в кабінеті, і в конференц-залі, і в кімнаті відпочинку, Марія тихо причинила двері в це святилище та спустилася вниз. І все було б нічого. Джонатан перевірив і залишився задоволений, але через п’ять годин, він буквально прибіг до виставкового залу, де вона прибирала разом зі Світланою, і почав трясти її за плечі. Марія ніколи не думала, що темношкірі можуть бліднути, вірніше сіріти. На головному менеджерові не було обличчя:

– Марі, що ти наробила?! Нас всіх звільнять або відправлять до в’язниці за промислове шпигунство! – Джонатан шалено заметушився навколо неї.

– Що трапилося? Я нічого не розумію!

– Після того як ти прибрала у боса – у нього пропали важливі папери! Він звинувачує в цьому мене або тебе, я не знаю кого більше, він страшенно лютує. Підемо, ти все йому поясниш, – і він потягнув її за руку слідом за собою. Чим ближче вони підходили до кабінету пана Фаррела, тим більш наляканими здавалися люди навколо.

Джонатан затягнув її до кабінету, виштовхнувши на середину, а сам залишився тупцювати біля дверей.

– Містере Фаррел, ця дівчина прибирала у вас в кабінеті сьогодні вранці, – промекав він слабким голосом.

Марія з завмиранням серця дивилася на крісло з високою і широкою спинкою, яке повільно розверталося до неї. Фаррел повернувся до столу, і тепер Марія побачила того, хто залякав весь офіс. Це був ще молодий чоловік, років тридцяти – тридцяти п’яти. Воріт його сорочки був розстебнутий, рукава закачані по лікоть, а краватка, вартістю всього її місячного заробітку, була недбало закинута за плече. У його зеленуватих очах світилася відверта лють, від чого вони здавалися ще зловіснішими. Темні брови сердито зійшлися на переніссі, а на вилицях нетерпляче грали жовна.

– Де папери? – холодно процідив він голосом, від якого вона мимоволі стиснулася.

– Папери? Я не знаю, про які папери йдеться, – Марія щосили намагалася зберегти самовладання.

Вперте обличчя Фаррела спотворилося страшною гримасою:

– Не потрібно ламати комедію! Мені чхати на ваші виправдання, мене не хвилює, хто вас послав, мені терміново потрібні папери, які ви взяли з мого столу!

– Ніяких паперів не було. Я витерла пил, пропилососила і все. Я не брала ніяких паперів!

– Ви даремно витрачаєте мій дорогоцінний час. Давайте так, я заплачу вам більше, ніж мої конкуренти і ви повернете папери. І тоді я просто вас звільню і не стану доводити справу до суду.

Марія відчула, як її починає трясти та нудити від страху.

– Але, сер, паперів у мене немає! Я не розумію, про що ви говорите!

– Джонатане! У мій кабінет заходив хто-небудь ще?

– Ні, сер, крім Марі нікого.

– Ось бачите, Марі, крім вас взяти їх ніхто не міг. Я починаю втрачати терпіння, – вже прошипів Фаррел, – Папери або вами займуться агенти служби безпеки!!!

– Я не брала, – прошепотіла Марія.

– Будь я проклятий! – він різко піднявся зі свого місця, скрегочучи зубами, і обперся обома руками об стіл, – Джонатане, передайте цю дівчину нашому детективу, нехай він витрусить з неї всю душу! Забирайтеся геть! Я більше не хочу її тут бачити!

І вони майже пулею вилетіли до коридору. Марія була бліда як полотно, а літній менеджер нервово стирав холодний піт з чола. Він уважно подивився в її великі від страху очі і його багаторічний досвід підказав йому, що вона дійсно не брала ці чортові папери.

– Марі, ти виносила сміттєвий пакет з його кабінету?

– Так. Я не брала ніяких паперів! Їх там взагалі не було! – сказала вона тремтячим голосом.

Прямуючи впевненою ходою, вийшовши з ліфта, до них підійшов Френк Бішон, відставний поліцейський, який наразі обіймав посаду начальника безпеки фірми Алекса Фаррела.

– Може бути, ви поясните мені, що тут сталося? Бос в гніві. Він наказав допитати дівчину з пристрастю та здати її копам.

– Не поспішай, Френку, – Джонатан знову витер дрібні намистинки поту.- Повір моєму чуттю, вона не брала папери. Щось тут не так.

– Жертва вже все одно обрана і нею, на жаль, стала Марі. Я вважаю, всі підозри падають на неї. Цим росіянам, чи хто вона там, вірити не можна, дівчина може обвести нас навколо пальця, так само довірливо дивлячись своїми блакитними очима. Так, Марі? – жорстко промовив Бішон.

– Я вже тисячу разів повторювала, що не брала ці чортові папери! Навіщо мені вони?

– Ну, хіба мало навіщо. Знаєте скільки ворогів у містера Фаррела, можливо його конкуренти вкотре затіяли брудну гру та підіслали вас. Вам відомо як суворо карається в нашій країні шпигунство?

У Марії підігнулися коліна, і вона мимоволі притулилася до стіни. Ця безглузда ситуація загнала її в глухий кут і вона розуміла, що якщо Алекс Фаррел захоче запроторити її до в’язниці, допомогти їй ніхто не зможе. Вона заплющила очі і почала благати, звертаючись в нікуди, з надією на диво.

– Ви що зовсім тупий або у вас тут у всіх капітальна неврастенія? Як ви не можете мене зрозуміти, почуйте мене – я не брала папери, я взагалі їх в очі не бачила! Богом клянусь, не брала! – раптом вигукнула вона.

________________________

Щиро дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет 

 З повагою, Лаванда Різ! 

Відгуки,Коментарі
читачів

Людмила

Дуже! Дуже- дуже класна книга! Надихає, враження від неї неймовірні. Змушує задуматися, і в той же час дарує надію на спасіння душі. Адже помиляються всі, всі роблять вчинки, за які треба нести хрест. І боротьба світла і тіні вічна! Хто переможе?! Той, кого підтримують!
Дякую Вам!!!

Kv Kv

Боже, книга неймовірна, виплакала море сліз, але задоволення від книги отрималаначе виграла мільйон . Безперечно авторка неперевершено талановита та наче наркотик, абсолютно безпечний і навіть рекомендований, бо від читання книг просто кайфуєш, швидко привикаєш і вже відмовитися несила ;))))))))))))))))

Світлана Герасимчук

Лаванда за вашими книгами можна фільми знімати, вони несуть в собі посил, розуміння що все в нашому житті має причинно-наслідковий зв’язок. Наші вчинки пишить нашу долю. Дуже дякую Вам , згадалися деякі моменти про присутність чого вищого.

Shopping Basket