Острів проклятих

… Рідко випадають такі дні, коли нікуди не потрібно поспішати, вирішувати напружені дилеми, на ходу перетасовувати плани, а можна просто насолоджуватися вихопленим у цієї круговерті моментом, розслаблено радіючи кожній своїй думці, кожному своєму погляду.

Я сиджу в прекрасному парку, спостерігаючи за дітьми на дитячому майданчику. За тим, як вони верещать, ганяючись один за одним, і сміються, як швидко знаходять спільну мову після сварки, які вони безтурботні цим чудовим літнім днем. Дивлячись на це – я посміхаюся.

Кілька разів крадькома кидаю погляди на мого чоловіка, який сидить поруч зі мною.

Я знаю, коли він ось так задивляється вдалину – пам’ять мимоволі повертає його в минуле, тому на його красиве мужнє обличчя наповзає цей ненависний мені похмурий вираз. Він нічого не може з собою вдіяти. Темні тіні минулого дуже часто переслідують і мене також, але ми повинні зосередитися на майбутньому, адже тільки так можна знайти в собі сили жити далі.

З ніжністю накриваю його долоню своєю рукою. Його губи злегка здригаються і огорнувший його морок вмить розсіюється.

– Я теж тебе кохаю, – м’яко шепоче він, повертаючись до мене.

Досі не можу надивитися в ці очі. Мені здається, моє почуття до нього і так занадто сильне, але мені хочеться любити його ще міцніше.

– Ми заслужили право бути щасливими. Ти ж віриш у нас?

– Вірю, – киває він. – Але тільки якщо будемо триматися один одного. Ти обіцяєш мені, Лав, що я тебе не втрачу?

Тепер він не уявляє свого життя без мене. Нас пов’язують не тільки пролита кров, сльози та піт – нас звело щось більше. Навіть любов – це всього лише частка ланцюга, який нас скував. 

Але були часи, коли він не визнавав цього в собі, коли мріяв про смерть, і не тільки про мою.

Позаду себе ми залишили доволі моторошні спогади…

***

Моє прозріння обрушилося на мене в одну мить, як хруст гілки в абсолютній лісовій тиші. Саме в той момент, коли я на власні очі побачила, як знищують душу живої людини – з мене ніби зірвали щільний запорошений мішок, через який я всі ці роки дивилася на навколишню дійсність.

… До того, що люди вбивають один одного – я звикла ще з народження, але вперше побачила ЦЕ саме під таким кутом. Біль, незрівнянну ні з чим. Крик, який не заглушити навіть тишею. Коли вбивають душу – інші чуйні душі здригаються та кровоточать у відповідь.

Я раптом зрозуміла, наскільки сліпими бувають людські почуття та прихильності.

Почуття, які відгороджують від усвідомлення очевидного.

А потім трапляється щось, фактор ікс, і ти раптом починаєш бачити те, що іншим було давно зрозуміло без зайвих натяків. І прийняття такої правди приносить біль та розчарування, які виснуть на твоїх почуттях непосильними кайданами. І ти вже не можеш себе обдурити, заплющити очі або просто відвернутися. Я, принаймні, не змогла.

Я, нарешті, зізналася собі, що мій старший брат чудовисько, навіть для такого світу, як наш.

За фактом мій брат Ронан виявився жорстоким садистом. Бездушним, розважливим монстром. Людською у нього залишилася лише форма. І якби я раптом виявилася подібною йому – я б, напевно, навіть не помітила цих відмінностей. Але слава творцеві, в моїй душі ще не все остаточно вихолощено, я ще хапалася за надію зберегти в собі залишки людяності.

Як віддана сестра я любила Ронана. Чесно кажучи – я єдина, хто його любив – інші боялися. І правда, яка розплющила мені очі, через цю споріднену любов до нього – сприймалася ще болючіше.

Взагалі-то, деспотичні замашки і напади неконтрольованої агресії за Ронаном водилися давно, але, як правило, мене вони не стосувалися. Мій братик зривав зло на кому і на чому завгодно. Ходили чутки про хтиві збочення та жорстокість нашого новоспеченого ватажка, але я вважала, що вся ця балаканина це підступи заздрісників та слабаків.

Поки … не опинилася свідком того, з яким задоволенням мій брат перерізав горло нещасній дівчині з іншої колонії…

Вже свідомо не передбачалося, що на величезному острові, який служив планетарною в’язницею, приживуться людинолюбство та співчуття до ближнього – природний відбір ці якості не включав.

За задумом засновників в’язниці – ув’язнені повинні були самі регулювати свою чисельність шляхом часткового винищення. Так що за всіма розрахунками перенаселення в’язниці ніяк не загрожувало.

Енд – спеціально відведений шматок суші, острів – куди доставлялися засуджені з усіх округів. Суспільство не бажало перебувати зі злочинцями на одному континенті, дихати з ними одним повітрям, побоюючись втеч і так далі. Тому Енд перетворили на одну величезну в’язницю, але без колючого дроту та наглядачів. Просто з цього острова втекти було неможливо. З усіх боків його омивали океанські хвилі. Океану настільки небезпечного та неспокійного, що його неможливо було перетнути ані на плоту, ані на човні. Навіть риболовецький танкер навряд чи здолав би цей вічний п’ятибальний шторм. І жодне судно навіть близько не підходило до проклятого острова. Ув’язнених, упакованих в рятувальні жилети, а так само щотижневу доставку пожитків в герметичних контейнерах скидали прямо в воду біля берега з аеробусів.

На острові було побудовано кілька житлових блоків, в ангарах було складено примітивне сільськогосподарське знаряддя та запас насіння, а також кілька десятків голів худоби. Все це надавалося ув’язненим для використання на їхній розсуд.

Мабуть, крім покарання, влада мала намір створити на Енді відокремлене середовище проживання, якусь експериментальну соціальну систему. Можливо, спостерігали, як люди в жорстоких сутичках один з одним, а також з природою, борються за своє жалюгідне виживання.

… Поки 80 років тому щось не відбулося. Там, на великому материку. Ніхто не знав точно що, можна було лише здогадуватися. Але тільки з тих пір доставка харчів та ув’язнених припинилася, як і перестали показуватися вдалині військові крейсери. Ніяких ознак життя з-за океану.

Енд став повністю відрізаний та ізольований від усього світу. І кілька тисяч людей випавши з цивілізації, вчилися жити за новими законами.

Дикими, кривавими та нещадними. Тут не було місця слабким – на Енді правили первісні правила зграї, тобто для ватажка мали цінність лише сильні, швидкі та підступні. 

Ще задовго до моєї появи, після виснажливих кровопролитних побоїщ, ті, що залишилися в живих, серед яких потрібно відзначити було чимало розумних людей і несправедливо звинувачених системою громадян, стали замислюватися про майбутнє, збудувавши на острові порядок співіснування.

Звичайно, без крайніх поглядів не обійшлося, і тому табір розділився на дві колонії – Виток та Дикі. Пізніше з’явилися ще й Тіні – дезертири та ізгої, але вони скоріше дрібна зграя волоцюг та злодіїв, які не сприймаються серйозно жодною зі сторін.

Виток та Дикі умовно поділили острів навпіл.

Суспільство розділилося з кількох причин – фанатична відданість своїм лідерам, віросповідання та кастова приналежність ще з материкових часів. З роками, ворожнеча між цими двома колоніями, на жаль, лише наростала.

Тепер вбити чужинця, який забрів на твою територію – стало законом. Якщо тобі не вдалося накивати п’ятами з чужої половини острова – ти труп. Ніяких дружніх візитів або обміну, цілковита непримиренність та лють.

Складалося таке враження, що поселенцям острова Енд було життєво необхідно мати об’єкт ворога, як сенс свого життя. Люди стали найстрашнішими тваринами на цьому острові, головними хижаками.

  Спочатку серед найперших ув’язнених в рівній мірі перебували, як чоловіки, так і жінки, з якоїсь причини їх не стерилізували, тому з часом у остров’ян стало з’являтися потомство. Розмножуватися та будувати сім’ї в таких жахливих умовах їм чомусь ніхто не забороняв, може спостерігачі так розважалися. Але щільність населення постійно врівноважувалася войовничістю, яка приводила до множинних жертв та трагедій.

А ще не щороку на полях, які вічно продувалися вітром, визрівав убогий врожай зерна, здатний наситити кожне черево хлібом. І не завжди ватажку вдавалося забезпечити порядок у своїй колонії, тому відсоток дурних смертей від рук своїх мав завидну стабільність.  

І незважаючи на цей жорсткий природний відбір, який вносив свою нещадну лепту, люди все ж якось примудрялися виживати як з одного так і з іншого боку.

Як мені вдалося з’ясувати – мої предки по батьківській лінії були засуджені за насильство, а по материнській за шахрайство. Спадковість ще та! Але то були прадіди, питання в чому була вина їхніх дітей?! Ні в чому. Вони стали чимось на зразок побічного небажаного ефекту. Нащадкам ув’язнених не дозволялося залишати острів.

Так що навіть якщо на мені і не значилося ніякої провини – суспільство заздалегідь відмовилося визнавати моє існування через генетичний ланцюжок, який зв’язує мене з моїми незаконослухняними предками.

Тому ми немов жили в іншому світі, занедбані, зі своїми правилами гри. Тим більше, що великий світ за океаном канув у невідомість.

Моя мама загинула, так мені сказали. Я тоді була ще дуже маленькою, щоб пам’ятати, в моїй пам’яті навіть не зберігся її образ. Але підозрюю, що там не обійшлося без важкої батьківської руки. Батько був дуже ревнивим, нашу мачуху, наприклад, він бив з приводу і без. Надто вже багато було в ньому люті та відчаю, які він звик на комусь зривати. Найчастіше це були мої брати, але більше за всіх, як старшому, діставалося Ронану. Син свого батька просто не міг вирости іншим. Коли батько входив в раж – мене ховали, пізніше я стала тікати сама. Але як одного разу сказав ще один мій брат – Уліс, любитель гострого слівця: «На такого янголятка навіть у творця не підніметься рука». Так вони мене потім і прозвали – янголятко.

  Витягши з пам’яті уривки своєї культури, люди на острові, навіть через покоління, поза своєю волею, намагалися зберегти та розвинути те, що було дороге серцю їхніх предків. Звідси саморобні музичні інструменти та музика, любов до пісень, легенди, малювання та релігія.

Ось чого-чого, а віри нашим поселенцям було не позичати!

У нас у Витоку навіть збереглася стара церква в одному з уцілілих бараків. Мене навчили читати, писати та рахувати, і я вивчила напам’ять всі пісні та молитви, які мені тільки доводилося чути. Співати у нас вміли всі, незалежно від таланту. Хтось наспівував собі під ніс, хтось голосно, жінки співали за роботою, чоловіки в моменти нудьги. І найчастіше це були сумні наспіви, повні ностальгії, але за чим саме – ми вже навіть і самі не знали.

Ми виросли на казках про виродженців – так ми називали людей на материках за океаном. Вони кинули нас тут, хоча до злочинів їхнього світу ми вже ніяк не були причетні. Я завжди з цікавістю слухала ці історії. Для дитини, яка виросла біля багаття, розповіді про електрику викликали потрясіння. Важко було без недовіри ставитися до того, що там люди спілкуються один з одним на величезній відстані через якісь комунікацій, що люди переміщаються по повітрю в машинах, а їжу можна придбати в магазинах, замість того, щоб бігати за нею по лісі.

Ну це ж справжнісінькі вигадки!

 Наш світ був іншим.

Ми боролися, боремося і будемо боротися за своє існування.

Ми не покидьки, принаймні, не всі з нас.

Ми вміємо відчувати та спостерігати.

Наші матері досі співають колискові своїм дітям, а молодь продовжує закохуватися. Незважаючи на жорстокість умов, загрубілі душі та вже зовсім іншу мораль.

Моє рідне поселення Виток, де переважно жили тільки жінки, діти і люди похилого віку, знаходилося ближче до скель, і до нього неможливо було підступитися з тилу. Наші чоловіки, окопавшись на передовій, позмінно охороняли периметр – це була їхня основна турбота та обов’язок. Оберігати нас, поля та стадо від ворожих набігів і їхніх шпигунів.

А от у жінок обов’язки були більш різноманітні: сіяти, збирати врожай, заготовлювати, доглядати за домашньою худобою та птицею, готувати їжу, лагодити та шити одяг, няньчитися з дітьми та пораненими. З одного боку праця нелегка, але з іншого – за чоловічими спинами ми відчували себе в безпеці, не дивлячись на те, що сутички і напади стали нормою. Дикі часто голодували, земля на їхній половині острова була не самою родючою, тому зневірені та безрозсудні Дикі намагалися розорити наші городи.

Чоловіки вміли відбиватися та воювати. І найдивніше – вони любили це робити. Короткі перепочинки з дружинами й дітьми або подругами, ніякої хатньої роботи і знову на піст, змінюючи товаришів. У п’ятнадцять хлопчаків вже присвячували в воїнів, і вони з гордістю покидали своїх матерів.

Іноді траплялося так, що хтось із них повертався в останній раз, загорнутий в шматок закривавленої мішковини. Комусь щастило більше – всього лише поранення. І тоді захисника лікували як могли вмілі жіночі руки.

Я як раз була серед тих, хто штопав та піднімав на ноги наших воїнів, а також справлявся з недугами інших поселенців. Але з нашими примітивними можливостями та загальними знаннями про внутрішні органи й кровоносну систему не всі хворі могли отримати допомогу. Проти серйозних пошкоджень і деяких хвороб ми були звичайно ж безсилі. Ані належних навичок, ані медикаментів – тільки убогий досвід та природні засоби під рукою. Доводилося експериментувати на страх і ризик хворого, тому іноді нам дозволяли тренуватися на полонених.

На правах сестри ватажка Витоку, я найчастіше робила вилазки до кордону і навіть за його межі в пошуках рослин, червоної глини або гірської смоли. І кожен раз Ронан посилав зі мною невеликий загін.

 На цей раз мені теж не завадив би супровід, тому з самого ранку я попрямувала до «вишки». Так ми називали командний форт-пост, де можна було застати Ронана і його помічників, поскаржитися або попросити допомоги. Форт-пост розташовувався досить далеко від основного поселення, і складався з укріплених бліндажів, оглядової вежі та «стіни».

Стіна – «архітектурна споруда» остров’ян, шматок кам’яної кладки, по суті – місце тортур та страти, який наганяв на всіх жах.

– Стояти! Ронану зараз не до тебе. Він зайнятий, – на підступах переді мною виник похмурий й скуйовджений охоронець.

– Чим це він таким зайнятий, чого я ще не бачила? Моєму братові завжди є до мене діло! – головне зробити сердите обличчя і нахабно ломитися вперед. Люди Ронана боялися його до чортиків, тому що ніколи не були впевнені, що саме виведе його з себе. В даному випадку, чи то те, що вони мене не пропустять, чи то навпаки. У підсумку моя взяла – вони не посміли мене завернути.

Останнім часом Ронан був одержимий ідеєю знищити одного з найспритніших та найсильніших воїнів Диких – хлопця на ім’я Темп. Під час сутичок цьому Темпу постійно вдавалося вислизати неушкодженим. Зате всім ворогам, кому доводилося стикатися з Темпом особисто – він надрізав вуха, немов насміхаючись. Цей зухвалий виклик сильно дратував Ронана, чиє самолюбство, як відомо, було найболючішим місцем.

В помсту мій брат дозволяв своїм людям всіляко знущатися над полоненими. Стали подейкувати, ніби вони навіть примудрялися викрадати жінок Диких, ґвалтувати їх та відпускати, навмисне провокуючи противника.

Ми не лізли в справи чоловіків, нас оберігають, не ґвалтують, не б’ють і на тому спасибі. Хоча деякі чоловіки лупцювали своїх дружин, але в розборки чужої сім’ї втручатися було не прийнятно. Вийшовши заміж, дівчина вже ніби як негласно надавала своєму судженому права власності на своє тіло, після чого скаржитися ставало безглуздо. Наші жінки закривали очі на багато речей, аби тільки не ускладнювати собі життя ще більше.

А ось сміливців, які ризикнули відкрити рота проти ватажка – або вбивали на місці, або виганяли. 

– Лавандо! Знову ти? – цей голос мутив мене до нудоти.

Віктор – найбільш слизький та небезпечний тип з оточення Ронана, яскравий приклад того, наскільки оманливою буває зовнішність. На вигляд приємний, але нутро зовсім гниле. Бррр … Тип, з яким постійно доводилося тримати вухо гостро, прикидатися і по можливості триматися подалі. Віктор був другим по статусу у Витоку, він користувався чималим авторитетом і мені не завжди вдавалося відкрутитися від нього по швидкому. Останнім часом мене навіть почала лякати думка, що цей шакал має на мене види.

– Не квапся так, – Віктор явно намірився мене затримати, посміхнувшись своєю найнебезпечнішою паскудною посмішкою, ніби наставивши на мене спис. – Зараз Ронану не можна заважати смакувати плодами його солодкої помсти. Якщо тобі потрібно в гори – я з радістю можу проводити тебе сам.

Цього тільки не вистачало! Опинитися наодинці з цим мерзенним паскудником, який викликає у мене жах загнаної дичини.

– Що ж на цей раз зробило Ронана щасливим? – я й не думала зупинятися, тому Віктор прилаштувався поруч зі мною.

– Дійсно, ти ж ще не знаєш! Ми нарешті впіймали Темпа!

– Тоді мерзотнику не позаздриш, мій братик відріже йому не тільки вуха.

– Не йому, – загадкова посмішка Віктора змусила мене насторожитися.

– Вважай, що я вже вмираю від цікавості, – видавила я, коротко глянувши на Віктора ще раз. – Порадуй тоді вже й мене.

– Ми викрали його шалене кохання! Ця дурепа виявилася такою довірливою. Темп не боїться болю, але він страшно боїться за свій скарб …

   У наступну секунду я перестала чути Віктора, тому що переді мною постала моторошна сцена. Але спочатку я почула несамовитий чоловічий крик…

… Ніколи не чула, щоб люди так кричали. … Навіть поранені, навіть від нестерпного болю, від жаху і то так не кричать. Спотворений звук, який пробирає до кісток.

Напівоголеного зв’язаного хлопця, мабуть того самого Темпа, утримувало п’ятеро бійців Ронана, поки мій брат з невимовним захопленням на обличчі, одним рухом перерізав горло дівчині, обхопивши її ззаду. Її кров бризнула в усі сторони, потрапивши на Ронана і він при цьому … облизався.

Впавши на коліна, зі спотвореним обличчям Темп намагався дотягнутися до своєї коханої поглядом і кінчиками пальців, продовжуючи кричати. Так могла кричати тільки душа, яка розірвалася навпіл…

Я й до цього неодноразово бачила кров і понівечені тіла, але вираз обличчя цього хлопця змусив мене остовпіти. Моє серце раптом обпіклося таким сильним болем, який в мені відгукнувся. І на хвилину я навіть перестала дихати …

Так, він був з ворожої сторони, я звичайно ж не могла його знати, але в цей момент моя власна душа перевернулася, потягнувшись до нього з немислимим співчуттям.

Несподівано біль Темпа зробив мене його союзником, відкривши мені очі на жахливий спосіб нашого життя та жорстокість витівки мого брата.

І незважаючи на пережите мною потрясіння, подумки я вже встигла чітко уявити собі свою подальшу поведінку.

З Ронаном і його людьми потрібно було триматися з максимальною обережністю, не викликаючи зайвих підозр, всім своїм виглядом показуючи, що ти з ними заодно. Хоча на цей раз прикинутися байдужою до роздавленої стражданнями людини мені було дуже й дуже нелегко. Моє обличчя немов закам’яніло, а всередині все здригалося, скрутившись в тугий гіркий вузол.

– Ось ти свого й домігся, братику, – як можна недбало промовила я. – Ти знищив свого супротивника, розмазав його, розтоптав немов попіл. У цьому колись сильному тілі зламався дух, тепер воно вже не таке спритне й зухвале.

Звернувши всю свою увагу на мене, Ронан задоволено посміхнувся, широко й щасливо на повний рот, підходячи ближче:

– На довершення ще й ти ощасливила мій день. Здрастуй, янголятко, здрастуй сестричко!

– Сподіваюся, мені дозволять потренуватися на ньому? Ти ж не збираєшся кінчати з ним так само швидко? – здається, мій діловитий тон все-таки провів їх.

– Хм, може бути, я навіть дозволю тобі з ним пограти, якщо це буде яка-небудь зміїна отрута. Хочу, щоб він помучився, – вигукнув мій братик з радісною усмішкою, знову покосившись на притихлого Темпа, тепер вже повністю відчуженого, який дивився перед собою незрячим поглядом. – А потім, перш ніж відправити його на зустріч з його коханою, я трохи підправлю йому його гарненьку фізіономію. Він і без вух буде виглядати досить непогано. Прикувати виродка до стіни!

– Тіло дівчини я теж заберу! – байдужим та впевненим голосом заявила я, користуючись нагодою та настроєм Ронана. – Хочу розкрити її та подивитися!

– А янголятко то у нас кровожерливе, – йому сподобався мій настрій. – Гаразд, забирай, сьогодні я добрий.

Від його посмішки на душі стало ще більш бридко. Вперше огида до рідного брата заглушила всі мої інші почуття. Ронан не розумів, яку насправді біль він заподіяв, а якщо й розумів, тоді він був ще гірше, ніж мені здавалося. Сама я не посміла сказати йому в очі правду про мої власні відчуття, про моє справжнє ставлення до всіх цих розправ через побоювання бути розкритою. Тому що я дещо задумала, і моє вимушене лицемірство тепер мало врятувати чуже життя. 

Своїх померлих ми у Витоку ховали в морі. Туго пеленаючи квітковими гірляндами, попередньо обмивши тіло та розчесавши волосся. Поки плетуться гірлянди сумні жіночі голоси співають останню пісню. Потім тіло скидали вниз зі скелі зі спеціально обладнаного помосту. Тіла ворогів навмисно кидали в лісі, щоб хижаки могли влаштувати собі бенкет. Дико й жорстоко, як раз в дусі нашого острова.

Дикі ховали тіла своїх інакше – вони віддавали їх вогню.

Бездиханне тіло коханої Темпа жбурнули на віз, запряжений старою коровою, яка ледве переставляла ноги. Умовляючи тварину наскільки мені вистачило фантазії та вправності, я потяглася назад до поселення.

Якоюсь незрозумілою мені потребою, яка йшла від серця, я хотіла зробити все, як годиться. Поховати її по-людськи. Віддати данину цій дівчині, яку так сильно любив прикутий біля стіни незнайомий хлопець, котрий так глибоко мене схвилював.

Але коли я зняла одяг з убитої – стало ясно, що провести ритуал буде набагато складніше. …Мій брат убив вагітну дівчину.

… І тут я не витримала, сльози самі потекли з моїх очей від змішаного в душі почуття гіркоти та жалю. Мені було так шкода їх обох.

… Так безмірно шкода. Її дитя загинуло разом з нею. За правилами, плід витягували з тіла матері і ховали його разом з нею, окремо шануючи обірване життя.

Безсердечні в одному – сентиментальні в іншому.

А я ж навіть не знала її імені. Їхня трагедія ще більше затвердила мене в моїй рішучості.

Через те, що я все це робила у всіх на очах, не ховаючись – в жодного поселенця Витоку не виникло сумніву, що я проводжу обряд Диких з дозволу мого брата. Навіть у бійців, які змінилися з ранку, тому що вони бачили, як Ронан сам віддав мені тіло.

Зробивши невеликий надріз на животі загиблої, я як зуміла витягла дитину і омила її. Потім зашила й омила його мати. Вона була красива, довгонога, з золотистою шкірою й хвилястим світлим волоссям. Я поклала малюка їй на груди, обсипала їх квітами і обклала навколо хмизом та дровами политими смолою.

Потрібно було щось сказати,  моє ниюче серце вперто на цьому наполягало:

– З лона в лоно. З темряви, минаючи світло знов у вічну темряву, де душу кожного вітає блаженство та спокій. Нехай прибудуть з вами всі щасливі миті. Поки в люблячих вас серцях житиме пам’ять – буде жити і ваш безсмертний дух, – це не були звичайні слова, які вимовляють на похоронах, я не знаю, звідки я їх видерла, просто спливли. Вимовивши останнє слово, я кинула палаючий факел до ніг покійної, і полум’я дуже швидко обійняло та поглинуло тіла.

І незважаючи на виснажливу фізичну втому та скорботу, яка пробралася в мою душу, не рухаючись, я всю ніч просиділа біля вогнища, думаючи про Темпа, поки переді мною не залишилася лише невелика купка гарячого попелу.

На світанку я знову вирушила до вишки, побоюючись, що Ронан міг зірватися та добити Темпа. Тому я не йшла, а майже бігла, примчавши до бліндажа брата захекавшись, заставши його в ту саму мить, коли він роздавав розпорядження.

– О, янголятко, дивіться як зашарілася, розтріпалася. Поспішала? – іноді Ронан вмів дивитися та посміхатися такою ріжучою та викриваючою тебе посмішкою. В такий момент відразу здавалося, що він бачить твої думки і відчуває, що ти задумала. Розумію, чому його так бояться.

– Хотіла встигнути застати тебе та випробувати дещо на полоненому, – бадьоро видихнула я. – Адже він ще живий?

– Пішли, заодно і перевіримо, – кивнув він мені.

За Ронаном ув’язалися кілька його бійців, і я подумки піднесла подяку творцеві, що на цей раз поруч не виявилося Віктора, ще одного проникливого гада, якого важко обдурити, а ще важче винести.

Темп сидів на землі, його сильні руки були розведені в сторони та міцно прив’язані до вмурованих в стіну гаків. Почувши наші кроки, він підвів голову. І як тільки його погляд вихопив Ронана, в ньому відразу сполохнуло полум’я лютої ненависті. Але я знала, я немов відчувала його – за цією ненавистю стояв неосяжний біль.

– Як спалось? – знущально поцікавився у нього Ронан. – Хочу попросити тебе бути хорошим хлопчиком і ще трохи послужити Витоку. І ще, мало не забув. Тіло твоєї дівки мої люди розрізали на шматки та кинули шакалам на потіху, так що комусь пощастило більше – хоч у когось черево набите! – мій брат вибухнув сміхом, від якого мене почало коробити. Мені коштувало величезних зусиль зберігати незворушний вираз обличчя.

І раптом я почула голос Темпа, хрипкий, тремтячий:

– Коли ти, тварюко, здохнеш – я це відчую навіть з того світу і прийду за тобою. Ублюдочна мерзото, тільки й можеш, що махати своїм хером та розривати глотки дітям. Вийти проти справжнього бійця один на один у тебе ніколи духу не вистачить! Все прикриваєшся своїми мавпами, лайно боягузливе?

Теж хлопець з норовом. Невтішний, розчавлений, але все ще гордий та розлючений. Безнадійно відважний. Темп кидався на смерть як на піку.

Побагровівши, Ронан накинувся на нього з кулаками, люто бризкаючи слиною, нерозбірливо вигукуючи лайливі слова.

І якщо я збиралася зберегти Темпу життя – мені потрібно було втрутитися.

– Ронане! Ронане, досить!!! Залиш і мені трохи, – на свій страх і ризик я схопила брата за  руку, яка замахнулася в черговий раз. – Помстою потрібно насолоджуватися повільно смакуючи. Інакше, який тоді в цьому сенс?

Мої слова подіяли, і я мало не зітхнула з полегшенням прямо при ньому.

– Моя дівчинка! – схвалив мій порив Ронан, оглядаючи свій закривавлений кулак. – Змусь його корчитися від болю, янголятко. А я поки подумаю, як мені подадуть на десерт цього скиглячого недоумка.

– Залиш мені Аарона, – спокійно кинула я, з діловим виглядом розкладаючи на землі прихоплені з лазарету склянки та згортки.

Аарона я вибрала не випадково. Він був приблизно такого ж зросту як Темп, схожий колір волосся, і найголовніше – Аарон був тупуватий.

Мені залишалося тільки дочекатися поки Ронан піде зі своїми людьми подалі. В цей час доби вони зазвичай перевіряли пастки на кордоні.

– Аароне, мені потрібен окріп. Хочу ошпарити цього нікчему, а потім випробувати на ньому мазь від опіків. Піди, закип’ятити воду, та побільше. Повернешся вже з киплячим казанком. І мотузки ще прихопи, – моє розпорядження прозвучало сухо та наказним тоном, як і належало сестрі ватажка. Бідолаха Аарон тут же кинувся виконувати доручення.

… І я залишилася наодинці з Темпом, який не спускав з мене очей. Здавалося, навіть повітря стало густим, настільки важко мені стало дихати поруч із ним.

Не гаючи ані хвилини, змочивши ганчірку у холодній воді, я простягнула до нього руку, маючи намір стерти кров з його розбитого обличчя.

– Не торкайся до мене, погань!!! – смикнувшись, прогарчав він з ненавистю, спопеляючи мене поглядом.

– Темпе, послухай, у нас мало часу, поки вода не закипить, – гаряче прошепотіла я вже зовсім іншим тоном, – Не вір Ронану, він навмисне знущається з тебе. Шакали не обгризли тіло твоєї дівчини – його забрала я!

На мене дивились нерозуміючі ніжно карі з зеленим відтінком очі, в яких миттєво запалилася злість та відчай:

– Граєш зі мною, гадино?

– Я б теж на твоєму місці не повірила. … Щоб порозумітися з Ронаном мені часто доводиться прикидатися, – я не відривала своїх очей від його погляду, я хотіла, щоб він побачив, щоб Темп відчув мою глибоку щирість і моє гірке розчарування. – Нерозумно говорити тобі, що мені шкода. Моє співчуття тобі не допоможе. Але у Витоку не всі такі, як Ронан і його бійці.

– Що … ти з нею … зробила? – видавив він через силу, пропалюючи мене своїми незвичайними горіховими очима.

– Віддала вогню. … Я все зробила як треба, Темпе.

– Як треба? – його розбиті губи затремтіли. Можливо, в іншій ситуації він би дозволив собі виплакати свій біль. Але не тут. Не зараз і не поруч зі мною.

– Пробач, – прошепотіла я, опустивши очі. – У мене дещо є для тебе, – з-за пазухи я дістала невеликий шкіряний мішечок і нанизані на ту ж мотузку браслети. – Це частина їхнього праху. І її прикраси. Я подумала, що тобі потрібно буде мати щось на пам’ять про неї.

Я знову подивилася йому в обличчя. Темп страждав, дуже страждав. І мої слова тільки вивертали його біль навиворіт, а я не знала, як можна втішити цього сильного хлопця.

– Їх? … .. Ти сказала їх попіл, – його голос лякав мене, як і цей потемнілий погляд. – Це означає, що ти витягла мою дитину …

Я кивнула, відчуваючи, як по моїх щоках котяться сльози. І Темп дивився на мене з такою люттю, наче ці сльози я вкрала у нього.

– Це … це … був хлопчик, – заїкаючись, видавила я. Якщо мені було так погано, уявляю, як було йому.

– Що буде, коли закипить вода? – жорстко запитав він, беручи себе в руки.

– Ти зробиш те, що я тобі скажу, – коли я одягала йому на шию мотузку з прахом та браслетами, Темп вже не чинив опору, і я стала обережно стирати кров з його обличчя.

– Хто ти така? – процідив Темп, кривлячись.

Мені не подобався його холодний повний ненависті тон, але я намагалася відповідати якомога м’якше:

– Мене звуть Лаванда, і я навчаюся на лікаря. А ще … я сестра Ронана, – на цей раз я про всяк випадок відсунулася, щоб він не дістав мене ногою. Але ця новина його, здається, не вразила.

– Навіщо? Навіщо віддала данину Еммі? Навіщо корчити переді мною співчуття?

– Тому що я збираюся допомогти тобі втекти, – зітхнула я, але не дивлячись на мою обнадійливу заяву – жоден мускул не здригнувся на його обличчі. Що ж, довіра такого хлопця напевно коштує дорого. – Це коротко. Мені правда не хочеться пояснювати причину, для чого я все це роблю. Значить так, Темпе, зараз я розріжу мотузки, але ти поки повинен робити вигляд, що все ще прив’язаний до стіни. Коли повернеться Аарон, я попрошу його потримати твої ноги, і в цей момент ти швидко та професійно вдариш його. Я стягну з непритомного Аарона жилет, ти жваво посадиш його на своє місце і прив’яжеш, а я в той час допоможу тобі надіти його одяг. Потім ми не поспішаючи підемо в бік кордону. І при всьому при цьому потрібно молитися, щоб в процесі нас ніхто не побачив.

– До чого все так безглуздо ускладнювати? Розрізаєш мотузки і я пішов, – в його погляді все ще присутня недовіра, але нарешті він став дивитися на мене з малою, майже божевільною часткою надії.

– Охоронець на оглядовій вишці. Він побачить, що ти біжиш, підніме тривогу, і тебе наздоженуть. Сонце зараз трохи сліпить йому в обличчя, примружившись, він помітить, що бранець прив’язаний на своєму місці, а хтось схожий на Аарона направляється в ліс разом зі мною. Я часто ходжу туди за травами, тому це не викличе підозри. Тим більше нікому навіть в голову не спаде, що я звільню Дикого.

– Будувати плани, прямо тобі скажу, ти не майстер, – похмуро зауважив Темп, кинувши замислений погляд на вишку. – А що ти скажеш їм потім?

– Про це я ще не думала. Збрешу що-небудь на ходу, – відмахнулася я, надрізавши мотузки, які стягували його зап’ястя.

Аарон вже поспішав в нашу сторону, тягнучи окріп.

Все сталося так, як я й спланувала. …. За одним винятком – Темп не вирубив бідолаху, він його вбив. … Швидко, чітко, одним ударом мого ножа прямо в серце.

На якийсь момент я втратила дар мови і здатність ясно мислити. І як я не врахувала такого варіанта, нерозумно понадіявшись, що Темп повинен проявити таке ж співчуття!

Я страшенно злилася на саму себе, але нічого не могла з собою вдіяти, не могла опиратися цьому дивному почуттю симпатії всупереч. Незважаючи на те, що Темп вбив одного з наших людей, не дивлячись на те, що я зовсім не знала, якою людиною був цей Темп – мені як божевільній все одно хотілося допомогти йому втекти. Навіть з огляду на те, що він міг легко вбити і мене теж. Особливо мене! Адже я була сестрою того, кого він так люто ненавидів.

Але схопивши мене міцно за лікоть, Темп продовжував тягти мене в бік кордону. І я слухняно переставляла ноги, тримаючи рот на замку.

Чому я так вчинила?! О, мені б самій хотілося знати. … Це було щось за гранню нормального розуміння. Нормального – в сенсі для наших острівних законів. Інша на моєму місці вже давно б підняла крик, відбивалася і тікала в бік укріплень. Тільки не я.

Ні, чого ж… я зробила спробу, коли впритул підійшла до граничної смуги. Тому що знала, що як тільки моя нога опиниться на території Диких – Темп має повне право вбити мене з чистою совістю.

– Прощавай, Темпе, – кинула я, завмерши на місці.

– Сама підеш або мені тебе вдарити? – по всьому було видно, що хлопець стримує в собі купу емоцій, які грають проти мене. … І як він дивився!!! Немов закарбовуючи мене в кожну секунду часу. Таких поглядів я ні в кого не бачила – розумних, важких, незаперечних.

– Я повернуся назад, – пошепки видавила я, відчуваючи недобре всім своїм серцем …і іншими органами.

Ніби підтверджуючи мої думки, Темп заперечливо похитав головою:

– Ти не повернешся, Лавандо, вже ні. Я вирішив, що ти підеш зі мною або ж я понесу твоє непритомне тіло. Вибирай.

– Навіщо? Іди, тебе скоро кинуться! А …. зрозуміла, – до мене дійсно дійшло. – Хочеш помститися Ронану!

Рвонувшись щосили, я лише подалася назад. Темп встиг перехопити та здавити мене ще сильніше. Тоді я вкусила його – за що тут же заробила від нього по обличчю.

– Темпе, я ні в чому перед тобою не винна! Я не заслуговую на цю моторошну помсту Диких, я не дам вам відправити мене додому по частинах! У тебе нічого не вийде, я вб’ю себе раніше! – крикнула я, і це було останнє, що я запам’ятала…

Моє пробудження було схоже на пробудження після важкої хвороби – голова шумить та розколюється, тіло важке й затерпле, в роті сухо і хочеться кашляти. Але коли я розплющила очі, прийнявши вертикальне положення – мені стало ще гірше!

Якимось чином я опинилася на сходах постаменту, оточена натовпом чужих похмурих людей. Тиша, просякнута засудженням, миттєво прояснила мою свідомість. Ліворуч від мене стояв високий широкоплечий Темп, і в повітрі гостро пахло ненавистю та несхваленням. Мої руки були зв’язані за спиною, і я встигла помітити, як Темп нервово перебирає пальцями по рукоятці своєї дубини.

Він приніс мене в свою колонію – і Дикі жадали моєї крові.

– Це був твій вибір, Лав, – кинув він раптом, не обертаючись до мене. – Я пропонував тобі йти самій.

– Притяг мене на розтерзання, – хмикнула я з сумом, обводячи поглядом невдоволені обличчя навколо. – Боже, яка ж я дурна.

– Один із законів нашої колонії: все здобуте розділити. Щедрість висловлює відданість, – з натовпу до мене вийшов молодий чоловік. Присівши поруч зі мною він посміхнувся. Всі у Витоку чули про ватажка Диких. О, це був унікальний тип – ніколи не впадав у лють, не кричав, нікого власноруч не вбивав, він умів говорити тихо й спокійно, навіть ласкаво. Але кожне його слово заповзало під шкіру отруйною змією, втикаючи там в тебе свої ікла. М’який голос, правильно підібрані вбивчі слова, погляд, який здатний проникати вглиб і сяюча підступна посмішка вражали наче стріли. Йому підкорялися беззаперечно, його поважали та побоювалися. Тому що це були не просто солодкий голос й милі посмішки – це був незаперечний лідер з блакитною кров’ю, нащадок кинутих на поталу аристократів. Все в ньому видавало сина вищої касти – в першу чергу колір очей, гострий розум, манера тримати голову, хода, жести, вимова, видимий стрижень характеру. І те, що він жив на одному острові з нами, пив ту ж воду й спав на такому ж набитому травою матраці – анітрохи не робило його рівним з іншими.

– Джона, – приречено видихнула я, опустивши плечі. У Витоку часто згадувалося це ім’я. 

– Лаванда, – посміхнувся він мені. – Приємно познайомитися, дівчино. Красиве ім’я і …. вся синь небес в твоїх очах, – видав Джона, привертаючи до себе мій погляд настільки дивним компліментом. – У нас тут виникла невеличка суперечка, Лавандо. Буде шкода псувати таку білу шкіру, – і знову мене освітила його вбивча посмішка. – Справа в тому, що можна поділитися м’ясом або качанами краденого маїсу, але дуже складно розділити таку здобич, як ти, красуня, сестру покидька, який проклинається усіма нами.

– Вони всі хочуть від мене по шматку, – розуміюче кивнула я, намагаючись не показувати свого страху. Я вже усвідомлювала неминучість свого кінця, але мені все ще важко було з ним змиритися. – По-вашому, я винна в тому, що народилася у Витоку, і в тому, що Ронан мій брат …. і в усьому іншому теж. 

– Чому ж ти все-таки вирішила допомогти ворогу? Га, Лавандо? – з боку могло здатися, що я шалено подобаюсь цьому чоловікові, але насправді, чим ніжніше звучав його голос і ввічливіше він себе поводив – тим небезпечніше було перебувати з ним поруч. Це означало, що Джона налаштований проти тебе, а не навпаки. – Говори, Лавандо. Від того, що ти нам зараз тут скажеш, буде залежати твоя доля.

– Добре я скажу, але тільки лише тобі …. Наодинці. Я не хочу, щоб знав Темп, – моя відповідь заінтригував Джону.

– Але Темп єдиний, хто проти твоєї смерті. Він не хоче, щоб тобі заподіяли шкоду. Поки що Темп забороняє нам тебе чіпати. Ти його здобич і твоє життя в його владі.

Моя душа стрепенулася якоюсь дурною надією, і я кинула короткий схвильований погляд в бік Темпа:

– Тоді тим більше. Йому не варто це чути, – тепер я заінтригувала всіх, включаючи самого Темпа.

– Джона, ти ж розумієш, що я повинен знати, що вона зібралася тобі там наплести! Вона належить мені з потрохами! – вигукнув він тут же, гнівно блиснувши своїми дивними очима.

Але Джона, як ватажок, не вважав за потрібне відповідати йому, замість цього він звільнив мої руки, владно кивнув мені в бік берега.

З боку колонії Диких, океан набігав на широкий піщаний пляж, на відміну від нашого скелястого берега.

Минаючи натовп, я їхніми засуджуючими поглядами, разом з Джоною ми сіли на викладені валуни у вигляді низки сидінь, і дивлячись на прибережну піну я заговорила:

– По-перше, хочу сказати, що мені ніколи не подобалися сутички та вбивства, я не прихильниця насильства, і не тільки між колоніями, а взагалі. Ось такий я виродок. Але сказати про це кому-небудь – означало накликати на себе неприємності, моєму старшому братові не подобаються подібні точки зору. Побачивши обличчя Темпа в момент, коли Ронан вбив його кохану – я немов заглянула в його серце, я відчула його, як рідне. Ніби страждав хтось дуже близький мені. ….І я ще раз переконалася в жахливій жорстокості Ронана. …Тоді-то в мені і з’явилося бажання втрутитися, зробити для Темпа хоч щось. Його біль раптом витяг мене назовні, – я зітхнула. Шум океану заспокоював, Джона не перебивав мене, а я не дивилася йому в очі, щоб не розхвилюватися ще більше. – Темп так любив її, більше за життя любив. Це було видно, відчувалося. І я просто не могла дозволити, щоб її кинули на поживу хижакам. Я знаю, для Темпа було важливо … те, як її поховають. Я все зробила сама, розрізала, дістала малюка, обмила їх та … спалила. Чомусь у мене в душі все переверталося і таке зі мною сталося вперше, немов я бачила і відчувала щось недоступне для інших. Мені вже було плювати на свою долю, як і плювати зараз. Так, мені страшно, але і тоді, і зараз я хочу допомогти Темпу. …Напевно, це у мене спадкове. Ронан схиблений буйно, а я тихо. Розумієш, Джона, – тут я все ж заглянула в обличчя ватажка, який так уважно мене слухав. – Мій брат ніколи не прийде рятувати мене і ви не зможете виманити його, щоб схопити. Для нього я вже померла, адже він судить по собі. Кожного полоненого з вашої колонії він катує та вбиває, значить, від вас він очікує того ж. Можливо, його трохи засмутить вид мого прибитого до дерева трупа, але себе він цінує вище. Він швидше за все накаже відловлювати вас поодинці. Я неважлива приманка, Ронан взагалі-то не ведеться на провокації, він сам любить провокувати.

– Я знаю, – посміхнувся Джона, розглядаючи мене з якимось підозрілим інтересом. – Ти вже закохувалася раніше?

– Ні … – насупилася я, розгубившись через таке безглузде та ідіотське питання. – До чого тут це!? Мені просто стало по-людськи шкода Темпа! Щиро, від усього серця. Жахливо коли мати твоєї дитини забивають, як худобу. Він …

Все-таки я розхвилювалася і Джона, нарешті, перестав знищувати мене своєю безжальною посмішкою:

– А що якщо я скажу тобі, що знаю спосіб, як дошкулити твоєму братові та врятувати тобі життя? Тільки при цьому тобі доведеться зректися зв’язку з Витоком.

– Нічого … не вийде, – видавила я, після короткої та гіркої роздуми. – Я вже мертва, у мене немає шансу в будь-якому випадку і ти це знаєш. Тому я залишуся відданою своїм людям, тому що серед них є … є славні.

 Джона голосно свиснув кілька разів, і від поселення в нашу сторону тут же кинулося кілька людей.

– Очей не зводити, рук не розпускати, – наказав він холодно та м’яко. – Наглядати та чекати, – гадаю, так розмовляти міг тільки Джона.

Тепер біля мене застигли двоє сторожів, які мене ненавидять і потай мріють звернути мені шию. Диким дісталося від Витоку, особливо коли там став заправляти мій брат – зґвалтування, звірячі розправи. Тому я розуміла настрій цих людей і навіть не сподівалася, що вони змиряться і приймуть мене з розпростертими обіймами. Розмовляти з ними так само не мало сенсу, мені залишалося тільки дивитися на океан і чекати невідомо чого. … Хоча ні, відомо – кінця.

Через деякий час моїх мовчазних охоронців раптом змінив Темп, відпускаючи їх кивком голови. Якийсь час сидимо, не кажучи ані слова. … Поруч.

– Лав, рятуючи мені життя, ти вже й так фактично зреклася Витоку, – нарешті заговорив Темп, похмурий і втомлений, переживаючи своє горе в собі. – Тобі варто прислухатися до нашого ватажка. Джона дозволить тобі жити тут. Тим більше, нашого останнього лікаря зарізали люди Ронана. Я все одно рано чи пізно вб’ю твого брата. А поки Ронан повинен дізнатися, що ти добровільно проміняла його на нас. Джона має рацію, цей факт приведе Ронана в сказ сильніше, ніж твоя смерть, – наші погляди зустрілися.

Мені було важко зрозуміти, що він відчуває по відношенню до мене, в його погляді було намішано стільки всього, але я точно ні з чим хорошим у нього не асоціювалася.

– Не вийде так, Темпе. Дикі вб’ють мене, не зараз так потім. Ваші люди ніколи не пробачать мені мою приналежність. Вони ненавидять мене, і кожним своїм поглядом і словом будуть це виявляти. Таке життя набагато гірше, ніж швидкий та точний удар ножа. Бійці як ти знають, як вбити людину без болю. Чи зможеш зробити мені таку послугу на прощання?

Стомлено примруживши очі, Темп розчаровано похитав головою, втупившись кудись у далечінь:

– Раз вже взялася допомагати, не здавайся на розпочатому. Лавандо … допоможи мені змусити цих виродків відповісти за загибель моєї дружини і не народженого сина.

Почувши подібне, я зрозуміла, чому він не дивиться мені в очі. Темп бачив у мені всього лише зброю, приманку, яку він збирається використовувати по повній. Мене це чомусь боляче зачепило за живе, хоча я і не знаю, чого я від нього чекала.

– Я була готова обміняти твоє життя – на своє! Але тобі цього мало і ти просиш у мене, щоб я наповнила своє жалюгідне існування муками та приниженням заради твоєї помсти?!

Моя реакція і мої слова його знову здивували, брови Темпа вкотре запитально зігнулися:

– Я прошу тебе жити, ти ж чомусь хочеш померти заради мене, – промовив він, ковзаючи по мені вивчаючим поглядом. Він явно не розумів що зі мною відбувається і в чому причина такої моєї безглуздої жертовності. Я й сама заплуталася. – Можна ж спробувати, Лавандо. Ти в цілковитій безпеці, я поговорю з людьми. Будь-який кривдник буде мати справу зі мною.

– Чому ж … чому ж ти не розумієш? – мені раптом страшно захотілося розплакатися, і я схлипнула. – Навіть якщо вони не стануть бити мене або штрикати ножем з-за рогу, ти не змусиш їх дивитися на мене теплими поглядами, розмовляти зі мною, базікати ні про що по-дружньому. Ніхто не запитає, як у мене справи і про що я мрію або що збираюся робити на заході сонця, ніхто не дасть мені поради і не запропонує допомоги. Я буду тут зовсім одна! Ненависний усім ізгой! 

– Як хочеш, – Темп піднявся на ноги, умовляти він мене не збирався. – Вирішиш втопитися давай, можеш шукати будь-які способи вбити себе. Можеш навіть втекти. Але якщо передумаєш …. – не доказавши, він відправився в бік поселення, залишивши мене сидіти саму.

Я дійсно не бачила виходу. Повертатися назад у Виток було небезпечно, Ронан міг здогадатися, що це я винна у втечі Темпа. Тут Дикі будуть випробовувати мене своїм презирством, а виживання серед Тіней ставало взагалі під великим питанням. Але й руки накладати на себе мені теж не хотілося. Виходило, що мені необхідно було зважувати свої думки і все-таки приймати рішення. Темп хотів показати мені, що все залежить від мене, немов все інше дрібні перешкоди. Може, він і не бачить в мені людину, але все ж таки я могла б краще його дізнатися, перебуваючи якийсь час поруч із ним. Моє дурне чуйне серце попри все рвалося до цього хлопця. А потім, я стала думати про його Емму. …Виявляється, так її звали. Про те, що вона б з радістю помінялася зі мною місцями, що смерть вже безповоротна, а от життя може ще змінитися. Що потрібно бути сильною, тому що цей світ приймає тільки борців. 

… І я вирішила спробувати.

Їхнє селище було побудоване з блоків ракушняка, невеликі будиночки без дверей, вкриті очеретом. Усередині одне приміщення – по кутах лежаки, на кшталт спальних місць, які при бажанні відгороджували плетеною ширмою, а посеред хати вогнище, яке розводили раз на день, щоб приготувати їжу. Нехитре начиння. Подекуди між будинків були натягнуті мотузки з сушеною рибою. Багато дітвори, яка носиться натовпами.

Поки я йшла, розшукуючи Темпа – я нахапалася купу зневажливих поглядів та принизливих жестів, навіть від тих же дітей. Дикі засуджували мене мовчки, як я й передбачала.

Слава творцеві, мені не довелося питати у цих людей, які так люто нащетинилися, де мені шукати Темпа – я сама на нього натрапила. Кожна вуличка цього селища упиралася в довгий збитий стіл та лавки з обох сторін, за один такий стіл могло поміститися до двадцяти чоловік, але зараз Темп сидів там зовсім один. Сидів, задумливо мнучи браслети Емми.

Здавалося, він і сам не знає, як йому тепер бути. Куди вже йому знати, що робити мені. Гарний сумний хлопець, на вигляд такий міцний та сильний.

Але світ для нього раптом став чорно-білим, тьмяним та безрадісним.

– Ну й чим мені займатися? – знизала я плечима, як ні в чому не бувало.

Темп кілька разів оглянув мене з ніг до голови, перш ніж відповісти.

– Я покажу тобі лазарет, після загибелі нашого лікаря там багато чого залишилося. Розберешся потроху, що до чого. А я займу житло по сусідству.

– Щоб доглядати за мною?

– Саме так, – невесело хмикнув він, смикнувши бровою. – В іншому кінці вулиці знайдеш туалети, а вранці біля столів роздають прісну воду та деякі продукти. Поки що будеш при лазареті, надаючи посильну допомогу, якщо кому-небудь знадобиться.

– Це навряд чи. В сенсі, навряд чи хто-небудь з них захоче до мене звертатися. … А що Дикі говорили про мене? – мені було приємно йти поруч із ним. Просто йти та розмовляти, навіть якщо він це робив через силу.

– Добре, що коли вони висловлювали свою думку – ти була без свідомості, – буркнув Темп, зупиняючись біля будинку зі знаком U над дверима. – І ще у нас тут змінилися деякі правила. Залишати селище тепер можна тільки невеликими групами, бажано з озброєними бійцями. Відносно тебе – якщо самовільно покинеш селище, тебе знайдуть та прикінчать без суду й мого благословення. Зрозуміло?

– Я тут ніби як на випробувальному терміні?

– З одного боку так і є, – кивнув Темп, трохи довше затримавшись на мені пильним поглядом.

Думаю, дивлячись на мене він постійно згадував, як мій брат вбивав його дівчину, або як я її ховала.

Я та цілий лазарет в моєму розпорядженні. Якби я тільки могла прочитати слід його спогадів, це місце щедро поділилося б зі мною своїми історіями. Кілька лежаків уздовж стіни, оглядовий стіл біля широкого вікна, полиці з усілякими черепками та згортками, пристосування для накладання шин, перев’язувальний матеріал, який прали безліч разів. Деякі лікувальні порошки та трави були мені невідомі, і я вирішила, що завтра обов’язково викину все підозріле.

Час від часу я завмирала від думок, які раптом на мене накочували, і в такі секунди мене обдавало холодом тверезого жаху. Немов я померла і почала жити заново, повністю змінивши своє життя заради чужого хлопця. Мій власний розум відмовлявся мене розуміти. Я влипла – і це було однозначно. Але сидіти та ховатися – моє становище навряд чи змінить, мені прийдеться довести їм, що я дійсно хочу миру.

А для початку мені треба було хоча б вивчити селище, тим більше, страшенно хотілося їсти.

Люди відверталися, зустрічні відводили очі, деякі взагалі робили вигляд, що мене не існує. Я обійшла кілька вулиць, зазначила для себе, де мешкає Джона. У Диких все було влаштовано інакше, тут чоловіки жили разом зі своїми сім’ями, розділяючи обов’язки домашнього побуту та виховання дітей. Вони не стояли в вічному дозорі біля своїх кордонів, натомість вони по черзі сиділи в засідці, вибравши найвигідніші позиції, звідки добре проглядалися підступи до їхнього селища. Дикі кидали всі сили на охорону своїх людей, городи та стадо було для них справою другорядною.

Я зрозуміла – ближче до вечора, лавки на околиці перетворювалися на молодіжний косяк. У Витоку теж було подібне місце, де розводилися багаття, де хлопці могли позалицятися до дівчат, де іноді спалахували спонтанні танці та заводили пісні, де юнаки мірялися силами, а дівчата дотепністю, умінням робити зачіски та майструвати прикраси.

Ясна річ, до купки молоді десь приблизно мого віку, мені зараз приєднуватися ніяк не хотілося, та й ризиковано це було, хіба що отримати стусанів, добавки ненависті та презирства.

І тільки я зібралася повернути на наступну вуличку – ззаду зі свистом мені під лопатку встромилася стріла. Друга пролетіла повз.

Помітивши, що трапилося, один з хлопців біля столу раптом схопився, стурбований явно не моєю долею, а того, хто стріляв.

– Піте!!! – заволав він, кинувшись кудись бігти.

Тепер моє існування помітили. Праве плече страшенно боліло, так, що кожен вдих віддавався в місці поранення. Стріла потрапила таким чином, що сама я її дістати ніяк не могла.

Моя історія починала наповнюватися випробуваннями. Їм навряд чи було шкода мене, просто можлива реакція Темпа, ймовірно, викликала у них занепокоєння. Темпа все-таки хтось покликав, поки я стояла на колінах, намагаючись не ворушитися.

– Я дістану, – почула я за собою його голос. – Неше, треба розпечене лезо! – крикнув він комусь. – Можеш іти? – знову мені.

– Якщо поставиш на ноги. …. Стріляла жінка? – я повинна була запитати, поки поруч був тільки він.

Але Темп проігнорував моє запитання, обережно піднявши мене за плечі. Вони розступилися переді мною, і як тільки ми черепашачим кроком підійшли до столу, Темп без попередження поклав мене на нього животом вниз, різко висмикнувши стрілу. Я скрикнула один раз, після чого закричала сильніше, коли до рани мені приклали розпечений метал. Це був найпростіший спосіб зупинити кров. Тільки жахливо болючий.

Якийсь час моя права рука буде лише безпомічним доповненням до мого тіла.

– Ви багато знаєте випадків, коли шакали з Витоку допомагали нашим? – натягнутим голосом заговорив Темп, поки я все ще лежала долілиць. – А вона ризикнула і врятувала мені життя. Лаванда не дозволила глумитися над тілом моєї Емми. Для вас це має щось значити.

– Тому ми й не пришили її відразу, – відповів йому хрипкий чоловічий голос. – Ти ж знаєш, Темпе, Виток у багатьох із нас відібрав …

– Якраз я в курсі, Неше!!! – гаркнув Темп, а потім знизивши голос, прошелестів. – Чи мені … не знати. Вони відібрали у мене всіх. Але я все одно хочу дати цій дівчині шанс.

Від цих його слів я навіть на час перестала відчувати біль, обімліла та притихла. Значить, не даремно моя душа на осліп рвалася до Темпа. Всупереч здоровому глузду я вірила, що цей чужий мені хлопець кращий за всіх інших разом узятих, краще всього живого на цьому острові.

– Якщо ви мене вб’єте, чи стане вам легше? – піднявшись, я обвела поглядом усіх, хто ще залишався поруч з нами. Їх було небагато, видно тільки ті, хто міг похвалитися своїм завидним самовладанням.

– Можливо … ненадовго, – зухвало відповів мені один чорнявий хлопець з такими ж чорними очима, голос якого я вже чула, це він сперечався з Темпом. – Адже не дарма Темп мріє розірвати твого братика. Йому стане легше, коли однією мерзотою на острові буде менше.

– Не стане! – заперечив Темп, і мені так хотілося думати, що в цей момент він дійсно підтримує мене. – Мені не стане легше, але я хочу покарати Ронана по заслугах. Я хочу спіймати його та передати на суд Диких.

– Думаєш, вона зможе встромити ніж у свого брата? – кивнув на мене Неш.

– Якщо це буде вважатися доказом того, що Лаванда прийняла нашу сторону – їй доведеться зробити це, – рішуче заявив Темп, знову красномовно глянувши на мене. – Піймаємо тварюку та перевіримо.

Що ж, мої випробування набирали обертів, найгірше, ще чекало мене попереду, тут і гадати було не варто.

Заснути мені звичайно вдалося, незважаючи на ниючий біль в плечі, але спала я дуже неспокійно, мені постійно ввижалися якісь гнівні голоси та перелякані обличчя, тупіт і плач.

…Раз вже я дещо знала про лікування ран, а на сторонню допомогу можна було не розраховувати, я приготувала собі мазь і за допомогою спеціальної мірної дерев’яної лопатки з довгою ручкою, з горем навпіл я нанесла мазь собі на спину. Набагато складніше було з пов’язкою. Саме за цим заняттям мене й застав … Неш. Я навіть здивувалася, побачивши саме цього хлопця, коли він ввалився до лазарету.

– Ти захворів? – спокійно поцікавилася я, як і належало лікарю.

– Темп велів навідатися, – недбало скривився Неш. – Ти не з’явилася з ранку на роздачі.

– О, навряд чи б мені дісталася вода або якась їжа. Швидше я б потрапила під роздачу бажаючих увіткнути в мене що-небудь гостре, – мені навіть було цікаво брати участь в цій спробі розмови з тим, хто хотів, але з деяких причин, не міг мене вбити. Ми не тільки вимовляли слова, ми ще й пильно розглядали один одного з близької відстані.

Неш був трохи вищий за мене, досить приємної мужньої зовнішності, але всі ці м’язи, губи, очі губилися на тлі надзвичайно довгих вій. Ніколи не могла зрозуміти чому природа наділяла самців такими яскраво вираженими зовнішніми даними.

– Знаєш, Неше, між нашими колоніями насправді багато спільного і це всім відомий незаперечний факт. Наприклад, полонених не годують, щоб не витрачати на них такі дорогоцінні харчі, тому їх вбивають або відразу, або через два дні. Крім того часу, що я була без свідомості, сьогодні другий день, як я прокинулася тут, і другий день, як у мене в роті не було ані крихти. Висновок – до вечора від мене позбудуться. Тому що просто так їжу нікому не роздають – її потрібно відпрацювати, це знає навіть дитина. Я тягар, зайвий рот, ви плануєте використати мене сьогодні як приманку і потім відправити на той світ.

– Ага, виявляється, за тобою треба було зайти та відвести за ручку, після чого нагодувати з ложечки, умити та переодягнути? – пожартував Неш зі знущальною посмішкою. – Темп про це якось не подумав. Може, мені побути твоєю нянькою?

– Не хочу тебе так мучити.

– О, я міцніше, ніж здаюся, закличу всю свою силу волі.

– Боюся, якщо ми продовжимо перемовлятися, твоя спокуса виявиться сильнішою за тебе, – з викликом посміхнулася я цьому примруженому чорноокому погляду, який так пильно на мене втупився.

Не кажучи жодного слова, Неш розвернувся та вийшов. Але не встигла я повернутися до своєї пов’язки, як він з’явився знову з бурдюком води та мотком листя лопи, в яких зазвичай зберігали харчі, які швидко псувалися.

– Сідай, їж, – сівши переді мною, скомандував Неш.

Сидіти та давитися коржиком з овечим сиром навпроти хлопця, який так красномовно грає ножем – досить небезпечно, але я була настільки голодна, що мені майже приємна його компанія.

– А де Темп? – видавила я між ковтанням та наступним шматком.

– Чому в тебе така біла шкіра? – питанням на питання.

– Не хочеш відповідати. … Напевно, це спадковість. Чув про таке? Біла шкіра для мене не найбільша проблема, особливо тепер, – я зробила слабку спробу посміхнутися йому. – Учора …Темп сказав, що Виток відібрав у нього всіх. Він втратив когось ще?

На секунду мені здалося, що його ніж полетить в мене. Але замість цього він встромився в один з принесених ним фруктів.

– На цьому острові рідко хто доживає до старості. Батько Темпа загинув в сутичці, коли Темпу було років вісім. Мати потрапила в пастку, а коли його брат намагався її звільнити – тварюки з Витоку зарізали і його. Про Емму ти знаєш, – Неш виклав факти холодним тоном, дивлячись на мене лякаючим змішаним поглядом.

– Емма була особливою дівчиною? – не знаю навіщо, але мені дуже знадобилося це знати.

– Особливою? – здивовано насупився Неш.

– Ну … щоб тебе полюбив такий хлопець, як Темп потрібно бути дуже особливою, – зам’явшись, пояснила я, знітившись під глузливим поглядом, обрамленим цими феноменальними віями. – Ти дивишся на мене як на божевільну!

– Можливо, – хмикнув у відповідь Неш. – У тебе вже був дружок?

– Не хочу говорити про це, – мотнувши головою, я зайнялася фруктами, намагаючись не дивитися ані на Неша, ані на ніж, який він встромляв поруч з собою.

– Це не цікавість. Це потрібно знати для справи, сьогодні ти підеш з нами в сторону кордону. Так як, був чи ні?

– Ні, у мене не було хлопців, – почала злитися я, – Всі страшенно боялися Ронана, тому я досі незаймана.

– Тоді зрозуміло, чому ти втекла сюди з Темпом! – розсміявся Неш, і саме цей сміх чомусь найсильніше принизив мене. – Сердишся, – промовив він, зауваживши мою реакцію. – Просто в твою незайманість складно повірити, в такому віці вже дітей народжують, не кажучи вже про …

– Досить іржати! – тепер вже у мене свербіли руки вчепитися в цю нахабну пику. – Яке відношення це має до справи?

– Тихіше, добре. Не в твоєму випадку підвищувати на мене голос, – вираз обличчя Неша дуже красномовно доповнював загрозу. – Вартові вистежили, що з боку Витоку в нашу сторону рушили кілька розвідників. До одного такого ми підемо на зустріч. Його справа не вбивати, а збирати інформацію. І ми повинні надати для твого братика поживу для роздумів, щось таке, що змусить його зірватися. Наприклад, що його улюблена сестричка, ніколи не була йому вірною, що серед Диких вона дуже навіть щаслива. Іншими словами потрібно буде розіграти сценку закоханих перед обраним свідком, який не повинен засумніватися в твоїх палких та жагучих стосунках з кимось із нас. В ідеалі твого коханця мав би розігрувати Темп, але він сказав, що не зможе вичавити з себе щось схоже на кохання, тоді ми тягнули жереб.

Задихнувшись від обурення, я схопилася на ноги, різко відвернувшись від Неша. Це було навіть гірше невміло пущеної стріли.

_________________________

Дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет 

З повагою, Лаванда Різ!