Право кохати

Те, що я ще досі жива – це все завдяки… шкідливій звичці.

Знаю, звучить абсурдно, якщо не знати справжнього змісту! А правда полягає в тому, що мене оберігає породження зла, у якого виявився настільки дивний недолік. О, так, я розумію, що виглядає це як марення шизофреніка на сповіді, але це стало аксіомою мого життя.

І це моє життя розділилося на дві половини на «до» та «після».

 Але те, що було «до» тепер здається лише мильною бульбашкою – райдужною, оманливою та порожньою.

Ця різнобарвна, безглузда кулька лопнула, як ніби її й не було! Залишивши після себе лише відчуття брехні та спустошення. Так іноді, напевно, буває, коли ти перший раз дізнаєшся про те, що казки – це всього лише вигадка, а доброго Санта Клауса ніколи не було, немає і не буде. І коли ти про це дізнаєшся – закінчується твоє дитинство і ти розумієш, що ось вже стільки років тобі безсовісно брехали з найщирішими намірами та милими усмішками на обличчях.

Але тепер цього часу для мене не існує, особливо після того, як я переконалася, що на відміну від добрих казок, жахи та моторошні історії цілком реальні! Я сама відчула на собі цю реальність в проміжку між «до» та «після». Пережите мною жахіття, загрожує перетворити це «після» на смертельну агонію. І ніхто, абсолютно ніхто в цьому світі, хто населяє нашу нейтральну зону, як її називають «там», не зможе мені допомогти. Ніхто і ніщо! Тому що ВІН тут! Він проник сюди слідом за мною. … Демон пітьми! … Рафаїл!

І його особливий інтерес до мене і є його шкідливою звичкою. У якийсь момент того пекельного існування я стала слабкістю виплодка темної сторони. Але щоб жити в цьому «після» – потрібно спочатку розповісти про проміжок, котрий змінив геть усе. 

***

Щось мене непокоїло вже з ранку. Спочатку страшенно не хотілося вилазити з теплого ліжка. Писк будильника здавався набагато різкіший та нестерпніший, ніж раніше. Поглянувши на відображення свого обличчя у ванній кімнаті, я вперше подумала, про те, що молодість виявляється не нескінченна, що це всього лише вислизаючий відрізок часу. Побачивши свій заспаний, пом’ятий та дурнуватий вираз обличчя – настрій одразу погіршився. Промайнула думка, що потрібно все-таки відвідувати косметолога і масажні кабінети. І одразу накотило роздратування. «А як для всього цього викроїти час, якщо робота займає у мене більшу частину доби?!!»

Згадавши про роботу, я остаточно спохмурніла. Наспіх умившись та почистивши зуби обпалюючу холодом м’ятною пастою, я, нарешті, дісталася до кухні й поставила на плиту джезву. Процес роздумів про майбутній день вже запустився і, звичайно ж, мене протверезило шипіння кави, яка знову «втекла». І чому я засмутилася? Вже давно треба звикнути, вона тікала у мене з періодичністю рівно добу через дві!

Попиваючи маленькими ковточками ароматний напій, я прислухалася до внутрішнього відчуття, яке час від часу в мені ворушилося. Дивно, але вчорашній ентузіазм наче хвилею змило! Сьогодні ця поїздка вже не здавалася мені такою багатообіцяючою. По-перше, стали закрадатися сумніви, що ми накопаємо там що-небудь гідне тих припущень. По-друге, не хотілося тягнутися за двісті кілометрів в таку сіру погоду, яка відлякує усі позитивні емоції. Ідея Каміли різко перестала здаватися вдалою, цей матеріал точно був не вартий стількох мук. І чому я тільки з нею погодилася?! «Це ж треба слухати всю дорогу ниття Антуана на задньому сидінні!» Фотограф він був відмінний, а ось співрозмовник – ворогу не побажаєш! І що нас тільки смикнуло взятися за рубрику «Неймовірні таємниці та загадки світу»?

Чим більше я думала, тим більше зростало небажання вирушати в дорогу, і воно вже погрожувало перейти в ломоту суглобів.

Наспіх поснідавши та одягнувшись, захопивши з собою сумочку, я вийшла з квартири з препоганим настроєм.

 …Але ж треба було прислухатися до інтуїції! … Тепер я це розумію. Внутрішній голос все-таки був розумнішим за мене і від щирого серця бажав мені добра. Але я недовірливо, як і більшість людей чинить в таких випадках, відмахнулася від дарованого нам шостого почуття. І хто тепер скаже, що мені не намагалися перешкодити зробити помилку? Вони намагалися, чесно сіючи сумніви в моїй душі тихими та тужливими голосами. Але я ж доросла та самостійна жінка, хіба стала б я піддаватися хвилинним слабостям?! Звичайно ж, ні!

Вискочивши на вулицю, на ходу поправляючи комір свого плаща, я не без задоволення помітила спрямований в мою сторону захоплений погляд молодика, який виходив з таксі. Він глянув на мене з легкою усмішкою, трохи піднявши брови і мій настрій помітно покращився, компенсуючи ранковий самоаналіз дзеркального відображення. Значить, все-таки вірне твердження, що «краса страшна сила!»

 От легковажна ідіотка, знайшла про що думати!

Каміла й Антуан вже чекали на мене в машині. Каміла сиділа за кермом, нервово барабанячи пальцями по чорній шкірі. Цікаво, що її розсердило? Або те, що я запізнилася на сім хвилин, або вже встиг дістати Антуан. Адже він віртуозно може всього лише однією фразою налаштувати проти себе оточуючих. Хоча ні, навряд чи, сам фотограф, відкинувшись на спинку заднього сидіння сидів в напівдрімоті.

– Привітик всім! – вмостилася я як зазвичай поруч з водієм. – А що такі кислі міни? – в першу чергу я зверталася до Антуана.

Ми були знайомі з ним приблизно вже років зо два, а я все ніяк не могла спокійно дивитися на його манірність. Антуан був геєм і не приховував цього. А я не приховувала того, що вважаю злочином позбавляти жіночу половину такої непересічної зовнішності, як у нього.

Він розплющив свої виразні мигдалеподібні очі й скривив красиво окреслені пухкі губи, відповідаючи з удаваною зневірою:

– Боже мій, Софі, ти ще питаєш! Ця липка волога мряка зіпсує будь-який настрій! По-перше, зачіска! Подивися на моє волосся – безформний стіг соломи! А по-друге, тиск! Адже я дуже тонко відчуваю зміни атмосферного тиску! Моя метеозалежність зведе мене з розуму!

Каміла красномовно закотила очі. Стало ясно, що все це вона вже вислухала і швидше за все не один раз.

– Гаразд, поїхали, – кинула вона. – Не будемо гаяти часу. Через чотири години будемо на місці, а до вечора повинні повернутися додому. … Тим більше що у мене сьогодні побачення.

Антуан тут же пожвавився:

– З ким? Невже з цим детективом?! – він томно прикрив очі. – О, так, цей чоловік … – далі він вже не продовжував, ворушачи губами, немов давлячись слиною.

– Так, ти дивись губу на мого хлопця на розкочуй, а то я не подивлюся, що ти наша подружка! – хрипкий й низький голос Каміли розсмішив мене. Ось кому потрібно було народитися чоловіком.

Щоб хоч якось скрасити поїздку я ввімкнула радіо, перебираючи станції, поки не спіймала дуже вдалу хвилю, трохи романтизму не завадить.

Каміла уважно стежила за дорогою, поспішаючи швидше виїхати з міста, поки не утворилися затори, в яких в наш час люди дорослішали, старіли та бездіяльно калічили собі життя. Моя напарниця могла собі дозволити поговорити лише на порожній трасі і лише по суті. Легковажні міркування та інша жіноча балаканина були цій людині не властиві. Звичайно, у Каміли було багато своїх «заскоків», але вона мені подобалася, не дивлячись на відому схильність жінок до таємного суперництва.

З Камілою ми познайомилися на факультеті журналістики в Мельбурні, шість років тому. Потім наші дороги розійшлися. Вона влаштувалася на телебаченні в Штатах, а я осіла в британському видавництві «Гросс». Але два роки тому все змінилося. Один мій знайомий з Коннектикуту запропонував мені непогану роботу. І я переїхала в Штати без будь-яких вагань, прийнявши рішення всього лише за п’ять хвилин. Часом мені подобалося міняти навколишнє оточення. Це вносило свіжий струмінь у відчуття та сприйняття, даючи новий поштовх моєму творчому потенціалу. Коли Майкл зустрів мене в аеропорту, я на сто відсотків була впевнена, що всі зміни лише на краще, ніж я думала спочатку. По-перше, працювати в такому великому видавництві відомого наукового журналу було вже везінням. По-друге, на мій превеликий подив, працювати в парі мені треба було з вже знайомою мені людиною, а це набагато полегшувало завдання і процес вливання в колектив та робочий ритм. Цією людиною виявилася Каміла. І, по-третє, Майкл. Він завжди мене приваблював, але у нас ніколи не виходило перевести наше спілкування в тривалі стосунки, тим більше, що з боку Майкла спостерігався такий самий інтерес. Ось така виявилася потрійна удача!

Мені подобалося працювати в журналі, шукати матеріали, вивчати добірки статей, проводити власні розслідування. Пізніше нам доручили окрему рубрику, і ми стали копатися в темі непізнаного та незрозумілого, розвінчуючи міфи. З Камілою було легко, незважаючи на її складний зовсім не жіночий характер. Мені подобалася її хватка, її цілеспрямованість, здатність підходити до ситуації з зовсім іншого боку, на який мало хто звертав увагу. Коли Каміла входила в раж, віддаючись роботі повністю, вона ставала жорсткою та вимогливою, невтомно домагаючись свого до знемоги. Ця рішуча, розумна й тверда молода жінка не давала нікому спуску, тим більше чоловікам, які з часом починали її боятися, розмірковуючи про те, що творець помилився в виборі її статі. Але мені симпатизували всі її якості. На неї можна було покластися в будь-яку хвилину. В різних питаннях вислухати її неупереджену конструктивну думку та отримати слушну пораду. Я ніколи не бачила, щоб вона нила або скаржилася на щось, і в цьому ми з Антуаном їй частенько заздрили, таку витримку не завжди зустрінеш серед наших колег, а вже тим більше серед її прекрасної половини. Тому ми всі втрьох й спрацювалися! Бо хто ж ще крім Каміли витерпить манірність та капризи жіночного фотографа, і мою легковажність та необов’язковість, які часом на мене накочували.

– Знаєш, для мене має відбутися щось важливе сьогодні ввечері. Я це відчуваю, – промовила Каміла, не відриваючи погляду від дороги. – Джейк, це той чоловік, якого я хотіла б бачити поруч із собою.

– Все буде чудово, Кем! Я ж бачу, що ти не байдужа Джейку! І я вже рада за тебе. Ну чому тебе щось ще турбує? – абсолютно щиро здивувалася я.

– Вона переживає, що може налякати його своєю непохитною волею та незграбністю, а ще різкими випадами в бік того, хто порушує коло її особистого простору, – тихо промовив Антуан, не розплющуючи очей.

Я закусила губу, приготувавшись до гнівної відсічі з боку подруги, але Каміла, насупившись, вперто мовчала. Схоже, її дійсно цікавила думка з позиції Антуана.

– Тобі не вистачає вразливості, трошки навіженості, трошки легковажності, зворушливості й кокетства, як у Софі. Чоловік повинен відчувати себе переможцем, а не переможеним, ганебно покладеним на обидві лопатки в перші ж хвилини спілкування, – продовжив він.

– Боюся, якщо ти не зупинишся, то ми дочекаємося того, що кращої кандидатури аби піти на побачення з Джейком ніж ти, Антуане, годі й шукати! Ти ж ввібрав в себе всі премудрості жіночої статі! – з ледь помітним докором видавила я, ховаючи посмішку. – Джейк розумний хлопець, можливо, він розгледів в Камилі те, що давно шукав.

– Дуже може бути, – промовив Антуан, розплющивши свої дивовижні волошкові очі.

«Ну чому такі гарні очі дісталися чоловікові?! Навіщо, спокушати інших чоловіків? Справедливості немає» 

– А ми з тобою Софі, як завжди знедолені, особисте життя горить синім полум’ям! – немов продовжуючи мої думки, додав Антуан. – До речі, – його погляд став одночасно хитрим та нетерплячим, – А чому ми не чуємо і більше не бачимо Майка?

Я зітхнула і відвернулася, дивлячись у вікно на пролітаючі пейзажі, згадуючи нашу останню розмову з Майклом.

– Майк виявився зовсім не принцом, – буркнула я, розуміючи, що від Антуана так просто не відбутися. Так що довелося трохи заглибитися в пояснення. – З ним легко й весело, але це все, що він може дати. Я думала, що коли у тебе складаються з чоловіком досить тісні стосунки, то само собою з’являються якісь зобов’язання один перед одним, серйозність намірів чи хоча б якийсь натяк на них. Але Майк виявився неготовим дбайливо зберігати наші стосунки та мріяти постаріти разом зі мною. Його набагато більше влаштовують рідкісні побачення, галасливі компанії, веселощі і ні до чого не зобов’язуючий секс. А я бачу своє особисте життя трохи інакше. Незважаючи на свою легковажність, як ти висловився, в душі я залишаюся консервативною дівчиною, з відгомонами химерних старомодних правил.

– Та вже, дівчата, – надувши пухкі губки, прорік Антуан. – Боюся, з такими запитами ви залишитеся старими дівами!

– А хто тобі сказав, що мене це напружує?! – відразу ж прийняла я оборонну стійку, перейнявши її модель у своєї подруги Каміли, яка, дивлячись на дорогу, лише криво посміхнулася, слухаючи наші розмови.

Коли у нас з Антуаном починалися перепалки, Каміла мудро віддалялася, даючи нам можливість виплеснути всі накопичені емоції. А сперечатися з Антуаном ми могли на різні теми. Особливо мене вражала його обізнаність у віяннях жіночої моди. Він легко міг розкритикувати будь-яку зустрічну дівчину або жінку, і це вже увійшло у нього в звичку. Він постійно кидав колючі зауваження з приводу то однієї, то іншої деталі одягу з таким видом знавця, що перед виходом на роботу, я деякий час скептично розглядала себе в дзеркалі з думкою про те, що ж скаже Антуан. А часом він бував таким образливим та дратівливим, що, іноді наступаючи на горло своєму власному самолюбству я намагалася змовчати, аби не спровокувати його чергову істерику.

Час від часу мене бавила думка про нашу дивну команду. Мужня, з загартованим, витриманим та твердим характером Каміла з одного боку, і жіночний, безперечно розумний та талановитий, з відмінним смаком Антуан з іншого боку, а я як звичайнісінька безпосередність між ними.

Слава богу, Антуан був не налаштований продовжувати далі обговорення моєї особистої історії з Майком, і я вирішила вчасно притихнути, притулившись лобом до холодного скла, по якому сповзали великі краплі дощу, залишаючи після себе довгі доріжки, немов сліди від равликів.

До місця призначення ми дісталися без пригод близько полудня.

І на наполегливе прохання Антуана вирішили трохи перекусити, перш ніж приступити до роботи. Я легко з ним погодилася, тому що паралельно можна було опитати місцевих жителів в кафе, в яке ми зараз прямували.

Своєю вишуканою манірністю Антуан тут же прикував до себе увагу якихось хлопців, які обідали за сусіднім столиком. По їхнім недбалим презирливим поглядам я зрозуміла, що вони далекі від толерантного ставлення до секс меншин, і почала хвилюватися аби чого не вийшло, бо мені не подобалось, коли ображали Антуана. А ось в нашу з Камілою сторону ці чолов’яги поглядали більш зацікавлено, стріляючи своїми нахабними очима. Але Каміла, як завжди, не звертала на такі знаки зацікавленості ніякої уваги, зосереджено наминаючи свій гамбургер. А я, покінчивши з салатом, вирішила поставити кілька пробних запитань офіціантці, жестом запросивши її підійти.

– Скажіть, – швидко кинула погляд на бейдж, – Саманто, можу я поцікавитися щодо однієї теми? – глянула я прямо в очі смаглявій дівчині, за звичкою надавши своєму голосу впевнений професійний тон. – Ми журналісти журналу «Планета та життя». Нещодавно до нас надійшла інформація про ваше містечко, яка власне й змусила нашу команду сюди до вас приїхати. Вам що-небудь відомо про нічні спалахи над місцевим кладовищем?

В її очах швидко промайнув жах! Стало зрозуміло, що вона, звичайно ж, чула про це явище, але чомусь опустивши погляд, молоденька офіціантка похитала головою й тихо промовила:

– Вибачте, але я нічого не можу сказати з цього приводу, – і миттєво зіщулившись вона поспішила піти. Але мене зацікавило відчуття її переляку.

– Звичайно, вона нічого вам не скаже! – раптом подав голос один з тих хлопців за сусіднім столиком. – Їхня сім’я дуже віруюча, щоб розглядати це явище не тільки як божий гнів.

– А ви значить, не дуже набожна людина? – підозріло примружилася я, тут же з цікавістю втупившись на хлопця. Він якось неоднозначно знизав плечима, і я вхопилася за нову можливість обговорити цю тему. – Тоді може бути, ви поділитися з нами своїми міркуваннями?

– А ви вкажете моє ім’я в статті? – недовірливо глянув він на мене з-під насуплених брів.

– Як побажаєте! – ввічливо посміхаюся, спонукаючи його до подальшої розмови.

– Тоді краще вкажіть, заради цього я може бути навіть куплю ваш заумний журнал! – вигукнув хлопець, і я вже вловила в очах Каміли неприховану іронію.

– Добре, – кивнула я. – Так що ви можете нам розповісти?

– Я не вчений, щоб судити про те, що там коїться, але не думаю, що богу є діло до нашої діри. Та й до чого йому злитися на небіжчиків, по-моєму, вони вже своє отримали! Я на власні очі бачив це сяйво на цвинтарі. Одразу як глянеш дуже моторошне видовище, але потім тебе вже починає до нього тягнути, але я ніколи не заходив на територію самого кладовища під час цієї ілюмінації.

– Що ж так? – не витримала Каміла, змірявши його зарозумілим поглядом.

– Тільки не треба думати, що я боягуз! – відразу ж огризнувся хлопець. – Просто я не дурень!

Каміла недовірливо підняла брови.

– Нам цікава будь-яка інформація, містере…? – я замовкла, запитально дивлячись йому в очі.

– Дойл. Пітер Дойл! – промовив він. – І це не вперше, коли світіння з’являється над цим місцем. Мій дід розповідав мені, що точно так само, воно з’являлося за часів його молодості. Так ось, тоді зникли кілька сміливців, які виявили бажання увійти в це сяйво. І більше їх ніхто і ніколи не бачив! Навіть черевиків від них не залишилося, вони немов розчинилися в повітрі. Тому тут справа не в хоробрості. Місцеві знають про це і побоюються підходити близько. Дехто навіть подейкує, що це відкриваються ворота в потойбічний світ. Особисто я не вірю, але краще на собі не перевіряти.

– А що, минулого разу, за часів вашого діда, ніхто з вчених не зацікавився цим явищем? – я була вся в увазі, навіть Антуан перестав колупатися в своїй тарілці, з сумнівною цікавістю дивлячись на балакучого хлопця. Решта молодиків стримано та мовчазно підтримували свого друга Пітера, який не затримався з відповіддю:

– Навряд чи до цього комусь було діло під час другої світової війни. А потім спалахи зникли. І ось вже приблизно три тижні, як вони з’явилося знову. Ви перші з журналістів, які приперлися на це подивитися. Шкода, що ви не з телебачення, а то б ми з хлопцями засвітилися на якомусь каналі!

– І що, це світіння спостерігається щоночі? – чомусь в моєму голосі відчувався сумнів, який вочевидь ображав мого співрозмовника. Пітер роздратовано кивнув, допиваючи останній ковток пива. І тут Каміла знову вставила своє слово:

– А як реагує на це поліція? Місцева влада? Адже наскільки я зрозуміла, про це шепочеться вже все містечко?

Її питання викликало у них досить дивну реакцію. Неначе вона дуже вдало пожартувала. Хлопці почали скалити зуби й давитися від сміху.

– Вибачте, але я, мабуть, чогось не зрозуміла? – у погляді Каміли вже запалилося професійне чуття.

– Ви жителі величезного мегаполісу просто не уявляєте собі буденність нашого містечка, – з насмішкою видавив Пітер. – Тут дуже сильно затвердилася лютеранська церква. Складно знайти сім’ю, яка б не відвідувала проповіді пастиря Ніколаса. Це стосується як простих громадян, так і поліції, разом з усіма місцевими адміністративними чиновниками. Всі вони свято вірять, що світіння – це знак диявола, особливо після того, як там поховали одну дівчину, яка наклала на себе руки.

– І ви вважаєте все це неймовірно кумедним? – тепер вже насупилася я. Мені не сподобалося їхнє зневажливе ставлення до факту самогубства, те, як вони всі пирхнули, коли Пітер згадав про цю дівчину.

– Скажімо так, – раптом заговорив низьким басом, один з хлопців, який досі мовчав, і щось слизьке промайнуло в його очах. – Це відповідь на ваше запитання з приводу глибини нашої віри, міс Гарден. – З цими словами, всі троє піднялися як по команді і, не зволівши попрощатися, не озираючись покинули кафе.

Цей слизький холодний пронизливий погляд все-таки дивно на мене подіяв. Але від мене не вислизнув ще один цікавий факт, така вже була моя професія – звертати увагу на всілякі дрібниці.

– Звідки він дізнався моє прізвище? Адже я не казала, як мене звати і посвідченням не розмахувала? – задумливо промовила я.

– Може він читає наш журнал і сам здогадався, – знизала плечима Каміла. – Зрозуміло одне, щось в цьому Тауленді не так. Потрібно докладніше розпитати місцевих жителів.

Але більше наше розслідування не просунулося ані на крок. У кого б ми не запитали про сяйво на нічному кладовищі, ніхто не бажав з нами про це розмовляти. Їхні обличчя злякано витягувалися, очі округлювалися, а губи починали тремтіти.

– Минуле століття якесь, їй богу! Або масова істерія? Давненько у них, напевно, не було хорошого психоаналітика! – зробила висновок Каміла, кинувши на мене мигцем зосереджений погляд своїх карих очей. Засунувши обидві руки в кишені куртки, вона повільно промовила, роблячи чіткі наголоси, щоб ми з Антуаном змогли її розчути:

– Схоже, щоб закінчити справи, нам самим доведеться залишитися тут на ніч і переконатися на власні очі, або назавжди спростувати цей факт!

– Ні! – випалила я занадто емоційно. – Це вже ні в які ворота, Кем! Ну нехай мої плани на вечір, навіть чорт з ним з Антуаном…

– Щиро дякую, – не забарився, вставив він похмуро.

– Але ти, Кем?! Ти ж сьогодні зібралася на побачення! Ти так довго цього чекала, стільки надій! Невже якийсь нічний цвинтар може зрівнятися з побаченням із Джейком?! – я дійсно була вражена такою ідіотською самопожертвою заради роботи.

– Нічого. Я зателефоную йому і перенесу зустріч на завтра, а краще на суботу, – спокійно вимовила Каміла, анітрохи не схвильована таким несправедливим порівнянням і похмурою перспективою ночівлі на кладовищі. – Не тягатися ж нам сюди ще раз?! – більш командним і владним тоном заявила вона. – Все вирішено, ми залишаємося! Давайте пошукаємо якийсь пристойний мотель і знімемо номер.

– Ну, і що ми будемо робити до вечора? – одразу поникнувши, поцікавилася я, подумки прощаючись з планами відпочити сьогодні ввечері в клубі разом з Джессікою. «Потрібно буде подзвонити кузини і все їй пояснити», промайнуло у мене, і тут моя зловтішна радість з приводу пропущеного вечора, все ж таки нерозсудливо спливла на поверхню. Я знову зірвала спробу моєї кузини познайомити мене з якимось там хлопцем.

– А знаєте що, ви як хочете, а я для підбірки розшукаю сім’ю самогубці і постараюся з’ясувати причини трагедії. Не погано було б зрозуміти, чому місцевий священик пов’язує цю смерть з нічною ілюмінацією! – ну ось, а ще весь час докоряю Камілу в трудоголізмі, а самій ніколи на місці не сидиться.

– Без мене! – заперечуючи, змахнув руками Антуан, з видом мученика поправляючи своє укладене пінкою волосся.

– Добре, а ми тоді оглянемо кладовище при денному світлі! – кивнула мені Каміла, не звертаючи уваги на закотившого очі Антуана. Ще б пак! З його талантом та художнім підходом, йому б в пору клацати виключно фотомоделей, а не надгробні плити. Але сперечатися з Камилою він боявся, напевно вже пошкодувавши про те, що не пішов зі мною.

Знайти родичів загиблої мені не склало ніяких труднощів. У поліцейській дільниці, похмуро глянувши на мій пропуск, мені видали адресу без зайвих розпитувань. Поліція всюди недолюблювала нас журналістів, і ця глушина виключенням не стала.

Маленький одноповерховий котедж потопав в тіні величезних розлогих дерев. Двері мені відчинила така ж низенька, під стать своєму затишному житлу, щупла літня жінка, змірявши мене настороженим переляканим поглядом. В таких маленьких містечках завжди з побоюванням ставилися до чужинців.

– Здрастуйте, місіс Квеллард. Я журналіст. Мене звуть Софія Гарден, – сунула я їй своє посвідчення. – Ми могли б поговорити про трагедію, що сталася в вашій родині? Тут, в Тауленді, ми проводимо розслідування для нашого журналу. Якщо вас не зобов’яже, то будь-яка інформація пов’язана з останніми подіями в вашому містечку може пролити світло на деякі факти, – я намагалася говорити якомога м’якше, тому що миле зморшкувате обличчя бідної жінки одразу змінилося від болючих спогадів. Моє співчуття було абсолютно щирим. І бачачи її коливання, я вже було вирішила відмовитися від свого задуму, але вона раптом відсунулася убік, жестом запрошуючи мене увійти.

У просторій вітальні вся полиця біля каміну була заставлена фотографіями молодої, зовсім ще юної дівчини. Таке гарне обличчя не відразу забудеш! Дивовижні ідеальні пропорції, виразні блакитні очі, зворушливий погляд, лагідна посмішка, яка одразу хапає за душу. На одній з фотографій юна білявка в обіймах симпатичного хлопця. Вони виглядали такими щасливими! … В їхніх очах був цілий океан ніжності та обожнювання. Я мимоволі замилувалася цими відкритими обличчями, дивуючись подібній ідилії, піймавши себе на думці, що у мене ніколи в житті не іскрилися так від щастя очі, як у них. Високий, мужній, широкоплечий юнак на фото виглядав дуже закоханим. Чомусь дивлячись на нього, здавалося, що ця людина володіє теплою щирою душею. А ще, дивлячись на них обох, дуже сильно хотілося вірити, що обидва вони … живі. Я обернулася до притихлої господині будинку. 

Вловивши мій погляд, вона гірко похитала сивою головою:

– Це моя Аріанна та її наречений Річард! Славна … була пара. – Прошепотіла вона. Від слова «була» у мене защемило серце і раптом накотило почуття провини, яке заважало почати розмову.

– Дівчина просто янгольські прекрасна. Що ж могло змусити її обірвати своє життя? Це зовсім не проста цікавість, повірте мені. Поглянувши на ці обличчя, ця історія чіпає мене за живе.

– Минуло вже майже три місяці, а я все ніяк не можу змиритися, – пошепки почала свою розповідь місіс Квеллард. – Аріанна була моєю племінницею. Ми жили разом з нею з тих пір, як загинули її батьки. Вона була нагородою та прикрасою моєї самотності. Така жива, весела, кмітлива! Ніколи не відмовляла мені в допомозі. Завжди дбайлива, завжди уважна. Я так хотіла, аби вона була щаслива . … Вони з Річардом дружили ще зі школи. Такий милий і добрий хлопчик. Він віддано упадав за Аріанною цілих десять років. Це була любов, про яку я колись читала в книжках, але ніколи не вірила в існування таких сильних почуттів. Вони розуміла один одного без слів, варто було їм тільки вловити інтонацію або зустрітися поглядом. Поруч з ними я відчувала, що і цей світ може бути досконалим. Вони випромінювали гармонію та радість! Щоправда, багатьох дратувало чуже щастя. Люди з неприязню шепотілися за спиною моєї племінниці, називаючи її красу розпусною. Бо не один десяток хлопців не міг спокійно дихати, якщо вона проходила повз. Але Анна бачила перед собою тільки Річарда. Втім, як і він її. Нарешті, моя мрія здійснилася, і вони вирішили одружитися. Здавалося, навіть я почала світитися від щастя! Незадовго до весілля Річард відправився в Хартфорд забрати там замовлені обручки … – місіс Квеллард тремтячою рукою налила собі в склянку води і зробила кілька ковтків. Трохи заспокоївшись, вона продовжила далі.

– Але Річард не доїхав додому. Мабуть він так поспішав. Його машина перекинулася на великій швидкості, в поліції сказали, що лопнуло колесо. Річард загинув миттєво, вилетівши через лобове скло, його … розчавила власна машина, простягнувши по бетону. Навіть обручки нема на що було надіти, суцільне місиво. … Аріанна, – господиня запнулася, збираючись з силами, а я відчула, як моє тіло покривається гусячою шкірою і закінчення цієї історії вже чути не хотілося.

– Аріанна не могла отямитися від горя. Але вона все-таки наполягла на тому, щоб побачити його, або те, що від нього залишилося, в останній раз. Як вона змогла це винести, я не знаю! Тільки в ту мить на її обличчя вже лягла смертельна блідість та погляд став наче скляним. Якби я змогла зрозуміти, що вона задумала в той момент, якби змогла утримати!!! … Але гадаю, вона не змогла б вже жити в цьому світі без нього. У бідної дівчинки не вистачило сил винести настільки страшну розлуку. Чому вона вчинила саме так? …Не знаю. Ймовірно, таким великим був її відчай. Вона залишила записку біля розп’яття, всього на всього одне питання – «Чому ваш бог відібрав у мене моє щастя?» Потім Аріанна піднялася на дах нашої церкви і … стрибнула вниз. Вона померла в лікарні, не приходячи до тями. Пастор Ніколас суворо засудив її вчинок, приписавши її стану одержимість демоном. … Мені навіть не дозволили поховати її поруч з ним, з Річардом, як я не благала їх про це. Вони лежать там порізно. Ніколь поховали в найдальшому та темному кутку кладовища, подалі від усіх, гидуючи її ганьбою.

Я слухала місіс Квеллард і навіть не помічала сліз, які котилися по моїм щокам. Ця нещаслива історія кохання пройняла мене до глибини душі. Питати про якесь світіння на кладовищі зараз було нерозумно і вже не обов’язково. А ще я відчула, що щоб я не сказала, намагаючись втішити, я все одно не зможу полегшити біль цієї бідної жінки.

– Люди бувають дуже жорстокими через своє невігластво, – додала вона, піднімаючи на мене свої каламутні від горя очі. – Несамовито твердячи про добро, вони самовіддано творять справжнісіньке зло, навіть не розрізняючи різниці між цими двома поняттями. Як страшно іноді думати про те, у що ж вони насправді вірять, чому поклоняються. В який момент людська душа впадає в подібну оману? А найжахливіше те, що деяким речам взагалі неможливо знайти пояснення! Дійсно, чому господь дозволив загинути Річарду? Чому дозволив піти Аріанні? Невже їхнє щастя комусь заважало або їхня любов засліпила небеса?… З тих пір я більше не відвідую церкву і рідко виходжу з дому.

Повисла пауза. У гнітючій тиші було виразно чути цокання годинника в сусідній кімнаті. І більше нічого. Поки я, нарешті, не заговорила, боячись знову поглянути на щасливі обличчя на фото:

– Я від усього серця сумую разом з вами. Немає сенсу говорити про те, що час лікує рани. Залишається сподіватися, що десь їхні душі зустрілися і вони знову разом, все так само щасливі. Тримайтеся, місіс Квеллард. Вибачте, що потурбувала вас своїм візитом.

 Я покинула цей будинок з важким серцем. Думки раз у раз поверталися до цієї трагедії і питання про справедливість. Я навіть не зовсім пам’ятаю, як зловила машину і попросила відвезти мене до квіткової крамниці. Купивши оберемок темно-червоних троянд, майже чорних, я вирушила на цвинтар пішки, розпитавши дорогу у продавця. Такий пригнічений стан ще жодного разу мене не відвідував. Я відчувала ніби особисто знала Аріанну та Річарда, і ця втрата немов стосувалася і мене самої. Тому у мене і виникло таке непереборне бажання відвідати їхні могили, віддати данину дотику до пам’яті про їхню любов, посумувати в скорботі біля них про їхні нездійснені надії.

Крокуючи по курному узбіччю, я все бачила перед собою їхні обличчя на фотографіях. Чому і кому дозволено так різко обривати чиєсь щастя? Як же вберегтися від цього? І чи можна це пов’язати зі звичайною випадковістю, з трагічною безглуздою долею?

Кладовище я відшукала так само швидко. Або я не помітила довгого та звивистого шляху? Ноги наче самі принесли мене сюди. Я стала бродити між надгробків абсолютно не знаючи, де ж похований сам юнак. З холодним завмиранням я розглядала прізвища та обличчя на рідкісних фото. Поки абсолютно випадково не натрапила на цю сіру плиту, з якої, посміхаючись, на мене дивилося миле та щире обличчя.

 Річард Стенлі Крейд

1990 – 2015

 Я присіла на зелену траву, поклавши близько холодної мармурової плити половину оберемку квітів. Якби мене запитали зараз, чому я тут, то, напевно, я б не відразу знайшлася з відповіддю. Але мене гризло нестерпне відчуття втрати. Звичайно ж, місце сприяло цьому, але тут була прихована ще якась причина, таємне веління моєї душі ще й досі не розгадане мною.

Важко зітхнувши, я піднялася на ноги і відправилася на пошук могили дівчини. Я зрозуміла, що потрібно йти в найдальший кут, де городяни сховали останки нещасної закоханої Аріанни.

Вона дійсно була в найтемнішому кутку, куди навіть не проникало сонце через розлогі крони дерев. Чорна плита. На ній невелике фото Ніколь, на якому вона чомусь не посміхалася. І мені навіть здалося, що я помітила в цих очах виразний смуток. Невже здалося?! …Та ні. Я дійсно чітко побачила цю незрозумілу тугу в її погляді. Від крижаного жаху, який знов нахлинув на мене, у мене підкосилися ноги. Я поклала залишок троянд до її могильної плити та задумалася, прислухаючись до тиші. До цієї смертельної непохитної тиші. На кладовищі в цей час я опинилася одна, єдина жива душа серед мертвих доль. Навіть птахи не тривожили спокою мертвих, і вітер, здавалося, обходив стороною найближчі дерева та чагарники. І мені раптом, це так дивно, мені раптом стало ніяково від того, що я жива, а вони ні. Ці двоє так вміли любити один одного, вони пізнали те, що багатьом не буде дано навіть за довге життя. Вони могли б ділитися цим щастям з іншими, віддавати своє тепло цьому неспокійному світові. Але якась зла випадковість так жорстоко обірвала відразу два життя. Чому вони? Адже стільки ж в світі тиняється збоченців, убивць, наркодилерів та інших злочинних елементів! Чому світ не рятує від них? Чому він знищив любов? Про це я ніколи раніше не замислювалася. Найгірше було те, що мені на це ніхто не зміг би відповісти. Я навіть не була впевнена, що душі Аріанни та Річарда свідомо з’єдналися десь там, продовжуючи любити один одного. А раптом «там» просто не існує?! Раптом цей трагічний кінець обірвав всі зв’язки, а згодом про них випарується навіть пам’ять? Мене це сильно зачепило. Атмосфера кладовища навіювала лише важкі та безрадісні думки. І ці думки текли так повільно, або це час минав так швидко. Тільки я не помітила, як згустилися сутінки.

Дивуючись своїй легковажності, згадавши, що забула мобільний в машині і подумавши про Камілу та Антуана, я піднялася на ноги вже в непроглядній пітьмі, попрямувавши до виходу, спотикаючись то об одну, то об іншу плиту.

… Але раптом темряву розрізали стовпи світла, які виривалися з-під землі, висвітлюючи простір навколо мене. Немов в надгробки були вмонтовані потужні прожектори для нічного освітлення. Заковика була в тому, що я прекрасно розуміла, адже я ж бродила вдень по цьому кладовищу, що ніяких прожекторів і ламп там і близько не було. А що ж тоді було джерелом світла? І раптом мене пронизало ще одне незвідане відчуття – істеричний жах! Почуття, що віднімає сили, дар мови, здатність рухатися і думати. Ступор!

Світіння ставало яскравішим, воно засліплювало мене до різі в очах, і здавалося, поглинало мене повністю…

*** 

На якийсь час моя свідомість, по-моєму, відключилася. Але я не можу сказати точно, скільки ж саме пройшло часу, це було вже не важливо.

Спочатку я стала розрізняти голоси. Мова рідна зрозуміла, тільки не розібрала, що це за акцент. Потім повернулося сприйняття, і я відчула, що мене грубо тягнуть попід пахви. В ніс вдарив запах спітнілих та давно не митих тіл. І ще я відчула холод. Але бачити я як і раніше ще не могла. Люди, які волочили мене, вочевидь поспішали і моторошно нервували, судячи по їхнім напруженим голосам.

Додалися ще якісь звуки, скрегіт металу, гуркіт та скрип. Здатність вимовити хоча б звук, до мене теж поки не поспішала повертатися. Мене посадили на холодну підлогу, приваливши спиною до такого ж холодного каменю. Єдине, що я робила, так це судомно й уривчасто дихала.

– О! Нам знову не пощастило! – пролунав чийсь хрипкий голос, явно розчарований. – Нам би не завадила пара-трійка мужиків! Вона що ще не в собі?

І тут я прозріла, в буквальному сенсі цього слова! Але краще б я цього не бачила!

Напівтемне, слабо освітлене приміщення, голі кам’яні стіни та обличчя, що схилилися наді мною. Я ніколи не бачила таких знеможених та сірих обличь! Я навіть не допускала, що це бродяги або бездомні. Занадто багато в їхніх очах було порожнечі та відчаю! Те, що мої останні спогади пов’язували мене з кладовищем, я б скоріше припустила, що це … небіжчики. Але не з райського саду, а скоріше навпаки. Тільки ось чому я опинилася тут, невже за свої двадцять п’ять років я встигла скоїти стільки смертних гріхів?

Я витріщалась на них в усі очі, не промовляючи ані звуку. А вони з гіркою досадою оцінювали мене і говорили про мене в третій особі.

– Не вистачало нам ще однієї звихнутої істерички, – пробурчала якась подоба жінки.

– Зовсім дівчисько, навряд чи вона витримає, хіба що зійде за приманку, – промовив наступний бородатий та кудлатий «небіжчик».

– Потрібно дочекатися Гарольда і послухати, що він скаже. Може, він дозволить нам обірвати її муки? – прогугнявив ще один голос з темряви.

– Де я? – зміненим до невпізнання голосом видавила я і сама себе злякалася.

– В пеклі мила, можеш не сумніватися! – зневажливо кинула перша подоба жінки, і знову грубо схопивши мене за руку, вона потягла мене за собою. – Ходімо, покажемо тебе всім і послухаємо Гарольда!

Інтуїтивно я відчула зростаючий всередині себе протест. Решту «всіх» подібних цим я бачити зовсім не хотіла!

Але сцени з нічного жахіття тільки починали розігруватися! Протягнувши мене по якомусь темному вузькому проходу, який іде вниз, ми опинилися у величезній витягнутій печері. О, боже! Скільки ж їх тут було!

Вони сиділи на підлозі або визирали з видовбаних в стінах ніш. Світло було тьмяне, але я встигла розгледіти, що їх об’єднує одне – брудний та недоглянутий вигляд, рваний одяг та божевільні погляди, від яких хотілося кричати.

Наче тіні, збуджено повискуючи, вони вибиралися зі своїх укриттів, з азартом та цікавістю розглядаючи мене. Хтось спробував протягнути до мене руку, але жінка, яка мене волочила безцеремонно тріснула занадто цікавого.

Якийсь страшний безглуздий сон!!! Я хочу закричати, але не можу! Значить, я сплю. Потрібно швидше прокинутися. Мене дуже сильно трясе від холоду та страху.

Мене підвели до більш освітленого кутка, де лежав овальний плоский камінь, немов виточений вручну, розміром з величезний обідній стіл, висотою приблизно сантиметрів вісімдесят. Дивно, що я звернула увагу на такі подробиці.

Чиїсь руки швидко підхопили мене та усадили на середину цього уявного столу або п’єдесталу. Вони, ці люди-тіні, ці живі мерці, оточили камінь з усіх боків. Мій переляканий погляд зупинився на високому чоловікові, який спокійно стояв поруч, схрестивши руки на грудях. Волосся його було повністю сивим, але по обличчю, яке, до речі, було виголене, йому від сили можна було дати років сорок. Внутрішній голос знову мені підказав, що цілком ймовірно це і є той самий Гарольд. І я здається я мала рацію, тому що зустрівшись зі мною поглядом, він голосно заговорив, звертаючись до мене:

– Мене звуть Гарольд, я старійшина цієї колонії, тут підкоряються моїм наказам, всередині цієї гори я є закон, який ніхто не має права порушувати. Не бійся, якщо ти не зламаєшся – ти звикнеш. Це ще не найстрашніше, що тобі доведеться побачити та дізнатися. Як тебе звати?

– Софія, – прошепотіла я, не зводячи з нього очей, але в той же час, не випускаючи з поля зору решту інших дивних людей.

– Як ти думаєш, Софіє, куди ти потрапила? Ти можеш припустити, де ти знаходишся? – він уважно насупився, приготувавшись ловити кожне моє слово. Здоровань, який стоїть поруч із ним хрипко заіржав та вигукнув:

 – Це моє найулюбленіше місце, коли вони намагаються вгадати!

– У мене два варіанти, – спробувала видавити я, утримуючи залишки самовладання. – Перший – я сплю і бачу жахіття, – мене перервав нестримний знущальний регіт. – Другий варіант, – продовжила я, коли Гарольд підняв палець і сміх тут же вщух. – Так як на момент цього провалу я перебувала на Таулендському кладовищі – я опинилася під землею, серед місцевих небіжчиків. Але більше мені подобатися перший варіант, – тепер вже ніхто не видав ані звуку, лише Гарольд криво посміхнувся:

– Не хочу тебе засмучувати, Софіє, але другий варіант ближче до реальності. Хоча нам не пощастило ми не небіжчики, ми живі люди, які потрапили сюди так само як і ти, тільки з інших місць і в різний час. Для себе ми називаємо це місце пеклом.

Слухаючи його, я ляснула себе по щоці, спочатку болю не відчула, тому другий раз я тріснула себе сильніше – щока відразу почала горіти.

– Ти не спиш, Софі, – похитав головою Гарольд. – З часом ти звикнеш, якщо звичайно не зламаєшся.

Знову він про це!

– Якщо вона так хоче прокинутися, може, я її вщипну ?! – промовив все той же широкоплечий, зарослий чорною щетиною здоровань. Але тут же осікся об холодний погляд свого ватажка.

– Гаразд, – видихнула я. – Що це за місце? Якщо сюди можна увійти, і всі живі, а не примари, тоді значить, є можливість вийти! – я просто наполягала на відповіді!

– Це просторова пастка тільки впускає. У пастці не передбачено запасного виходу, – охоче продовжив Гарольд. – Уяви, що пекло все-таки існує. І тут не киплять в маслі грішники, а тягнуть своє існування та борються за виживання звичайні люди, котрі провалилися в чорну діру. Це територія Темряви. Тут все виткане з енергії зла – це його вотчина. Тут правлять демони! О, вони дуже навіть реальні, можеш мені повірити! Янголів я не зустрічав у своєму житті, але в існуванні демонічних сутностей я переконався особисто!

– Маячня! – я спробувала говорити впевнено. – У вас затьмарився розум. Я ніколи особливо не вірила в існування пекла, – тут я скривилася. – Може, ви ще скажете, що тут повно відьом, перевертнів, вампірів та інших персонажів Хелловіна?

Гарольд знову похитав головою, терпіння у нього було не позичати!

– Все набагато складніше і реальніше. З подібними персонажами, якби вони існували, людина могла б боротися, але не з демонами виплодками зла. Ти просто зараз ще не готова прийняти інформацію. Я дам тобі кілька діб, щоб прийти до тями. Підемо, я покажу тобі, де ти можеш відпочити, – він простягнув мені руку, і це не сподобалося жінці, що стояла поруч із ним. Це саме вона мене сюди притягла. Кинувши на мене лютий погляд, вона демонстративно розвернулася та пішла геть.

Руки я не подала. Я спустилася вниз і спробувала протиснутися крізь натовп за Гарольдом. Але раптом один чолов’яга, несподівано схопив мене за плечі, згріб в оберемок, з силою притискаючи до себе, зарився обличчям у моє волосся, з шумом втягуючи мій запах. Я навіть не звернула увагу на біль. Найгірше було відчувати його сморід! Тому дихати мені не довелося.

– Негайно відпусти її, Томасе!!! – гаркнув Гарольд.

– Але вона така свіжа, трепетна! Понюхай, як вона пахне! – застогнав бугай, але Гарольд відштовхнувши його в сторону, схопив мене за руку.

– Це скоро мине, Томасе! Через кілька тижнів запах шампуню та духів вивітряться навіки, – полоснув він мене колючим, засуджуючим поглядом. – Я пропонував вам свою руку, міс, зовсім не з ввічливості! Якщо не хочете, аби вас розірвали зголоднілі чоловіки, робіть, що я вам наказую! – офіційно вимовив він.

Переляк пройшов, і, не віднімаючи руки, я попленталася за ним.

Про що я думала? Я продовжувала запевняти себе, що це сон. Адже жахіття можуть терзати цілу ніч. За таку нічку може приснитися ціле життя від початку і до кінця, а на це потрібно чимало часу. Так чому б мені не думати, що я сплю?! Адже легше і куди безпечніше переконувати себе в цьому, щоб не закрадалися думки про реальний жах, від якого сходиш з розуму.

Гарольд притягнув мене до цілого ряду ніш. З десяток цих напівлюдин волочилися за ним, як ніби придворна свита. Зупинившись біля стіни, Гарольд вирвав у мене сумочку. Виявляється, я досі стискала її в руках! Потім, він зірвав з мене мій теракотовий плащ так грубо, що я почула хрускіт безнадійно відірваних ґудзиків. Порившись в кишенях, він витрусив вміст в мою сумку. Діяв він дуже швидко й вправно. Він зняв з мене годинник, рвонув золотий ланцюжок, і почав стягувати мої улюблені срібні кільця. А я навіть не встигла збагнути, як все це втратила в одну мить. Він кинув мій плащ в одну з нижніх ніш, немов підстилку і простягнув мою сумочку одному зі свити:

– Позбудься від цього, Джеку!

Навіть уві сні мене обурило це нахабне пограбування.

– Але! …Якого біса?! Негайно поверніть всі мої речі! Я вимагаю! – я просто відчула, як від злості перекосилося моє обличчя.

Гарольд штовхнув мене на мій плащ і, ігноруючи мої вигуки, на останок стягнув з мене ще й мої туфлі, кидаючи їх тому ж Джеку.

– На підборах, міс, вам буде тут незручно! – вишкірився Гарольд. Всі інші продовжували пожирати мене очима. Мабуть їх, все-таки тішила моя розгубленість. Закінчивши мене оглядати, Гарольд майже співчутливо промовив, дивлячись на мою червону блузку і чорні облягаючі штани.

– Та вже, одягнена ти теж не дуже, але спасибі що не в спідниці! – ці його слова вже здалися мені повним маразмом! Можна подумати, вони одягнені за останньою модою!

– Попрошу Елізабет підшукати тобі зручні лахміття, – побачивши в моїх очах німе обурення і питання, він додав. – Щоб можна було легко тікати, повзти, падати і дертися, і на чому не так помітні будуть бруд та кров.

І навіть уві сні я не змогла приховати своєї огиди, а він добре розбирався в емоціях.

– Сядь або краще лягай. І залишайся тут. Спробуй заснути. Я буду поблизу, ти в цілковитій безпеці. Тобі потрібен час, а його тут в надлишку, як і темряви.

Я все-таки підкорилася його порадам. Під цим пильним поглядом уважних, і на мій подив, розумних очей, забилася в нішу, підібгавши під себе ноги. Але спати уві сні я ніяк не хотіла.

Я мріяла прокинутися, і чим далі тим сильніше! І все ж продовжувала спостерігати що коїться навколо. Стовпотворіння розсмокталося. Вони кидали на мене цікаві погляди з різних сторін. Хтось спав в своїх виїмках, хтось крутився й сильно кашляв. Кілька чоловік безцільно тинялися туди сюди. Гарольд, присівши на овальний камінь, став про щось приглушено розмовляти з Томасом, кидаючи на мене крадькома важкі погляди.

Для них я розпатлана дівчина, що забилася в кут, яка витріщається на все переляканими круглими очима. Здається, я навіть не кліпала. Звичайно мене абсолютно не хвилювало, як я виглядаю, адже в порівнянні з цими обшарпанцями – я була просто зіркою.

Раптом сталося якесь пожвавлення біля входу. Кілька людей тягли щось дуже важке, насилу зваливши його на стіл. І тут я зрозуміла, чому цей камінь був такого брудно-бурого кольору і так смердів! Це була туша якоїсь тварини … або його частина.

Мисливці протягнули Гарольду кілька фляг, а він кивнув їм в мою сторону, щось тихо пояснюючи. Його свита тут же зосереджено зайнялася справою, кинувшись розрізати м’ясо на шматки.

Я вже не помічала нічиїх поглядів – на мене стала накочувати хвиля моторошної нудоти … коли я побачила, як один з цих людей, з явним задоволенням злизує кров зі своїх забруднених рук!

Тому мені довелося ткнутися обличчям в коліна і прискорено подихати, відганяючи задушливу хвилю.

Щось штовхнуло мене в плече, і я підняла очі. Переді мною стояв роздягнений до поясу чоловік, ні, швидше за все хлопець, але з дуже змученим та втомленим виглядом. За якусь секунду я до дрібниць розібрала його образ: довге, брудне темне волосся зібране ззаду в хвіст, щетини на забрудненому обличчі я не помітила, зосереджені очі, шкода, я не розгледіла якого вони кольору, тому що в цій напівтемряві очі у всіх здавалися темними, широкі вилиці та квадратне підборіддя, опущені вниз куточки губ. Мене вразили його шрами! Ось чому я на нього так дивилася! Його напівоголене тіло, руки, навіть обличчя – було вкрите суцільними шрамами різної величини.

Коли він штовхнув мене ще раз, я зрозуміла, що він простягає мені маленьку флягу:

– Це вода, – глухо вимовив він. – Зроби пару ковтків, будеш мені потім винна. Сьогодні ми добре пополювали і заслужили воду. Вода в цьому довбаному місці найдорожча річ. Вона чиста, можеш так не морщитися, – він швидко відкрутив кришку і підсунув флягу прямо до моїх губ, але з рук не випустив.

Все ще не виходячи зі свого загальмованого стану, я сьорбнула рівно два ковтки. Він задоволено кивнув і сховав флягу.

– Мене звуть Брайан. Моя чергу полювати тепер не скоро і Гарольд доручив мені навчити тебе битися і всьому іншому, – цей Брайан глянув на мене з таким розчаруванням, що я навіть образилася, насупивши брови.

– Що, тягар не в радість? – майже вже своїм голосом буркнула я.

– Спочатку я посплю, а потім ми продовжимо, – кинув він невесело, тим не менш, не відповідаючи на моє запитання. Брайан застрибнув в нішу наді мною, і вже через кілька хвилин зверху почувся храп.

Мені нічого не залишалося, як згорнутися клубочком на своєму плащі і заплющити очі, тому що дивитися, як ті нещасні з’юрмилися навколо сирого шматка м’яса, зовсім не хотілося. Я сподівалася, що якщо заснути тут, то можливо я прокинуся там…

Напевно, я заснула, провалилася в якесь неспокійне забуття. Тому що коли мої очі знову відкрилися – овальний стіл був вже порожній, а мешканці цієї комунальної печери забилися по своїх норах. …

Я застогнала, у мене вийшло це дуже тонко й жалібно. Адже жахіття до мого жалю не закінчилося! … Прямо переді мною промайнуло чиєсь тіло. Я згадала Брайана і зрозуміла, що це він зістрибнув вниз. Він тут же сів біля мене, і тепер я побачила, що він доволі кремезний та високий, тому що зайняв собою майже всю мою нішу, втиснувши мене в стіну.

– Думки про те, що ти зійшла з розуму або що ти ще спиш, не полишили тебе? – запитав він так просто, ніби заздалегідь знав про що я думала.

– А хіба є інші варіанти? – видавила я.

– Зрозуміло, – зітхнув він. – Їсти хочеш?

Я заперечливо похитала головою і мій погляд упав на його оголену спину. Це ж була не спина, а зошит в клітинку!

– Шрами … звідки? – я просто не змогла не запитати.

– Єдине, що я тобі можу зараз відповісти – звідти! Я не хочу починати з кінця, тому давай будемо засвоювати все послідовно, щоб не сполохати сприйняття. Запитай що-небудь простіше.

– Навіщо Гарольд відібрав мої речі? – зітхнула я, згадавши про гаманець, косметичку, візитницю, ключі від квартири й прикраси. Не повертаючись до мене, все так само лякаючи мене своєю спотвореною спиною, Брайан відповів голосом, повним зловісної приреченості:

– Все, що було в тебе до цього – забудь! Нічого не повинно нагадувати про минуле життя … вірніше про існування загорнутого в яскравий фантик з ілюзорним присмаком щастя. Якщо будеш згадувати, тягнутися думками до минулих уподобань – зламаєшся! Думай ніби ти увійшла в цей світ з чистого аркуша, бо тут потрібні особливі навички, Софі. Я б хотів пояснити тобі все відразу, але не можу. Навряд чи від того барахла, що було в тебе в сумці, тут була б якась користь. Тільки викликати непотрібні спогади про «той» світ. Ну, яка тут користь від гігієнічної полуничної помади, жуйки або брязкалець? Повір мені, тут навіть від презервативів користі ніякої!

– Презервативів у мене не було! – буркнула я.

– О, та я дивлюся, ти у нас дівчина легковажна! – обернувся він, сміючись над своїм жартом. – Я розумію тебе, Софі, навіть більше ніж ти думаєш! Я бачив тут різних людей, хтось вже зник, хтось ще тримається. І всі задають однакові питання, хапаються за шмотки, за минулий досвід. Нерозумним було б в нашому випадку залишити собі навіть упаковку вологих серветок – це викликало б ностальгію та біль, знову нагадало б нам, що ми люди, але тут ми вже не люди, а істоти! Забава для демонів! – Брайан розлючено прогарчав й швидко проговорив, опускаючись до шепоту, – Запитай в мене скоріше що-небудь інше, а то я зриваюся, боюся заплутати тебе.

– Чому Гарольд поставив тебе моїм наставником? Розумніше було б, аби мені все пояснювала жінка, – мені дійсно було цікаво, чому до мене приставили саме цього хлопця. Але Брайан, мабуть, передбачав і це питання, бо він знову розвеселився:

– Жінки! Деякі з них майже не бувають за периметром. Вони озлоблені та дратівливі. Кожну нову свіжу жінку вони сприймають як чергову суперницю, бо ті привертають до себе загальну увагу. Якщо хочеш щоб тобі видряпали очі – можеш як-небудь поспілкуватися з ними. … У мене більше досвіду, я тут можна сказати … давно, і часу у мене більше ніж у Гарольда, аби підготувати тебе.

– Підготувати до чого?

– До виходу. Тут нікого просто так не годують, а головне не поять … водою.

– А що було в тих величезних флягах, які ви принесли з полювання?

– Кров вбитої тварини, – недбало знизав плечима Брайан, але, помітивши, що я перестала дихати, посміхнувшись, додав, – Голод та спрага можуть змінити людську істоту до невпізнання. Добре, коли є м’ясо, здобуте на полюванні, гірше було, коли нам доводилося їсти самогубців. Тому Гарольд суворо кладе край спробам суїциду, тим більше що це бісить демонів, – він невдоволено скривився, немов сказав щось зайве.

– Скільки саме часу ти тут знаходишся? – нехай не думає, про демонів я поки питати не буду, мені б з людьми розібратися.

– Часу! – пирхнув Брайан. – Час тут відсутній! Тут немає годинників, а якщо вони і потрапляють сюди, то не працюють. Тут немає ані заходів сонця, ані світанків, світила немає, воно не тут. Взагалі немає зірок і Місяця. Неможливо визначити, коли закінчується один день і починається інший. Іноді короткі проміжки здаються вічністю. Навіть зарубки, як Робінзон, робити нереально! Рахувати про себе секунди? Не до цього! Тому неважливо скільки проходить часу, важливіше дочекатися кінця!

– Добре, який був рік, коли ти потрапив сюди? – не вгамовувалася я, явно нервуючи його питаннями на цю тему, де він був змушений згадувати про своє минуле життя.

– У 2000 мені було двадцять шість років. Порахувала? – його погляд став недружнім. – Тільки мені не говори! Добре? Я не бажаю знати!

Я кивнула, розгублено закліпавши. Це не дуже укладалося в голові. Минуло стільки років, а він і досі виглядає на ті ж двадцять шість.

– А Гарольд? – обережно запитала я. – Він був до тебе?

– Гарольд … він був тут одним з перших. Ще з … 1820 року. Я знаю, ти порахувала і не знаходиш пояснень, тому я й сказав – забудь минулі поняття про життя та смерть. Тут інші закони, вони тут трохи помінялися місцями. Гарольд не ходить на полювання, не виходить за периметр. Він керує колонією, і демони, здається, тримають його саме для цього.

 Тут мені в обличчя полетіло якесь лахміття. Я обурено підвелася, відсуваючи брудне ганчір’я. Виявилося, що це повернулася та сама жінка, яка мене знайшла:

– Переодягайся! Це тобі підійде, а свій одяг разом з білизною, віддаси мені, ми його спалимо, – грубо, з неприхованою зневагою кинула вона, втупившись на мене пісним обличчям.

– Я не хочу це надягати. Мені комфортно і в цьому. Навіщо? – просто так здаватися я не збиралася. Яке б жахіття тут не панувало, додавати до цього ще й вошей мені зовсім не хотілося.

– Ще й як захочеш! – загрозливо насунулася на мене жінка. – Збираєшся трясти тут своїми спокусливими формами в вузьких штанях?! Твоє надушене вбрання не витримає навіть першого полювання! Будеш як всі! А якщо не станеш переодягатися – Брайан зробить це!

– Переодягайся, Софі, швидко, поки я затуляю тебе своєю спиною, – сухо втрутився Брайан. – Скоро бруд і запах абсолютно перестануть тебе турбувати.

– Деяких перестає хвилювати геть усе! Навіть елементарне задоволення, яке дехто може собі ще дозволити! – з викликом та насмішкою, кинула ця нахаба, дивлячись на Брайана з таким самим презирством, з яким дивилася і на мене. Стало зрозуміло, що вона натякає йому на щось особисте. Але Брайан проігнорував її випад, відвернувшись в іншу сторону.

Я доторкнулася до лахміття і здригнулася, намагаючись не дихати, пригнічуючи спазми нудоти. Спочатку я зняла верх, начепивши на себе подобу рваної футболки на три розміри більше. Потім низ, натягнувши моторошну подобу розтягнутих заношених спортивних штанів.

Жінка гидливо взяла мої речі і пішла невдоволено хмикнувши. А я сиділа і боялася поворухнутися, відчуваючи затхлий сморід.

– Це Елізабет, подруга Гарольда, – промовив Брайан. – Не думай про те, що на тобі, ані нам, ані їм це не важливо.

– Елізабет теж не залишає периметр? – тремтячим голосом промимрила я. Легко сказати – не думай!

Брайан просто кивнув головою у відповідь.

– А що ж важливо, Брайане? – прошепотіла я, чомусь починаючи відчувати, що я все-таки не сплю.

– Важливо те, що всередині, яка ти людина, яку маєш душу. Якщо щось є, вони візьмуть це і ти, нарешті, звільнишся! А якщо ні, то можна мучитися тут нескінченно. Нескінченно я маю на увазі для цього місця – значить вічно!

– А ти тут так давно, тому що у тебе всередині нічого немає? – нерішуче припустила я, але в погляді, який він на мене кинув, я побачила стільки болю, що мимоволі відскочила назад.

– У мене в середині ще багато чого залишилося!!! Просто вона ще не все забрала!!! – прогарчав він, затремтівши всім тілом. Його знервованість тут же передалася й мені. – Все, з тебе поки досить, – шумно видихнув він, трохи заспокоївшись.

– Ні, будь ласка, не йди! – я рвучко схопила його за плече, мимоволі відчувши тепло його тіла. Теплий, значить, дійсно живий. Але він тут же нервово скинув мою руку:

– Я хочу їсти! Пізніше поговоримо!

Не обертаючись, Брайан кудись зник. Єдина тут людина, до якого у мене зародилося якась крихка довіра. Чомусь коли він говорив, я чула в його голосі щирість, і що цю гнітючу правду він сам переживав дуже болісно.

Я знову забилася в куток, і у мене перед очима раптом виникли спогади мого останнього ранку вдома. Як багато я зараз віддала б за теплий душ, зубну пасту, запашну каву та м’яке ліжко! Дрібниці затишку, які ніхто не цінує … до певного моменту.

Краще б він не йшов! Я не можу не думати! Тут же згадала про Камілу та Антуана, про те, як вони шукають мене, про батьків, про Різдво, яке я тепер точно з ними не зустріну. Я навіть встигла згадати, що не встигла до кінця розрахуватися за ремонт моєї машини.

Ні! Потрібно щось робити. Я більше не можу лежати та сходити з розуму!!! Схопилася та пішла прямо до виходу, не звертаючи ні на кого жодної уваги. Майже побігла. Я поняття не мала, куди ведуть ці неосвітлені проходи. Помчала прямо, потім повернула праворуч, наткнувшись на ще один поворот. І знову прямо по тунелю, побачивши попереду сіре світло. Я вискочила назовні занадто несподівано! І …завмерла.

Тут теж всюди була сіра напівтемрява. Навколо цієї гори мертва пустка, потрісканий чорний ґрунт неприховано зяяв своїми ранами, загинувши без вологи. Кошлате сіре небо нависло занадто низько. Нема за що було зачепитися навіть погляду. На кого і де вони полювали?!

Випадково, в піднебессі я помітила ковзнувшу темну тінь. Намагаючись її розгледіти, задерла голову вгору побачивши, що вона наближається і стає схожою на величезного птаха. Вона опускалася, а я стояла немов прикута до місця, не в силах від страху навіть відвести очей. Хіба бувають птахи розміром з бика? Воно спустилося досить низько, щоб я чітко змогла розглянути, що це зовсім не птах. Скоріше за все, це було якесь чудовисько, яке мало людську подобу. Хіба люди мають крила та такі страхітливі кігті на довжелезних пальцях? А очі! … В цій напівтемряві вони горіли зловісним червоним вогнем. Чудовисько видало оглушливий вереск, немов скрип гальм і опустилося навпроти мене.

Чому коли хочеться й потрібно б втратити свідомість, то це ніколи свідомо не виходить? Я немов скам’яніла, вкрившись льодом. Серце калатало так, що я сама чула цей відчайдушний дріб, і мені здалося, що істота це теж чує. Воно пильно дивилося на мене, злегка нахилившись вперед. Але, коли воно зробило крок вперед, видавши тихе шипіння, я почала задкувати, упершись спиною в стіну.

– Не ворушись, Софі! – пролунав голос Брайана з темного проходу. – Дай йому визначитися!

Чудовисько невдоволено потрясло крилами і знову завищало. Воно все насувалося, і я заплющила очі. Якщо воно мене вб’є, то я не хочу бачити перед собою його мерзенну морду! Його гучне дихання обдало мене жаром. Я так тремтіла, що мені здалося, що це здригається сама гора позаду мене.

Нічого не відбувалося. Я відчувала, що потвора нависла наді мною, але на цьому все закінчилося. І я все ж таки вирішила подивитися. Два червоних хижих ока не кліпаючи дивилися прямо мені в обличчя. І варто було мені лише потрапити під цей погляд –  мені в груди одразу вп’ялося щось гостре, і всередині все сколихнулося, душа застрибала наче м’ячик, піднімаючись все вище. Голова крутилась, тіла я вже не відчувала. Що це? Смерть?

І тут раптом я почула. Зверху завищало ще одне, тільки більш грізно та протяжно. Воно опустилося позаду видавши дуже дивний звук. Перше страховидло знехотя відчепилося від мене і озирнулося. Другий знову гнівно завив! Здавалося, він лише знизав плечима, а перший вже з розгону гепнувся об кам’яну стіну неподалік від мене, наче горобець об лобове скло. Через хвилину очухавшись, підбите чудовисько згребло себе до купи й перекидаючись, злетіло вгору.

«Дуже добре, тепер мене зжере другий», – подумала я, переводячи погляд на монстра. Він виявився ще більший та значно вищий. Червоні очі уважно мене вивчали, але він навіть не думав наближатися. Всупереч пораді Брайана, мені захотілося розвернутися та зникнути в проході, але немов почувши мої думки, голос Брайана відповів мені знову:

– Якщо він захоче, він рвоне за тобою в печеру. Стій, поки все не закінчиться!

– Чекати поки він не вб’є мене?! – вийшло вимовити у мене.

– Вони ніколи не вбивають відразу. Лише поступово…

– Чудово. У мене буде час підготуватися, – бовкнула я уїдливо, стиснувши губи. Кинутий мною погляд на чудовисько, напевно, висловлював не тільки страшний переляк, але ще й докір. – А чому не можна покінчити з цим одразу? Він що відкусить мені для початку якусь частину тіла? – я просто перевершила саму себе, але чудовисько це вочевидь забавляло, мені чомусь так здалося, з того, як воно на мене витріщалося.

– Якщо ти думаєш, що це буде голова, то марно сподіваєшся, – сердито вигукнув Брайан. – Я не встиг тебе підготувати і усе розповісти. Хто тебе просив вискакувати назовні?! Просто стій тепер і дивися!

Напевно, в катастрофічні моменти безнадійної небезпеки вимикаються мізки і всі відчуття, навіть страх. Ну, у мене, принаймні, так сталося. Замкнуло. Тому що я не стала стояти та чекати, як було велено. … Я пішла до чудовиська, раз воно стояло на місці. Сама від себе такого не очікувала! Якщо я сплю – то прокинусь, якщо в безнадійній пастці – то навіщо так довго мучитися, як ті нещасні!

Мені навіть вистачило нерозсудливості торкнутися його темних холодних грудей. На дотик його шкіра була схожа на зміїну. Дивитися в очі я йому не змогла, але дуже розбірливо прошепотіла:

– Якщо з ввічливості, то негарно змушувати даму чекати, а якщо по простому – то недобре бавитися з їжею.

І яке ж було моє здивування, коли він голосно пирхнув, немов розлючений кінь, і з одного стрибка злетів вгору, зникнувши з очей, обдавши мене хвилею вітру, створивши мені відчуття ніби я стою на вертолітному майданчику. Постоявши хвилину, отетеріло усвідомлюючи неприродний для себе вчинок, я обернулася. Біля входу до підземелля, насупивши брови застиг Брайан.

– Він змився, – спробувала обуритися я, чомусь дивлячись на нього винувато.

– Напевно, тому що, як і я, він ніколи ще не зустрічав такої ідіотки як ти! – хоча його голос здавався сердитим, Брайан раптом швидко підійшов до мене і спробував на секунду мене обійняти, напружено оглядаючись на всі боки. – Мені дуже шкода, Софі, що ти опинилася тут, – пробурмотів він. – Підемо, нам потрібно до Гарольда. Я все тобі поясню пізніше.

Назад ми йшли мовчки. Він залишив мене біля моєї ніші, і широкими квапливими кроками поспішив до Гарольда. Дуже довго, вони удвох про щось радилися, поки Брайан не повернувся назад. Мені не потрібно було питати, він тут же приступив до роз’яснень.

– Тобі доведеться звикнути до каламбуру в моїх непослідовних поясненнях. Твоє перше питання прозвучало б, звичайно ж, так – «що це було?». Це були демони. Дуже дивний випадок, який серйозно спантеличив Гарольда, у нього навіть немає припущень. Справа в тому, що першим на тебе напав дуже молодий і тому ненаситний демон. Такі можуть вбити швидко, у них сильна спрага, випив би твою душу за мить, і ти б вже забула про свої муки. Але йому чомусь завадив дорослий демон. Він фактично грубою силою відібрав здобич у молодика, але не наклав печатку на твою душу, як вони зазвичай це роблять, щоб інші не розкочували губу на їхню жертву. Він просто захистив тебе і полетів геть! Хоча я не знаю, що ти там йому шепотіла. Але, незважаючи на це, Гарольд все одно вважає, що цей демон все ж вибрав тебе. Гарольду видніше. Тільки є один неприємний момент. Дорослий демон не вбив молодика, а образив його і відпустив. Є загроза, що демоницям закортить помститися тобі, вони захищають свій молодняк. У цьому проклятому місці, демониці лідирують за кількістю, вони лютіші, кровожерливі та хитріші, пекельні створіння одним словом. Зазвичай, дорослий демон-мисливець вибирає собі жертву і розтягує своє задоволення надовго. В них багато енергії, за століття вони втягнули в себе безліч душ, і ми для них немов розвага від нудьги, щось на зразок десерту. Вони відпивають маленькими ковтками, викликаючи для цього у нас певні емоції, продовжуючи наші терзання. Якщо на тобі стоїть печатка демона –  просто так ти померти вже не зможеш, поки він цього не захоче. Чоловіків собі зазвичай вибирають демониці, а жінок відповідно – демони. Коли Гарольд побачив тебе, він відразу відчув, що на тебе обов’язково буде хтось полювати, вони … полюбляють таких як ти. Коли я помітив біля тебе молодого, неврівноваженого демона, я зрадів за тебе, в надії, що твої страждання обірвуться легко. Ну чому той другий втрутився?! Демониці тепер можуть тобі нашкодити. Над жінками, ці фурії знущаються з особливою жорстокістю, вони нападають зграєю, і тоді така душа розривається ними на дрібні частинки, вже не маючи жодних шансів коли-небудь відродитися в нейтральній зоні, тобто в світі людей. Розумієш? – Брайан красномовно свердлив мене своїми потемнілими очима.

– Я … хотіла б зрозуміти. Але після твого поспішного викиду інформації, у мене накопичилося ще більше питань, – я ж журналіст, я намагаюсь триматися врівноважено, обманюючи, напевно, в першу чергу себе.

– Став свої питання!

– Виходить, що ви тут боретеся не за життя, а за смерть?

– Дуже точний висновок.

– І … висмоктані демонами душі, можуть пережити друге народження в тому світі, тобто реінкарнація існує?

– Так, душі можуть відродитися не один раз. Там, в нейтральній зоні, в світі, де ми жили, померлі потрапляють або до світлих, або до темних. Обидві сторони поглинають енергію душ, це їх живить, вони за це борються. І тільки ми бовтаємося тут в цій пастці між життям та смертю.

– Якщо темрява ковтає душі … як вони потім залишають самих демонів, аби повернутися?

– Тільки якщо хтось із демонів здохне! Але від старості вони не вмирають. Вони можуть жити століттями! Здохнути він може, тільки якщо його вб’є інший демон. А б’ються на смерть вони часто. І душі в момент розриву його оболонки, піднімаються в світ живих, в пошуках своєї нової долі. Я не знаю, але якось їх там розподіляють світлі. Щоб існувала нейтральна зона, світло і темрява намагаються тримати рівновагу. В одному дорослому демоні може зібратися сотня душ.

– Як це відпивають по ковтку? – я ніколи б не подумала, що почну серйозно ставитися до потойбічного, незважаючи на те, що ми вели подібну рубрику в нашому журналі. У логічний людський мозок все це не вміщувалося, але я з усіх сил намагалася зрозуміти Брайана.

– Вони типу гурмани. Демонам смакують певні емоції, ті, що живлять їх – злість, ненависть, страх. Викликаючи у людини ці почуття – вони упиваються ними, висмоктуючи в цей час з тебе частинку твоєї душі. Для них це вишукане задоволення, з таким азартом підживлювати себе. Тому швидко померти вони не дадуть. Якщо тебе поранять дикі тварини, що кишять за периметром – демони вдихнуть в тебе свою силу і рани загояться. Іноді вони самі наносять тобі глибокі й болючі рани, викликаючи для себе такий бажаний для них страх або біль – і п’ють. А потім щоб ти не віддав кінці, лікують тебе. І грати так вони можуть дуже довго. Сьогодні юний демон відчув твій страх і захотів напитися. А ось дорослого мабуть страх не привернув, йому потрібна від тебе якась інша емоція. 

_______________________

Дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет 

З повагою, Лаванда Різ!