Продана королева

Здається, вже другу годину поспіль, Алісія голосила наче на власному похороні. 

З завиванням, трагічним заламуванням рук і метанням по ліжку. 

Опухла, розпатлана, жалюгідна до не можна, з мокрим від сліз обличчям. Це був такий собі прояв незгоди, відчаю та злості на свого татуся, з чиїм рішенням вона поки що ніяк не могла змиритися. О, вона вміє влаштовувати вистави, тут її нікому не переплюнути! 

Ми з тіткою Лідією, матір’ю Алісії, терпляче чекали, мовчки похнюпивши голови. Не втішали її вмовляннями і не кляли той день, коли моєму дядькові прийшла в голову думка видати свою єдину дочку заміж за графа Орлама з Темного пагорба. Вибір нареченого, м’яко кажучи, був безглуздим для кожного, хто хоч мало-мальськи був у свідомості.

Як на мене краще б він віддав Алісію старому лорду Квінслі, товстому добряку, який мав пристрасть до солодких кренделів, пишнотілих служниць та заморських сигар. Старий все одно довго б не пропихтів, і моя кузина Алісія залишилася б завидною молодою вдовою.

… А так, я не знаю, навіщо дядечко прирік своє дитя на подібне випробування. Та ще й мене до купи пов’язав на додачу! Безхарактерний лисий дурень!

Навколо графа Орлама клубочилися таємниці і вилися самі чорні плітки. Про нього говорили пошепки, при цьому озираючись на всі боки заради обережності. Сам король ніяковів у його присутності, але не через те, що вони були родичами, і не через вроджену кульгавість графа, і не через те, що той ніколи не знімав свій чорний плащ, а через якусь причину, котра надавала графу Орламу владу тримати все королівство в страху. Що тільки людям не ввижалося! Але правду, як зазвичай, знали лише обрані одиниці. Особисто я чула версії про чаклуна, у якого звіряча лапа замість ноги, про божевільного бастарда, який поїдає ще живу людську плоть і про злочинця, який заручився покровительством короля. Історії з чаклунством були цікавіші, там розмах фантазій у пліткарів був просто не обмежений, волосся на голові вставало дибки. Але немає диму без вогню: була в цих загадкових історіях і дещиця правди. Інакше як пояснити, що три попередні наречені графа упокоїлися при таємничих обставинах? Одна нібито впала зі сходів, друга від розриву серця померла прямо в саду, а третя сердешна і зовсім повісилася. Тому я розуміла жах Алісії. Не доведи господи, мені б дісталася подібна доля – я б без оглядки втекла світ за очі. Хоча, мій збожеволівший дядечко Кларк, щоб пом’якшити перебування Алісії у тому страшному замку в горах, відправляє мене, свою племінницю-безприданницю разом з нею, в це родове гніздо мороку. Кажуть, замок проклятий, як і сам граф. А ще подейкують, що мій дядько до неподобства програвся в карти, нажив незліченні борги, тому у нього нібито не залишилося вибору тільки як погодитися на пропозицію багатого і молодого графа Орлама.

Шкода, що нікому відповісти на мої питання, які гули роєм у моїй голові. Черства тітка Лідія мовчазна як ніколи, тільки щільніше стискає губи та обпалює Алісію похмурим поглядом. Вона не звикла суперечити своєму чоловікові, не так вихована, та й набридли ми їй порядком, я, яку вона усе життя вважала тягарем і нахлібницею і примхлива дочка на виданні. Дядечко нализався з самого ранку браги і тепер хропів в сараї разом зі свинями. А слугам відомо ще менше, ніж мені. Повірений мого дядька взагалі навмисне втік до міста, виправдовуючись важливими справами, які потребують невідкладного втручання, вже на ходу наказавши конюхам закладати для нас карету.

Ми повинні були збирати речі і вирушати в дорогу, до замку Горлам, де нас, з його слів, вже очікували, пританцьовуючи від нетерпіння. Сама церемонія одруження повинна відбутися у маєтку графа. Але для початку нам потрібно було привести Алісію до тями, що на даний момент було дуже важко зробити. А ще я хотіла б уточнити чи надовго мене відсилають і чи брати мені зимові речі. І яка взагалі моя роль? Якщо мені й надалі доведеться няньчити Алісію, то я зійду з розуму раніше за неї. Вона боїться графа і його проклятих земель, боїться їхати до чорта на роги у безлюдну далечінь, але по правді це вони повинні її боятися, адже характер моєї кузини здатний спонукати до втечі всіх можливих чудовиськ і неможливих теж. Тому, стомившись слухати ридання Алісії, я мимоволі задумалася: «А може, мені краще почати жаліти графа?»

 І навіщо вона йому здалася хотіла б я знати?

Так, гарненька, у неї чиста шкіра і шикарне каштанове волосся, густе і блискуче, її грива – це її гордість, вона мені своїми патлами вже поперек горла, іноді так і хочеться взяти та й обрізати їй їх вночі, тому що вона змушує мене розчісувати її по три рази на день, не втомлюючись при цьому зітхати і хвалитися. У Алісії виразні карі очі і пухкі губки, вона розпещена дівчина, яка мріє про принца, мережива та бали. Таких тисячі! Так питається, навіщо чудовиську така наречена?

– Таких не шкода, – бовкнув Олаф, син коваля, коли я поділилася з ним своїми думками вчора ввечері. Ми дружили з Олафом з дитинства, скільки себе пам’ятаю, з тих пір як дядько привіз мене до свого маєтку. А так як я дочка жебрака аристократа, котрий згнив у тюремних катівнях, моїм благородним вихованням ніхто не займався і спілкуватися з простолюдинами не заборонялося. – А те, що ти поїдеш, це погано, – зітхнув і спохмурнів Олаф, насупивши свої смішні руді брови.

– Це ненадовго, начебто, – посміхнулася я. Все-таки мені не дарма здавалося, що Олаф останнім часом до мене не рівно дихає, тільки сказати не наважується. – Або вона його доконає, або прости господи, він її. Ні, я не бажаю Алісії лиха, я навіть люблю цю недолугу, хоч зрідка і злюся на неї.

– Знаю, – Олаф відклав інструмент в сторону і втупився на мене, обхопивши себе руками. – Ти добра, Ясміно, розумна і набагато красивіше цієї припадочної. Боюся, що граф це теж помітить і не випустить тебе зі своїх лап.

– Мій милий, вірний, Олафе, – посміхнувшись, я з сумом похитала головою. – Я чумна, мій батько засуджений як зрадник, мене не візьме  за дружину жоден чоловік, навіть той, який абсолютно не дбає про свою репутацію, так що я недоторканна. Он твій батько і той скриплячи зубами терпить нашу дружбу.

– Мій старий хмуриться не через це, – свердлить мене поглядом Олаф, знову важко зітхнувши.

Мені й самій було сумно покидати його, навіть не вірилося, що це місце стало для мене рідним.

 …Терпіння тітки все ж таки вичерпалося, рвучко підвівшись з місця, більше не звертаючи уваги на стогони Алісії, вона покликала служниць і відкрила скрині, взявшись викидати звідти ганчір’я. 

Не чекаючи її звичного бурчання, я вислизнула до себе в комірчину, яка раніше служила кімнатою для слуг. Речей у мене було небагато, вистачило однієї невеликої старої пошарпаної шкіряної сумки і десяти хвилин. Їхати не хотілося до болю, але я не вміла плакати як Алісія. Її, до речі, запхали в карету мало не силою. Тому доброго прощання не вийшло через триваючу істерику, і з боку це виглядало так ніби від нас просто з полегшенням позбулися.

– Замовкни вже! Досить! Заради бога! – в серцях гаркнула я на неї, коли коні рушили. – Чуєш мене, ні? Можна подумати сльози допоможуть! Мене, до речі, теж заслали!

– Але не тобі ж заміж за нього виходити, – схлипнула Алісія.

– Ти ще не знаєш, який він насправді. Все, що ми чули, це всього лише чутки. Раптом він тобі сподобається? Одне ми знаємо точно – граф багатий і убивчо красивий. Хіба не про такого чоловіка ти мріяла?

– Ти знущаєшся? – зойкнула кузина, заридавши з новою силою. – Про кульгавого жорстокого відлюдника?

– О, Господь багатоликий дай мені сил. … Якщо буде так погано – ми просто втечемо.

– Правда? – схлипнула Алісія, шморгнувши червоним носом.

– Звичайно, – впевнено кивнула я. – Поцупимо що-небудь подорожче з графських коштовностей, щоб було на перший час поки дістанемося до Валіі. Придумаємо собі історію і може бути навіть вийдемо заміж за купців чи станемо подругами розбійників в крайньому випадку. Але вихід завжди є, і він не тільки у річці утопитися. Так що припиняй, у нас попереду довгий шлях.

– Ненавиджу батька! Як він міг? Він душу свою пропив, а разом з нею і мою честь!

Далі голосіння Алісії я вже не слухала, знаю я її, цієї невтомної вистачить до самого Горлама, тому краще у потрібний момент відволіктися, наприклад, дивлячись у вікно. Так далеко від будинку я ще не їздила. До маєтку дядька мене привезли зовсім крихіткою, своїх справжніх батьків я не пам’ятаю, як і місць, де можливо бувала із ними. Алісія хоча б декілька разів вже відвідувала бали місцевої знаті, майнув у вищому суспільстві, а ось для мене поїздка за місто трапилася вперше. Хвилююче. Чому майбутнє завжди так розбурхує до клубка у горлі та спітнілих долонь?

   Пізно ввечері ми зупинилися на невеликому заїжджому дворі, який притулився далеко від головної дороги, переночувавши в одній кімнаті, і на одному ліжку, зі слів Алісії «як безрідні подорожні», але мені прийшло чомусь в голову, що саме про це «подбав» наш небажаний знатний наречений.

На світанку, спішно поснідавши, знову рушили в дорогу. Щоб до вечора прибути у володіння графа Орлама.

Перше, що вразило мене, нехай вже і в сутінках – сам замок! Його велична старовинна архітектурна будова з темного старого каменю, його значний розмір, вежі зі шпилями, скульптури на даху, навіть біля ґанку застиг дивовижний кам’яний страж. Ніколи не бачила істот, подібних до цієї статуї – крилата людина жахливого вигляду з мечем в руках. Вночі такого бовдура побачиш, не розібравши – богу душу від страху віддаш.

Друге – ніхто нас не зустрічав. Нам самим довелося тягнути валізи Алісії вгору по сходах.

– Прекрасно, схоже, нікого немає вдома. Поїхали назад! – Алісія рвучко розвернулася в сторону нашої від’їжджаючої карети, але було вже надто пізно. Бідолаха, мені здалося, що вона була готова кинутися слідом навперейми.

– А може, ось той «красунчик» біля  ґанку і є твій майбутній чоловік? Просто скам’янів від очікування, – звертаючи все на жарт, знизую плечима.

– Не смішно, Ясміно! Мені моторошно! – зіщулилася кузина.

– Гаразд, – на мій стукіт двері так ніхто і не відчинив. – Здається, тут не замкнено. Підемо, не бійся. Не ночувати ж нам на вулиці, – і я перша ввалилася в досить широкий передпокій, тьмяно освітлений свічками.

Навколо було підозріло тихо. Це і правда насторожувало, але заради Алісії я не подала виду. Замість цього я голосно прокричала, вслухаючись, як лунає мій власний голос:

– Гей, тут є хоч одна жива душа?! Не ввічливо так зустрічати майбутню господиню Горламу, грубі ви йолопи!!!

Почулися швидкі кроки, грюкнули двері і ось вже по коридору нам на зустріч, судячи з вигляду, мчить наглядач замку. Молодий чоловік виглядав розгублено і навіть злегка злякано, немов ми помилилися адресою, і вони про нас і знати нічого не знають.

– Прошу вибачення, але ми чекали на вас лише до ранку, – заторохтів він.

– І що ж накажете нам до ранку на стайні перечекати або під сосною відсидітися? – уїдливо проказала я, бо Алісія схоже проковтнула язика.

– Ні, чому ж, – наглядач тут же уважно та оцінююче зиркнув у мій бік. – Ясміна, я правильно розумію?

– Ага, – я в свою чергу теж нагородила його підозрілим поглядом. – Ми дуже втомилися з дороги і не проти перекусити.

Цей не зрозумій хто відвів очі і якось дивно посміхнувся собі під ніс:

– Вже дуже пізно, тому вас проводять до ваших кімнат. У нас не подають їжу після заходу сонця. Але обіцяю, вранці на вас чекає ситний сніданок та знайомство з його сіятельством, графом Орламом. Пані, – тут він з належною повагою звернувся до застиглої Алісії, – Ясміна допоможе вам одягнутися і спуститися до столу завтра вранці. Слуг у нас небагато, а жінок і того менше. Як я зрозумів, Ясміна прибула сюди разом з вами у якості служниці.

– Я їй не служниця, бовдуре! – не давши Алісії і рота розкрити, обурилася я. – Я її кузина, і швидше за все компаньйонка!

– Правда? – і знову ця дурнувата посмішка. – Але в будь-якому разі вам доведеться виконувати цю роль по відношенню до вашої кузини, тим більше, пані вам довіряє, і хто, як не ви знаєте про всі її звички. Речі пані Алісії залиште тут, їх піднімуть слідом. Прошу за мною!

Алісія попрямувала за наглядачем, який так і не назвав свого імені, ніби дерев’яна, переставляючи ноги немов ходулі. Я ж пасла задніх, героїчно тягнучи свою сумку самотужки. 

На другому поверсі, відчинивши двері, прикрашені різьбою, молодик продемонстрував нам покої майбутньої господині цього замку. І незважаючи на втому, ця заплакана гуска охнула від захоплення. Ще б пак, вони ніби знали, чим її підкупити, Алісія обожнювала ліжка з балдахіном, вітражні вікна і оксамитові гобелени на стінах. Її покої складалися з трьох кімнат: вітальня, спальня та гардеробна. У вітальні затишно горів камін, перед яким лежала смугаста шкура, посередині стояв милий столик і два диванчика з розкиданими строкатими подушечками.

– Відпочивайте, пані, – наглядач тримався з Алісією нудотно-люб’язно. Мені ж він відчайдушно не сподобався з першого погляду. – Вам потрібна допомога Ясміни, щоб приготуватися до сну?

Алісія, щоб її качка копнула, невпевнено кивнула у відповідь. – Тоді я покажу Ясміні її місце для ночівлі, і вона спуститься до вас через декілька хвилин, – розкланявся він.

– Як твоє ім’я? – в темних коридорах замку я намагалася не відставати від зарозумілого наглядача. Все моє життя мед мені по губах не розмазували, тому зачепити мене було не так вже й легко, я звикла до подібного ставлення. Деяким простолюдинам з чорною душею інколи навіть подобалося втоптувати у бруд «благородних з колишніх».

– Людо, – знехотя відповів він.

– Хм, Людо? Хто так називає своїх дітей? – пробурмотіла я собі під ніс. У якийсь момент мені здалося, що у темряві суміжного коридору застигла чиясь фігура. І я прискорила крок, мало не наскакуючи на п’яти Людо.

– Тобі не подобається моє ім’я? – треба ж, у нього ще й слух як у сови. – А мені не подобається твій характер!

– Але ти мене зовсім не знаєш!

– Досить того, що я побачив.

– Тільки плакати не починай, мій бідненький Людо, я тут ненадовго, я тебе не з’їм ти мені не до смаку.

   Ми піднялися на самісіньке горище. Ну звичайно, де ж ще в цьому величезному замку мені могли виділити кімнатку? Людо прочинив двері, з підлим виразом обличчя пропускаючи мене вперед.

– Алісія чекає на тебе, так що не затримуйся, – в його голосі я чітко почула іронію. Негідник немов насміхався наді мною, – сказав, і десь розчинився за рогом. Мені довелося спускатися мало не в цілковитій темряві, по пам’яті, спотикаючись і ледве дихаючи, з твердою впевненістю, що в цих темних коридорах за мною хтось спостерігає, а стіни шепочуться та рухаються.

– Ти ж не настільки безпорадна, що тобі навіть роздягнутися складно самій? – і тільки зачинивши за собою двері щільніше, я змогла спокійно видихнути у спальні кузини. – Думаєш, мені весело вештатися по нічному замку? – мої пальці швидко розшнурували її корсет.

– Не хочу залишатися сама. Ти бачила який він? Цей замок темний і зловісний, – прошепотіла Алісія, боязко озираючись. – Залишся зі мною на ніч, прошу тебе, Ясю!

– Ні, ти вже велика дівчинка. Ти голосно сопеш, я з тобою спати не буду. Замок темний, тому що зараз ніч, і він не зловісний, а старий, видно його побудували ще в давнину, за часів заснування нашого королівства. Лягай і міцно спи, нічого не трапиться! Повір мені. Він же не зовсім божевільний, щоб вбивати нас у першу ж ніч.

– О, ти вмієш заспокоювати, – більшого докору у її погляді навіть не помістилося б.

Назад я йшла вже не поспішаючи і з гідністю. Навіть якщо хтось і переховувався у цій темряві, я не подам їм виду, що мене так легко налякати або посміятися з мене.

Стягнувши з себе дорожню сукню і розпустивши волосся, в одній нижній тонкій сорочці я підійшла до широкого горищного вікна, і додавши зусилля, відчинила його навстіж. Мені в обличчя війнула тепла ніч солодким запахом нічних фіалок і терпким ароматом лісу. Місяць окреслив свої доріжки у саду, сховавшись за одним зі шпилів. Вікно вело прямо на дах і мені захотілося ненадовго вибратися на свіже повітря, розглянути з поблизу деякі скульптури і перевірити чи можна гуляти по даху між вежами. Тому я вибралася у вікно і потьопала по черепиці босоніж.

– Мені належить цей дах і небо наді мною, і зірки, і шум лісовий! – голосно вигукнула я, розсміявшись. Розкинувши руки, я на мить заплющила очі, бо від безкрайнього зоряного небосхилу злегка паморочилося в голові. Обігнувши одну з веж, я наблизилася до парапету, на якому навпочіпки сиділа одна зі статуй, такого ж як і біля будинку крилатого чоловіка. Його кам’яне обличчя було нахмурене, він немов збирався стрибнути вниз, або видивлявся когось біля воріт.

– Треба ж, як це мило, – провела я рукою по його кам’яному крилу, яке більше нагадувало крила кажана.

– Хай мені грець, якого диявола?!! – раптом неподалік гаркнув чийсь розлючений голос, який змусив мене підстрибнути на місці і похолонути, та так, що серце залізло за спину. – Що ти тут робиш?! – прямо на мене нічним жахіттям сильно припадаючи на одну ногу, нісся чоловік. Його чорний плащ майорів на вітру і здавалося, що я його чимось дуже розсердила. Буквально в лічені секунди він опинився поруч, боляче схопивши мене за руку вище ліктя.

– Вийшла у вікно своєї кімнати подихати повітрям, – мовила я, перелякано витріщаючись на нього. Він дійсно мене налякав до остраху. Високий, кремезний, судячи по широчезних плечах, чорне волосся, чорні виблискуючі гнівом очі, сувора лінія губ, важке підборіддя. Здавалося, ще трохи і він з розмаху вдарить мене по обличчю.

– А ти хіба не знаєш, нахабна плюгавко, що вночі потрібно спати у своєму ліжку?! – зло і хрипко вимовив він, свердлячи мене поглядом.

– Вибач, татусю, – переляк мій тривав недовго і за словом до кишені я ніколи не лізла. Такий характер. – А ти хто взагалі такий?! Га?! Відпусти, мені боляче! Зараз заволаю так, що вся округа збіжиться, ось тоді тобі буде непереливки!

– Хто збіжиться? Лосі та ведмеді? – презирливо хмикнув незнайомець. Але десь в глибині душі я вже знала хто він такий. – Ви тільки погляньте на цю дурну дівку! Недолуга! Ти навіть не уявляєш, яка ти ідіотка!

– Сам дурень!

– Я той, кому насправді належить цей дах і вся округа, – процідив він, стискаючи мою руку ще сильніше. – Перед тобою граф Теодор Орлам, нещасна!

– Ха! Господар цього замку напевно вже давно хропе під ковдрою, а в такий час на даху будь-який сажотрус може назватися графом! – випалила я з самим нахабним і відважним виглядом. Мені здалося чи мені дійсно почувся звідкись здавлений смішок?

– Зухвала значить? – рикнув, смикнув він мене на себе. – Не спокушай мене скинути тебе вниз.

– Ось так відразу?

– Я покараю тебе за це! – мене потягли за собою, назад до мого відчиненого вікна. Але наступивши на щось гостре, не стримавшись, я скрикнула від болю, не в змозі зробити наступний крок.

– Мені в ступню увігнав …

Не давши мені договорити, підхопивши мене одним лютим рухом, він тут же посадив мене на край парапету, вчепившись пальцями в мою щиколотку. … Світ перевернувся, я знову скрикнула, тільки вже голосніше, бо мало не полетіла з даху. Він тримав мене за ногу, а половина мого тулуба висіла головою вниз. І найбільше мене чомусь в цей момент хвилювало те, що я була в одній сорочці. Яку мені довелося притримати біля стегон, тому що від грубого руху вона теж сповзла вниз, оголюючи мене до непристойності.

– Не смій мене чіпати! – зойкнула я.

– Пропонуєш відпустити? – нарочито ввічливо запитав він. – Як побажаєш!

– Ні!!!

Висмикнувши скалку, він знову поставив мене на ноги, самовдоволено і хижо посміхаючись:

– Як твоє ім’я, дурна, безсоромна дівчино?

– О, не хвилюйтеся, ваша світлість, я не та, з ким вам доведеться одружуватися!

– Я … Запитав … Як … Твоє … Ім’я!? – схопивши мене за підборіддя, прошипів він по складах, спалахнувши від злості в черговий раз.

– Ясміна! – мотнувши головою, я спробувала скинути його руку.

– Ось воно що! Безкоштовний додаток, який мені нав’язали! – знущально вигукнув він. – Зухвала, необачна, дурна, безсоромна, непокірна, ще й красуня, що недоречно. … Даремно ти, Ясміно, видерлася на дах вночі, – його шепіт перекочувався, його обличчя наближалося до мого обличчя. До свого жаху я тільки зараз відчула, що другою своєю рукою він нахабно мацає мої груди…

В цю мить пролунав свист. Пронизливий. Сильний. Рятівний. Який повернув графа до тями. «Відлягло від душі» – ось воно, той стан, який змусив мене схлипнути від полегшення. Не знаю, що це було, але щось врятувало мене від мани цієї людини.

Про сам свист я вже замислилася лежачи у себе в ліжку, накрившись з головою простенькою стьобаною ковдрою, вмостившись не на самому зручному матраці, набитому прілою соломою. Ось так і живу, без провини винувата.

Цей божевільний підхопив мене собі під руку, як якийсь ганчір’яний згорток, майже жбурнувши мене назад до кімнати, з гуркотом зачинивши віконниці зовні. Заснути вдалося не скоро. Мені весь час ввижалися дивні звуки, кроки та шепіт. Що відбувається? Що ця людина робила на даху? Чи насправді це граф Орлам? І якщо так, що на мене тепер чекає? У будь-якому випадку завтрашній день все прояснить.

Те, що це був не сон, з ранку мені підказала моя ниюча ступня. Добре, що мені не потрібно було вбиратися, я в наречених не ходила. Заплела звичайну косу, і накинувши домашню сукню з полегшеним корсетом, спустилася до Алісії. Та, звичайно ж, сидячи на ліжку у мереживній сорочці чекала на мене безпорадною надутою панею, вірніше, як злюща принцеса, яку розбудив не той принц.

– Як тобі спалося? – тут же схопила я гребінець. Швиденько заспокоїти кузину можна було лише розчісуванням волосся.

– Ніяк. Майже очей не стулила. Жахливий будинок, мостини порипують, у стінах миші шкребуть. А ти?

Розповідати їй про те, що трапилося зі мною на даху точно не варто.

– Таке, на голодний шлунок спалось неспокійно. Давай ми тебе швидше вберемо, і ти підеш знайомитися зі своїм нареченим, а я нарешті поїм, якщо у цьому будинку взагалі годують. Може, з’ясується, що нам ще й готувати самим доведеться. А чого ти очі викотила? Тут можуть бути інші порядки. … Я вже нічому не здивуюся.

Але готувати не довелося. На кухні возилися дві літні жінки кухарки, стіл у їдальні був вже накритий, чекали тільки його ясновельможність.

Граф по всьому любив пунктуальність, це ми як з голодного краю раніше приперлись. 

І те, що вночі на даху це звичайно ж був він – сумніватися не довелося. Коли я побачила кульгаючого, високого, чорнявого чоловіка, з чорними пронизливими очима, який зайшов до їдальні, я одразу опустила погляд і задихала не в такт. Господи, знову вляпалася.

 І хто мене вічно за язик тягне? Навіщо йому наговорила грубощів? От дурна на всю голову! Тепер точно цьому чудовиську у немилість потраплю.

 Вираз його обличчя був холодним і зосередженим, рухи відточеними. Пануючий аристократ у всій красі. Чи був Теодор Орлам гарним незважаючи на каліцтво? Так, був. Але якоюсь лякаючою фатальною красою, якийсь темний загадковий ореол сковував все, чого торкався його погляд. Я б з ним наодинці більше ніколи у житті не залишилася б, а я не з боязкого десятка. Якби не правила, за якими наречену до одруження недозволено залишати наодинці з нареченим, я б з великим задоволенням поснідала на кухні. А в такій компанії ще чого доброго і вдавитися можна.

– Пані. Леді Алісія, – сухо привітав він нас. Не схоже, що ця людина горить бажанням одружитися. – Прошу мені вибачити, що не зустрів вас особисто вчора ввечері, так як мене запевнили, що ви приїдете лише вранці у вівторок, тобто сьогодні. За цю мою помилку … хтось необачно назвав мене йолопом. … Отже, хто ще зі мною не знайомий, – тут він зробив паузу, явно призначену для мене. – Граф Теодор Орлам до ваших послуг.

– Рада нашій зустрічі, – якось нерішуче видихнула Алісія, корча з себе невинну скромницю. Хоча погляди, якими вона стріляла в його сторону виглядали зацікавленими. Я ж взагалі в сторону його ясновельможності навіть голови не повернула, мені вистачило і вчорашньої ночі. Я почала квапливо уплітати свій сніданок, щоб швидше потягти Алісію нагору.

– Ясміно, за тобою хтось женеться? – його різкий і незадоволений тон змусив мене таки вдавитися. Ту частину, де ми в свою чергу представляємося йому – ми чомусь пропустили. Мабуть, граф був непогано обізнаний, дядечка напевно дав йому докладний опис. Ух, хотілося б мені знати умови цієї їхньої угоди. Це ж яким треба бути батьком, щоб спихнути дочку заміж за таку чортяку!

– Я просто голодна, – буркнула я, так і не глянувши на нього.

– Поспішно ковтати їжу шкодить здоров’ю. І при тому, леді не повинна так поводитися за столом, ти ж не селянка якась, – ну ось, мало мені було моралей у дитинстві, ще й цей! Апетит тут же зіпсувався.

– Чи можу я дізнатися, коли відбудеться ваша вінчальна церемонія з Алісією? – я все-таки зміряла його самим колючим зі своїх поглядів, навмисно підібрала найгостріший. Ігноруючи його зауваження на рахунок леді. Проходили, знаємо.

– Комусь не терпиться? – скинув він смоляну брову, свердлячи мене очима. Суворий. Ніякого натяку хоча б на скупу посмішку.

Алісія спалахнула, а ось я посміхнулася, але вийшло криво. Десь всередині мене засіла незручність і побоювання після нічних походеньок і розпущених рук графа. Ніби зіпсованої сметани ковтнула, а від натовпу вчорашніх спогадів мене пересмикнуло.

– Мені не терпиться залишити молодят удвох у їхньому родовому замку і повернутися додому, до маєтку Хемптонів, – відповіла я.

Теодор задумливо крутив келих.

– Річ у тім, Ясміно … тепер це і є твій будинок.

– Ні!!! – схоже, мій голос прозвучав різкіше дозволеного. – Ні, мені, звичайно, подобається ваш замок, але в іншому …

– Ти залишишся тут! Це було однією з умов! – гаркнув граф, втрачаючи самовладання. – Ти куди це? Ти ще не доїла! – скинувся він сердито, коли я раптом піднялася з-за столу. – Прошу сісти на місце негайно, я ще не закінчив! … Або я допоможу тобі вмоститися, – загрозливо знизив він голос.

І якою б я не була обуреною, мені довелося опуститися на стілець, тому що після вчорашнього мені стало зрозуміло, що змусити силою для нього нічого не варто. В якійсь мірі я починала його побоюватися. Це страшно, коли ти залежна від людини, від якого не знаєш чого очікувати.

– Я хочу ознайомити вас з правилами цього будинку, з моїми правилами, яких вам доведеться неухильно дотримуватися, щоб непорозуміння виникали якомога рідше, – він знову заговорив спокійним розміреним тоном. – Я звик, що мені підкоряються. Так повинно бути. Отже. Ніяких перекусів і хитань по дому після заходу сонця. В цей час всім належить відпочивати і заборонено залишати свої кімнати. Виняток – крайня необхідність, яка торкнулася самопочуття. Виходити вночі у двір замку і поготів категорично не можна. Це небезпечно. Поруч ліс. Іноді дикі тварини забрідають прямо під стіни. Жінки тут не сперечаються і не марнують свій час, а займаються чимось корисним. Так само я не дозволяю чіпати або брати речі без потреби, особливо те, що вам не належить. Виїжджати до міста без мого відома заборонено. Свої прохання ви можете передавати мені особисто за обідом, або ж через Людо. За порушення цих правил я буду карати, бо у господаря будинку є право наставляти свою сім’ю і слуг своїх.

– Як? Прочуханкою? – з викликом кинула я, непокірно скинувши підборіддя. – Лозина, батіг, чи долонею будеш прикладатися?

– Ти вже напрошуєшся, – скривився Теодор. – Я винахідливий, але краще не доводити до подібного, собі ж зробите гірше. Ще є питання?

– Чи будемо ми бувати на прийомах та на балах? – здавалося, це єдине, що хвилювало Алісію. От дурепа! Нагородив боженька родичами.

– Так. Того вимагає мій титул, – судячи з виразу обличчя графа він це ненавидів, скривився як від зубного болю. Ага, буде він відвідувати бали, як же! Один раз на рік від сили.

– А мені заради хліба насущного працювати служницею від світанку до заходу сонця або мені все-таки світить ковток свободи? Як поблажливість, з огляду на мою аристократичну кров? – йому не подобався тон, яким я з ним розмовляла, я це бачила і тим не менш, продовжувала його злити. Не знаю чому. Напевно, мені противно прикидатися кимось іншим.

– У твоїй крові посіяно бунтарство, Ясміно, – окинув він мене холодним поглядом вколовши мене докором. – Ми не порозуміємося, якщо ти будеш продовжувати в тому ж дусі. Що значить у твоєму розумінні ковток свободи?

– Вивчити замок, порахувати скільки навколо нього кроків. Садочком прогулятися, може я квіти нюхати полюбляю. Книгу із завмиранням прочитати, повалятися у ліжку, – знизала плечима я. – Змарнувати свій час, як я того хочу.

Як він не розуміє таких простих речей?!

– І тебе не лякає цей замок? – здавалося, графа здивували мої слова. Він би ще запитав чи вмію я читати! Тиран!

– Ні краплі. Замок прекрасний, я вражена, от правда не брешу. Зодчий, який його зводив, безумовно був талановитою людиною. А ще мені подобаються статуї. До речі, кого вони уособлюють?

– Це ґаргульї. Диявольська дюжина, покликана з потойбічного світу зберегти королівський рід від стародавніх і ще більш темних сил. Їх тринадцять. Непереможні колись воїни, могутні та люті, але прокляті на цій землі, – спокійно сказав Теодор, уважно за мною спостерігаючи. Я б навіть сказала, прискіпливо повзаючи своїм поглядом навколо мене. Немов для нього було важливо, що я скажу наступним.

– Чому ж вони тоді не стережуть палац короля?

– Вони лякають фрейлін та його фавориток, – нарешті, крива невесела посмішка і неприязнь у погляді. – Ти надто цікава, Ясміно.

– А вам, ваша світлість, не подобається наша компанія? Я допитлива, це нормально для живих людей. Так я можу вештатися замком, гуляти та хоч трохи іноді байдикувати?

– Це потрібно заслужити. Своєю поведінкою, – піднявшись з-за столу, граф дав зрозуміти, що сніданок, як і бесіда закінчені.

– Якщо це стара легенда, тоді чому я чую про неї вперше? – не втрималася я.

– Відразу видно, що жінок цікавлять лише плітки, вбрання та пристрасті, – зневажливо кинув він, йдучи.

– Неправда! – вирвалось у мене, але граф вже не чув.

– Так що, береш його за чоловіка? – моя увага перенеслася на кузину.

– Він начебто не такий вже й монстр. Не знаю, – зітхнула Алісія. – А раптом нас зловлять під час втечі?

– Замість того щоб запитувати про бали, краще б запитала навіщо йому брати за дружину першу ліпшу дівку не такого вже й знатного роду! Він щось приховує. І ця таємниця не на нашу користь.

– Усі щось приховують, Ясю, – надула губи кузина.

– Не згодна, от я нічого не приховую, – задумливо кусаю нижню губу, піймавши себе на лицемірстві, адже я не розповіла їй про дах і як та зарозуміла падлюка мене обмацала, – Можна спробувати порушити одне з його правил і подивитися що буде. Зазвичай істина виходить, коли людина у гніві. Пам’ятаєш, пекаря Тадеша? Як цей виродок до напівсмерті побив хлопця качалкою тільки за те, що той вкрав у нього булку для хворої матері. Жорстока скотина, не дивно, що всі раділи, коли він згорів під час пожежі. Говорили, він і сім’ю свою бив. Горе нам, якщо граф виявиться тим, ким уславився, – я покрилася мурашками, тут же згадавши, як він мало не скинув мене з даху. – З такою людиною, як Теодор Орлам я б ложе ділити не стала і дах над головою теж. Ми тут перетворимося на бранок, згадай моє слово!

– Ти просто мені заздриш! – фиркнула Алісія зі злості. – Тобі ж тільки старою дівою і світить залишитися, і про ложе з аристократом навіть мріяти не приходиться. А тут титул, багатство і король майже рідня. А минулий вибір наречених графа – був всього лише невдалим збігом. Мені пощастить більше. Ми залишаємося.

– Як скажете, графинечко, – присіла я у реверансі з отруйною посмішкою, яка так дратувала Алісію. – Але я тобі не служниця, запам’ятай це, люба. Будеш набридати – залишу тебе тут саму на заклання чаклуну і втечу.

– Може, ти набриднеш мені швидше, і я сама тебе вижену!!! – зойкнула кузина, червоніючи.

З нею можна було перелаюватися днями безперервно, тому залишивши її, я вирушила шукати Людо у важливій та невідкладній справі.

 У цьому будинку все було не як у людей! Величезний замок, а слуг зі свічкою в руках не знайдеш. От де мені шукати цього наглядача, чи хто там він є: сторож, плюгавий дворецький, садівник. Бозна-що тут коїться! 

Цікаво, що змушує графа Орлама вести настільки усамітнений спосіб життя? … Як взагалі можна відшукати тут цього хитромудрого Людо?! 

Довелося спуститися вниз і закричати на всю горлянку. Голос у мене від народження сильний, цього у мене не відняти. Луна рознесла його відгомони в усі коридорні закутки й щілини, так що кожна миша чула мій заклик.

– І що вже сталося, господи ти боже мій? – ліниво вивернув він мені на зустріч. Щуплий, невисокий, темне пригладжене назад волосся, пильні сірі очі. Судячи з усього, розумний проноза. Дивлячись в ці очі, я майже впевнена, що Людо в курсі всіх таємниць свого загадкового господаря.

– Яким чином тут можна прийняти ванну? Я божеволію від власного запаху поту і дорожнього пилу.

– Тут миються щосуботи, – відповів він мені з байдужим обличчям. – В інші дні обтираються мокрим рушником. Глечик з водою і рушники, думаю, ти знайдеш. Варто було так кричати через таку дрібницю.

– Е ні вже, пане! Це недопустимо! Я не збираюся ходити смердючою нечупарою! І що це за правила такі дурні митися тільки щосуботи?! Граф такий скупий що у нього води не випросити? Чи мило надто дороге? Або, може, ти просто мене за ніс водиш?

– У лівому крилі, прямо по коридору є купальня. Там стоїть величезна дерев’яна купіль. Затопи піч, наноси води, нагрій у відрах і так вже й бути хлюпайся, замазуро, – крізь зуби процідив Людо, який за щось так завзято зненавидів мене. – Але не забудь після себе цю воду винести у двір. Це західний вхід, ти знайдеш двері й колодязь. Успіхів тобі! Або леді вже перехотілося плескатися?

Рипнувши зубами, я стримала усі лайки в собі, скрутила ураган у вузол, стиснувши за горло свій праведний гнів. Круто розвернувшись на п’ятах, я вилетіла через парадні двері, повернула ліворуч і мало не бігом кинулася до західного входу.

Схоже, тут біля кожного входу стояла статуя ґаргульї. Скам’янілий крилатий чоловік, вище за мене на дві голови й неосяжний в плечах, суворо дивився вдалину.

– Як так сталося, що у цьому замку чоловіки або кам’яні, або мерзотники?! Що за життя таке несправедливе?! – вигукнула я, вирушаючи на пошуки купальні, вперто не бажаючи здаватися. Перш за все, я знайшла дрова і розтопила піч. Адже не дарма я всі свої роки бовталася серед прислуги, я багато чого можу, особливо якщо мені це конче потрібно. Потім, схопивши відра, гордо випрямивши спину, я попхалася за водою. Повні відра виявилися важкими, мені доводилося кілька разів зупинятися і відпочивати.

– Впевнена, Красунчику, якби ти раптом ожив, точно допоміг би мені з цими клятими відрами, хай їм грець, – зітхнула я, зупинившись перепочити біля статуї. Уважно придивившись до суворих рис його обличчя, я в черговий раз була вражена, як точно були виконані усі деталі. Складка на переніссі, розріз очей, крила носа, загострені кінчики вух, повні губи. – Треба ж, як справжній! – помацавши сосок на його оголених кам’яних грудях, мовила я з придихом. Чомусь ця статуя була зображена роздягненою до поясу. Чоботи, штани й крила замість плаща. Може, він теж ніби збирався до купальні? Я посміхнулася своїй дурнуватій думці. Провела рукою по його животу з чітко означеними такими спокусливими мужніми м’язами. Торкнулася величезної, у порівнянні з моєю, долоні. – Невже, такі створіння могли колись існувати? Диво та й годі, багатоликий боже.

Кілька годин я тягала воду, щоб наповнити купель наполовину, а потім стільки ж чекала, коли закипить вода на печі. Щоб якось згаяти час, забрела в сад. Сад, на мій превеликий жаль виглядав занедбаним, ніби вигукуючи про якусь свою невимовну журбу. Доріжки поросли травою, на клумбах красувалися бур’яни й подекуди визирали осиротілі дикі троянди. Чагарники потворно розрослися, втративши колишню форму. А головна алея взагалі призвела мене в шок. Колись тут, мабуть стояли статуї по обидві її сторони, тепер вони валялися розбитими шматками білого мармуру. Руки, ноги, голови, бюсти. І що найжахливіше, це були частини жіночих кам’яних тіл. Я чула про подібну алею у королівському палаці, на якій красувалися статуї прекрасних дів, міфічних німф та богинь, що спокушають своїми формами гостей парку. А на це жалюгідне видовище було боляче дивитися. Подекуди стояли витесані з каменю лавки для відпочинку й ось на одній з них я помітила ще одну статую ґаргульї. Що цікаво – він сидів, похмуро дивлячись на алею, а біля його ніг лежав здоровезний молот.

– Не складно здогадатися, що це ти тут все розкурочив, – чому б від нудьги й не потеревенити з кам’яними бовдурами. – Навіщо, скажи на милість, ти це зробив? День не задався, ось як у мене сьогодні, наприклад, або тобі відмовила прекрасна діва? – лавка виявилася холодною, а ось коліна статуї на подив теплими, немов були виконані з іншого матеріалу, на відміну від мармурової лавки. Тому, недовго думаючи, я спритно та зручно вмостилася ґаргульї на коліна. – Тебе щось засмутило? Чоловіки часто втрачають голову від гніву. От би граф Орлам раптом закам’янів, як ти. Я була б цьому тільки рада!

Гравій зашурхотів, розлітаючись в усі сторони під чиїмись квапливими кроками. Минаючи кущі, вискочив Людо і вид, треба сказати, у нього був страшенно збентежений і чомусь неприродно блідий.

– Ти що це тут робиш, га ?! – видихнув він придушено, злякано витріщаючись на мене.

– Чекаю поки закипить вода, – знизала плечима я. – Познайомилася з Красунчиком біля західних дверей, тепер ось балакаю з Громилом. А що сталося?

– Негайно злазь, – прошипів Людо, для чогось поглядаючи на дах. – Граф не дозволяв тобі тут ходити! І він дуже незадоволений! Іди за мною, він хоче сказати тобі декілька «ласкавих» слів.

– Ні. Спочатку я скупаюся, а тоді він уже зможе мене і насварити. Нехай поки готує різки, – скривилася я, зістрибнувши з кам’яних колін, і демонстративно попрямувавши до купальні. Людо залишився стояти, як укопаний, проводжаючи мене дивним поглядом.

– Ось так, Красунчику. Граф все-таки вирішив мене угробити, – проходячи повз статуї, кинула я. – Зроблю йому ласку, змию з себе бруд, щоб він зміг зжерти мене чистою та ароматною!

Я не поспішала.

Скільки себе пам’ятаю я ніколи не втрачала гідності, в яку б ситуацію не потрапляла, це було у моїй крові, слід предків у моєму характері. Може я ніколи не була і не стану своєю ні простолюду, ні аристократам, але я гордо підкину голову, навіть якщо доведеться поглянути в обличчя темряві або смерті.

Повільно знявши одяг, я з блаженством занурилася у теплу воду, потім трохи поніжилася, старанно намилилась, змила бруд, поплескалась і тільки потім вибралася з цієї величезної купелі, ретельно віджавши волосся.

Перед очима графа я постала з все ще вологою шкірою і мокрим волоссям, заплетеним в косу, з кінчика якої ще капала вода. 

Полиці у його кабінеті були до верху забиті книгами, сувоями, глиняними посудинами різних розмірів, скриньками, шкіряними згортками. Оздоблення цієї кімнати можна було розглядати годинами, за умови, звичайно, що його ясновельможності не буде поруч. Але як тільки я переступила поріг його кабінету мене охопив озноб, з’явилося дивне відчуття безвиході й туги, немов щось стискало мене у лещата, оточуючи з усіх боків, щось чуже та смертельно небезпечне. 

Кілька хвилин граф мовчав, роздивляючись мене з-за письмового столу на відстані. І витримати цей погляд було ох як не просто! Я мовчу, він мовчить і тільки пилить мене цими своїми очима. 

Коли він повільно підійшов до мене фатальними кроками кульгавого ката, мене вже відверто трясло. Не від холоду і не від страху, мені навіть важко сказати, що це були за моторошні відчуття. Тому не дивно, що я сіпнулася, варто було йому торкнутися мого плеча. Все так само мовчки, він прибрав мою косу назад, втупившись на мокру пляму, яка розповзлася на грудях. Я ніби стала зменшуватися під цим поглядом, а шафи немов почали рухатися з боків, погрожуючи сплюснути, перетворити крихітну мене на пил. І джерелом мого жаху були все ті ж чорні очі графа Орлама.

– Те, що жінка піклується про свою чистоту та охайність – це похвально, – тихо заговорив він. – Але не підкоритися моїм проханням – це неприпустимо, Ясміно. Якби ти прийшла відразу коли Людо переказав тобі мої слова, ми б обмежилися роз’ясненнями, але ні, ти ж неприборкана, ти проігнорувала волю господаря цього замку і відправилася купати свою норовливу дупу. Ти знаєш, яким чином приборкують непокірний дух?

   Не думаю, що потрібно було відповідати на це питання. Само собою я знала, як часом людям, особливо жінкам, у королівстві Самарсет ламали характер болем, страхом та приниженнями. Я продовжувала мовчати, завмираючи від його дихання, яке торкалося моєї шкіри.

– Насамперед через тіло. Але я вважаю, просто взяти різки та відшмагати тебе – толку буде не багато. Тут потрібно бити й по гордості теж, – прошепотів він.

– Що я такого зроб…

– Ч-ч-ч!!! Мовчи, Ясміно! – не дав мені заговорити граф. – Не спокушай мене вчинити з тобою жорсткіше! Жінці не дозволено перечити чоловікові! Я міг би зробити з тобою все, що мені заманеться, вмить зробити слухняною і податливою, лялькою, яка буде мене обожнювати, але це нудно і вже мені давно не цікаво, – його рука лягла мені на талію, злегка спустившись вниз по стегну, ковзнувши туди-сюди вгору і вниз. І я ледь не зомліла від напруги. – Для початку, – продовжив Теодор, – Ти, моя чепуруха, вирушиш чистити стайню і тобі заборонено з’являтися в замку, поки робота не буде зроблена. Навіть якщо у тебе на це піде кілька днів. Але якщо ти відмовишся, Ясміно…

Він не закінчив загрозу, але і так було ясно, що нічого хорошого в іншому випадку на мене не чекає. Та хоч стати його безвольною іграшкою для постільних утіх – для мене вже рівносильно смерті. Ці його дотики і є загроза. Але тільки не так. Якщо вже й втрачати свою честь, то тільки не з ним! Правду, виявляється, люди подейкували, що Теодор Орлам знається із чаклунами.

Схилившись до мене, граф з шумом втягнув повітря, ледь торкнувшись кінчиком носа моєї шиї, потішаючись і навмисне дратуючи мене, оскільки від його уваги не вислизнув ні мій переляк, ні моє сум’яття.

– Після стайні ти вже не будеш так спокусливо пахнути.

– Ви приділяєте увагу не тій дівчині, ваша світлість. Вам би мацати і нюхати свою наречену, – процідила я, зібравшись силами. На що Теодор раптом розсміявся.

– Каюсь! Навіть безсердечні ласі на жіночу красу, – промовив він, коли наші очі зустрілися. – А ти дуже красива, Ясміно.

– Що ж, тоді сподіваюся, запах кінського гною на моїй шкірі вам теж повинен сподобатися, якщо красою можна приховати подібні огріхи, – моя гідність наполегливо огризалася.

– Ти навіть не знаєш, кого ти дражниш та кому показуєш свої гострі зубки, – примружившись, граф відступив на кілька кроків назад. – Іди. Можеш розмовляти з кіньми й давати імена вилам, можеш проклинати мене та злитися, але буде краще, якщо ти знайдеш у собі краплю мудрості й подумаєш про смирення. Може тоді ти зможеш спокійно та стійко, прикриваючись своєю гідністю, прийняти неминуче.

– За що ти мене так зневажаєш?! – не витримала я все ж таки. 

– Я? Зневажаю тебе? – чому цей гад такий гарний, коли посміхається. – Як би ти знала, який я насправді, то швидко б зрозуміла, що з тобою я милий, наче те пухнасте кошеня. Але не раджу випробовувати моє терпіння, Ясміно! Шуруй до стайні!

Стійко прийняти неминуче??? Про що він таке торочив, побий його грім?!!

Я зненавиділа Теодора Орлама ще сильніше, коли краще розглянула загиджену стайню, в якій, можливо, не прибирали три тижні, а може й більше. О, нехай на нього впаде уся лють багатоликого! Я не заслуговувала на таке, і я ніяк не могла второпати за що!? Йому подобається знущатися або він випробовує мене? Питання «за що?» і «навіщо?» не давали мені спокою, займаючи усі мої думки, розпираючи гнівом, ще трохи й мене могло порвати на шматки.

З якого боку не візьмись – це страшенно важка праця, не для жіночих рук. Як, до речі, і відра з водою тягати. І як би не ставилися до мене у маєтку дядечка – перевертати та згрібати гній мене не змушували ніколи. Лише будучи жорстоким по природі, можна відправити дівчину вигрібати купи кінського лайна. …

 Образа, злість, а потім у мене влучила блискавична думка. Мені потрібно бігти із замку Горлам якомога швидше! Не збираюся терпіти цю несправедливість та його примхи! Краще у лісові хащі, краще жебракувати, але знущатися над собою не дозволю!

Я навіть не доторкнулася до вил, які припадали пилом у кутку! 

І приймати свою долю з безглуздими покараннями теж не збиралася. Я вже бачила себе, як я мчу звідти щодуху. Стати господинею Горламу та майбутньою графинею було уготовано моїй бідній кузині, але її долю я вже ніяк не могла змінити, адже цій дурепі припав до смаку знатний наречений. І нехай від мене позбавилися родичі, запхнувши служницею до шаленого графа, я цілком можу взяти своє життя у свої руки та подбати про себе самостійно. Так, без кола, без двора, без засобів до існування, відкинута знатним товариством королівства Самарсет, але я не рабиня, я не належу нікому, лише собі.

Значить, вирішено.

Не можна виходити у двір після заходу сонця? Серйозно? Суворі правила? Гм, навіть компанія диких тварин мені тепер зрозуміліша та приємніша. Та й коня я можу осідлати на раз-два! 

Прихопивши широкий плащ конюха й скочивши у сідло – я погнала свою рябу кобилу у бік лісу, маючи намір зрізати шлях, минаючи ворота та виїхати на дорогу у декількох милях від володінь графа Орлама.

Безстрашною мене назвати ніяк не можна, а ось безрозсудною легко. Ніч не лякала, як, власне, і лісові створіння. Більше я побоювалася невідомості, ось ці думки й перемішалися у мені разом із захопленням свободою та гострим присмаком пригоди. Тріск зламаних під копитами гілок розполохав усю звірину. Але коли бездоріжжя хащі змінила поросла травою стежка – мене почали мучити сумніви. Все-таки це не та дорога, на яку я так розраховувала потрапити. Хоча стежка теж кудись веде. … Головне подалі від земель моторошно-зарозумілого графа. 

Здавалося, навіть ніч дивиться на мене його чорними очима, зітхаючи холодом. Отак, петляючи між деревами, до уторованого шляху я так і не потрапила. Місяць, який часто ховався за хмарами не дозволяв мені розгледіти чи є на стежці ще сліди копит або людей. А ближче до світанку впав густий туман, та такий що навіть морду своєї кобили я з трудом могла розгледіти, довелося уповільнити крок, уважніше придивляючись втомленими очима у білі лахміття, що клубочилися навкруги.

… Вони вискочили несподівано, спритно підхопивши мою коняку під вуздечку. Троє здоровенних бородатих чоловіків, судячи з їхнього одягу – розбійники низького штибу. Доля дійсно за щось зла на мене.

– Приїхали, дамочко. Злазимо! Думав, ніч взагалі даремно просиділи, а тут трохи все ж таки пощастило.

Пришпоривши кобилу, різко вдаривши її у боки, я зробила відчайдушну спробу вирватися. Бідна тварина смикнула за собою одного з розбійників, другий кинувся йому на допомогу і разом їм вдалося стримати мою хоробру кобилку, і ось тоді третій селюк безцеремонно стягнув мене та кинув на землю, злобно пнувши ногою в живіт.

– Будеш мені ще тут виробляти, паскудна дівко!

Хрипко скрикнувши від болю, я вперше у житті зрозуміла, що таке справжній жах, так-так, тому що усі минулі страхи та хвилювання у порівнянні з реальним станом справ були порожнім дзвоном. Не секрет, що трапляється з тими, хто потрапляє до  рук розбійників. Від них, звичайно ж, можна було відкупитися, купити собі проїзд, але відкуповуватися у мене не було чим.

– Не псуй товар, Добсе, – пробурчав один з них, на любителя бити жінок. – Вдень розглянемо її краще. Але в будь-якому випадку, урюки заплатять нам за неї золотом. Вони наших баб люблять, м’якеньких та солодких.

Я зробила ще одну відважну спробу втекти, але мені вдалося відбігти лише на десяток кроків, поки мене знову не повалили на землю, безжально стягнувши руки за спиною колючою мотузкою, при цьому брудно лаючись.

– Прудка тварюко! Притримай сили, красунечко, вони тобі ще знадобляться, – скручуючи мене, примовляв розбійник, потворно посміюючись.

– Ах, ви гнилі виродки! Шакали продажні! Вам це так просто не минеться! – звиваючись, шипіла я. – Нехай будуть прокляті ваші душі!

– Краще заткни свою пащу. На наші голови вже стільки прокльонів вивернули, що й половина збутися не встигне. Не надривайся так. Є золото – плати та проїжджай, немає золота – вибачай. А у тебе по всьому навіть дрібняка за пазухою немає, вочевидь втекла похапцем, – мужики дружно заіржали. – Нічого, ми тебе трохи краще влаштуємо.

Схопивши мене наче лантух, вони скочили на коней і погнали, пірнаючи у туман, по тільки їм відомій дорозі. Але тряски я не відчувала – зсередини мене трясло іншим тремтінням. Немає гіршої долі, ніж бути проданою у рабство урюкам, дикунам кочівникам, які вклоняються своїм звірячим богам. Ті хто потрапив до урюків зазвичай молять про смерть, але смерть останнє, що ті їм дарують.

Зупинилися ми на моє щастя чи радше на жаль, коли сонце стало в зеніті. Тепер вже точно подалі від земель графа Орлама. Піймавши себе на цій думці, я судомно схлипнула, кусаючи губи. Вже краще б я стайні вигрібала, ніж стану забавою для дикунів. І про що я тільки думала?! От я довбеха біснувата без тями в голові! 

– Мені терміново по малій нужді у кущики потрібно, – процідила я, ледь перестала крутитися голова. Потрібно спробувати ще раз. – Або обмочуся та буду смердіти як бродяча собака.

Найстарший з них зміряв мене прискіпливим поглядом, оцінюючи товар, так сказати.

– А дівка то непогана! Дуже навіть непогана! – задоволено сплюнув він. – Оце удача! Так вони у нас за неї битися будуть! За блакитнооких та світловолосих ці степові демони відкотять нам сповна, хлопці. Ширлі, супроводь дамочку. В усі очі гляди за нею, і руки не розпускай, нічого її лякати завчасно.

– Розв’яжіть, – мені хотілося обернутися на лютого звіра та розтерзати їх на недоноски, але я знаю, що у мене навряд чи вистачить сил прикінчити хоча б одного з них. Але бажання протистояти та боротися за своє життя не вичерпується, навіть якщо на мене свідомо чекає поразка. Моя надія все ще не здається.

Розв’язати мене зовсім розбійники не наважилися, мотузка міцно стягувала зап’ястя моєї правої руки, другий кінець мотузки залишився у того, кого відправили проводити мене в кущі.

– Куди преш? І так вже дороги не видно. Сідай, скромниця, роби свою справу, – а сам не відвертається скотина двонога. Не очікував, що я кинуся на нього. З силою врізавши йому між ніг, я спробувала вирвати мотузку, але заревівши вепром від нестерпного болю, розбійник схопив її ще міцніше, ще й мене встиг за волосся схопити, другою рукою, ганьблячи мене самими лайливими словами на весь ліс.

Від болю та жаху я навіть не зрозуміла, як опинилася біля ніг розбійників, як вони розірвали на мені сукню, залишаючи подряпини на моїх грудях та шиї.

– Ця сучка по причандалах мене довбонула! Втекти хотіла! Я навчу її бути спокійною! Від неї не убуде, ще й урюкським рабам залишиться! Дай мені, Кейне, я оволодію нею першим! – люто гарчав розбійник, бризкаючи слиною та стягуючи з себе штани. Двоє інших не дуже й заперечували, кинувшись тримати мене за руки та за ноги. Моя свідомість туманилася. Я так кричала. Але це їх тільки підбурювало …

Я вже відчувала, як мерзенні чоловічі пальці вп’ялися мені у стегна, вганяючи під шкіру брудні нігті, як шматок твердої плоті намагався просунутися у моє лоно, аж раптом …розбійники послабивши хватку, захрипіли наді мною ніби задихаючись. Полишивши мене, вони у жаху хапали повітря ротом, синіючи та роздираючи одяг у себе на грудях, немов намагаючись віддерти щось невидиме, що заважало їм дихати. Всього лише якусь мить – і усі троє повалилися замертво.

Від переляку мене трясло та колотило, як у лихоманці. Давлячись сльозами, не в силах поки піднятися, я озирнулася.

… Неподалік, недбало прихилившись до дерева, стояв граф Теодор Орлам власною персоною, спостерігаючи за мною своїм чіпким чорним поглядом, злегка примружившись і … жуючи травинку. І побачивши його я розридалася точнісінько як Алісія. Тільки від полегшення. Зневажаючи його і одночасно будучи вдячною йому. Він знайшов мене та врятував в останню мить. І те, як він вбив цих розбійників – лише підтверджувало мої здогади. Граф навмисно зробив це відкрито на моїх очах, мовляв дивись з ким маєш справу. Він чомусь і не намагався приховати від мене, що володіє подібною магією, страшною силою, здатною карати на відстані.

– Ну-ну, припиняй голосити, все вже позаду, – кульгаючи, підійшов він до мене, присівши поруч навпочіпки. – Погодься, дурна була ідея тікати? Дай гляну, – торкнувшись моєї подряпаної шиї, граф поліз у поясну сумку, витягуючи звідти невеликий пухирець. – Я змащу подряпини. Так вони швидше загояться, та шрамів не залишиться.

– Нехай краще залишаться! – вдарила я його по руці. – Тоді може вже ніяка мерзота на мене більше не зазіхне! Навіщо ви мене знайшли?! Потрібно було й мене придушити, щоб покарати норовливу та неслухняну  служницю! Чого вам від мене треба?!

– Ясміно, досить молоти нісенітниці! – його брови суворо окреслили невдоволення. – Я розумію, ти все ще налякана. Дай мені обробити твої рани, а потім ти вирішиш, поїдеш ти зі мною або залишишся тут.

  Мене трясло і здається, шлунок хотів вивернутися навиворіт. Але варто було Теодору торкнутися мого чола двома пальцями і щось прошепотіти, як тремтіння припинилося. Потім він почав спокійно і зосереджено змащувати мою шию та груди, неквапливо втираючи мазь. А я тим часом спостерігала за ним, за рухом довгих вій, за тим, що виражало його гарне мужнє обличчя, і ніяк не могла зрозуміти. Я бачила, що він сердиться, але в той же час я бачила тінь турботи у його обережних рухах. Його витончені пальці торкалася до мене дуже ніжно, не завдаючи болю, навпаки, вони вбирали його в себе.

– Так ви чаклун, ваша світлосте?

– Не зовсім. Не так, як ти це собі уявляєш, – зітхнув він.

– І давно ви мене вистежили?

– Я поїхав за тобою відразу ж, – хмикнув граф, не піднімаючи очей.

– А … чому ж …. відразу не допомогли, грець вас побивай? – задихнулася я обуренням.

– Хотів переконатися, що ти засвоїла урок. Ще десь є садна? – нарешті мої повні сліз очі зустрілися з цими чорними загадковими очима.

– Скрізь будете обробляти? Тут теж? – задерши ті клапоті, які залишилися від сукні, я показала йому свій подряпаний низ живота та стегна, поставши перед ним практично голою. Навіть у такому стані я сміла показувати йому свій характер, та й скромничати перед ним мені вже було запізно – він бачив мене всю.

На його обличчі не здригнувся жоден мускул. Зачерпнувши пальцями мазь, він з чутливою обережністю почав покривати нею мої подряпини, які ще кровоточили. На мене знову нахлинув жах спогадів того, що сталося:

– Наївна дурепа, я думала, що мого тіла коли-небудь торкатимуться лише руки коханого чоловіка, – гірко схлипнула я. – Але це виявилися брудні лапи розбійників … та якогось чаклуна.

– Вони ж не встигли збезчестити тебе, адже так? – тихо поцікавився граф, не відриваючись.

– Я не знаю! Ніби це тепер важливо! Будете перевіряти, ваша ясновельможносте?! – істерично вигукнула я, але у наступну мить завмерши та задихнувшись від того, що сталося … відчувши його палець всередині себе…

– Твоя невинність не постраждала, ти й досі цнотлива, – заявив він мені, дивлячись прямо в очі, своїм холодним поглядом.

– Як … ти смієш? – видихнула я, округливши очі, ніби випускаючи останній подих. Це було занадто. Занадто огидно та нестерпно принизливо.

– Смію що? – тепер мабуть він показував мені свій характер.

– Тоді чим ви кращий за цих розбійників, Теодоре? Своїм ставленням до мене ви вже збезчестили мене й продовжуєте це робити, втоптуючи мою гідність та мою честь, бажаючи помститися за мою жіночу гордість!

– Ах ось воно що! – нарочито недбало вигукнув він, не поспішаючи піднімаючись на ноги. – Я можу залишатися з тобою наодинці і торкатися тебе, як я того побажаю. Я можу надавати тобі допомогу, оглядаючи твоє тіло, можу карати або милувати. Ми можемо ворогувати або бути друзями, але я не можу збезчестити те, що й так вже моє! Ти належиш мені, Ясміно!

– За яким таким законом?!

– За стародавнім, – спокійно відповів він, дивлячись на мене зверху вниз, – Двісті років тому мені була дана обіцянка, клятва, скріплена кров’ю. Тому я взяв те, що належить мені по праву.

________________________

Щиро дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет 

З повагою, Лаванда Різ!