Не відпускай

«Я так тебе любила … від самого дитинства.

Я вижила лише тому, бо черпала сили в своєму неприборканому почутті до тебе, дихала, тому що десь дихав ти, і посміхалася у темряві, знаючи, що коли-небудь зустрінуся з тобою знову. У своїх думках я наділила тебе усіма найкращими чоловічими якостями, тому що ти був цього гідний. 

І ось одного разу, моя мрія все-таки здійснилась, щастя, дивлячись на мене твоїми очима, розгорнуло мені свої обійми, повертаючи мені мій втрачений всесвіт. В одному тільки твоєму імені вміщався весь мій світ Себастьяне! Ти дав мені зрозуміти, що я кохана тобою, і я стрімголов кинулася в цей вир, приймаючи досить дивні умови. Тоді я ще не знала, що не всім мріям дозволено збуватися, часом це дуже небезпечно. Доросле життя, не те, що бачиться підліткам, воно ставить тебе перед фактом відповідальності і вибору. Іноді, щоб довести свою любов – доводиться розлучатися, з болем, зі сльозами, з покаянням. Доводиться вирвати собі серце і закласти душу, щоб той, кого ти любиш – й надалі продовжував дихати. Той, кого любити більше не можна. У житті трапляються бурі, Армагедони великі та маленькі. Можна не помітити і опинитися на межі тієї злощасної прірви, борючись з бажанням перервати свої муки і стрибнути вниз. Мені ж пощастило зустріти того, хто не дозволив мені впасти. Знаєш, Себастьяне, зади нього, мабуть, варто було винести все те, що звалилося на мою долю»

***

Я ніколи не була особливо слухняною дочкою, але мій батько, мабуть, ненавидів мене навіть не за це. Особисто мені весь час здавалося, що він страшенно шкодував, що це не я потонула тоді замість мого брата.

Мій брат близнюк Генрі, потонув в річці Крут ще дитиною, коли нам було рівно по сім років. Говорили, що обставини його загибелі виявилися вельми дивними, але якими б вони не були – смерть Генрі обернулася для нашої сім’ї жахливою трагедією. Я дуже добре пам’ятаю той страшний день, коли непоправно зруйнувалося наше життя.

Це сталося ранньою весною. Сонце з ранку світило закликаючи і так  яскраво, Генрі кортіло запустити повітряного змія, якого йому подарували на наш день народження. Мені на відміну від нього подарували якусь дурну ляльку і я страшенно заздрила братові, тому й втекла разом із ним, щоб теж взяти участь у запуску.

У той фатальний день за нами доглядала місіс Нейт, а вона частенько любила подрімати після обіду, сидячи в старому кріслі навпроти вікна, гріючись в променях сонця, як старий жирний кіт. Ми з Генрі тихенько прослизнули до виходу, уявляючи себе шпигунами, і безмірно радіючи з того, що у нас вийшло втекти – помчали до берега. Там біля річки було більше відкритого простору, тим більше що минулого літа ми спостерігали як на цьому ж самому місці один хлопчисько безсовісно дражнячись, бігав по березі зі своїм змієм. …

… Щось не вийшло, наш змій відмовлявся здійнятися вгору, а потім і зовсім безглуздо впав на середину річки. А так як річка все ще була покрита шаром темного важкого льоду – Генрі відправився за змієм пішки прямо по льоду. Я стояла на березі, … я бачила, як він провалився під лід, … як борсався. Жах і розгубленість просто прибили мене до місця, але потім, отямившись, я кинулася кликати на допомогу.

… На жаль, допомога прийшла надто пізно. Мій брат потонув.

Ось тоді і почався цей кошмар. Наш батько почорнівши від горя несамовито кричав на бідну місіс Нейт і навіть кілька разів ударив її по обличчю, а двох охоронців, які замість того щоб стежити за територією маєтку – грали у гаражі в карти, батько взагалі побив до напівсмерті, після чого я їх більше не бачили. А мама, … мама немов заклякла у своєму горі, відгородившись від усього живого. Навіть від мене. Вона плакала годинами, втупившись в одну точку.

Мене перестали помічати взагалі, ніби мене не існувало, як ніби я теж потонула разом з Генрі.

Я була всього лише дитиною, гостро відчуваючи несправедливість, я теж по-своєму горювала, була налякана, але здавалося, нікому до цього діла не було, немов для них важливий був лише тільки Генрі. І я опинилася наданої сама собі або піклуванню прислугі.

Мама стала часто хворіти, батько пити, а через півроку після загибелі брата мама померла від журби, яка зжерла її зсередини. Після всього, що сталося батько замкнувся в собі остаточно. Іноді мені здавалося, що я була просто тінню, особливо я відчувала свою непотрібність у присутності батька. Він не дивився на мене, не розмовляв зі мною, навіть про людське око. Ось тоді мене й осінило, що він ненавидить мене за те, що я жива. …

Ніколи в житті я не забуду тих пережитих відчуттів, того болю і самотності, які лягли на мої дитячі плечі. І якби не Бас, я не знаю, як би я вистояла в ті дні.

У найважчий період мого життя у мене несподівано з’явився друг, в якому я стала потребувати як у повітрі. Тому що Бас вмів сміятися і дуріти, а ще він умів уважно слухати, кумедно при цьому хмурячись. Він виявляв увагу і підтримку, і це при тому, що він сам був ще дитиною. Мені було вісім – йому десять, і зав’язалася наша дружба теж досить дивно.

Не отримавши на свій восьмий день народження ні подарунків, ні поздоровлень, ні навіть найменшої уваги – я втекла з дому, зовсім впевнена в тому, що мене ніхто не кинеться шукати, що вони навіть не помітять моєї відсутності. Я дуже довго йшла, моєю метою були руїни старої фортеці. Чому я хотіла потрапити саме туди?

Про фортецю Ерімор ходили пробираючи до остраху легенди – про духів, які тягнуть людей у потойбічний світ, про привидів, про заточених там у камень відьмаків, про нечисть, що ховається у тих руїнах. І я попрямувала туди не тому що була відважною, а тому що хотіла, щоб який-небудь привид забрав на той світ і мене, якщо вже тут я нікому не була потрібна.

Дійшовши до руїн, в середину я все ж забиратися не стала. Сівши на недогризках кам’яних сходів, я стала просто чекати. Пам’ятаю, страшно не було, але час від часу мене все-таки пересмикувало дрібним тремтінням від нетерпіння. А коли я почула шурхіт за своєю спиною, я навіть підстрибнула різко озирнувсь. Але це була ніяка не нечисть, і навіть не примара – це був всього лише звичайний хлопчисько.

– Цікаво -цікаво, що це ти тут робиш, га?! – вимогливо і дзвінко запитав він.

– А ти що?

– Я перший запитав!

– Тебе це не стосується, – важко зітхнувши, пробубоніла я.

Кілька хвилин він просто мовчки мене розглядав, потім сівши поруч, дружелюбно посміхнувшись, протягнув мені свою смагляву долоню:

– Мене звуть Бас!

– Шарлотта, – я обережно потиснула його руку.

– Шарлотта це занадто манірно і занадто довго, – посміхнувся Бас. – Скорочено адже Чарлі?

– Угу.

Напевно це мій понурий вигляд надихнув його тоді на жаль, тому що його питання стали дуже серйозними, повними проникливого співчуття.

– Ти заблукала, Чарлі, або самовільно втекла з дому? – і по тому як я подивилася на нього – він сам зробив правильний висновок. – Ясно, втекла, значить. Тебе хтось образив, вірно?

Не знаю, чому це сталося саме тоді. Я не плакала з тих пір, як загинув Генрі, і раптом, на свій сором, я гірко розридалася перед незнайомим хлопчиком. А він сидів і терпляче чекав, коли ж я нарешті заспокоюсь. І потім, коли від свого надлишку емоцій, я раптом зібралася схопитися та втекти – Бас міцно схопив мене за руку:

– Мій дядько каже, що з будь-яким лихом можна впоратися лише спільно. Тому розкажи мені, Чарлі, може, я зможу тобі чимось допомогти.

  Варто було мені тільки заглянути в його очі, як я відразу ж відчула беззастережну довіру до цього хлопчика. Вся моя істота тут же потягнулася до того, хто помітив мене, до того, хто не залишився байдужим.

– Я прийшла сюди щоб померти, тому що я не потрібна своєму батькові! Я взагалі нікому не потрібна! – випалила я, шмигаючи носом. – Сьогодні мій день народження, а він навіть не глянув на мене, він цілий рік не дивиться у мій бік! Тато звинувачує мене в смерті мами та брата, а я навіть не знаю, чому я винна!

Я говорила і говорила, ніби щось прорвалося у мені. Я розповіла Басу про байдужість вічно п’яного батька; про прислугу, для яких я взагалі була просто обов’язком. Про свої порожні та безглузді дні, про свою недитячу тугу та відчай, які заповнювали мою душу. Може, я розповідала не дуже складно, але Бас, на мою думку, мене дуже добре розумів.

– Ти точно сьогодні не помреш, Чарлі! – впевнено промовив він, взявши мене за плечі. То був самий хвилюючий дотик, по-дитячому щирий, відданий, він дав мені надію. Для мене цей його жест коштував багато чого, набагато більше, ніж інтимна близькість у дорослих. З тієї миті я дивилася на Баса вже іншими очима. – І тепер ти вже не будеш сама. Давай зустрінемося завтра біля розколотого дубу. Знаєш де це?

Наступного дня він подарував мені амулет ручної роботи – маленький уламок плоского каменю з руїн Ерімора.

– Друга половина каменю буде у мене, – з гордим виглядом Бас показав мені свій ланцюжок зі схожим уламком, – В цьому амулеті є сила єдності. Я зробив це не сам, мені допомогли, але де б ти не опинилася, Чарлі – я буду тебе відчувати. Завжди.

  Цей амулет я зберігаю досі. Так почалася наша таємна дружба.

У ті дитячі роки Бас став для мене єдиною близькою людиною. Він тягав мені цукерки, допомагав вирішувати завдання, розповідав смішні історії, жартував наді мною, але великодушно, по-доброму.

Так… ми були дітьми, але яку ж силу та стійкість надавала мені ця чиста дружба!

… Але потім моє єдине щастя рішуче припинили. Справа в тому, що в наших рідних краях, виявляється, водилося правило, я б навіть сказала непорушний закон – ніхто з моєї родини не повинен був водити дружбу з Корвінами.

А мій Бас належав саме до цього роду і повне його ім’я звучало як Себастьян Корвін. Коли батько дізнався про мої вилазках і про мою дружбу з Басом – він нарешті звернув на мене увагу, якою обділяв мене останні п’ять років. О, так! … Правда, увагою це було складно назвати – переважно він кричав на мене, обсипаючи загрозами. І в той момент, дивлячись на перекошеного та почервонілого батька, слухаючи його гнівні, просочені злістю слова, я зрозуміла, що переді мною абсолютно чужа для мене людина, яка більше не має права вважатися частиною моєї сім’ї.

Не пояснюючи причини табу – нас з Басом розлучили, замкнувши мене в будинку. Якщо мені й дозволялося виходити на вулицю, то тільки під наглядом охорони, яку знову найняв мій батько. У повному відчаї мені довелося піти на крайні заходи, тільки б отримати можливість знову побачитися з другом.

Я підпалила сарай батька. І зробила я це з помсти, з особливим задоволенням. Це був навіть не сарай, а якийсь вівтар, святиня, пов’язана з полюванням, що відігравала для мого батька величезне значення. Там знаходилася досить дивна зброя і моторошні пристосування, які лякали мене лише одним своїм виглядом. А так як я ніколи не виправдовувала мисливців і завжди обходила цей сарай десятою дорогою – своїм підпалом я так само висловила протест всілякому насильству. І поки він горів, а всі інші намагалися його загасити – я втекла в черговий раз.

Не скажу, що Корвіни були раді мене бачити, але я так несподівано і стрімко увірвалася до їхнього будинку, що вони навіть не встигли нічого зробити. Мені був потрібен Бас, і на щастя, я його застала.

Можливо, в мої тринадцять це була вже не дружба, а щось більше. Можливо, то пробивалися зворушливі паростки першого кохання. Все що я пам’ятаю про нашу останню зустріч із Басом – це те, як міцно обійняв мене у відповідь той п’ятнадцятилітній хлопчисько.

Наслідки моєї витівки не змусили себе довго чекати. Не тямлячи себе від люті, мій батько запроторив мене у закритий пансіонат для дівчаток далеко від будинку, де мене майже ув’язнили на цілих сім років. Фактично це була в’язниця для важких підлітків із забезпечених сімей, які бажають позбутися неблагополучної дитини, яка ганьбить свою родину. 

Пансіонат Манакр навіть виглядав як справжнісінька в’язниця, і сприймався нами як колонія суворого режиму. Усюди на вікнах масивні залізні решітки, територія огороджена високими бетонними плитами, між якими не проскакувала навіть щілина. А з одного не огородженого боку розкинулася прірва з видом на нескінченну гірську гряду, де панували лише вітер та хижі орли.

У пансіонаті нас навчали різним точним наукам і дисциплінам, які, на думку батьків, просто необхідні вихованим дівчатам. Наші викладачки являли собою престарілих гримз, таких собі в’ялених злобних хортів, які знайшли в цьому світі для себе єдине задоволення – муштру. Ми спали у холодних кімнатах, на жорстких скрипучих ліжках. Прокидатися треба було затемна, лягати завидна. У нас не було вихідних або вільного часу для розваг, не було також і канікул, на яких можна було б відвідати своїх рідних. З ранку до ночі ми вчилися і працювали, по черзі несучи чергову вахту то зі шваброю, то на кухні.

Але в рамках режиму полягала ще одна школа – школа виживання, де сильні, стервозні та агресивні катували, намагаючись підім’яти під себе, слабших. Бо в Манакр потрапляли не просто так, тут не тримали слухняних тихонь. У кожної дівчини була своя несолодка доля, своя історія і життя, яке найчастіше було пошматоване. Ми билися, терпіли знущання, кожного дня чекаючи підступу. Іноді навіть страшно було заснути, тому що уві сні тебе могли задушити подушкою або влаштувати темну. Для деяких дівчат пансіонат вдавав із себе катівне пекло, ні більше, ні менше.

До свого жаху в перші дні там, для себе я зрозуміла ще одну річ, що найжорстокіша істота на планеті – це самка людини. Перебування в пансіонаті для всіх його мешканців було своєрідним чистилищем, з якого ти міг вийти обвугленим, але загартованим, або не вийти взагалі. Не проходило й півроку, щоб хто-небудь з вихованок Манакра не накладав на себе руки. Я бачила утоплених, повішених, тих, хто перерізав собі вени, і навіть тих, хто стрибав у прірву на камені. … Сім років суцільного жаху.

Ті, хто все ж доходив до кінця, вже на все життя залишалися морально покаліченими. І я не була винятком.

Колишньою мені стати вже не судилося.

Але вижити в цьому пеклі мені допомагала думка, що термін мого ув’язнення все ж обмежений, і черговий прожитий день наближає його кінець.

А ще мене зігрівав амулет подарований Басом.

Щовечора я стискала його в кулаці, уривками згадуючи свої щасливі моменти. Їх було не багато у моєму житті, але вони все-таки були, і в основному вони були пов’язані з цим хлопчиськом. Кожен  день я змушувала себе згадувати його обличчя, щоб не забути, щоб не втратити в пам’яті того єдиного, кому не була байдужою.

За ці сім років мій батько жодного разу так і не спромігся мене провідати. Хоча не скажу, що я на нього чекала. Мені раптом стало все одно, що стане з людиною, який з якоїсь безглуздої випадковості став моїм біологічним батьком. Я ненавиділа його. Кожна моя клітинка була просякнута ненавистю до пансіону Манакр і до батька.

І ось нарешті цей довгоочікуваний день настав! Здійснилося! Я вистояла! Навіть у вухах дзвенить від незбагненного радісного усвідомлення!

Нас таких набралося цілих десятеро, тих, хто сьогодні повинен був вийти на свободу і покинути ці кляті стіни вже назавжди.

– Просто не віриться, що ми дожили, – пробурчала Джейн, збираючи свої речі у валізу. – Таке відчуття, що я восьмидесятилітня стара шкапа. Напевно, тут і там час тече по-різному.

– Чарлі, а що ти зробиш у першу чергу, коли повернешся? – гучно поцікавилася у мене одна з дівчат, ніколи не приховучи своєї неприязні до мене. Я ж в свою чергу, ніколи не приховувала своєї думки про неї. Хоча … хто знає, може тепер і я стала схожою на одну з тих тварюк, знущання яких мені доводилося тут терпіти.

– Для початку спробую уникнути зустрічі із посильним батька і відправлюся додому своїм ходом. Тому що просто чекаю не дочекаюся поквитатися зі своїм татусем за його особливу турботу, – сухо відповіла я крізь зуби.

– І що ти зробиш, спалиш маєток тепер вже повністю? – презирливо фиркнула вона. – А ось я збираюся затягнути у ліжко гарненького хлопця, і не вилізати з нього цілий тиждень! Потім знайду наступного і так далі! Мене просто вже трясе, коли я про це думаю, – помітивши, що я посміхнулась, Мойра загрозливо примружилася. – Що, хочеш сказати, що ти не така?! Що ти чимось краща за мене, га?! А може, мені наостанок все-таки позбавити тебе цноти?!

– Спробуй ризикнути, але тоді перш ніж зайнятися коханням хоч з яким-небудь самцем – тобі для початку доведеться зашивати свою розірвану пику! – огризнулася я, в будь-який момент готова до її кидка.

– Гаразд, Чарлі, ми з тобою ще зустрінемося. Не думай, що я забуду, – прошипіла Мойра, не бажаючи в останній день заробити покарання від наставниці і затриматися в цьому пеклі ще на пару діб.

    Прощатися з кимось особливої потреби не було, як і бажання побачити їх коли-небудь знову. Тут у мене не завелося нових подруг, ми всі тут одна для одної швидше за все були сусідками по камерам, ніж одногрупницями і нас об’єднувало лише одне спільне  нещастя – пансіонат Манакр.

О, він ще довго буде снитися мені в самих страшних жахіттях! Навіть ворогу я б не побажала опинитися в цих стінах. І вже тим більш, я не знаходила в собі сил пробачити це своєму батькові.

Я навіть не була впевнена, що за мною надішлють машину, що на мене все ще чекають вдома. Але повернутися в ті краї я хотіла зовсім не заради помсти, а по одній простій причині – я неможливо мріяла побачити Баса! Нехай навіть тепер в мої двадцять, коли наше розставання тривало довше, ніж роки нашої з ним дружби. Ні на що не сподіваючись, я всього лише хотіла поглянути на людину, якій я була щиро вдячна за мою внутрішню силу. Адже стільки років я була майже впевнена, що люблю його, і саме це шалене почуття допомогло мені, щуплій переляканій дівчині вижити і залишитися людиною.

Спочатку потягом, потім попутками. Мовчазну і похмуру мене не дуже й намагалися розговорити. Поважаю людей, у яких вистачає розуму не лізти не в свою справу. По-моєму, це правильно. Навіщо скажіть, будь ласка, колекціонувати чужі біди, коли людина не налаштована ними ділитися? Аби поговорити? Але з таким же успіхом можна послухати радіо.

У Манакрі жодна жива душа не знала про Баса, про мої почуття до нього, про мої божевільні мрії. Це була моя виплекана таємниця. Таємниця, якій я до сих пір зберігала вірність кожним своїм помислом.

Невелике селище, до якого прилягали ферми і наш маєток, абсолютно не змінилося за ці роки, хіба що люди, які траплялися мені на зустріч – виглядали незнайомими. Треба сказати, почувала я себе божевільною дикункою. Після стількох років ув’язнення – людський гомін цілого натовпу та шум машин вводили мене в стан загальмованої ейфорії. Хотілося дихати глибше, хотілося торкатися до всього – до поліцейського, до велосипеда, до хутряного манто якоїсь бабусі, до дитячої шапочки карапуза і навіть до усміхненого обличчя його щасливої матусі. Навколишнє життя п’янило мене до запаморочення.

Як водиться, найбільше пліток та новин завжди відомо місцевим бармену, пастору та шерифу. Я обрала першого, впевнено попрямувавши до дешевого бару.

– Ви не підкажете, сім’я Корвінів до сих пір живе неподалік? Дуже давно я якось була тут проїздом, хотілося б побачитися зі старими знайомими.

– Якщо ви, міс, знавали Корвінів, то вам повинно бути відомо, що вони не заводять собі друзів, – недовірливо зиркнув на мене бармен.

– Старші Корвіни так. Я хочу дізнатися про Себастьяна. Коли ви бачили його востаннє? – простягнувши бармену купюру, я з подивом помітила, що замість очікуваного жадібного блиску той спохмурнів ще більше.

– Не потрібні мені ваші гроші, міс, скажу лише, що Корвіни нікуди не поділися, а тепер забирайтеся поки біда сама не прийшла задарма!

Що ж і на тому спасибі. Дорогу на ферму Корвінів я знала прекрасно, я тисячу разів малювала її у своїй уяві, як і обличчя Баса.

Може й добре, що бармен попався чи то полохливий, чи то неговіркий. Навряд чи б мені хотілося почути про особисте життя Баса у всіх подробицях. Адже воно мало бути, у нього мабуть була вже якась наречена. Всі ці плітки та домисли мені точно ні до чого, я й так деколи з розуму сходила в стінах своєї в’язниці від думки, що забувши мене Бас давно закоханий в іншу дівчину.

Мені просто хотілося його побачити! Подивитися яким він тепер став, як повинно бути змужнів, і взагалі чи впізнає він мене.

Як же барабанило моє серце і тряслися жижки! Хоча, здавалося б, після пройдених випробувань мене тепер мало що могло ось так схвилювати. Але виявилося що все, що пов’язане з Басом було винятком і моєю слабкістю.

«Цікаво, чи знав він про це?»

…Чим ближче я підходила до ферми – тим сильніше у мене тремтіли коліна. Дихання забилося, в роті пересохло. Я швидше нагадувала собою глибоководну каракатицю, різко підняту на поверхню, ніж дівчину, яка поспішала на крилах любові після багаторічної розлуки.

Рішучі заходи, такі як заявитися до Корвінів на поріг – я залишила на самий крайній випадок. Бас з дитинства обожнював коней, тому логічно було припустити, що рано чи пізно він з’явиться біля стайні. Уподобавши собі зручний закуток у кущах на пагорбі, я стала слідкувати за будівлями, які знаходилися метрах в двадцяти від мене. Тоді Басу було всього лише п’ятнадцять, коли я бачила його востаннє, тепер це повинно бути вже двадцяти дворічний хлопець, і я поняття не мала, як він міг змінитися за цей час. Хоча незліченну кількість разів я уявляла собі нашу із ним зустріч. Надія на те, що ця зустріч можлива – допомогла мені вистояти і не розгубити залишки гідності.

Але коли на горизонті я помітила високого, темноволосого, м’язистого, роздягненого до поясу хлопця – я навіть не сумнівалася, що це мій Бас, хоча б по тому амулетові, який висів у нього на шиї – уламок плоского каменю у вигляді півкола. Він не поспішаючи вивів зі стійла плямистого жеребця і посміхаючись почав його чистити, надівши на руку широку щітку, при цьому абсолютно не помічаючи моєї засідки. Господи, від одного цього усміхненого обличчя можна було втратити свідомість!

… А я, дивлячись на нього, раптом відчула як це, коли по твоїх щоках знову котяться сльози, змиваючи товстий шар кіптяви з замерзлої душі, одночасно приносячи полегшення і біль.

Я несамовито стисла в кулак уламок свого каменю.

… Мене вразило те, що сталося далі. Бас раптом завмер, повільно обертаючись в мою сторону. Спочатку на його напруженому обличчі з’явилася недовіра, але потім воно знову розпливлося привітною усмішкою!

«Чарлі» – прочитала я по його губах. Хвиля радості підхопила і кинула мене вперед! Не тямлячи себе, я злетіла з пагорба, і в лічені секунди опинилася в його розкритих обіймах! Здається, я верещала, а Бас кружляв мене на місці.

– Бас! Бас! Спасибі, господи, яка ж я рада тебе бачити! Нарешті! Я так сумувала! Не можу передати тобі як! – торохтіла я, одночасно тискаючи його за шию з усією своєю шаленою силою.

– Чарлі, ти мене задушиш! – сміючись, пробасив він густим зміцнілим голосом, м’яко відриваючи мене від себе. – А ну дай я подивлюся на тебе, чижику, – в його теплих карих очах перекочувалися грайливі теплі іскорки, така ж пустотливість  закралася і в його бешкетну посмішку. – Ну ти й вимахнула, Чарлі! Вас, дівчино, тепер не впізнати! Твоїми залишилися тільки чудові блакитні очі, кирпатий ніс та пухкі губи, решта все вдалим чином перетворилося! Подивіться, у неї з’явилися груди!

– На себе подивися, качок, – посміхаючись, вимовила я, дивлячись на нього і безсило при цьому мліючи. – Мені так тебе не вистачало, Себастьяне, якби ти тільки знав…

– Я теж не забував про тебе, Чарлі. Знав що повернешся. По-іншому просто не могло бути. Але, мабуть, вдома ти ще не була? – його обличчя раптом стало серйозним і боязке поглядання по сторонам насторожило мене, вмить стерши дурну посмішку з мого обличчя.

– Щось трапилося, Басе?

– Давай так, ввечері на нашому старому місці, на руїнах фортеці, – квапливо сказав він, стиснувши мене за плечі, як тоді у дитинстві.

– Чому? Ми не бачилися сім років, але ти вже готовий втекти. Куди накажеш мені йти?

Відчуття таке, немов з головою пірнаєш в глибоке холодне озеро і ніяк не можеш спливти в його темних водах. Мене буквально почало коробити від зруйнованих очікувань. Але теплі долоні Баса, вчасно обхопивши моє обличчя, повернули мене назад, рятуючи від хвилі розчарування та гіркоти.

– Довірся мені як тоді, Чарлі. Зараз тобі краще побачитися з батьком.

– Але у мене немає бажання його побачити. Я повернулася ні заради сімейного гнізда…

– Знаю. Як би не було тобі боляче – ти повинна ще раз поговорити з ним! – твердо заявив він, перш ніж розвернутися та піти.

– Добре, – розгублено кивнула я, все-таки гукнувши хлопця, який стрімко від мене віддалявся. – Басе, ти не сказав, що теж радий мене бачити!

Зупинившись, він зітхнув, похитавши головою:

– Ти вважаєш, що може бути якось інакше, чижику? – поблажливо глянув на мене Бас, як він зазвичай це робив, коли м’яко докоряв мене у дитинстві, – Ти не маєш права сумніватися у мені, Чарлі. Став б я тоді носити цю нісенітницю у себе на шиї, якби ти для мене нічого не значила? Нас не повинні зараз бачити разом, але я дуже хочу зустрітися з тобою ввечері. Домовилися?

Я відпустила його згодним кивком.

Не скажу, що це було саме те, що я собі уявляла за тисячі днів і ночей мого ув’язнення. Мені уявлялося, що зустрівши мене Бас більше не захоче мене відпускати, що ми з ним в решті решт переступимо межу нашої дружби і поцілуємося, а потім проведемо кілька днів у цілковитій самоті, розмовляючи, сміючись і займаючись любов’ю. Але незважаючи на розбиті ілюзії – я була щаслива бачити його. Звичайно ж він змінився! Тепер це був гарний дорослий хлопець з сексуальним голосом і незрівнянною чоловічою фігурою. Але у нього залишилися очі мого хлопчика, друга, готового заради мене на все. І це гріло мою поранену душу.

Інша справа, що я абсолютно не уявляла мою неминучу зустріч із батьком, тому що варто було мені тільки подумати про нього, як мій розум починав паморочитися від злості.

Іржаві ворота виявилися відчиненими. Колись квітучий маєток виглядав абсолютно занедбаним. Зараз він нагадував старезного німого старого, марно охочого сказати так багато. Чарлі дивилася на порослі травою доріжки, на уламки старої гойдалки, на такі рідні дерева, які стали старими – і її серце стискалося від болю. Цей будинок був рідним колись, … тепер вже ні. Для неї це місце вже давно втратило сліди радості, а зараз воно часто-густо було просякнуте гіркотою та сумом.

Двері так само була незамкненими. У ніс вдарив знайомий з дитинства запах будинку. Звична напівтемрява і потріскуюче полум’я у каміні. Яка б не стояла погода надворі – батько незмінно розводив у каміні вогонь, після чого годинами сидів і дивився на полум’я.

– Тут майже нічого не змінилося, – сказала вона, не звертаючи уваги на крісло, яке повільно повернулося у її сторону. – Вся та ж скорботна атмосфера, все той же чоловік у кріслі біля каміну, з незмінною пляшкою бренді у руці. Хіба що меблі тепер не здаються мені такими величними, а дерева в саду не такими вже й великими. Я виросла, а будинок занепав. Здрастуй, батьку, – сухо звернулася Чарлі до чоловіка, що спостерігав за нею з похмурим виглядом. – Бачила, ти знову відбудував свій сарайчик. І мабуть, я рада, що ти все ще живий, тому що у мене є шанс відплатити тобі за твою батьківську любов, – не без єхидства помітила йому дівчина, вичікувально піднімаючи одну брову, немов суддя, який прийняв рішення, але для протоколу готовий вислухати останні слова обвинуваченого.

Даг Скорес уважним прискіпливим поглядом вивчав свою дочку. Найбільше Шарлотта тепер була схожа на його покійну матір, її бабку – той же овал обличчя, такі ж живі блакитні очі і світла шкіра. Але ця зухвалість і холодний виклик, якими пропитався її погляд – був вочевидь його характерною рисою. Висока та струнка, з таким густим довгим білявим волоссям – однозначно вона перетворилася на справжню красуню. Таким же помітним юнаком мав би стати і його син. При згадці про Генрі на очі Дага знову впала чорна пелена, що не дозволяла йому бачити дочку.

– Зібралася мені мститися значить? Тільки знай, тому хто задумав помсту – необхідно вирити дві могили, одну для ворога, іншу для себе, – хрипко вимовив Даг, знову прикладаючись до пляшки.

– Чули ми ці приповідки! І я вже навіть не дивуюся, як легко ти прийняв цю ситуацію. Ти в курсі, що я ненавиджу тебе? Я просто впевнена, що ти мріяв побачити в могилі мене, а не Генрі, і ти навіть не намагаєшся нічого змінити.

– Так це правда. Краще б тоді потонула ти.

Нехай вона і була переконана в цій гіркій правді, але почувши це від нього самого – Чарлі здивувалася. Їй все ще було боляче.

– Знаєш, коли ти запхав мене в цей чортовий пансіонат – я зріклася свого батька. Але моє бажання повернутися сюди було настільки сильним, що заради цього я подолала безліч принижень та труднощів. Ти навіть уявити собі не можеш, на що ти прирік свою дочку, хоча … така сволота як ти, можливо, на це й розраховувала. Хочеш почути чому я повернулася? – тон Чарлі став жорстким, абсолютно не в’яжучись до образу самої дівчини. – Не заради цього будинку, і звичайно ж не заради того, щоб доглядати тебе в старості. Я повернулася заради Себастьяна Корвіна! Щоб змінити твоє кляте прізвище на прізвище його роду і стати Шарлоттою Корвін!

  В ту ж секунду, ніби від удару, Даг обурено підвів голову, заскрипівши зубами від люті, він навіть упустив пляшку, яка останнім часом стала продовженням його руки:

– Шарлотто, ти не посмієш!!! – заревів він. – Я сам приб’ю тебе, якщо ти знову сплутаєшся з цим гнилим кодлом!

– О, містере Скорес, – Чарлі зухвало нахилилася вперед, – Здається мені, тепер у вас сил не вистачить знову проявити свою волю! Кинута дівчинка виросла серед людських хижаків, і її більше не лякає п’яний ханжа, який колись був її батьком! Якщо мій покійний брат може щось бачити з того світу, не сподівайся, що він виправдовує тебе, татусю!

У бажанні прокричати їй щось ще, Даг захлинувся від гніву, взявшись надривно кашляти, поки його обличчя не стало землисто-сірого кольору. Чарлі не рухаючись, стояла і спостерігала за нападом батька, намагаючись відчути для себе – відчуває вона до нього жалість чи ні? Виявилося, що ні. Пережите ніби повністю випалило усі її почуття до батька. Вона пішла, навіть жодного разу не озирнувшись.

***

Я думала, що прийду на руїни першою, але до мого захоплення Бас був уже там. Обхопивши себе руками він стояв підпираючи колону, і в міру мого наближення – Бас пильно, без будь-якого натяку на посмішку, з нервовим напруженням вдивлявся у вираз мого обличчя.

Спритно встрибнувши на «наш» камінь, Бас простягнув мені руку.

– А раніше потрібно було влазити, обходячи з іншого боку, де є сходинка, – пробурмотіла я, без всякого ткнувшись йому в плече.

Звичайно, так можна було сховатися від його дивного погляду, але явно не від його питань.

– Ти була вдома? Що тобі сказав батько? – жорстко, мало не зі злістю тут же зажадав Бас. – Як він взагалі тебе прийняв? Я ж бачу, тебе щось мучить. Чарлі, припини пірнати під крило, нам багато про що треба поговорити!

– Ти став пахнути по-іншому, – зітхнула я з ностальгією, слабо сподіваючись, що він змінить тему.

– Точно, а у тебе з’явилися приємні округлості. Чарлі, не викручуйся. Для мене дуже важливо знати, що тобі сказав Даг.

Піднявши голову, я зустрілася з його впертим поглядом, який не залишав мені можливості уникнути моєї важкої долі:

– Нашій з ним зустрічі батько не зрадів. Здається, він хворіє. Нічого особливого він мені не сказав, крім того, що вб’є мене, якщо я знову зв’яжуся з тобою. Знаєш Басе, сьогодні, дивлячись на нього, я остаточно переконалася, що між мною і батьком не залишилося жодного споріднення. Абсолютно. Тільки порожнеча. Ти єдина моя сім’я, ближче за тебе у мене більше нікого немає. Я знаю, минуло стільки років, ми подорослішали, і можливо, ту зворушливу і наївну дитячу дружбу вже не повернути, але та єдність, яка була між нами – вона залишилася. Принаймні, з мого боку це так, я відчуваю, вона лише міцніла на відстані. В тому концтаборі, саме можливість нову     побачити тебе і надавала мені сили. Я як завжди занадто багато балакаю, так?

Нарешті, м’яко посміхнувшись, Бас хитнув головою:

– Зізнаюся, я дуже сумував по твоїм балачкам. Кілька років тому, в решті решт розвідавши, де ж тебе все-таки тримають, я приїжджав до воріт пансіону, але в побаченні з тобою мені категорично відмовили. Ця умова була окремо оплачена твоїм батьком, і коштувала воно набагато більше, ніж все твоє навчання разом узяте. Така принципова скотина, як твій батько, вміє стояти на своєму. Пробач, що я так про нього.

– Ні, ти ще м’яко висловився. Він … – від гіркоти у мене не було слів. Треба ж Бас був так поруч і його не пустили до мене, продовживши мої муки.

– Я знаю, Чарлі, що ти завжди думала про мене, тому що мій амулет був постійно теплим, я відчував тебе навіть на такій відстані. Чорт, мені вперше трудно висловити все словами … – Бас зітхнув, мило і зворушливо хмурячись. – Твоя правда, роки нашої дитячої та юнацької дружби у нас вкрали, але ж є ще й інші почуття і … стосунки, – прошепотів він, знизивши голос до тієї чарівної межі, яку я вже була готова перетнути.

Задивившись на мене, після невеликої паузи, нахилившись ближче, Бас зробив обережну спробу поцілувати мене в губи…

Ні дати ні взяти – в цей момент здригнулася планета!

… Дивне відчуття, яке складно передати. Відчуття здійснення заповітної мрії. Чари в реальному світі. Абсолютна ейфорія, від якої у мене одразу усе попливло перед очима і закрутилася голова.

– Ні, будь ласка, не зупиняйся, – попросила я пошепки, коли Бас завмер в очікуванні моєї реакції. І він з явним задоволенням продовжив цілувати мене знову і знову до танцюючих метеликів на кожному моєму нервовому закінченні.

Для мене, ці перші поцілунки «по-дорослому» стали якоюсь нагородою за роки нашої розлуки. Можливо, там у Манакрі, у мене точно поїхав дах, якщо побачивши хлопця через сім років я тут же одразу для себе вирішила, що шалено у нього закохана. Хоча, хіба комусь відомі правила, за якими виникають подібні почуття? І це не було нестачею спілкування із протилежною статтю, ні. Я хотіла лише Баса, саме його. Сконцентрував одного разу на ньому весь свій  всесвіт – я продовжувала обертатися лише в цьому космосі. 

Не знаю, хто кого зупинив, я Баса, або він мене.

– Гаразд, не будемо квапити події, – переводячи дихання, вимовила я вже вкрай затерплими губами. – Ми ж наче збиралися вести дуже важливі розмови. Ось і розкажи, чому мені заборонено спілкуватися з Корвінами? Причому це табу підтримують і твої родичі теж.

– Попереднє відволікання від теми мені подобається більше, – розчаровано зітхнув Бас, ласкаво погладивши мене по щоці. – Це довга заплутана історія, Чарлі. Повна забобонів, на кшталт «непізнане поруч». Колись давним-давно наші предки ворогували між собою, здається це почалось ще у тринадцятому сторіччі. Два феодала не поділили володіння, вирізавши один у одного майже всю рідню і з тих пір старі рани не загоюються.

– Ти смієшся з мене чи що?! Вісімсот років тому?! Це ж нісенітниця! Напевно вони не поділили щось зовсім недавно, років десять тому, інакше мій батько не виходив би так піною через якихось там феодалів!

– Та яка тобі в принципі різниця?! – дратівливо кинув Бас, для чогось метнувши погляд на всі боки. – Не знаходять вони спільну мову і все! Ти ж не збираєшся через це відвертатися від мене?

– Звісно ж ні. Басе, ніщо в цьому світі не здатне налаштувати мене проти тебе. Але мені потрібна чітка впевненість, що мій батько по-справжньому, до сказу ненавидить Корвінів і буде ненавидіти всіх вас до кінця своїх днів, тому що я хочу вийти за тебе заміж! – випалила я.

Бас не виглядав спантеличеним, він з дитинства звик до моїх завихрень.

– Ця пропозиція? – посміхнувся Бас . – Ти як завжди неординарна, Чарлі. Добре, я подумаю.

– Ти все-таки з мене знущаєшся, – з награною образою, простягнула я, не стримуючи посмішки, – А я ж бо сподівалася, що після мого зізнання, ти, щонайменше, надаш мені у себе притулок. У маєток до батька я вже не хочу і не можу повернутися. Мене тепер туди навіть силою не затягнути, а ось твоє запрошення я б сприйняла з радістю.

– Так ти хочеш стати моєю нареченою або таким чином ти просто хочеш помститися своєму батькові? – примружившись, Бас не переставав посміхатися.

– По правді кажучи, і те й інше, – тепер вже я першою потягнулася до нього, щоб поцілувати, балдіючи від цього нового задоволення. – Ох, пробач. … Басе, через свій напор я трохи не забула у тебе запитати. Може, у тебе вже є дівчина?

Бас розсміявся, заливисто та нестримно. І відлуння рознесло його сміх по всіх куточках фортеці.

– Ти звичайно і в дитинстві була ще тією власницею, але навряд чи б я цілувався тут з тобою, якби у мене хтось був, хто-небудь, хто мав би для мене значення.

– Але ж з кимось ти спав?

– А тобі обов’язково потрібно знати про це? – невдоволено поморщився Бас.

– Ще не знаю. Але, мабуть, ревнощі викличуть у мені неконтрольовану лють, – на повному серйозі заявила я. – А це небезпечно. … Для оточуючих.

– Клас, завжди мріяв про навіжену дружину!

– Та вже, але божевільних легше виправдати у суді – ти будеш або моїм або не дістанешся нікому, і я не жартую, Себастьян Корвін!

– Чарлі, ти реально починаєш мене лякати, – переставши усміхатися, Бас раптом задумався.

– Ти чого? Я ж не в всерйоз! – штовхнула я його ліктем. – Басе! У мене просто емоційний шок, від свободи мутніє розум.

– І це теж, але я подумав не про інше, – кажучи, Бас взяв мене за руку. – Ти ж знаєш, що я єдиний з Корвінів, хто беззастережно впустив тебе у своє життя, що я з дитинства боровся з їхніми заборонами бачитися з тобою. Наше дорослішання лише все ускладнило, боюся, мої рідні не приймуть тебе, Чарлі, і мені не хочеться, щоб ти побачила їх з непривабливого боку.

– Але чому, Басе?! Я ж не зробила їм нічого поганого. Мені потрібно піти і переконати їх у зворотному.

– Погана ідея. Тут же напорешся на багнети. Розмовляти буду я. Просто поставлю їх перед фактом, але гостинності від них не чекай. Ось така неприємна реальність.

– Я сім років існувала під одним дахом зі злобними непримиренними стервозами, так що цією реальністю мене не налякаєш. Мені буде достатньо того, щоб ти чесно відповів на моє запитання. Чи хочеш ти сам, щоб ми жили разом? Чи хочеш ти любити мене, Басе? Всі інші моменти – для мене вже дрібниці.

Хвилину ми пильно дивилися в очі один одному, поки Бас не відповів:

– Одинадцять років тому, я сказав одній маленькій заплаканій дівчині, що вона більше ніколи не буде сама, і що у неї є я. Тебе забрали у мене, але я чекав на тебе, Чарлі, і більше втрачати не збираюся. Так, я хочу бути з тобою, і вже не тільки як друг. Ти потрібна мені повністю, Чарлі Скорес, тому що давним-давно я обрав саме тебе.

– Ось і чудово, це все, що я хотіла почути, – не приховуючи свого задоволення, похитала я головою, відчуваючи себе на сьомому небі, – Поговори з ними, а я почекаю на тебе тут.

– Але я не можу залишити тебе тут одну, вночі. Давай краще ти почекаєш на мене в селищі? – його наснага була для мене те саме, що нектар безсмертя. Якщо цей хлопець буде відповідати мені любов’ю – я стану однією з найщасливіших жінок на землі!

– Басе, я вже давно не боюся привидів, і в примар більше не вірю, адже боятися потрібно живих. Ти якось розповідав, що фортеця Ерімор колись належала вашим пращурам, значить, тут я майже у тебе вдома. Зі мною нічого не трапиться. Я скоріше буду вмирати від очікування, поки ти не повернешся.

– Ці землі і ці руїни дійсно належать нам до сих пір, але … – Бас почав помітно коливатися. – Гаразд. Всередині є трохи облаштований кут, там є чистий матрац, вода та ліхтарі. Ми тут проводимо деякі розкопки, а так як місцеві бояться сюди навіть потикатися – ми сміливо залишаємо тут речі та інструменти, так що кирка для самозахисту теж є. Пообіцяй мені, Чарлі, що будеш сидіти на одному місці.

– Вертайся скоріше, – зітхнула я, після того, як він за дитячою звичкою чмокнув мене в лоб.

Бас пішов всього якихось десять хвилин тому, а мені вже хотілося кинутися за ним слідом. Я стільки років нав’язливо і вперто марила тим, що ми з Басом будемо разом незважаючи ні на які штормові попередження нашої долі. І це не було проявом якогось дитячого максималізму або егоїзмом. Я ідеалізувала Баса не тому, що не знала нікого іншого, а тому що він був найкращим. І це не потрібно було перевіряти і доводити – це досить було відчувати. Себастьян був кращим і моїм.

Мені згадалася одна історія. З цією фортецею у нас взагалі багато чого було пов’язано.

«Я прийшла і чекала на нього, не знаю скільки часу. Мені було близько десяти років. Лив дощ, і поки я бігла – я промокла до нитки. Вдома я занедужала і спочатку холодні краплі дощу навіть підбадьорили мене, правда, потім стало гірше – ставало то жарко, то холодно. Дощ все не припинявся, але я була впевнена – Бас прийде, обов’язково прийде. Видно я задрімала від слабкості, тому що розбудив мене вже саме Бас, з ходу заявивши мені категоричним тоном: – «Ти зараз же поїдеш зі мною до лікаря!» На коні він доставив мене прямо в селище, змусивши місцевого лікаря прийняти мене і оглянути. Уважно вислухавши призначення доктора, Бас відвіз мене додому, у маєток, дбайливо провівши мало не до самих дверей. Нам пощастило тоді, що батька не було вдома. І весь наступний тиждень Бас приїжджав потайки, привозячи мені у термосі якісь відвари, які я слухняно пила, навіть не сумніваючись, що вилікували мене саме його трави. Я вірила йому. Бас був для мене єдиним авторитетом і ідеалом в цьому величезному і непростому світі»

І ось ця сліпа прихильність з часом переросла в любов.

Пам’ятаю, як я сердилась на його дядечка! Якби Бас мені тоді дозволив – я б, напевно, навіть кинулася битися зі старшим Корвіном! Адже він посмів поставити Басу якесь сімейне клеймо, спотворивши його плече розпеченим залізом. Біль мого хлопця був для мене моїм болем! Я обурювалася, лаялася, називаючи його рідню шкуродерами, а Бас тільки посміхався, заспокоюючи мене щосили. Він завжди приносив з собою їжу, підгодовуючи мене, знаючи про мій поганий апетит, лікував мої садна, розповідав легенди про лицарів та чародіїв. Я завжди слухала його з відкритим ротом, і кожен раз розлучалася з ним з важким серцем.

Ось як зараз.

Від нудьги я вирішила пройтися руїнами фортеці, освіжити в пам’яті знайомі місця. Всередині без ліхтаря ніяк, інакше легко можна було розбити собі лоба об каміння або провалитися у катакомби, які колись тут викопали предки Баса, звихнувшись на таємницях.

Але побачене мною, в одному із закутків фортеці – занурило мене в невимовне заціпеніння. Випромінючи слабке світіння і в той же час повністю прозорий, закутаний в плащ, він стояв, недбало прихилившись плечем біля входу в один із залів. Привид! … Стояв втупивши в мене свій немиготливий погляд, ніби чекаючи на мене.

Прийшовши до тями я щосили заплющила очі:

– Тут, напевно, з підземелля піднімаються якісь випаровування, – пробурмотіла я сама собі. – Я надихалася газу та бачу те, чого немає.

Розплющивши очі, я виявила, що привид стоїть собі на тому ж місці, тільки тепер міміка його обличчя відображала знущальну посмішку. І я вчинила так, як вчинила б на моєму місці будь-яка нормальна людина – я вирішила втекти. Але варто було мені розвернутися – випереджаючи мою спробу, привид виник вже прямо переді мною, перегороджуючи шлях відступу. Він штовхнув мене. Одне це було вже неможливо, але безтілесний привид штовхнув мене і я тим не менш, відчула це фізично. Я задкувала, панічно стискаючи ліхтарик, а він наступав, немов зібрався загнати мене в пастку. А потім раптом я кудись провалилася. І падаючи вниз, я пережила найстрашнішу мить у своєму житті.

***

– Дядьку, Чарлі повернулася, – осипнувши від внутрішньої напруги, вимовив Себастьян, і на його обличчі застигла вже всім така знайома завзятість.

– Знаю, Басе. Мені вже повідомили. І що ти цим хочеш нам сказати? – глава роду, невдоволено звів на переніссі свої кущисті сиві брови, передбачаючи відповідь непокірного племінника.

– Те, що тобі вже давно не дає спокою. Я люблю її, дядьку, і ти це знаєш, причому люблю від самого дитинства. У мене був час подумати і все зважити. Незважаючи ні на що я хочу бути з нею. Чарлі буде жити зі мною – це моє останнє слово.

– Та ти повний ідіот, Басе! Сильно хоробрий так? Тоді де твоя родова гордість? Знущаєшся над нами? Своїм дурним рішенням ти плюєш на предків, на свою сім’ю! – підвищивши голос, кинула Марта, красномовно жестикулюючи перед обличчям кузена. – Хочеш адреналіну – заведи тераріум!

– Молодший, тобі що допомогти прочистити мізки?! Це неприйнятно, як ти міг взагалі таке бовкнути?! Ти й справді збожеволів? Її батько вбив нашого з тобою батька! – побілівши від люті, кинув Тірей, скочивши на ноги.

На що Бас окинув брата та кузину спокійним витриманим поглядом:

– Так, Даг вбив нашого батька, після того як той підстроїв загибель одного з близнюків, фактично вбивши сина Дага і брата Чарлі. Вона нічого про це не знає, ні хто вона така, ні хто ми такі. За своєю суттю вона не мисливець і вона кохає мене. І я не віддам її цьому чудовиську Дагу Скоресу! Ми з Чарлі будемо разом і крапка! А якщо в ній якимось чином проявляться здібності – лише я зможу її контролювати. Ця дівчина володіє моїм серцем, і я не відмовлюся від неї.

– Тоді шукай собі інший будинок, Себастьяне! – похмуро і сухо заявив глава сім’ї. – Дочка мисливця ніколи не буде жити з нами під одним дахом.

– Значить, ти виганяєш мене з мого ж будинку? – Бас піднявся, граючи жовнами і кулаками.

– Тебе ні. Але я не прийму її. Ніхто з нас не прийме.

– Ти що ж, Басе, підеш проти старшого брата ? Проти своїх рідних, проти своєї крові, поставивши цю вбивцю вище нас? – скипів Тірей, підскочивши до брата.

– Чарлі не вбивця! А ви, спадщина відьомського роду – всього лише жалюгідна купка фермерів, що зберегли якихось пару заклять та знання трав! – з твердою впевненістю заявив Бас, сміливо дивлячись братові в очі. – Я своє слово сказав. Ваша справа, як це приймати!

***

Коли я зі стогоном прокинулася, лежачи на дні якоїсь ями – перше що я побачила – був мій знайомий привид. Він присів біля мене навпочіпки, з цікавістю спостерігаючи за мною. Ліхтарик валявся десь неподалік, висвітлюючи пляму на протилежній стіні. Тут було дуже душно та тхнуло сивим минулим. І я не знаю від чого у мене дзвеніло у вухах, чи то від падіння, чи то від присутності поруч зі мною цієї чортівні.

– Мабуть, претензії до мене є не тільки у живих Корвінів, а ще й у мертвих. Ти зібрався мене угробити?

У відповідь привид чоловіка раптом заперечливо похитав головою.

– Дуже добре, я вже розмовляю з примарами. … Гаразд, припустимо, привиди існують, і ти мені не ввижаєшся. Тоді тобі від мене щось потрібно?

Привид згідно кивнув. Поважно так, з гідністю аристократа.

– Просто чудово, – розгублено пробурмотіла я, сама насилу вірячи в те, що відбувається. – Ніяк не збагну, що ти від мене хочеш. Скоро прийде Бас і він буде мене шукати!

Привид не ворушився, просто дивився на мене в упор, не моргаючи. Я навіть могла розглянути фасон його одягу під плащем, і риси його обличчя. Це було одночасно незвично і моторошно. Хотілося завищати, але щось глибоко всередині мене з останніх сил утримувало пружину.

– Послухай, згинь, га? Іди! Поруч з тобою мені не по собі. Забирайся до своїх! – сказавши це, я навмисне закрила очі. Тільки це схоже не влаштовувало примару. Тому що я тут же відчула, як до мене доторкнулися його крижані пальці, вони ковзнули по моїй потилиці, схопивши мене за волосся. Від жаху, який вже опанував мною, я знову заплющила очі.

– Чого ти хочеш?! – прокричала я йому.

Він заворушив губами, ніби намагаючись мені щось сказати. Вдивляючись у його обличчя, в ці білі напівпрозорі губи, мені здалося, що він повторює одне єдине слово – «життя».

– Басе!!! – щосили закричала я, кличучи на допомогу, не зводячи очей з цієї мани.

– Чарлі! – приглушено пролунало десь нагорі. Голос Баса повернув мені сили і відчуття реальності.

– Басе, я тут! Я у підземеллі! Басе, витягни мене! Будь обережніше, будь ласка! – я продовжувала кричати, поки голос Баса не став ближче.

Коли показалося світло його ліхтаря, і вниз впала мотузка, привид відступив в сторону, але не пропав, як я того очікувала. Стрибнувши, Бас відразу ж кинувся до мене. А я до сих пір не могла поворухнутися, паралізована поглядом привида.

– Блін, Чарлі, ну ти даєш! Я ж тебе просив! З тобою все гаразд? Ти десь забилася? – обмацував він мене з тривогою.

– Зі мною, здається, все добре, якщо не брати до уваги того, що я бачу привидів, – вимовила я, дивлячись в одну точку.

Обличчя Баса стурбовано витягнулося, нервово ковтнувши, він швидко поставив мене на ноги.

– Видно ти все-таки здорово тріснулася головою. Давай швидше вибиратися звідси!

– Ти що мені не віриш? Подивися, Басе, він же стоїть прямо у тебе за спиною!

Схоже, Бас не збирався озиратися, а сам привид в цей час взяв і якимось незбагненним чином … увійшов у Баса, розчинившись в його тілі. І ось прямо у мене на очах Бас раптово знепритомнів.

Так страшно мені ще ніколи не було – бачити його безпорадним, без свідомості! Я трясла його і кликала на ім’я, плескала по щоках, цілувала, але нічого не діяло – Бас залишався все таким же байдужим.

– Мій добрий, коханий мій, ти побудь тут, … я приведу допомогу! – рішуче прошепотіла я, обережно опускаючи його голову.

Завзятості і віри в мені було хоч відбавляй, заради Баса я була готова зробити неможливе і навіть більше. По мотузці я вибралася назовні. На моє нещастя коня біля руїн не виявилося, але це мене не зупиняло – я пустилася бігцем, прямо навскоси через поля, до ферми Корвінів.

У сутінках, на підступах до будинку я нікого не побачила, але на порозі я налетіла на жінку, яка рішуче перегородила мені дорогу, і схоже, мене вона знала, хоча я її ні.

– Нічого тобі тут робити! – крикнула вона на мене. – І слухати тебе ніхто не стане!

– З Басом … сталося якесь нещастя! Він лежить там, без … свідомості, і я не знаю що робити! – у відчаї вимовила я, все ще задихаючись від швидкого бігу.

– І обдурити нас у тебе не вийде! – стояла на своєму жінка.

Позаду, мене грубо схопила за підборіддя чиясь рука, повертаючи до себе обличчям:

– Ні, тітко, вона не бреше! – вдивляючись у мої очі прискіпливим карим поглядом, стривожено заявив незнайомий мені хлопець, судячи за зовнішньою подібністю, старший брат Баса – Тірей. – Розповідай, що сталося з моїм братом!

– Пізніше розповість, для початку його потрібно знайти! – пролунав інший, наказовий тон силуету чоловіка, який квапливо наближався.

Не змовляючись, не перекинувшись навіть парою слів, вони почали діяти швидко та спільно, як одне ціле. Не гаючи часу, ривком схопивши мене за руку, Тірей кинувся до стайні. Разом з нами біг чоловік, дівчина і ще один хлопець. Нікого з них я не знала. Чоловік свиснув, і коні, правда неосідлані, вискочили нам на зустріч.

Тірей хвацько закинув мене собі за спину і ми помчали до фортеці. І страх за Баса був набагато сильніше за біль мого відбитого м’якого місця після такої скачки.

– Показуй! – Не даючи схаменутися, вороже скомандував мені Тірей, який потім спритно прошмигнув у відкритий лаз, слідом за дядьком.

– Чекай тут! – недружелюбно смикнула мене дівчина. – І без тебе впораються! – разом з незнайомим хлопцем, вони встали між мною та лазом. Добре, що чекати не довелося, тому що через хвилину Тірей вже вибрався назад.

– Люк, допоможи мені!

Непритомне тіло Баса витягли на мотузці, дбайливо уклавши його на рівне місце. Не промовляючи ні слова, Корвіни опустилися біля нього на коліна, при цьому поклавши на нього руки.

Після побаченого мною привида – вогонь, який спалахнув поруч сам по собі мене вже не здивував.

– Чарлі, – наскільки я зрозуміла, дядько Баса, Ерл Корвін, нарешті, глянув в мою сторону. – Розкажи нам в подробицях, що тут все-таки сталося?

– Ви йому допоможете? Що з Басом, чому він до сих пір не приходить до тями? – ігноруючи його, трясучись від поганих передчуттів кинула я, не знаходячи собі місця. – Може, краще якнайшвидше доставити Баса до лікарні?

Мої спроби домогтися від них якихось рішень, тут же зупинив важкий та колючий погляд Тірея:

– У тебе погано зі слухом? – гаркнув він. – Розповідай! Ми усі тебе уважно слухаємо!

– Не розповім, поки ви що-небудь не зробите для Баса!

– Щоб допомогти нам потрібно знати! – гримнула на мене дівчина, яка за щось так ненавиділа мене.

Не звертаючи уваги на їхню ворожість, я присіла поруч із Басом, стиснувши його долоню в своїх руках.

– Коли він пішов – я залишилася чекати, – заговорила я, поглядаючи то на Тірея, то на Ерла. – Через деякий час, вирішивши побродити по руїнах я … натрапила на привида. Я не брешу. Неможливо повірити, але ще важче описати. Цей безтілесний дух штовхнув мене і я полетіла у катакомби. Прокинувшись, я знову побачила його поруч з собою – привид чоловіка, закутаного у дивний плащ. Він навіть намагався відповідати на мої запитання, киваючи головою. Від нього віяло смертельним холодом і я поняття не маю, чому він прив’язався до мене. До щастя або вже на жаль, я не знаю, потім з’явився Бас, але він не бачив того, що бачила я. А привид підійшов до нього … він ніби проник в тіло Баса. Я не розумію, що це було таке, але от тільки після цього Бас впав як підкошений. Усе.

– Тепер ясно, – задумливо протягнув Ерл. – Нам потрібно доставити Баса додому, він прийде до тями без будь-якої медичної допомоги.

– Тоді я піду з вами! – заявила я їм категоричним тоном, хоча у Тірея був такий вираз обличчя, ніби він тільки й чекає команди, щоб мене задушити.

– Ще чого! Біжи краще до свого татка!

– Не ставай між нами, Тірею, інакше я кинуся тобі в обличчя, і мене відірвуть від тебе тільки зі шматком твого горла, – підкреслено ввічливо і холоднокровно, сказала я. – Я піду тільки після того, як побачу, що з Басом все в порядку, і тільки якщо він цього захоче.

– Так ти що ж вирішила позмагатися з нами? – з викликом рушив на мене Тірей. – Зуби зламаєш, дитинко. Зараз якраз вдалий момент вирішити нашу проблему! Тут багато місць, де можна заховати труп …

Але тихий стогін Баса дуже вчасно залучив до себе загальну увагу.

– Чарлі, – перше, що сказав він.

– Басе! – несамовито розштовхавши Корвінів, кинулася я до нього шулікою. – Басе, як же ти мене налякав! У мене мало серце не розірвалося, ніколи більше так не роби. Інакше я не зможу без тебе жити, чуєш?! – притулившись до нього, я раптом сама не розуміючи чому залилася крокодилячими сльозами.

– Ти його або задушиш або втопиш, – пробурчав Ерл, дивлячись на всю цю картину. – Судячи з усього, без неї ти не повернешся додому? … Що ж, Басе, твоя взяла. Подивимося, що з цього вийде. Твоя подруга може пожити з нами на фермі. … До першого інциденту.

Решта тільки переглянулися між собою, але заперечувати не стали, хоча це рішення їм явно не сподобалося. Зате на відміну від них, Бас задоволено посміхнувся:

– Здається, мені доведеться з тобою одружитися, чижику …

– Ще б пак, твої будуть просто по землі качатися від щастя, – буркнула я, боячись випустити його руку.

Поки ми дісталися до ферми, Бас вже знову був у нормі, сповнений сил та здоров’я, наче нічого й не сталося. І це мене лякало, інтуїція підказувала мені, що малої бідою це не скінчиться. Всі ці примари, вогонь, абракадабра дядька Ерла виникли не просто так. Можливо, Корвіни приховували щось таке, про що зі здоровою головою було не здогадатися.

  У їдальні великого будинку зібралася вся родина Корвінів, і повністю ігноруючи не прикриту ворожість своїх рідних, Бас представив мені кожного члена своєї сім’ї по черзі.

– А давай підтримаємо цей твій фарс. Може, нам ще обійнятися і поцілуватися з нею для колоритності відчуттів? – не витримавши, пожартував Тірей, блиснувши гнівом в глибині своїх темних очей.

– Можеш не напружуватися, – глухо промовив Бас, зберігаючи незворушність.

– Послухайте, між нашими сім’ями сталося якесь непорозуміння, про яке я поняття не маю, – коли я заговорила, на мене тут же втупилися повні недовіри і жорстокості погляди. – Я правда не знаю, за що ви на мене так гнівайтесь, адже особисто я не причетна до жодних сварок. Я просто хочу бути з Басом, тому що я віддана і прив’язана до нього, тому що я люблю його. Може, комусь із вас я здаюся надто жорсткою або різкою, що ж, вибачте мене за мою нестриманість, це все наслідки мого ув’язнення. Протягом семи років, з кожного клятого прожитого там дня, я винесла одну істину – за своє треба боротися. Боротися за своє життя, за свої почуття, за своє майно. І я збираюся відстоювати своє почуття до Баса, і якщо чесно, ваше несхвалення мене нітрохи не зупинить. Для мене важливий лише він.

– Непорозуміння говориш? Ну-ну, – багатозначно промовив Тірей, першим покидаючи кімнату.

– Здається, все пройшло не так вже й жахливо. Я зараз говорю не про твою дивну непритомність, а про моє тісне знайомство з усіма  Корвінами. Ти правда себе добре почуваєш? – мені вже не потрібна була причина, мені весь час хотілося доторкнутися до хлопця моєї мрії. Ось і зараз я погладила Баса по руці.

– Так, все нормально, Чарлі. Мені навіть не по собі, що ти так хвилюєшся, – посміхаючись, струснув головою Бас, спостерігаючи з якою цікавістю я розглядаю його кімнату.

– Скільки разів я уявляла собі житло мого Баса!

– І що, у тебе будуть зауваження? – з іронією поцікавився він, потягнувшись до мене спочатку своїм чарівним поглядом.

– Гм, в цьому плані я була прозорливою, саме те, що очікувалося, ти ж у нас не нехлюй якийсь там.

– А чому це я чую сміх в твоєму голосі? – схопивши мене, Бас взявся мене лоскотати, поки у мене не закінчилося повітря, і я не почала задихатися від сміху.

А через деякий час, я вже стала задихатися від його поцілунків, розгубившись від його пестощів. Наше бажання було обопільним і напевно рівносильним.

І нехай мій перший раз мав деякі нюанси, я все одно була неймовірно щаслива, від того, що моїм першим і має бути єдиним чоловіком став саме Бас. І його «кохаю» для мене мало величезне значення, це був немов шепіт всесвіту, лише нашого всесвіту на двох.

За звичкою я прокинулася дуже рано, за вікном ледь пробивався світанок. Довго лежала, згорнувшись калачиком поряд із Басом, слухаючи його рівне дихання. Потім взяла книгу з полиці «Мисливці на відьом», автор був мені не знайомий і читання на якийсь час мене захопило. Я навіть не помітила, як пролетіло ще три години.

 А вже до обіду, мною знову опанувало занепокоєння. Здавалося, Бас безтурботно спав, але щось в цьому було не так.

Як на зло першим мені попався саме Тірей.

– Що не так? – не приховуючи свого роздратування, кинув він, лише глянувши на мене, тут же відчувши мій стан.

– Чому він не прокидається?

– Хто знає, може, втомився за ніч? – недбало, не без єхидства, знизав плечима Тірей, штовхаючи двері на вулицю. Я вискочила слідом.

– Я відчуваю, що ви щось приховуєте від мене! Ця непритомність, цей привид, про якого до речі усі бояться згадувати. Це ж ненормально для фермера спати до обіду! Чому це тебе не хвилює, він же твій брат?! – наздогнавши Тірея, я схопила його за руку, яку він одразу несамовито вирвав, обпаливши мене своїм ображеним поглядом.

– Найбільше мене хвилює, те що він притягнув до нашої хати тебе! Ти тут набагато більша проблема, ніж те, що з ним зараз відбувається! Якщо ти його дійсно кохаєш – забирайся куди подалі! Дуже-дуже далеко! – прокричав він мені в обличчя. Здавалося, ще секунда і ми зчепимся …

– Тірею! – на цей голос, який дуже красномовно осмикнув старшого брата, ми обернулися обидва.

Бас стояв на ганку, мружачись на сонці, і всі мої хвилювання моментально перетворилися на захоплені почуття. Я побігла до нього, з розгону кинувшись на шию, так що йому довелося утримуючи мене, шукати точку рівноваги, інакше ми б обидва впали.

– Привіт, сонько, – з ніжністю поцілувавши його в губи, я з посмішкою заглянула йому в очі. І до свого потрясіння, не побачила там колишнього обожнювання.

У його очах застигли швидше цікавість та досконала холодність.

– Здрастуй, Шарлотто, – сухо відповів він, усуваючи мене від себе.

– Ти назвав мене Шарлоттою? Ти ж ніколи мене так не називав, – вражено вимовила я, запинаючись, відчуваючи, як в мій хребет чорним черв’яком вгризається страшна підозра. – Басе, з тобою все в порядку?

– Мабуть, я голодний. Мене тут нагодують? – він запитально глянув на сторопілого Тірея. І що дивно, старший брат виглядав аж надто схвильованим.

Зібравшись йти, Бас озирнувся:

– Ти повинна піти зі мною, Шарлотто. Без питань і скандалів.

У нього навіть говір став іншим. Чужим був погляд і ця манера тримати голову, дивлячись на всіх зверхньо. Його дивна поведінка просто вбивала мене, а байдужість з його боку просто рвала мене на частини.

Я абсолютно і в кінець розгубилася:

– Прошу тебе, не називай мене так.

– Чому? Шарлотта дуже красиве жіноче ім’я, повне благородства та сили, – сказав Бас, своєю новою інтонацією. – Підлітка схожого чи то на дівчинку, чи то на хлопчика, називали коротко – Чарлі, а дорослу дівчину  назвали повним ім’ям. Так хто ж ти, жінка або підліток?

– Ти мене розігруєш? – я підійшла ближче, ще раз зазирнула йому в очі, намагаючись знайти там свого Баса. – Як ти себе почуваєш?

– Чудово. Я відчуваю сонячне тепло, дотики, подихи вітру, запахи і твоє сум’яття, Шарлотто. Я сповнений почуттів, і заради цього варто було знову повернутися до життя.

– Басе, так що з тобою таке? – видихнула я, відчуваючи, як німіє моє тіло.

– Це вже не Бас, – пролунав здавлений голос Тірея, який обережно, немов крадькома підійшов до нас трохи ближче. – Це так? Назви ім’я!

– Моє ім’я Артур Корвін! Побач мене! Я той, перед ким ти повинен схилитися в повазі, не нарікаючи, а прислуговуючи мені. Бо я Владика тіней, і я повернувся!!!

  Мій мозок відмовлявся вірити і вникати в те, що відбувається, тому що виглядало це переселення душ жахливо і безглуздо. Я дивилася на Баса, і в той же час не бачила в ньому його, тіло належало Басу, а ось душа ні. Його немов вийняли або стерли. І цей очевидний факт занурив мене у небуття …

Розплющивши очі і усвідомивши, що я лежу в обіймах Баса, я полегшено видихнула, здригнувшись від неприємного спогаду.

– Мені приснився такий жахливий сон, – пробурмотіла я, притискаючись до нього сильніше. Бас мовчав. І його мовчання катастрофічно затягувалося, оголюючи трагедію реальності.

– Так це правда, це не сон! – з жахом вигукнула я спересердя, відчуваючи, як серце ось-ось вискочить з грудей. Про всяк випадок я відповзла від нього подалі в сторону.

– Це правда, Чарлі, – з сумом промовив він, винувато дивлячись на мене, крізь свої опущені шикарні вії.

Бачачи, що це мій Бас, я знову припала до нього зі змішаним почуттям паніки та захоплення.

– Басе, я благаю тебе, скажи мені, що все це означає? Адже зараз ти в собі, нехай воно більше не повертається. Тому що я не розумію, це я божеволію або може бути ти! Ти просто не уявляєш, що я пережила за ці хвилини!

– Чарлі! – притиснув мене до себе Бас, гаряче, з любов’ю. – Мені так шкода, що я змушую тебе страждати! Я навіть не знаю, як мені тебе все це пояснити, з чого почати. … Розумієш, зараз моя свідомість сплелася зі свідомістю іншої людини. Поки він поступився мені місцем, щоб я постарався донести до тебе правду, тому що я єдиний кому ти довіряєш. … Той привид, якого ти бачила у фортеці – це дух мого давнього предка, сера Артура Корвіна, і він обрав моє тіло вмістилищем своєї душі. Прошу тебе, просто вислухай для початку, а питати і лаятися будеш вже потім, – ніколи не чула, щоб мій Бас коли-небудь так гірко зітхав. – Почну з того ким же були мої предки – людьми, народженими з певним даром, за допомогою якого їм був доступний потенціал іншої сили, що йде врозріз з наукою та загальними уявленнями. Вони могли втручатися в процеси природи, керувати людськими почуттями і свідомістю. Прості люди вважали цю силу могутньою, але темною, навіть диявольською. Спочатку моїх предків називали мракобісами, чаклунами, відьмаками. Сила дару – це особлива магія поза часом і простором. Я з діда-прадіда відьмак, Чарлі, це моя прихована суть. У давні часи у відьмаків не було кодексів честі, вони нікому не підкорялися, тому їх підкуповували, ненавиділи і боялися. Але в природі завжди існує протидіюча сила – вони називають себе Біла варта. У цієї варти є мисливці, які контролюють або винищують таких як я. І це не просто чолов’яги з осиковими кілками, у мисливців теж є деякі здібності – вони стійкі до магії і вони можуть боротися з відьмаками на рівних. Твій батько, Чарлі, з роду Білої варти, але за своїм вибором він став мисливцем, і хотів, щоб його син Генрі продовжив справу. Ось тому наші сім’ї і були проти нашого з тобою спілкування. А ще тому що мій батько не збирався терпіти сусідство мисливця, він не хотів, щоб син Дага у майбутньому убив когось із нас. Або ти, або тебе – девіз вічного бою. За допомогою своєї сили, мій батько підстроїв загибель твого брата. І твій батько помстився – за це він убив мого батька. Пробач, за те, що так довго приховував це від тебе і вивалив сумбуром, як сніжний ком. Я просто боявся втратити тебе, Чарлі. І зараз боюся, бо насправді дуже тебе кохаю.

  Те що розповідав Бас неможливо було осягнути і прийняти ось так з льоту. Мені здавалося, що я ось-ось заб’юся в істериці або знову втрачу свідомість. Різко відвернувшись від Баса, я шумно задихала, відчайдушно хапаючись за залишки розсудливості.

– А тепер ти послухай мене, Себастьяне! – наші з ним погляди зустрілися, і з цього погляду було очевидно, що ця людина дійсно любить мене, переймаючись від того, що він був змушений виплеснути на мене подібну ахінею. – Я навіть не збираюся розбиратися хто винен у чиїй смерті, твій батько, мій батько, мисливці, адже маячня якась. Це було давно. Головне для мене це ти і наші з тобою стосунки зараз. Сиві легенди, магія і інквізитори, це звичайно, цікаво, але це вже пережитки. Хоча я допускаю, що і зараз народжуються люди з надзвичайними здібностями. Я ніякий не страж і не мисливець, і я буду кохати тебе незалежно від того, ким ти будеш себе вважати – відьмаком, упирем або клоуном. Зараз я хочу з’ясувати лише одне – як можна позбутися від того, що в тебе влізло?

Бас відвів очі вбік, красномовно загравши жовнами:

– Ніяк. Хіба що убивши мене.

– Почекай, … але є ж якісь обряди вигнання, ця ваша чорна магія, екзорцизм в решті решт! Бодай щось? Ти ж не можеш змиритися з тим, що у тобі буде гніздитися хтось ще, розгулюючи у твоєму тілі?! Твоїм рідним повинно бути не все одно! – мій голос загасав, від наближення паніки. Щось велике і темне наповзало на мене, вдавлюючи мене в липкий морок, позбавляючи світла й повітря.

– Ритуали звичайно є, але Артур сам відьмак і дуже досвідчений. По-перше, він підстрахувався – якщо його раптом надумають вирвати з мене силою – він забере з собою і мою душу теж. А по-друге, ні я, ні моя родина не станемо шукати способів вигнання. Ми не можемо знищити наше коріння, тому що Артур може допомогти нам пізнати свої справжні суті, відновити втрачені знання і силу.

– Боже мій, Басе, що ти таке верзеш?!! Вам потрібна якась безглузда магія?! Навіщо??? – схопившись, я почала кидатися з одного боку в інший. – Навіщо воно вам?! Впливати на погоду, на врожай капусти, запалювати свічки на відстані або насилати на людей порчу? Я просто не вірю своїм вухам! Як ти можеш добровільно погодитися на ці муки? А як же ми? Що робити мені, Басе? Змиритися з тим, що дивлячись на тебе – я буду бачити якогось одержимого? Колдуна, який займе твоє місце?! Я ж люблю тебе, Басе, я хочу і можу за тебе боротися. Або може бути, мені відразу піти та втопитися?

– Чарлі … Чарлі я теж люблю тебе, дуже, – Бас стояв біля мене на колінах, схопивши мене за руки. – Але йти проти свої суті я теж не можу. Зрозумій мене! Я хочу пізнати себе, зрозуміти хто я. І це моє бажання ніяк не відіб’ється на моїх почуттях до тебе. Наші появи з Артуром будуть чергуватися. Ми надамо вибір тобі. Я лише прошу тебе прийняти моє рішення – Артур залишиться! – його тон був хоч і ніжним, але він був все ж рішуче налаштованим, і знаючи Баса, я розуміла, що переконати його буде майже неможливо.

Мені захотілося зникнути, розчинитися. Ця правда здавалася надто вже нереальною, щоб з нею міг впоратися розум звичайної дівчини.

Я не пам’ятаю, як я вискочила з кімнати і куди бігла. Мої ноги підкосилися на останній сходинці. Сили залишили мене. Сліз не було. Мене просто моторошно трясло, і найбільше тремтіли руки.

Хтось не поспішаючи спустився слідом за мною з ґанку, сів поруч. Себастьян сидів і дивився кудись у далечінь, і найстрашніше – в цю хвилину я вже не знала хто зараз знаходиться поруч зі мною – коханий або те щось, яке його у мене краде.

Він взяв мої тремтячі руки в свої долоні:

– Я був молодий, – заговорив він, відповідаючи на мої найбільш моторошні здогадки. – Наділений незліченним багатством та владою. Сила мого дару дозволяла мені тримати моїх недругів у постійному страху. Я міг з легкістю проникати у потаємні думки кожного, а свою плоть я міг легко перетворювати на дим. Я вивергав з себе сотні кинджалів з чорної сталі, і приховував видиме. Мені здавалося, що я невразливе божество, яке буде жити вічно. … Але одного разу, мій світ перевернувся – я покохав дівчину. Горду неприступну красуню, до ніг якої я був готовий кинути все, що тільки мав. Мене спопеляло це почуття, але як відомо, над любов’ю магія не владна. На жаль моє почуття взаємним не виявилося. Моя кохана підступно зрадила мене, кинувши на поталу мисливцям. Перед тим, як мене посадили у розплавлену бурштинову смолу, я прокричав, що повернуся. На що один з мисливців прорік – «тільки якщо мисливець всієї душею полюбить відьмака». Так народилося пророцтво. Безмовним привидом я невтішно тинявся околицями кілька сотень років. Мій привид могли бачити лише Біла варта та мисливці, або ті, в чиїх жилах текла їхня кров. … І ось одного разу, маленька дівчинка знайшла свою розраду у юному відьмакові. Ваше почуття було таким щирим та чистим. Мисливець полюбив відьмака – і я зміг повернутися в цей світ через того, кого ти полюбила. Як ти там говорила, «за своє треба боротися»? А я хочу жити, Шарлотто!

– Якщо ти думаєш, що цією історією ти розчулив мене, то ти сильно помиляєшся! – моє тремтіння пройшло, і я зі злістю вирвала свої долоні. – Для мене ти залишишся паразитом, який не бореться, а користується чужим тілом, як глист!

– Через день або через місяць? – сухо спитав він за моєю спиною, коли я вскочила.

– Тобто, коли зможу бачити Баса? – озирнулася я. – Ні, місяць я не витримаю!

– Твій вибір зроблений. Непарні числа його, а парні мої.

– Як великодушно з вашого боку, особливо, якщо врахувати, що в деяких місяцях на один непарний день більше! – зі злісною іронією кинула я в кохане обличчя, за яким ховалася чужа душа.

________________________

Щиро дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет 

З повагою, Лаванда Різ!