Лютер

Дивна суміш жаху та жалю застигла в очах жінки, яка вдивлялася з цим змішаним почуттям в заснуле дитя.

– Так ти допоможеш мені, Джойс? – втомлено поцікавився помітно змарнілий і нібито навіть постарілий на добрий десяток років, по суті ще молодий чоловік, з надією поглянувши на свою старшу сестру.

– Я … я не знаю, Стене, – вимовила вона. – Начебто це мій племінник, але воно …

– Джойс! – вкотре, з тією ж приреченістю вигукнув Стен, кривлячись наче від болю. – Він мій син. Наш з Еббі. Так … він незвичайний, не такий як усі діти  його віку, тому іноді він так лякає. Я вже пояснював …

– А якщо все ж лікарю показати? Або може в цього малого таки демон вселився? – злякано прошепотіла Джойс, перехрестившись.

– Лікарі?! Священики?! Що за нісенітниця?! Джойс, це все не те! Ми виховаємо його і навчимо контролювати себе. У нас усе вийде, якщо ти допоможеш мені.

– А я казала тобі, Стене, що ці твої заняття отою чортівнею, це твоє захоплення аномаліями або як ти там їх називав – накличе біду! І це тільки твоя провина, що цією дитиною наче диявол керує!

– Це мій син! – твердо сказав чоловік. – Пізно проклинати себе за помилки, я і так покараний смертю дружини. Я тебе в останній раз питаю – ти допоможеш мені виховувати Лютера?

Джойс важко зітхнула, ще раз уважно подивившись на сплячого малюка, на перший погляд такого милого й безтурботного.

– Як я можу тебе покинути, Стене, – нарешті, пробурмотіла вона. – У мене крім тебе більше нікого немає. Сподіваюся, ти не помиляєшся.

***

Хлопчик, років десяти, стоячи на колінах, видавав моторошні, майже не людські крики, які здавалося, рвалися у нього звідкись із утроби. Кожного разу від цих звуків у тітоньки Джойс на голові волосся ставало дибки і вона, холодіючи від жаху, зачинялася у своїй кімнаті, подумки уявляючи собі його обличчя. Перекошене, бліде, зовсім не дитяче, яке змушувало так спотворюватися його незрозуміла люта суть. Його очі чорніли, немов на тебе звернула погляд сама тьма. У такі моменти з ним поки ще міг справлятися тільки його батько. 

Нарешті почулися кроки, які квапливо злетіли вгору.

– Лютере, слухай мій голос! Слухай мій голос, сину! Я тут! Ти сильний, ти впораєшся! Пам’ятай про межу. Маяк завжди можна побачити, навіть в цій темряві. Тримайся поки за мене. Я не кину тебе, хлопчику мій. Я люблю тебе, Лютере!

Почувши батька, хлопчик згорбився і здригнувся над тілом мертвої собаки. І батько заговорив знову, але вже спокійніше.

– Тримайся за спогади, Лютере. Це мине. Ми поховаємо Бакса, він був добрим псом, вірним, але собачий вік короткий. Ти обов’язково знайдеш маяк знову.

– Мені більше ніхто не потрібен , – заскиглив хлопчик, трохи заспокоєний голосом батька. – Іграшки ламаються, а живі маяки можуть вмирати так само, як Бакс. Бакс був моїм другом! У мене більше не буде такого ж!

– Точно такого ж ні. Але будуть інші. Обов’язково будуть. Ти ж знаєш, знайти для тебе маяк – це твоя життєва необхідність. Через місяць ти підеш до школи. Я вже все вирішив остаточно, час вже покінчити з цими заняттями на дому. Тобі потрібно спілкуватися з такими ж дітьми, як і ти, з хлопцями і дівчатами. Але щоб не зірватися за грань і нікому не нашкодити – тобі потрібно відшукати новий маяк.

– Такими ж дітьми, як і я? – з недитячим сарказмом скривився хлопчик. – Я один такий виродок в своєму роді і ти знаєш! Все, я втомився, – вже спокійно, скоріше навіть байдуже сказав Лютер, піднімаючись на ноги. Скуто, немов робот він підійшов до свого ліжка і ліг на спину, витягнувши руки вздовж тіла. Його очі придбали свій природний вигляд, але погляд дитини залишався порожнім, дивлячись кудись в нікуди.

Вони знову взяли верх над його таємничою душею, переживши черговий напад. Стен полегшено зітхнув. Підняв бездиханне тіло старого пса і вийшов в коридор, щільно причинивши за собою двері.

– Ти думаєш, це безпечно? – недовірливо пробурчала Джойс, дочекавшись, поки Стен утрамбує землю на могильному горбку.

– Ми не можемо його ховати вічно. Лютеру треба  вчитися спілкуватися з сторонніми людьми.

– А я все ж таки вважаю це нерозумним, – похитала головою Джойс. – Навіть якщо не враховувати його дивні властивості – у Лютера до всього ще й страшний характер. Без бійок і сутичок не обійдеться. А хто знає, як він поведе себе в цих ситуаціях? А що якщо гнів знову візьме верх?

– Джойс, ми повинні ризикнути поки він ще дитина, поки ним ще можна керувати. Йому потрібно навчитися виживати і маскуватися в цьому світі, підлаштовуватися під загальноприйняті правила поведінки. Коли Лютер визначить для себе новий маяк – йому буде простіше.

– І що чи хто буде цим маяком на цей раз? А якщо він прив’яже себе до якоїсь сторонньої людини? – турбувалася Джойс.

– Нажаль, на це ми ніяк не можемо вплинути.

   Лютер понуро брів через скошене поле, давно покинувши ферму свого батька. Цілих два тижні його вже гнітила ця порожнеча. Темрява ставала щільніше. Залишатися в свідомості було все складніше, як і у тримати те, що все наполегливіше, з лютою цілеспрямованістю рвалося назовні. Але Лютер розумів – воно надзвичайно небезпечне. Для всіх. Для нього, для тих, хто поруч. За грань, в темряву заступати не можна. Це зруйнує його життя. Це страшна сила, яка біснувалася в ньому, з якою його вчив боротися батько. А ось тітка Джойс бачила в ньому виключне зло. Лютер відчував це. По її завмираючому погляду і шумному диханню. Вона боялася його до жаху. Зараз для нього весь навколишній світ був пофарбований в сірий безликий колір, зливаючись в одну пляму. Сіре небо, сіра трава, коні, дерева і навіть люди. …

І раптом, випадково ковзнувши поглядом, Лютер побачив яскраву пляму, яка переливалася веселкою, яка здалеку вабила його своїм світом. Серце хлопчика стрепенулося, забилося швидше і ноги самі понесли його туди. Він уже знав – це його новий маяк!

В саду, на лавці, в строкатому сарафані сиділа тендітна дівчинка, тримаючи в руках розгорнутого листа. По її щоках котилися великі сльози, які капали прямо на папір. Те, що вона там прочитала, змушувало її гірко схлипувати, від чого її маленьке тільце кожен раз здригалося. Вона навіть не помітила хлопчика, який підійшов до неї впритул, поки він не заговорив з нею звичним для нього зухвалим тоном:

– Жахлива сукня. Вона тобі не личить!

Дівчинка підняла на нього свої заплакані, почервонілі, повні горя і сліз очі, і вимовила:

– Забирайся звідси, дурень. Хто ти такий?

Її ворожість абсолютно не чіпала Лютера. Впевнено підійшовши ближче до розгубленої дівчинки, він міцно обхопив долонями її мокре обличчя, твердо прошепотівши:

– Припини ревіти, це ніколи не допомагає. Ти тепер моя.

Сердито відштовхнувши його, вона роздратовано втекла до хати, а Лютер вперше за ці два тижні широко посміхнувся. Цей світ знову став для нього кольоровим. І його новий маяк, його якір тепер утримував його в ньому. Навіть якщо це була дівчина.

…Але це перше враження наклало безумовний відбиток на всі їхні подальші відносини в молодшій школі, особливо з її боку. Дівчинка поняття не мала, що противний, настирливий хлопчисько, який вічно плутався у неї під ногами, який до жаху її лякав, тепер ще й навчався з нею в одному класі – просто вписав її у своє життя. Що вона стала дороговказною зіркою для хлопчика з якоюсь нелюдською душею. Маяком, якого він буде триматися, щоб не зірватися в безодню заповнену темрявою.

Минула втрата сильно насторожила Лютера, і він не поспішав прив’язуватися знову, особливо так сильно, як він був прив’язаний до свого пса. Головним для нього було бачити її. Як і всі хлопчаки його віку, Лютер безсоромно міг дражнити її, смикати за волосся, підкладати жуйку на стілець та витворяти всілякі дрібні капості, абсолютно незважаючи на злість чи образу з її боку . … Але якщо її кривдив хтось інший. …

Тоді, ще будучи дитиною, Анабет не надавала значення подібним збігам. Вона навіть не завжди помічала розправу над своїми кривдниками, тому що по-дитячому пробачала все вже наступного дня. А ось Лютер не пробачав. Нікому і нічого. Його особливій  душі це було не властиво, він запам’ятовував кожну дрібницю. Єдиним винятком для нього була його Анабет. На неї він не сердився, не міг, тільки усі її образи приписував до своїх власних і мстився за замах на його скарб.

Бився Лютер регулярно. Його батько Стенлі Фрімен змушений був бігати до школи мало не кожного дня. У підсумку, через кілька років Лютер завоював собі вельми сумнівну репутацію – його боялися. Молодші до остраху, старшокласники цуралися, ті, хто був у нього в немилості серед одинаків – обходили десятою дорогою. Лютера побоювалися навіть вчителі.

І причини вигнати задираку зі школи знаходилися кожного дня, якби він не був відмінником з усіх предметів. Лютер мав чудову пам’ять, гострий допитливий розумом з дивовижною тягою до навчання. Він знав кілька мов, легко перемножував в розумі тризначні числа, з першого разу запам’ятовував історичні дати і великі уривки з текстів, міг захоплююче переказати будь-який матеріал, доповнюючи вчителів, тому з усіх предметів, крім дисципліни у нього був найвищий бал. А в старших класах Лютер став ще й капітаном футбольної команди, приносячи перемогу за перемогою, піднімаючи рейтинг популярності рідній школі.

І тільки з Анабет у нього склалися відносини, які не піддавалися розумінню для оточуючих. З прискіпливістю власника він маніакально контролював кожен її крок. І з витонченою байдужістю, з гордовитою посмішкою на красивому обличчі ігнорував неприязнь та холодність дівчинки. Лише їй дозволялося посилати на його адресу лайки і критику, і лише їй, як не дивно вдавалося вгамовувати бешкетника. Чим іноді і користувалися змучені нестерпним характером Лютера викладачі.

Чим старше ставали ці двоє, тим виразніше ставала особливість Анабет у його житті. Його прихильність до неї стала занадто очевидною. Що це було закоханість, братська турбота, дружнє опікунство ніхто, правда, розібрати не міг, особливо Анабет, яка відчувала себе самою нещасною через ці його постійні втручання у її особистий простір. Лютер міг дозволити собі вичитувати її перед всією школою, за те, що вона, на його думку, одягла недостатньо теплу шапку, або за те, що вона дала неправильну відповідь на уроці, або за те, що проспала або стала користуватися косметикою. Причина знаходилась завжди, а заодно і привід побачити її та поговорити.

Одного разу цю «дивність» помітили і батьки Анабет, яких їхня пильна дочка не присвячувала в свої дрібні неприємності. Але на відміну від неї, перше враження від знайомства з Лютером у них склалося досить позитивне, хлопець торкнув їх до глибини душі, назавжди завоював собі їхню симпатію.

«В той день лив сильний дощ. І коли в двері постукали, Клаудія подумала, що це повернувся лікар перечекати негоду. Але до її здивування – на порозі стояв промоклий до нитки чотирнадцятирічний син Фрімена. Підліток виглядав надзвичайно переляканим.

– Лютер? – здавалося, її подиву не було меж. – Щось трапилося? Тобі потрібна допомога?

– Де вона? – хрипко вимовив змерзлий хлопець. – Її сьогодні не було в школі. Я хвилююся, мені потрібно знати!

– Ах, … Анабет, – розуміюче кивнула Клаудія. – Вона захворіла.

Не чекаючи подальших пояснень, залишивши здивовану мати дівчини розгублено стоять посеред холу, Лютер кинувся в будинок, злетівши на другий поверх через два ступені, зупинившись біля дверей кімнати Анабет. Жодного разу він не був у неї в гостях – але тим не менш, він безпомилково її знайшов.

Коли Анабет насилу відкрила очі, побачене здалося їй галюцинацією – перелякане і мокре обличчя Лютера, який стурбовано над нею схилився.

– У неї висока температура, – тихо прошепотіла Клаудія, увійшовши слідом за ним. – Лікар сказав, що це не пневмонія, вже добре. Просто застуда, – і вона дбайливо поміняла дочці компрес, продовжуючи з подивом поглядати на хлопця.

– Мені потрібно було її побачити, – сиплим шепотом відповів він, не відриваючи очей від млявої Анабет, яка знову провалилася в сон. – Я … побуду біля неї … трохи.  

І в його голосі Клаудія вловила щось, що змусило її поступитися йому, поставитися з повагою до такої наполегливості, тому що аж надто очевидно він дав зрозуміти, що їхня Анабет йому не байдужа.

Через кілька хвилин він спустився, впевненим кроком попрямувавши до виходу.

– Е ні, постій хлопче! – гукнув його Роджер, батько Анабет. – На тобі жодної сухої нитки, не вистачало щоб ще й ти захворів! Давай переодягнися, ми тут дещо для тебе знайшли. І обов’язково гарячого чаю! А потім я відвезу тебе додому.

– Я не хворію, – похмуро вимовив Лютер, насупившись. – Сам доберуся. Я прийду до неї завтра! – і знову це було сказано таким тоном, що заперечення були просто неприйнятними.

І він, звичайно ж, прийшов. Наступного дня після школи. Кивнув її батькові, який відкрив йому двері, і не обтяжуючи себе канонами ввічливості без всякого попрямував прямо до хворої.

– Що ти тут робиш? – побачивши його, тут же з обуренням прохрипіла Анабет. – Хто тебе впустив?

– Твої батьки, виховані на відміну від тебе люди, – з незворушним спокоєм відповів він, сідаючи поруч з нею, недбало, але ласкаво провівши рукою по її щоці. – Прийшов переконатися, що ти одужуєш. Ночами не сплю, турбуюся про тебе, – посміхнувся Лютер, заглядаючи їй в очі.

І Анабет навіть не здогадувалася, що він сказав їй чисту правду. Лютер до жаху боявся, що з нею може щось трапиться, і він її втратить. У свої чотирнадцять, коли з хлопчика він поступово перетворювався на чоловіка, він вже дуже твердо усвідомлював, наскільки цінний був для нього цей маяк. І що ця дівчина потрібна йому як повітря.

 Згодом, на подив дуже мудро для своїх років осмисливши ситуацію, Анабет змирилася з його свавіллям, розуміючи, що вплинути на поведінку Лютера абсолютно неможливо. Так само як  інші звикли до того, що Лютер власницьки ставився до всього, що належало дівчині. А багатьом навіть здавалося, що й сама Анабет негласно була його власністю, хоча ніхто і ніколи не бачив їх разом, як пару.

Після того, як Лютер безпардонно почав з’являтися до неї додому під час її затяжних хвороб – Анабет зрозуміла, що боротися з Лютером справа небезпечна, невдячна та марна. Тому вона стала спокійніше ставитися до його витівок і, мабуть, вона була єдиною в школі, хто його не боявся.

І тепер Анабет ігнорувала його вже швидше через свою дівочу впертість, розуміючи, що саме це злить його найбільше, тільки він не подає виду. А ще, якимось своїм внутрішнім почуттям, Анабет відчувала, що Лютер ні за що не заподіє їй шкоди. Хоча бували випадки, коли вона відверто ненавиділа його, кричачи йому про це прямо в обличчя на повний голос.

«Вона так довго вмовляла батьків відпустити її на цю екскурсію, і  так гордилася собою, коли їй це вдалося. Але Лютер буквально стягнув її зі сходинок шкільного автобуса.

– Ти нікуди не поїдеш! – владно заявив він, ставлячи її на землю, і перегороджуючи їй шлях.

– Що?!! Ти не маєш права, батько підписав дозвіл, я хочу поїхати! І я поїду, чорт забирай! – обурилася Анабет, тупнувши ногою. – Дай мені пройти, Фрімен!

– Я сказав ні! – гаркнув п’ятнадцятирічний хлопець, свердлячи її сердитим поглядом. – Я не хочу, щоб ти їхала на цьому безглуздому автобусі, на цю чортову гору, де вітер і мінусова температура, тому що ти квола і як пити дати знову захворієш! Тому марш додому!

Вже тоді він був на голову вище за неї. Анабет безсило стиснула свої кулаки і закричала, вкладаючи в свій тремтячий голос всю свою злість:

– Я ненавиджу тебе, Лютер Фрімен! Як же ти мене дістав! Негайно! Пропусти! Мене!

Замість цього він підхопив її собі на плече, і поніс у бік школи, не реагуючи ні на крики дівчини, яка намагалася вивільнитися, ні на пожвавлену цікавість школярів, які витріщалися у вікна автобуса».

Вона часто згадувала ті кумедні випадки з їхнього юнацтва.

«Анабет сиділа за партою, підперши обличчя кулаком. Бліда, слухаючи вчителя в пів вуха. Через прохід, навпроти неї, сидів Лютер, який не спускав з неї своїх пильних очей. І раптом посеред уроку, пролунав його стривожений і вимогливий голос:

– Анабет, в чому справа? Тобі погано?

– Відчепись, у мене просто болить живіт, – прошипіла вона зі злістю, розуміючи, що увагу вони до себе вже привернули.

– Пішли до медпункту! – схопившись, наполегливо кинув він, вже вчепившись в її плече.

Весь клас завмер в очікуванні, включаючи вчителя, який ні в якому разі не зважувався осадити Лютера. Розуміючи, що зараз він просто візьме її в оберемок та понесе – Анабет піднялася і, не сказавши ні слова, вирушила до медпункту. Лютер ясне діло пішов слідом, хоча його ніхто не просив, та й зупиняти ніхто не став. Коли вона вийшла з кабінету шкільного лікаря – він очікував її під дверима.

– Сама скажеш, що сказав лікар або мені піти поцікавитися? – уїдливо проказав він, окинувши її власницьким поглядом.

Анабет закотила очі, безсило похитавши головою.

– Це не хвороба Лютере, це те, що повинно було статися, – процідила вона крізь зуби, при цьому миттєво почервонівши до самого коріння волосся.

– Місячні? Перший раз? – швидко здогадавшись, він здивовано підняв свою вигнуту брову. – У шістнадцять? Щось запізно, – криво посміхнувся Лютер.

І дівчина почервоніла ще густіше, розсудливо вирішивши не  продовжувати цю розмову.

Але на наступний день, відкривши свою шкільну шафку, Анабет виявила що та до відмови забитим тампонами – німа сцена обурення та приниження, яке розтікається по венах.

Побачивши в натовпі старшокласників усміхненого Лютера, Анабет в люті штовхнула його в груди, примудрившись притиснути його до стіни.

– Мені хочеться тебе придушити, засранцю! О-о-о, ти мене вивів, Лютере, тепер я буду ненавидіти тебе ще сильніше! Ти думаєш це смішно?!

Схопивши її за зап’ястя, він легко завів їй руки за спину, притиснувши дівчину до себе, не припиняючи при цьому нахабно посміхатися:

– Ти подивися, як розійшлася! Просто фурія, але тобі в ці дні можна пробачити. Вважай це твоєю присвятою у дорослий світ, веснянко! Тепер у тебе буде хоч якийсь запас на перший час. Скажи спасибі, що не напхав туди презервативів.

– Дякую, придурку!!! – в її очах набрякли сльози, яким вона не дозволяла вирватися назовні неймовірним зусиллям волі.

– Простіше будь, це жарт, – промовив він вже без посмішки, прикриваючи очі. – І стеж за словами, які підбираєш, ти вже велика леді, лихослів’я і ти несумісні. Мені за тебе соромно, я тебе не так виховував.

Важко дихаючи від образи, Анабет заплющила очі. Лютер не хотів помічати, що вона переживає усі його витівки інакше, приймаючи деякі з них всерйоз та близько до серця. Зате він почав відчувати потяг до цієї дівчини, який був зовсім не пов’язаний з тяжінням до  маяка, з його непорушною роллю у його житті – тепер на Анабет стало реагувати не тільки його суть, а ще й його тіло. Це відкриття привело зазвичай непохитного Лютера до тимчасового суперечливого ступору.

Через кілька днів, скориставшись задумливістю хлопця, Анабет набралася сміливості, вирішивши помститися за його глузування. Це був якраз день його народження. І вона природно знала про це. Щоправда, довго обмірковувала варіанти.

Лютер навіть ніколи не замикав свою шафку і не боявся залишати речі, тому що відчайдушних зробити капості самому Лютеру Фрімену не знаходилося. Крім Анабет, звичайно. Тому коли він відкрив дверцята і побачив свою шафку доверху заповнену збитими вершками, суцільно втикані святковими різнокольоровими свічками – йому навіть довго думати не довелося, чиїх це рук справа.

– Лайно! – Лютер в серцях вдарив кулаком по сусідніх дверцятах, прогинаючи їх всередину. Найбільше йому було шкода просякнуті жиром конспекти, а також твір, який він повинен був здати цього тижня.

Лютер стояв і чекав. Поруч хиталася купа цікавих, охочих не пропустити продовження, чим же все обернеться для того, хто ризикнув дати Лютеру здачу. Ідучи коридором до шафок, Анабет завмерла, побачивши там Лютера, застиглого обуреною статуєю. І тільки його хижий палаючий погляд видавав його справжній стан. У неї навіть промайнула думка зателефонувати батькові і попросити її забрати з уроків.

– Ходи сюди! Йди до мене, Анабет!!! – прогримів голос Лютера, і в коридорі раптом відразу стало тихо-тихо. Всі одночасно втупилися на неї затамувавши подих.

– З днем народження, Лютере. Шістнадцять це … круто, – браво піднявши голову, промовила Анабет. І перший раз під цим поглядом їй стало страшно. Вона почала задкувати, але він зловив її мало не на старті, адже це ж він був квотербеком, а не вона. Згрібши її в оберемок, Лютер потягнув її до своєї шафки.

– Так ось значить як?! Шкідництвом вирішила зайнятися?! Але ти забула, сонечко, що це тільки моя прерогатива, тому я зараз змушу  тебе всі ці вершки зжерти разом з безглуздими свічками! А ти знаєш, що противитися мені у тебе не вийде!

І по тому скреготу зубів Анабет зрозуміла, що дійсно ж таки змусить. Ну, або забруднить з ніг до голови так це точно! Вихід залишався тільки один, вона вже робила так одного разу, правда тоді їм було по дванадцять, і тоді вона намагалася захистити від побоїв бідолаху Гаса.

Анабет міцно обвила його за шию обома руками, притулившись  губами да його вуха:

– Лютере, будь ласка, будь ласка, не треба, – гаряче прошепотіла вона, чмокнувши його при цьому в скроню. – Я зробила дурницю, пробач мені. Пробач, що зіпсувала тобі підручники та  форму. Тільки не гнівайся, я все приберу. Лютере!

Він зупинився як укопаний, розтиснувши руки. Анабет продовжувала висіти на ньому. З хвилину вони просто мовчки витріщалися в очі один одному, а потім Анабет зрозуміла що він перестав дихати. Вона сповзла на підлогу, вставши на ноги, а він стояв не рухаючись, і не дихаючи. … Це так налякало її. Дівчина з німим жахом в очах почала трясти його щосили, поки він раптом прокинувшись з гучним шумом не втягнув у себе повітря. Лютер більше не сказав їй ні слова, і нічого не зробив. Тільки похмуро стояв поруч, контролюючи наскільки сумлінно вона відмиває його шафку. І тільки коли вона закінчила, і в коридорі залишилися тільки вони удвох, Анабет обережно поцікавилася:

– Правда ж неприємно коли тобі роблять гидоти? Тепер ти розумієш, що відчувають інші.

– Ти думаєш, що я засмучений через це? – пирхнув Лютер, зобразивши на обличчі криву посмішку. – Я просто ненавиджу свої дні народження!»

***

Це був останній рік в старшій школі. Подумати тільки їй майже вісімнадцять! Лише три місяці і вона повнолітня! Попереду стільки всього. Засмучувала лише необхідність зубріння і майбутні іспити. Математика ніколи не була її улюбленим предметом. А після чергового загострення її хронічного тонзиліту – вона багато пропустила. Але ж відвідувати додаткові уроки після занять, коли ти вже майже на вильоті з гнізда – це ж «хрінь з мороку», як любила говорити її подруга Ханна.

І ніби їй на зло учитель математики підібрав саме такі контрольні тести під назвою «не бачити тобі прохідного балу і літніх канікул». Потрібно було терміново шукати вихід. Анабет зиркнула на Лютера, який схилився над своєю роботою, пересівши до нього через кілька секунд без попередження. Це був її крок відчаю. Не відриваючись, Лютер прошепотів їй з граючою на губах зухвалою усмішкою:

– Навіть не сподівайся.

Вторячи йому, немов прочитавши її думки, вчитель голосно поцікавився на весь клас:

– Сподіваюся, містере Фрімен, ви не надаєте міс Пейдж ведмежу послугу?

– Ну, що ви, містере Блер, як я можу з нею так вчинити! – блиснувши черговою усмішкою, відповів юнак, пославши своїй сусідці по парті красномовний погляд. Анабет у відповідь залишилося тільки закотити очі.

– Усе. Про поїздку до Флориди доведеться забути! – скрушно видихнула вона, спускаючись сходами разом з подругою. – Невдача відточує на мені свою майстерність. Взяти хоча б Лютера.

– Ну, не скажи, – знизала плечима Ханна. – Як раз Лютер тебе тільки й щадить! – розсміялася вона зі свого жарту.

Анабет тільки невесело посміхнулася, але її посмішка тут же стерлася, коли вона помітила високого чорнявого хлопця, в оточенні своєї футбольної команди.

– Якби не його жахливий характер, мабуть, Лютеру було б складно відбитися від прихильниць, – продовжувала міркувати Ханна, простеживши за її поглядом. – По справедливості, зовні він навіть занадто сексапільний, до непристойності гарний, як грецький бог. Але ось манери! Ворогові не побажаєш такого кавалера. Харизма Фрімена відлякує навіть дуже сміливих. Скажи, Анабет, чому кожен раз, коли дивишся на вас двох, особливо коли ви опиняєтеся один біля одного – то здається, що з якихось причин ви майстерно приховуєте свою близькість? 

– Ти з глузду з’їхала, Ханна? Яка до біса близькість! Лютер – це моя божа кара, з якою мені просто довелося змиритися заради виживання. Ха! – Анабет обурено похитала копицею свого світлого волосся, і в світлі сонячних променів в повітря немов зметнулися тисячі золотистих іскор. І треба ж було так статися, що саме в цей момент він підняв на неї свої очі. …І Анну знову відвідала страшна здогадка, що ця людина вміє читати її думки.

Побачивши дівчину, Лютер рішуче направився їй назустріч. І варто було йому тільки глянути на Ханну, як ту відразу немов здуло вітром. Анабет прекрасно знала, що він спеціально йде до неї, щоб в черговий раз повправлятися в своїй уїдливій дотепності, в якій він домігся просто таки майстерних висот.

Вони дійсно були абсолютно різні. Як небо і земля. Внутрішньо і зовні. Ніяких паралелей. Він жорсткий, владний, часом навіть грубий, з темним волоссям, з пронизливими темно-карими очима, і з такими ж темними густими віями. Вона – тендітна блакитноока білявка, зворушливо наївна, романтична, податлива. По-своєму вони були дуже привабливі, але так разюче не схожі!

– Ну що, все-таки провалила тести! – перегородив він їй дорогу. – Ось для таких як ти придумали калькулятори та інтернет. Навіть не говори мені, що сподіваєшся вступити до університету.

– Я з тобою не розмовляю!

– Можна подумати, це колись щось змінювало! – пирхнув Лютер. – Ти будеш перездавати через місяць. Я домовився з містером Блером, що замість того, щоб їздити на додаткові заняття до школи, я сам тебе підтягну! – тон який не терпить заперечень, твердий і безпристрасний.

– Господи, який же ти турботливий, Фрімен! – уїдливо кинула Анабет. – Мені прямо зараз кинутися тобі на шию?!

– Тільки коли я буду до цього готовий! – зухвало поцокав язиком Лютер, розпливаючись в усмішці, – Адже нам з тобою нікуди поспішати, так, веснянко?

Анабет знову обурено закотила очі, огинаючи на ходу цього нахабу, будучи вже сто відсотків впевненою – від занять з ним по цим безглуздим тестам, які зіпсували їй усі канікули, їй не відкрутитися. І що з принципу, Лютер зробить все можливе, щоб добити її цією математикою. І що найприкріше – її батьки будуть тільки «за»!

– Анабет, чому ти йдеш на танці з Ханною, а не з Лютером? – старанно розгладжуючи праскою її сукню, як би між іншим поцікавилася Клаудія, кидаючи погляди на дочку, яка чепурилася біля дзеркала.

– Мама, я тебе прошу! Слава богу, в цьому році Лютера не відвідала ця безглузда ідея! – з жахом округлила очі Анна. – Мені вже треба видавати орден за терпіння!

– Анно, ти занадто категорична до хлопця. По-моєму, він милий, в своєму епатажному стилі звичайно, але все ж таки. І ця його відданість. Скільки років він вже відвідує тебе, коли ти хворієш. А ти його нібито й не помічаєш.

– Мамо, ти просто бачиш його тільки з одного боку! – обурилася дівчина, дивуючись тому, які іноді думки приходять в голову її матері. – З іншого боку справи виглядають так, що вже цілих дев’ять років, Лютер просто знущається наді мною! Морально, він дотиснув мене настільки, що я з доброї волі стала його заручницею. І якщо він, по-твоєму, милий, то я теля мутант!

Клаудія лише здивовано знизала плечима у відповідь на гнівну тираду дочки.

На цей шкільний щорічний бал Анабет пішла тільки заради Ханни, яка два тижні благала її піти з нею, і тільки через те, щоб подивитися з ким саме прийде її колишній хлопець Шон, якого Ханна сама ж і кинула. Спочатку Анабет намагалася вникати в особисті драми її найкращої подруги, але потім геть заплуталася – любовні гойдалки Ханни були складніші за будь-які логарифми.

Сьогодні, поки Ханна стежила за Шоном, Анабет кожен раз намагалася знаходитися в протилежній точці залу від місцезнаходження Лютера. І здається, їй поки що це вдавалося. Уникнути зустрічі з самопроголошеним деспотом було великою вдачею. Заздрячи, вона спостерігала, як танцюють інші, як дуріють цілими компаніями, але сама Анабет не танцював. Ніколи. Ніколи з кимось із хлопців. Її просто не запрошували. І все через Лютера, через його нав’язливе  заступництво над нею. Одного разу Лютер зламав пальці одному з хлопчаків тільки через те, що той помилково взяв його кулькову ручку. І тепер ніхто не хотів перевіряти, що буде, якщо запросити на повільний танець дівчину, до якої Лютер був небайдужий. І тільки Анабет знала, що він небайдужий до неї зовсім не в тому сенсі, який мають на увазі інші.

Пізно ввечері, визнавши шкільні танці занудною нудьгою, вона все-таки вирішила нав’язатися Джері, умовивши його всіма правдами і не правдами підвезти її додому, тому як не хотілося відволікати Ханну, яка здавалося знову уклала перемир’я зі своїм колишнім бойфрендом. Вкотре!

Джері кремезний хлопець, великий любитель футболу, дівчат та пива, завжди намагався здаватися розв’язнішим, ніж він був насправді, як ніби це робило його дорослим, навченим досвідом чоловіком. Але з боку це виглядало так смішно і безглуздо. А ще й бридко, особливо, коли Джері раптом зупинив свою машину посеред дороги, спробувавши її поцілувати. Однією рукою він обхопив Анабет за плечі, а другою намагався пролізти їй між ніг. На що у відповідь, зі спритною реакцією Анабет заліпила йому соковитого та важкого ляпаса.

– Мій батько помічник шерифа, кретине! Хочеш поговорити з ним про це в дільниці?! – вискочивши з машини, вона розлючено грюкнули дверима, нервово попрямувавши у зворотний бік, подумки лаючи себе за свою чергову дурість, яка штовхнула її сісти в машину до цього йолопа. Через що залишилася сама самісінька на безлюдній дорозі, страждаючи в роздумах чи повертатися їй назад до школи або топати пішки додому.

І раптом з-за повороту здалася фігура самотнього подорожнього. Дивно було побачити тут ще когось в настільки пізній час, особливо якщо врахувати що навколо були одні кукурудзяні поля. Недбало закинувши піджак через плече, на зустріч їй йшов ні хто інший, як Лютер Фрімен. При цьому Анабет зазнала досить незвичайне суперечливе почуття – з одного боку у неї всередині все скрутив в тугий вузол, з іншого, вона відчула полегшення, що це всього лише Лютер. «Всього лише Лютер!» – фиркнула вона подумки.

– Навмисно не придумаєш, – прошепотіла вона сама собі.

– О! Не варто було мене чекати, моя дорогоцінна міс Пейдж! – як завжди, знущаючись, промовив Лютер, підходячи ближче. – І чого це ти тут тиняєшся, дитя кукурудзи? Шукаєш неприємності на свою маленьку дупу?

– Уже знайшла, – буркнула Анабет. – Думаю що гірше, перспектива йти додому разом з тобою, або стати жертвою домагань Джері.

Лютер тут же якось підозріло застиг, варто лише було йому це почути. При місячному світлі було добре видно, що його очі гнівно звузилися.

– Що він тобі зробив? – сухо запитав він.

– Я не хочу говорити про цього придурка! – відмахнулася Анабет. – Сама винна, що сіла до нього в машину. А чому це ти раптом пішки?

– А чому це я повинен звітувати? – в своїй нестерпній манері відповів Лютер. – Так що, Анно, страх сильніше будь-яких принципів? Невже ти підеш зі мною, з Лютером Фріменом, з твоїм справжнім кошмаром?!

– Тільки я піду по цій стороні, а ти по тій! – процідила Анабет, стиснувши губи.

І Лютер на подив підкорився. Але на розвилці, він впевнено звернув в кукурудзяне поле.

– Лютере, ти куди? – злякано покликала вона вже без всякої злості і зовсім іншим тоном.

– А ти як думаєш? Я збираюся зрізати шлях, через ферму Калена. У тебе є два варіанти, моє веснянкувате сонечко: топати надувши губи далі самостійно або йти за мною. Але я точно знаю, боягузка, що ти потопаєш за мною, як миленька!

Не вагаючись, Анабет дійсно перейшла за ним на протилежну сторону, на що Лютер лише самовдоволено посміхнувся.

– Телефон, звичайно, як завжди вирубився? Звісно ж, нашій дівчинці його матуся заряджає, ти ж сама надірвешся!

– А ти, звичайно, містер ханжа, принципово відкидаєш мобільний зв’язок, тому телефону у тебе немає взагалі, інакше я б звичайно вже випросила у тебе слухавку і подзвонила б батькові, поскаржилася б, поскиглила. Так? Я ж, як ти там мене називаєш? Кволий хнюпик? – не без сарказму прошипіла Анабет. – Так, у мене сів телефон, і таке буває, Лютере! Ти всю дорогу маєш намір знущатися з мене?

– Угу, я всю дорогу буду впиватися твоєю компанією, – злорадно простягнув він. – Моя зірка зійшла над кукурудзою!

Анабет мученицьки закотила очі, але все ж пішла за ним.

Пробираючись крізь високі стебла, які вже виросли вище людського зросту, чи то від нудьги, чи то від піднесеного настрою Лютер раптом почав насвистувати якусь моторошну мелодію.

– Лютере, я тебе благаю, припини, – засичала на нього ззаду Анабет. – Калени на ніч спускають всіх своїх собак!

– Гаразд, боягузка, тоді давай поговоримо. Скажи мені, ти пам’ятаєш той день, коли ми вперше з тобою зустрілися?

Анна довго мовчала, і Лютер не витримав, зупинився та різко обернувся до неї.

– Це був найжахливіший день у моєму житті, – знехотя промовила вона.

– Чому? Ти відчула щось до мене? Жах? Почуття небезпеки? – цими питаннями він чіплявся немов кігтями, і судячи по голосу Лютер сильно напружився.

Анабет здивовано підняла брови, невдоволено фиркнувши. Вона похитала головою, і вимовила те, що він зовсім не очікував почути:

– Мені тоді було дев’ять років, Лютере, ти занадто багато на себе береш. Ти, звичайно, не самий добрий хлопчик, але моє жахіття тоді мало іншу причину. Єдине, що я тоді відчувала – це страшний біль десь тут, – дівчина торкнулася своїх грудей. – В той день ми отримали звістку про загибель мого старшого брата Бена. Він служив в армії, воював в гарячій точці. Ти тоді щось таке мені сказав, не пам’ятаю що саме, пам’ятаю, мене сильно розлютило, як саме ти це сказав. І з тих пір, я стала сприймати тебе як злісного нестерпного бешкетника, яким ти є й донині. От і все. Тебе це смішить?

Лютер дійсно посміхався, дивлячись на неї в ночі своїми темними блискучими очима.

– Значить, ніякої ненависті, огиди і незрозумілої тривоги у моїй присутності?

– Та ким ти себе уявив вихідцем з обителі зла? – пирснула Анабет. – Лютере, тебе бояться і уникають, але тільки лише через твій запальний характер. Попрацюй над собою і до тебе потягнуться.

– Виходить, моя теорія неправильна, – пробурмотів він, переставши усміхатися. – Пішли! – вже іншим тоном скомандував він. – Ти ж розумієш, що за фермою Каллена нам доведеться розійтися в різні боки?

– О, ні, – розчаровано вигукнула Анабет. – Не будь таким засранцем, Лютере. Невже ти не проводиш мене?

– А чому я повинен це робити?! Хто ти мені така?!

– Мені що благати тебе або ти розраховуєш на те, чого не отримав цей збочений кретин Джері? – розлютилася Анабет, подумки уявляючи, як би вона зараз тріснула його стеблом кукурудзи.

– А це ідея! – знову знущально промовив Лютер. – Чому б тобі не благати мене! Попроси мене, Анабет, і може тоді я стану трішки поблажливіше.

– От же ж гадство! Який же ти все-таки, … розуму незбагненно! То  постійно провідуєш мене під час моїх болячок з таким переляком в очах, що моя мама просто в тебе закохалася через це. То хочеш, щоб я йшла сама вночі додому через ліс! Це що такий різновид психічного відхилення?

І раптом, його руки різко та з силою стиснули її за передпліччя:

– Ніколи не смій називати мене психом! – загрозливо прошипів він. І в темряві дівчина просто не побачила, як чорнота повністю заповнила його очі. – Інакше я можу стати загрозою навіть для тебе, Анабет! Я всього лише хочу, щоб ти була зі мною м’якше!

А ось тепер Анабет дійсно відчула непідробний страх і невпевненість в тому, що цей хлопець не зможе заподіяти їй лиха. Ніколи він ще не розмовляв з нею таким убивчим, таким страшним і шиплячим тоном.

– Мені страшно, Лютере, – з обережністю прошепотіла вона. – Страшно йти самій. Я прошу тебе, будь ласка, проведи мене до будинку, тому що з тобою мені буде набагато спокійніше, – і раптом Анабет вже заволала. – Лютере, собаки!!!

З просвіту міжрядь на них вискочили три величезні вівчарки.

Різко обернувшись до тварин, які гарчачи почали на них кидатися з різних боків, закривши собою дівчину, Лютер мовчки послав собакам свій розлючений погляд надаючи змогу визирнути своїй темряві з глибини його душі, і цей погляд дивним чином змусив собак тут же відступити. Підібгавши хвости, злякано скулячи, вівчарки вважали за краще скоріше втекти.

– Як ти це зробив? – вражено видихнула Анабет, подумки зізнаючись собі, що на рахунок собак у неї точно є фобія.

– Не важливо. Але ти можеш вже мене відпустити. Вчепилася в спину, наче кажан, – пробурчав Лютер, чомусь важко зітхнувши.

І тільки зараз до Анабет дійшло усвідомлення того, що вона висить на Лютері ззаду, обхопивши його руками і ногами. Їй стало неймовірно соромно. Добре, що він залишив це без подальших коментарів. На нього це навіть було не схоже.

– Не замерзла? – через деякий час, крокуючи попереду, поцікавився він.

– Що за питання? Зараз літо, як я можу замерзнути?

– Звідки я знаю, ти ж у нас така хвороблива особа! – додав він з іронією.

– Лютере, чому ти такий? Ти не втомився постійно виділяти жовч і принижувати людей? Коли-небудь це приведе тебе до повної самотності і зробить тебе ще більш нещасним, ніж ти є зараз.

– Ти що, вирішила мене ще й пожаліти?! – вона почула, як він скрипнув зубами, від миттєво спалахнулої злості. – По-твоєму я жалюгідний? – він знову зупинився, повернувшись до неї обличчям. – Це ж треба! Але у мене є новина для тебе, крихітко – я не самотній і ніколи ним не буду! А знаєш чому? … Тому що в мене є ти!

Лютер і раніше вражав та в рівній мірі дивував її своїми витівками, але зараз цими словами, особливо тією упевненістю, з якою він їх вимовив – він й зовсім поставив її у глухий кут. «Ти моя» спливли слова, які він повторював їй у дитинстві. Здивовано хитаючи головою, вона продовжувала йти за ним, здогадуючись, що сперечатися з Лютером з цього приводу вночі посеред лісу – абсолютна нісенітниця.

Він довів її до самого порога. Ні слова не вимовляючи, розвернувся і пішов геть. Навіть не озирнувшись. У цьому був весь Лютер.

– Анабет, чому ти не подзвонила?! – зустрів її обурений та збентежений батько, впершись руками в боки. – Ти знаєш, котра зараз година?!

– Тату, все нормально. Мене проводив Лютер.

– А-а, тоді ясно, – тут же заспокоївшись, кивнув Роджер.

– Ясно? А ось мені нічогісінько не ясно! – напружено кинула Анабет, грюкнувши дверима, зачиняючись у своїй кімнаті.

– Що це з нею? – Роджер здивовано глянув на дружину.

– Моє материнське серце підказує, що між цими двома щось відбувається, – тихенько відповіла Клаудія.

– А-а, – багатозначно протягнув Роджер. – Потрібно буде стежити за ними пильніше.

– Тату, ти в місто? – наступного дня, відпочивши, в прекрасному настрої, Анабет застала батька переодягненим у форму, який збирався сідати в машину. – Не підкинеш мене?

– Вибач, дитинко, поспішаю. Мене терміново викликав шериф, я як його другий помічник повинен взяти участь у розслідуванні, – сказав він, вставляючи ключі в запалювання.

– А що таке трапилося в нашому райському куточку? Знову у старого Роба загубилася корова? – посміхнулася дівчина.

– Та ні, цього разу хтось мало не до смерті побив Джері Фроста. Потрібно з’ясувати хто, як тільки цей хлопець прийде до тями. До речі, ти ж разом з ним вчишся, не знаєш випадково, чи є у Джері вороги? Може він вчора з кимось посварився?

– Не знаю, – швидко знизала плечима Анабет, залишаючись незворушною. – Ми з ним мало спілкувалися.

І як тільки авто батька сховалося у хмарі пилу, зблідла, вона прошепотіла:

– Лютер…

Її власні плани одразу круто змінилися.

– Мамуню, мені потрібно прогулятися. Я візьму Ворона, він старий, спокійний, так що тобі нема чого хвилюватися, – випалила вона, проходячи через їдальню на терасу, навіть не глянувши в бік здивованої матері.

– Ти ж не любиш їздити верхи?

Але Анабет не відповіла. Вона твердо намірилася терміново побачити Лютера, подивитися йому в очі і задати хвилююче її питання.

  Лютер якраз порався у дворі, розбираючи косарку, коли почув тупіт кінських копит.

– Ух ти! Сама міс Пейдж! Власною персоною до нас завітали! – криво посміхнувся він, ловлячи її погляд. – Знаєш, на рябій кобилці ти виглядала б більш оригінальніше ніж на цьому вороному жеребці.

– Вибач, що вношу дисбаланс в твоє естетичне сприйняття, але нам потрібно поговорити, Лютере, – зістрибнула з коня Анабет.

– Я якраз завтра збирався поганяти тебе по математичним  рівнянням. Ось тоді б і поговорили. До чого такий поспіх? Я взагалі-то трохи зайнятий, Бет.

Анабет вже звикла, що її називали по-різному, але найчастіше це робив Лютер. У нього для неї напоготові було безліч всіляких прізвиськ, навіть найбезглуздіших.

– Який же ти хам, Фрімен! Це важливо. Нам потрібно поговорити зараз! Ти запросиш мене в будинок чи ні?

Не поспішаючи витерши ганчіркою забруднені в мазуті пальці, награно вклонившись, Лютер простяг руку в бік вхідних дверей:

– Ласкаво прошу, моя пані.

– Боже, який же ти ідіот, – закотила очі Анабет.

Його кімната була м’яко кажучи дуже дивною, якщо врахувати, що це повинна була бути кімната вісімнадцятирічного хлопця. Де електрогітара, постери зі знаменитостями, оголеними дівчатами і  рок зірками? Де речі, які безладно валяються по кутах і недоїдені огризки на клавіатурі? Замість звичного бардаку, властивого її одноліткам – в цій кімнаті, заставленій стелажами з книгами та дисками, панувала ідеальна чистота. Ще Анабет здивувала відсутність нормального ліжка. Схоже, Лютер спав на тахті для читання, яка стояла біля вікна. Маленьким штрихом, що не вписується в цей порядок – був якийсь старий пухкий щоденник для записів з затертою вицвілою обкладинкою. Щоденник лежав на краю стола і він дуже зацікавив Анабет вигравіруваними на ньому символами. Природна цікавість штовхнуло її відкрити його, але як тільки вона торкнулася обкладинки, долоня Лютера тут же накрила її руку, зупиняючи цю спробу.

– Здається, у тебе було щось важливе? – піднявши свою смоляну брову, він запитально подивився їй в очі.

– Шериф викликав мого батька розслідувати справу про напад на Джері Фроста. Джері зараз без свідомості, в лікарні.

– Сумно, – байдуже знизав плечима Лютер.

– Навіщо ти це зробив? – прямо запитала Анабет, не відпускаючи його погляд.

Лютер криво посміхнувся, продовжуючи цей поєдинок очами:

– З чого ти взяла, що це я побив його? У нашому містечку кілька тисяч людських душ, загадкових і непередбачуваних.

– І майже всі вони знають, що Фрост грав в твоїй команді, і що його ніхто б не посмів зачепити крім тебе, тому що він був твоїм дружком!

– Ось тут ти точно підмітила, саме був. Джері повів себе як поганий хлопчик, за що його довелося покарати. Тільки ось поліція не знайде доказів, що вказують на мене, і в тому, що Джері буде мовчати я теж впевнений на всі сто відсотків. Так що доказів немає, – спокійно сказав Лютер.

Але Анабет не здавалася, вона була практично впевнена, тому дівчина повторила питання знову:

– Навіщо ти це зробив?

Перш ніж відповісти, Лютер довго вивчав її обличчя, кожну рисочку, які він потай від усіх так сильно любив.

– Ти знаєш, – коротко кинув він.

– Ти розумієш, що твориш? Так не можна! – видихнула дівчина.

– Це ти ні чорта не розумієш! – тут же розсердився він, і його погляд став колючим.

– Так просвіти мене!

– Не можу! – Лютер відвів очі, загравши жовнами.

– Лютере, ти міг вбити його. Він не зробив нічого такого, за що варто було б його так жорстоко калічити.

– Але ж не вбив! – нетерпляче перебив її Лютер. – І наступного разу він вже добре подумає перш ніж … лізти до тебе в трусики. Думаю, пояснюватися з цього приводу безглуздо. Це все? А то у мене купа справ, а тут ще й ти голову морочиш!

Анабет тільки зітхнула, сумно хитаючи головою. Її очі чіпко вдивлялися в його вислизаючий погляд, намагаючись розібратися до кінця.

– Лютере, що відбувається? Я ж не дурна. Що між нами таке коїться?

Тепер зітхати настала черга Лютера.

– Чорт! Анно, тобі вже час їхати додому, – не піднімаючи очей, вимовив він, прибравши руку з її долоні, і відсунувши щоденник подалі. – Ми не будемо говорити на цю тему.

– Я твоя нереалізована мрія мати молодшу сестричку для опіки або я тобі все-таки подобаюся?

Її пропалив погляд пильних майже вугільних очей, які потім красномовно вказали їй на двері.

Постоявши ще кілька секунд, огорнута незручністю, яка раптом так несподівано її охопила, Анабет різко розвернулася і вийшла, голосно грюкнувши дверима. Після чого Лютер стомлено опустився на тахту, в задумі підперши голову руками.

– Я … не можу їй сказати, – приречено проказав він через деякий час, помітивши батька, який зазирнув до нього в кімнату. – Але і жити так далі, я вже теж не можу. Ти завжди намагався мені допомогти. Що мені робити?

– Нарешті симптоми! – схвильовано пробурмотів Стенлі, сідаючи поруч з сином. – Я все чекав, коли ж вони з’являться і чи з’являться взагалі. Ти закохався Лютере!

– От саме це я розумію! І це сталося не вчора! – напружено кинув Лютер. – Але я боюся нашкодити їй, тому що спочатку вона була маяком, і я чітко бачив грань. Я зжився з усім, що мене оточує, зрозумів правила і тут! … Утримуючи мене, Анабет одночасно стала і каталізатором! Її ставлення до мене, все, що з нею безпосередньо пов’язано – тепер в одну мить може стерти всі грані, незважаючи на те, що маяк я відчуваю дуже чітко. Закохавшись, я вже не можу себе контролювати як раніше. Я не можу доторкнутися до неї, як того хочу, не можу поцілувати її, запросити на танець, тому що ця темнота у моїй душі може заволодіти і мною і нею! А я не хочу, щоб вона жила в цьому кошмарі!

– Тоді, якщо ти її кохаєш – ти повинен дати їй можливість знайти собі іншого хлопця, з яким вона буде щасливою. Ти відпустиш її, приховавши свої справжні почуття і будеш спостерігати за нею здалеку, – обережно запропонував Стен, стежачи за мінливими емоціями на обличчі сина.

– Але я так не можу і не хочу! – захриплим голосом вигукнув Лютер, глянувши на батька заповненими чорнотою очима, в яких розлилася його незрозуміла суть. – Тобі ніколи не відчути цього. Вона потрібна мені. Повністю. Навіть тій частині, що прихована у мені. Я не впораюся з собою, якщо Анабет буде з іншим. Боюся, тоді я не зможу зупинитися. Я потребую її, я хочу її!

– Тоді у тебе два варіанти: або ти говориш їй правду, і при цьому їй буде необхідно навчитися справлятися з тобою таким, тими методами, які нам відомі; або затисни себе у лещата, закувавши  волю, і все-таки відпусти її. Але який би ти не обрав варіант – є один важливий фактор. Це вибір самої Анабет. А ще, ми не знаємо, як таке відчуття як любов може вплинути на твою приховану суть. У будь-якому випадку у тебе ще є час оцінити ситуацію.

***

Лютер приїхав о десятій годині ранку. Анабет якраз встигла прийняти душ після пробіжки та поснідати. Хоча після вчорашньої розмови вона зовсім не була впевнена, що він з’явиться.

– Привіт, – борючись з незрозумілою незручністю, вимовила вона, впускаючи його до будинку.

– Лови! – безтурботно відповів він їй за звичкою замість звичайного «привіт».

Як ні в чому не бувало Лютер сів за стіл, діставши підручники.

– Сідай! – командним тоном кинув він, підсуваючи їй стілець.

Але ось тільки пояснюючи їй досліджуваний матеріал, він так жодного разу не глянув їй в очі. Це було на нього зовсім не схоже. І вирішуючи зазначені ним приклади, Анабет раз у раз кидала на нього запитальні погляди.

– Щось неясно з диференціалами? – вимовив він, граючи ручкою.

– Ні, все думаю, чому ти вчора не пожартував мені у відповідь, хоча міг би ще й як!

– Анабет, ти відволікаєшся від теми! – Лютер піднявся зі свого місця і встав позаду неї, спершись руками об стіл, спостерігаючи за ходом її рішення.

– У-у, все не так. Отут не правильно! – зауважив він їй, тицьнувши пальцем у зошит.

Вона озирнулася через плече і ледь не зіткнулася з його обличчям.

– Ось дивись, – сказав Лютер, потягнувшись до підручника, нахилившись ще нижче. Але щось відбулося, щось дивне у глибині її душі, те, що Анабет не змогла об’єктивно пояснити навіть самій собі. Щось клацнуло у її свідомості, і відразу стало все так ясно і так відчутно. Усередині немов прокинувся гарячий гейзер, сколихнувши все її сприйняття і загостривши почуття. На якусь частку секунди його рот якраз опинився на рівні її губ. Лютер завмер і як вже це з ним бувало – перестав дихати. А Анабет з приголомшуючою для себе непередбачуваністю потягнулася до його губ і поцілувала його. Несміливо та цнотливо. Поцілувала в перший раз у своєму житті, але поцілунку у відповідь не дочекалася.

Лютер відскочив від неї так, немов побачив перед собою клубок змій.

– Дурна ідея … була викликатися займатися з тобою математикою, – видихнув він, запинаючись, уникаючи зіткнення поглядів. – Занадто багато обтяжуючих обставин. По-моєму, з містером Блером було б куди продуктивніше.

– Ні, ти пояснюєш набагато зрозуміліше, – відчуваючи себе повною дурепою, густо червоніючи, похнюпившись, вимовила Анабет. – Я … я не знаю, що на мене найшло. Вибач. Напевно, мізки закипають від несумісності з диференціалами.

Лютер підійшов до вікна і притулившись лобом до холодної шибки, вимовив, але на відміну від батька Лютера, Анабет вперше почула в його голосі приреченість, змішану з коктейлем ніжною смутку:

– Сонечко, прочитай ще раз вдумливо мій конспект. Це не так складно, і ти не дурна дівчинка.

Вдумливо? Як можна було зосередитися після події, після його такого ласкавого голосу! Вона спробувала, але рядки розпливалися перед очима, і подумки вона шукала відповідь, вирішуючи абсолютно інше рівняння.

– Ти б міг підказати мені тоді, на тестуванні, і потреба в додаткових заняттях відпала б. Але ні! Ти знав, що я завалюся, і я впевнена, що вже тоді ти вирішив, що в цьому місяці саме ти будеш моїм репетитором! … Навіщо Лютере? Ти поводиш себе так ніби я тобі не байдужа, наче тебе тягне до мене, але, по-моєму, це чомусь дико тебе дратує. Всі мої подруги як одна стверджують, що я приховую від них наші з тобою стосунки, тому що їм щось таке ввижається з боку. Відчуваю себе ідіоткою, але я все одно спитаю – що все це означає?

– Тоді я б теж хотів знати! – Лютер різко обернувся, і їхні очі зустрілися. Його важкий і темний погляд та її розгублений і чистий. – Що раптом сталося з нашою байдужою міс Пейдж? Хто корчив з себе мученицю, яка терпить мене з милосердя? Буквально пару днів назад терпіти мене не могла, а сьогодні цілуєш! Чому ти не розповіла своєму таткові щодо мене та Джері? З чого це ти раптом стала мене прикривати? Я теж хочу знати, що все це означає, чорт забирай!

У двері кілька разів постукали:

– Молодь, я тут вам лимонаду принесла, – проспівала Клаудія, але помітивши їхні напружені обличчя, поставила тацю і тихо вийшла.

– Завтра я поїду до школи і переговорю з містером Блером, – вже не дивлячись на Лютера, сухо заявила Анабет.

– Нічого не вийде. Він з’явиться тільки в наступному місяці, – так само стримано кинув Лютер.

Повисла пауза. Тиша, яку хотілося порушити, розбивши що-небудь з гуркотом об стіну, що-небудь порвати, розламати з тріском, грюкнути долонею об стіл. Такий тремор, що дико клекоче в середині з Анабет трапився вперше, але вона на відміну від Лютера не могла дозволити собі подібну нестриману витівку. Те, що він мовчав, гнітило найбільше, краще б уже кепкував.

– Тоді попрошу Маршу, здається, вона зрозуміла тему, – першою порушила мовчання Анабет. – Не хочу більше залишатися з тобою наодинці!

– Спробуй, – байдуже знизав він плечима.

І раптом на неї немов навішали гирі. На плечі, на ноги, а головний тягар повис на серці. І це була не порожнеча – це був важкий закритий циліндр, на якому було вигравірувано ім’я – «Лютер».

Вона дивилася через вікно, як він йде до своєї машини, приходячи в жах від почуттів, які її так невчасно скрутили. Щаслива безтурботність кудись безслідно зникла, немов її ніколи й не було. У цих блакитних по-дитячому розкритих очах раптом застиг непередаваний сум. Їй захотілося розплакатися. І опустившись на підлогу, обійнявши себе за коліна, Анабет дійсно розревілася. Тому що все ще не могла повірити в те, що вона закохалася.

Закохалася у Лютера Фрімена. Ненароком і несподівано.

І вперше їй не захотілося ділитися з подругами своїми переживаннями, розкривати свою таємницю, на яку вона сама поки що дивилася, як на екзотичну дивину, не знаючи, що їй з цим усім робити. Ні матері, ні батькові, ні навіть улюбленій собаці вона не була готова довіритися про свої нові переживання. Через ці почуття Анабет намагалася зрозуміти заново саму себе, намагалася почути і розібрати свої думки, переглядала погляди, бажаючи чітко побачити – чого б їй хотілося від цих відносин, і чи можливі вони взагалі.

«Лютер Фрімен, хто б міг подумати! Коли це сталося? Чому раптом все перевернулося з ніг на голову за частки секунди, немов пісочний годинник? Раз! І він вже мені нестерпно потрібен, душа розгорнулася, вибухнула салютом, надулася у формі серця і назад вже не влазить. Ні, у мене просто стрес. Або я несповна розуму? Він же божевільний! О, боже, як же я заплуталася!»

     Як вона і планувала, Анабет мало не кожного дня їздила до Марші, але сказати, що вони займалися – було б занадто перебільшено. Швидше, вона годинами слухала Маршу, яка міркувала на тему батьківського контролю і про те, які всі хлопці придурки. Математика була самою останньої сферою інтересів Марші, яка як виявилося – зовсім не володіла викладацькими талантами.

А через тиждень, після того злощасного заняття з Лютером, на її телефоні висвітився невідомий номер. Вечір був досить нудний, і Анабет, відклавши книгу, вирішила відповісти незнайомцю, поняття не маючи, хто б це міг бути.

– Ну як протікають заняття з Маршою? – почула вона у слухавці голос Лютера. – Вона тобі вже усі плітки злила?

– Нормально, – чомусь захриплим голосом відповіла Анабет, ловлячи себе на думці, що це найприємніший голос, який вона коли-небудь чула по телефону, і що він навіть не підозрює, що його голос викликає у неї горловий спазм. – Лютере, ти б не міг мені позичити свій конспект?

– Мабуть, зміг би. Анно, що у тебе з голосом? Ти знову захворіла?

«Чорт, ось чому він так відразу стривожився?! Чому він весь час дає мені зрозуміти, що я щось значу для нього?» – ці думки знову розбурхали всі її емоції, і вона не відповідаючи, відключилася, у відчаї жбурнувши телефон на ліжко.

Посидівши якийсь час в уявній прострації, Анабет про себе вирішила, відкрутитися від вечері будь-якими способами, тому як приховувати свій пригнічений стан ставало все складніше, а батьки і так вже почали обережно чіплятися до неї з підозрілими питаннями. Тим більше на вулиці майже стемніло, а значить, можна було просто завалитися спати.

– Анабет! – пролунав за дверима голос Клаудії.

– Мамо, я вже сплю і не хочу їсти!

– Анабет, там тебе Лютер питає. Сказати йому, що ти спиш?

– Ні!!! – вона відчинила двері занадто рвучко, так що Клаудія навіть округлила очі, відступаючи в бік. – Я дізнаюся, що йому потрібно! – вигукнула на бігу Анабет .

«Господи, божечки, хоч би не звалитися! Чому сходинок так багато? Ого, і серце, здається тьохкає, вже десь у шлунку!»

Лютер стояв на ганку. Чорні вузькі джинси, біла футболка, яка лише підкреслювала його накачане тіло, в руці скручений трубочкою зошит, яким він нервово стукав себе по іншій долоні. Погляд похмурий. Побачивши Анабет, він сердито глянув на неї з-під лоба.

– Що ти тут робиш? – видихнувши бовкнула Анабет, знову відчувши себе ідіоткою.

– Як що?! – обурено пирхнув Лютер. – Проводжу перепис населення! Ти ж сама просила конспект?

– А-а-а.

– А ще мені не подобається, коли кидають слухавку, не відповідаючи на мої запитання!

– І це говориш мені ти? – з образою здивувалася Анабет, піднявши на нього свої великі гарні очі, від яких у нього паморочилося у голові.

– І? – простягаючи конспект, Лютер затримав на ній запитально-іронічний погляд. – На якому номері ви зупинилися?

– Номері? На дванадцятому, … здається, – неуважно відповіла Анабет, не знаючи, дивитися їй на нього або кудись в сторону, від чого її погляд став метушливим та сполоханим, немов він міг побачити по її очам, що з нею коїлося насправді, хоча вона і розуміла, що саме це її й видає.

– Оце так прорив, – з іронією промовив Лютер. – Особливо, якщо врахувати, що номерів всього триста. Знову завалиш тести.

– Нічого, буду до осені займатися з містером Блером, – байдуже знизала плечима дівчина, стійко приймаючи свою долю.

Лютер мовчав. Мовчала і Анабет, втупившись на мамину герань. Незручна пауза все наростала. А їй так не хотілося, щоб він йшов!

– Хотіла у тебе запитати. Твоє ліжко … його не було в твоїй кімнаті. Ти спиш десь в іншому місці? – «чорт, ось дурепа, знайшла що запитати!» – тут же промайнуло у неї в думках.

– У мене проблеми зі сном, – недбало смикнув плечем Лютер. І зустрівшись з ним поглядом, Анабет зазначила, що сьогодні Лютер занадто задумливий і навіть чимось засмучений, хоча він і посміхався, намагаючись це приховати. І це теж не було схоже на колишнього Лютера такого, яким вона його знала.

– Ти не спиш? – щиро здивувалася вона. – Напевно, через це ти такий психований.

– Напевно, – погоджуючись, абсолютно спокійно кивнув він, знову вражаючи її не властивою для нього реакцією.

– І як ти це виносиш? Це ж неможливо не спати, це катування! Що зовсім ніколи?

– У дитинстві я спав, років до десяти точно, а потім все рідше й рідше, поки безсоння не стала моїм способом життя. Хоча … з тобою під боком я, напевно, заснув би! – видав він і посміхнувся, спостерігаючи за її реакцією, яка не змусила себе довго чекати. Анабет спочатку страшенно зніяковіла, а потім відчула, як в душі наростає злість, від того, що вона зовсім не розуміє цю людину.

– Твою суть, Лютере, адекватній людині неможливо осягнути!

– Саме так, ти маєш рацію як ніколи, – він широко посміхнувся, незважаючи на її сумні очі.

– І завдяки безсонню, ймовірно, і став таким мега розумним і охайним, адже який ресурс часу звільнився! Можна перечитати усі книжки на світі та вилизати свою кімнату. Правда, у постійного недосипу є побічні ефекти! – огризнулася Анабет.

– Так, я не люблю свинства, в цьому сенсі я досить вимогливий, – з найсерйознішим виглядом, знизав плечима Лютер. – Тому все роблю сам, на відміну від деяких!

– Це ти на мене натякаєш?

– Я вважаю, що батьки тебе занадто балують, Анабет.

Вони стояли один від одного на відстані витягнутої руки, і цей проміжок, що виник між ними немов утворив наелектризований поклик, поколюючи тіло голчастими іонами. Дивна поведінка Лютера, плюс її власні відчуття, підказували їй, що щось має статися, що цей вечір не повинен так закінчитися. Щось зависло між ними, вірніше, щось їх виразно пов’язувало.

Першим крок назад зробив Лютер.

– Ну, бувай, – знехотя сказав він.

– Бувай, – зітхнувши, промовила Анабет.

Він сів у машину, але їхати не поспішав. Стоячи на ганку, Анна бачила, що Лютер охопивши руками кермо, сидить і не зводить з неї очей. І це було так дивно! Тому що все що він робив, все що говорив, вочевидь не в’язалося з виразом його очей. Серце дівчини, нехай воно і не мало особистого досвіду в таких справах, але воно безпомилково підказувало їй, що Лютер чомусь бореться зі своїм почуттям до неї.

Він моргнути їй фарами, ніби кажучи цим «ти йди першою». На що Анабет тільки вперто похитала головою, продовжуючи дивитися на нього крізь автомобільне скло в розсіяному світлі ліхтаря. Свої відповідні емоції Лютер виразив тим, що голосно грюкнув дверима, натиснувши на педаль газу, змушуючи двигун дико заревти – буквально вилетівши з двору.

І все це без будь яких пояснень.

– Анно, потрібно було запросити Лютера на вечерю, – зауважив їй батько, коли вона увійшла назад до будинку. – Все ж таки ви стільки років дружите.

– Тато, ми з ним зовсім не дружимо! Це щось незбагненне! – зриваючись, крикнула Анабет. – А якщо тобі так потрібна була його компанія, сам би його й запрошував!

– Що я не так сказав? – дивувався Роджер, після того, як дочка знову грюкнула дверима своєї спальні.

– Просто поки що не варто втручатися і зачіпати цю тему, – м’яко посміхнулася Клаудія.

***

Тести вона все-таки знову провалила. Втім, вона була вже до цього готова. Тому весь наступний місяць, три рази на тиждень, Анабет їздила до школи на додаткові заняття з математики до містера Блера. Який, врешті-решт, змилостивився і прийняв у неї ці злощасні тести з третього разу.

Літо в цьому році видалося на рідкість задушливим та сухим. Всі її подруги щасливо роз’їхалися відпочивати, насолоджуючись свободою, зрідка телефонуючи їй з інших штатів чи країн, безтурботно ділячись своїми враженнями. А вона, пригнічена своєю самотністю і заплутаними почуттями, думала, що це прокляте літо не закінчиться ніколи. І за весь цей час Анабет так жодного разу і не бачила Лютера. Він немов спеціально на деякий час зник з її поля зору. Лютер більше не дзвонив, а вона не вважала за правильне нав’язуватися йому першою. Вірніше, їй хотілося подзвонити, хоча б для того, щоб розповісти йому, що вона нарешті впоралася з математикою, але в ракурсі її нових почуттів до нього, вона боялася напоротися на його грубість або злу іронію, якими він час від часу так майстерно жонглював в спілкуванні з людьми. Анабет не хотіла виглядати причепою, яка бігає за хлопцями, але чим більше проходило днів, тим болючіші були її спогади про нього. І те, що їй його бракує – до сих пір призводило в шок її розум!

***

– Ага, ось я і повернулась!!! – заволала у слухавку Ханна. – Сумувала за мною?!

– Дико, – вимучено промовила у відповідь Анна.

– Давай зустрінемося сьогодні в місті? Прогуляємося! Утрьох, Марша теж прилетіла сьогодні вранці, вся така засмагла, схудла. Так як?

– Можна, – погодилася Анабет. Це звичайно було набагато краще, ніж просто сидіти і киснути вдома. Але чомусь особливої радості вона не відчула.

   На відміну від Ханни, яка тискала її протягом п’яти хвилин з божевільним писком, який переходив в регіт і назад. І Марші, яка в першу ж хвилину, спробувала обрушити на неї всі свої емоції від нового знайомства з якимось там студентом з Гарварду.

– Анно, ти така бліда! У тебе залишилися лише очі та довгі ноги! – Ханна прищулилася. – Ми просто зобов’язані негайно тебе підбадьорити! Мене вже мучить совість через мій квітучий вигляд.

– Ти як завжди сама скромність і такт, – криво посміхнулася їй Анна, подумавши, що вона в точності копіює посмішку Лютера.

Десь через годину, втрьох, вони під’їхали до одного міського популярного серед молоді клубу. І незважаючи на сутінки, які доволі швидко згущалися, в одній з парочок, що повернула з-за рогу… Анабет з жахливим приголомшенням впізнала Лютера.

Він йшов в обнімку з якоюсь дівчиною, звично посміхаючись, про щось невимушено базікаючи з незнайомкою. Анна немов прибита  нерухомо сиділа в машині, тому її він не помітив, але свинцевий циліндр у її серці почав розгойдуватися і наливатися ще більшою вагою. Безтурботний Лютер з подружкою – мабуть, зараз для неї це була найнеприємніша і огидна картина в цілому світі. Чомусь стало жахливо боляче і так прикро за себе.

– Це що Фрімен?! – здивовано видихнула Ханна, теж в свою чергу не упускаючи нюансів. – Нічого собі! Перший раз бачу його з дівчиною!

– А ви що не знали? – пожвавилася Марша. – Я тільки сьогодні повернулася, але вже в курсі. Цю дівчину звуть Крісті. Вона з сім’єю нещодавно переїхала з Ванкувера. Живуть в колишньому будинку Лестерів. Кажуть, Лютер тут же замутив з нею романчик.

– Знайшов собі жертву, – злорадно помітила Ханна. – Бідолаха, мені її навіть трохи шкода, вона і не підозрює, який «скарб» відхопила! Анабет, тепер ти можеш зітхнути спокійно, нарешті він від тебе відчепиться. Або тебе це хвилює? – подивилася вона з підозрілістю на розгублене обличчя подруги.

– Мене це аніскільки не зачіпає! – процідила Анна, – Так ми йдемо гуляти чи ні?

І не чекаючи подруг, вона першою вибралася з машини, впевнено попрямувавши у бік вхідних дверей клубу, туди, де тільки що зник Лютер зі своєю новою пасією. Спеціально пройшла повз нього немов не помічаючи і навмисне всілася за столик навпроти спиною до нього. Марші та Ханні нічого іншого не залишалося, як приєднатися до неї.

– Що будемо відзначати?! – гучно запитала Марша, кидаючи дорогу дизайнерські сумочку на вільний поруч із собою стілець. І вже пошепки додала, – Анно, він щосили на тебе вирячився.

– Плювати, – з удаваною байдужістю відмахнулася дівчина. – А давайте відзначимо закінчення моїх мук … з цими триклятими тестами і початок нового нашого останнього навчального року! Посумуємо, але більше порадіємо тому, що ми так швидко стали дорослими.

– Та вже, випускний клас, мені у лютому вже стукне дев’ятнадцять, навіть не віриться, – підтримала її Ханна.

Коли до них підійшов офіціант дівчата за звичкою замовили собі пива, а ось Анабет рішуче замовила собі пляшку віскі, від чого і так опуклі очі Ханни мало не вивалилися з орбіт.

– Ваш вік дозволяє вам замовляти міцні спиртні напої? – автоматично поцікавився офіціант, в погляді якого читалося «а воно мені треба?»

– Так, звичайно, – невагаючись кивнула Анабет. – Ось вона вже досягла повнолітнього «можна», – і діставши з сумочки Ханни її водійські права, сунула їх під ніс офіціантові. Той згідно кивнув, ковзнувши байдужим поглядом по пластиковій картці.

– Ти з глузду з’їхала!?! – засичала на неї Ханна, як тільки офіціант забрався.

– А чому б і ні? – знизала плечима Анабет. – У мене стрес і я хочу напитися перший раз у своєму житті. Я все літо терпіла жалюгідного вічно спітнілого містера Блера з його рівняннями, в той час як нормальні люди дозволяли собі розслабитися.

Покосившись у бік сусіднього столика, Марша виразно відкашлялась. І тут же над Анабет повис Лютер.

– А татко знає, що його дівчинка розпиває алкогольне пійло?

– А яке твоє собаче діло, Фрімен?! – сердито кинула Анабет, залпом випивши налитий в келих віскі, мало не задихнувшись від його палючого ефекту. – Хто ти мені такий, щоб робити зауваження і обсмикувати?! – продовжила вона, не дивлячись на нього. – Ніхто і ні з якого боку!

– Так тебе розвезе після третьої чарки! – Не вгамовувався Лютер, і тон його ставав все злішим. – Припини викаблучуватися і віддай пляшку! – він схопив пляшку зі столика, але Анабет з розлюченістю дикої кішки вирвала її у нього назад, перетнувшись з цим незадоволеним потемнілим поглядом.

Її подруги спостерігали за цією сценою роззявивши роти.

– Що ти тут розкомандувався? Я тобі що дівчина, сестра, подруга? Те, що ми вчимося в одній школі – ще не дає тобі права розпоряджатися мною! Я як-небудь обійдуся без твоїх порад, Фрімен! – випалила Анабет, привертаючи і без того підвищену до них увагу залу. – Захочу нап’юсь, захочу пішлю тебе під три чорти! Іди, Лютере, і займися краще своїми особистими справами!

– Так і зроблю! – огризнувся він з люттю, з гуркотом відкинувши стілець, який попався йому по дорозі.

– Е … все в порядку, подруго? – свердлила її підозрілим поглядом Ханна. – Щось мені наполегливо підказує, що твій стрес сидить за столиком навпроти. Ви що порвали?

– Боже, яка гидота, – пробурмотіла Анабет, ковтнувши ще віскі. – Я вам в сотий раз повторюю – у нас з ним нічого не було. Що ви до мене причепилися?

– Тоді чому Лютер так психує, якщо між вами нічого не було?

– Лютер завжди психує! Ми що тут зібралися обговорювати Лютера Фрімена?! – нервово скривилася Анабет.

Здавалося, вона дійсно зібралася напитися вщент. Тому що незважаючи на огиду до спиртного, Анна цілеспрямовано відпивала з келиха майже не закушуючи. Спочатку вона і справді розслабилася, їй стало жарко та майже весело, і присутність Лютера з іншою вже зовсім не напружувала. Але потім, спливли на поверхню емоції, які стали рвати її на частини, і щоб не залитися гіркими п’яними сльозами – Анабет пила ще й ще. Поки не відчула моторошну нудоту і картинка перед очима не розпливлася. У підсумку вона мало не сповзла під стіл, але її вчасно підхопив … пильний Лютер.

– Наклюкалася все ж таки, трясця твоїй матері, як і запланувала, – пробурчав він. – Я відвезу її додому! – безапеляційно заявив він.

– Але ми і самі можемо це зробити! – заперечила Ханна, розуміючи, що втручається на свій страх і ризик, тому що вигляд у Лютера був дуже розлючений. – Все-таки ми її подруги.

На Ханну миттєво втупився холодний нищівний погляд:

– Цього замало, – уїдливо процідив він. – Таке я вам довірити аж ніяк не можу, достатньо того, що ви, шалави, її сюди притягли. Якби ви були її подругами – ви б не сиділи і не спостерігали, як вона хлище це лайно!

_________________________

Щиро дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет

З повагою, Лаванда Різ!