Темна князівна

Захекавшись та розчервонівшись, тримаючи в одній руці шарф, а в інший пакетик з зефіром, Олекса влетіла до квартири подруги, зіткнувшись з хлопчиськом, молодшим братом Івон, який чекав на неї біля входу.

– І що, все так погано? – скидаючи пальто та чоботи в різні боки, запитала вона на ходу.

– Хріново, – пробурчав підліток. – Кинуті дівки – повний відстій!

– Слідкуй за своїм язиком, ти говориш про свою сестру, Кіте!

Її найкраща подруга, самозабутньо ридаючи, сиділа на підлозі своєї кімнати в піжамі, оточена купою мокрих серветок.

– Гей, скажи мені, хто це зробив, і я змушу негідника з’їсти всі ці серветки, не запиваючи, – опустившись поряд, Олекса дбайливо обійняла подругу, притискаючи її розпухле від сліз обличчя до своїх грудей. – Івон, жоден хлопець на світі не вартий того, щоб ось так себе мучити. Крім того, жоден з них не зміг би винести цього заплаканого, плямистого, нещасно-сопливого вигляду. Негайно припини! Я мчала сюди з твоїм улюбленим зефіром не для того, щоб в черговий раз оплакувати з тобою якогось ідіота! – відсторонивши від себе подругу, Олекса легенько її стряхнула. – Я тут, щоб вправити тобі мізки на місце та наставити на шлях істинний. Боже, Івон, до чого ж ти страшна, – посміхнувшись, Олекса піднесла їй чергову серветку, змусивши висякатися. – Невже всі розбиті жінки виглядають так жахливо? І що, хіба ти дозволиш комусь змусити тебе валятися на підлозі, склавши лапки, обливаючись гіркими сльозами?

– Це ж так схоже на мене, так? – схлипуючи, уїдливо вимовила Івон, – Я ж не така стримано-мудра, як деякі, жодного разу в житті не зронивши жодної сльозинки! Нехай … нехай я розмазня, але ти просто не розумієш! І вже повір мені, є такі хлопці, через яких в петлю лізти хочеться, якщо вони не поруч!

– Гаразд, добре, подруго, я твій натяк зрозуміла. Так, нехай я ніколи не закохувалася, і може бути зі мною навіть щось не так, враховуючи, що мені вже аж двадцять чотири роки. Нехай. Але думка позбавити себе життя?! Тю!… Івон, вибач мені, звичайно, але це вже захворювання.

– А якщо це Патрік? –  скорбним шепотом видихнула Івон, дивлячись на подругу нещасними заплаканими очима.

– О!!! – Олекса загарчала, закинувши голову. – Знову? Ви ж розлучилися три місяці тому. Я думала, ти вже все виплакала ще тоді на трьох моїх блузках, і забула давним-давно.

– Ось. Це запрошення. Читай.

– «Івонна Маршал має честь бути запрошеною на заручини Патріка Свейдона та Моніки Фей, яка відбудеться в суботу, 21 жовтня, в губернаторському маєтку коли сонце пірне за обрій». Що це за дурний фарс? Має честь? Серйозно? – презирливо скривилася Олекса, вигнувши брову. – Цей випещений сноб й справді ціни собі не складе. Та він знущається! Спали цю надушену листівку і плюнь на попіл! Цієї суботи ми з тобою відірвемося по-своєму, весело і без багатеньких кретинів!

– Але я хочу піти, – приглушено видавила Івон, тепер вже благально глянувши на свою подругу, втягнувши голову в плечі . – Там зазначено, що я можу прийти не одна. Підеш зі мною?

– З дубу впала? – здивувалася Олекса, скорчивши несхвалення на обличчі. – Ні, ну це взагалі на вуха не натягнеш! Ця сволота знає, як болісно ти пережила ваше розставання, так наостанок він бажає ще й солі присипати на рану?! Садист цей твій Патрік! Івон, прийми душ, вийди на балкон і до нестями наорися, можеш матюкатися, але викинь з голови цю ідею, яка принижує тебе!

– Він навіть сукню мені прислав.

Схопившись, Олекса, пирхаючи від обурення, почала носитися по кімнаті без слів розмахуючи руками.

– Олексо, я не дурна, я розумію. Але я хочу побачити це на власні очі, хочу остаточно обрубати всі пута, всі мої божевільні надії та самообман. Мені потрібна ця сіль, щоб звільнитися від нього! І мені потрібна ти. Якщо ти будеш поруч – я все витримаю. Не психуй, просто допоможи мені.

– Ага, звичайно, – похитала головою Олекса. – Тепер через цього козла мені доведеться ще й в сукню вбиратися, – підозрюючи, що їй все-таки доведеться піти з подругою, Олекса зобразила страждання на своєму миленькому личку.

– Зате це привід мати хоча б одну вечірню сукню, – тут же надихнулася Івон, згрібаючи серветки в сміття. – Ми будемо просто карколомні!

– Ага, просто експонати відчаю, – понуро вставила Олекса. – На що я тільки не йду заради тебе.

 ***

– Лексі, ти чудова! – не приховуючи захоплення, видихнула Івон, зазирнувши до спальні, завмерши на порозі з відкритим ротом. Її очі розповзлися на пів обличчя, намагаючись увібрати в себе новий образ подруги, яка дійсно неабияк перетворилася. – Так дивно … бачити тебе без уніформи або джинсів. – Я завжди говорила, що ти красуня. Навіть я б на тебе запала.

– Ніколи в житті так довго не стирчала перед дзеркалом, – насупилася Олекса. – Все це так незвично. … Це як йти на полювання голою! Так, добре пішли, поки я не передумала.

    Не змовляючись, на коротку мить обидві дівчини застигли в хвилюванні перед сходами, усіяними пелюстками червоних троянд. На Івон була мерехтлива смарагдова сукня в тон її зелених очей, руде майже мідне волосся було вишукано укладено вгору, образ леді з вищого суспільства доповнювала підібрана зі смаком дорога біжутерія.

А от Олександра, завжди і в усьому була повною протилежністю своєї подруги. Замість модних шмоток вона любила носити зручний одяг, який не утрудняє рухів, замість того, щоб крутити романи, закохуючись, як Івон мало не кожного місяця – Олекса воліла навчатися та займатися улюбленою справою. І не дивлячись на настільки протилежні погляди на життя – їхній міцній непорушній дружбі можна було тільки позаздрити.

Цього вечора на Олексі були туфлі на високих підборах, мало не безпрецедентний випадок. Насправді вона була набагато нижчою за Івон та блідою, немов її шкіра ніколи не бачила сонця. Своє темне густе волосся Олекса просто розпустила, надівши відверту червону сукню, оброблену сріблястою вишивкою.

– Це декольте все-таки занадто глибоке, – скептично скривилася Олекса, її карі, великі виразні очі висловлювали несхвалення. – Я схожа на повію.

– Ти вигадуєш, у тебе класні груди і фігура на заздрість усім цим фіфам. Єдине – я б зняла цей древній кулон, – Івон вказала очима на скромний срібний кулон, що прикрашав шию Олександри.

– Ти ж знаєш мій принцип – я ніколи його не знімаю! Ну, зараз я нарешті побачу того бовдура, який посмів знущатися над моєю найкращою подругою, яка в свою чергу цілих п’ять місяців ховала свого блудного запаморочливого красунчика від всіх своїх друзів. Упевнена, що побачивши його, я сильно розчаруюсь … в тобі, – посміхнувшись, Олекса почала першою підніматися сходами.

Банкетний зал губернаторського маєтку вже був заповнений гостями, світлом, творами мистецтва та офіціантами, які туди-сюди бігали за тацями, пропонуючи закуски.

– І хто ж з цього пафосного суспільства твій колишній? – зиркнула Олекса на подругу, яка від хвилювання раптом намертво вчепилася за її руку. – Ів, може, втечемо поки не пізно?

– Нізащо. Давай походимо. Подивимося картини. Дивись, Свейдони виставили свою колекцію. Боже, це ж Ренуар «Весняний букет»!

Олекса важко зітхнула, з мученицьким виглядом закочуючи очі. Мистецтво ніколи не проймало глибини її душі, не викликало таких захоплених вигуків, як це траплялося з Івон. Вона плутала імена відомих художників, а деякі картини вводили її в обурливий шок, Олекса не соромлячись називала їх «мазнею» і не розуміла, чому звичайний чорний квадрат коштує таку купу грошей.

– Тільки поглянь на цю скульптуру … боже ці вигини, – з придихом вимовила Івон, схопивши з пропливаючої повз таці два келиха шампанського. – Дивний стиль, захоплює, магнетизує погляд. Приголомшливо! У мене просто немає слів! Що скажеш, Лексі?

Роздивляючись скульптуру зі сплетених фрагментів людського тіла, Олекса нахилила голову спочатку в одну сторону, потім в іншу і не знайшовши в ній для себе нічого приголомшливого, лише знизала плечима.

– Це мій улюблений шедевр. Можу дивитися на нього годинами, – оксамитовий чоловічий голос, який пролунав поруч, змусив Івон подавитися та закашлятися, і її чутка подруга відразу ж збагнула хто, нарешті, зволив до них підійти. Обернувшись, Олекса без збентеження критично оглянула хлопця з ніг до голови, тут же зробивши для себе потрібні висновки. Поки дівчина оцінювала його своїм скептичним поглядом, хлопець не переставав променисто посміхатися, зі спокійним достоїнством чекаючи передбачуваної відповідної репліки.

– Ось це протеже Аполлона і є той самий Патрік? – з іронією промовила Олекса, покосившись на свою подругу, яка вже встигла покритися плямами та проковтнути язика.

– Все вірно, а от з чарівним критиком ми ще не знайомі. Дозвольте представитися – Патрік Свейдон. Здрастуй, Івонна, радий, що ти прийшла, – оксамитові чорні очі ковзнули по схвильованому обличчю Івон, повернувшись знову до Олекси, бажаючи почути ім’я дівчини. Але та лише зухвало посміхнулася:

– Тепер я розумію, що між вами було спільного – огидний смак! – холодно кинула Олекса, виразно дивлячись йому в очі. – Я рада, містере Свейдон, привітати вас з вашими заручинами. Я дійсно рада, що на місці вашої нареченої не Івон, – тон Олекси миттєво став колючим та засуджуючим.

– Здогадуюсь, чим я міг заслужити таке презирство, – продовжував він посміхатися, вдивляючись в її очі, які палали зсередини лютим обуренням.

– Якби я не була вихованою людиною, містере Свейдон – я не стала б стримуватися та розповіла б вам, чого ви насправді заслуговуєте, – процідила Олекса.

– Олексо, припини, – спробувала перервати її Івон, яка нарешті прийшла до тями. – Адже ми прийшли на свято. Ці негаразди вже в минулому. Шикарний прийом, Патріку. Я просто в захваті від картин! – Івон спробувала привернути до себе увагу молодої людини, але той вже був занадто поглинений її войовничо налаштованою подругою.

– Потанцюємо? – несподівано простягнув він руку, вичікувально дивлячись на Олексу, яка вмить спалахнула гнівом від такого запрошення.

– Боже, … звичайно ж, ні! – відрізала вона, змінюючи манеру розмови відповідно його нахабству. – Ти проявив гостинність, мило привітався, тепер забирайся до своєї нареченої!

– А може, все-таки так? – швидко та різко він притягнув дівчину до себе. – Якщо ти мені ворог – тоді я віддаю перевагу краще пізнати тебе. А тобі, відчайдушна шавко, що кидається на слона – я пропоную зрозуміти, з ким ти маєш справу.

– Пф! Я й так знаю, нікчемний король зарозумілості. Теж мені слон, хоботом тут не сильно розмахуй. Погодься, ми будемо нерозумно виглядати, коли я вдарю тебе каблуком та почну вириватися. Так що відпусти мене. Негайно! – наказним тоном видихнула Олекса в схилене до неї гарне обличчя.

– Значить, ось так? – відпускаючи її, розчаровано сказав Патрік, злорадно примружившись.

– Значить ніяк! – і, смикнувши подругу за руку, Олекса потягла ту в іншу сторону залу. – Як думаєш, Івон, ми вже досить тут побули, або тобі вкрай важливо побачити дівчину, з якою заручилася ця помилка природи?

– Я хочу її побачити, – стоїчно кивнула Івон.

– Що так трагічно? Треба ж, у тебе перекошене обличчя, братику. І блідий ти якийсь. Давненько я не бачив тебе таким скуйовдженим! – розсміявся один з компанії хлопців, побачивши Патріка, який до них приєднався. – Хто тебе так розлютив? Вимагаю подробиць.

– Дівчина. Прийшла разом з Івон. Я не можу зрозуміти хто вона, на неї накладено неймовірно потужний захист. Відчуваю це неспроста, – мало не скриплячи зубами, вимовив Патрік, все ще переварюючи свою образу.

– Хочеш відправити мене, щоб я рознюхав та дізнався все для тебе? – зробив кислу міну хлопець, вже наперед знаючи відповідь.

– Не особисто для мене, Адріане. Заради нашої сім’ї, заради безпеки місця, яке ось вже стільки років служить нам домом. У ній щось приховано і ми повинні з’ясувати, якій зі сторін це може бути вигідно.

Розуміюче кивнувши, високий статний хлопець, в дорогому костюмі, який сидів на ньому просто ідеально, недбало заклавши руки в кишені, знехотя попрямував на пошуки загадкової, на думку його брата, дівчини.

– Нудьга смертна, чи не так? – зупинившись поруч, Олексу відволік хлопець, з найкрасивішими блакитними очима, які вона коли-небудь зустрічала. Хлопець мав атлетичну фігуру, широкі плечі, вольове підборіддя та губи, які так і обіцяли вміння пристрасно та якісно цілуватися. Загалом, в ньому поєднувався весь той набір, який вбиває дівчат наповал автоматною чергою. І було в його рисах щось, що тут же наштовхнуло Олексу на думку …

– Олександра Грін, – рішуче простягнула вона йому свою долоню.

– Адріан Свейдон, – відповів він міцним коротким рукостисканням.

– О, я чомусь так відразу і подумала, родич нареченого, – розчаровано промовила вона, видавивши на його адресу поблажливу посмішку. – Скажу прямо – ти мені не подобаєшся. Так що краще відразу проходь повз.

– Так я не заслуговую на увагу в принципі, або тому що я брат Патріка? – у відповідь Олекса отримала таку ж поблажливу посмішку.

– Все відразу. Я тут тільки через подругу. Мені не подобаються звані пафосні прийоми, не подобаються маєтки, в яких можна заблукати, я не довіряю людям, які в них живуть, і я мрію скоріше забратися звідси, але є маленький нюанс. Моя подруга Івон геть відмовляється йти, поки не побачить наречену хай їй грець. Ти випадково не підкажеш, де можна споглядати щасливу власницю Патріка?

– Випадково можу, – криво посміхнувся Адріан, зачаровано не відпускаючи своїм поглядом її розумних глибоких очей. – Поки наш батько не прочитає свою нудну промову перед усіма цими гостями, Моніка не з’явиться. Така ось дивна задумка. Але я можу влаштувати вам ексклюзивну зустріч в обмін на танець. З тобою. Жодного разу не танцював з жінкою дикобразом. Ти голки натираєш якимось спеціальним засобом, тому що вже дуже міцні.

– Що за маячня? – здивовано насупилася Олекса, – Ти розумово відсталий?

– Це асоціація. Просто ти так налаштована. Ти навіть не їжак – ти дикобраз. Їжаки захищаються, а ось дикобрази нападають. Можеш дивитися на мене як на ідіота, але ти отримаєш Моніку тільки після танцю.

– Та мені сьогодні просто везе на фанатів зоопарку. … Знаєш, обожнюю довгі пафосні промови зарозумілих дідуганів. Мабуть, залишуся ще ненадовго, послухаю, як ваш батько вміє складати слова в речення. Всього найкращого, Адріане, – в її усмішці проглядали тільки лід та сарказм.

– Там в туалеті, що теж виставка скульптур? – засичала вона на Івон, коли та повернулася. – Мені тут довелося відбиватися від нав’язливого брата твого ненаглядного Патріка. У мене для тебе новина – наречену виставлять тільки після урочистої промови татуся Свейдона.

– І який цей Адріан? За словами Патріка – молодшого Свейдона всі просто обожнюють.

– Хочеш сказати, що за п’ять місяців ти так і не удостоїлася знайомства з його сім’єю?

– Лексі, я ж пояснювала – Свейдони це вищий світ, інші манери, інші правила. Це не твій Ліам з його циганським табором! – буркнула Івон, але кинувши погляд в бік, одразу зашарілася з посмішкою на зміненому обличчі.

– Олександра, сподіваюсь, ти не дуже довго без мене нудьгувала? – знову пролунав вже знайомий голос хлопця, від якого як їй здалося, вона позбулася п’ять хвилин назад.

Стиснувши щелепи, Олекса заперечливо похитала головою, відмовляючись від келиха з коктейлем, який їй простягав Адріан.

– Хочу уточнити – я не тугодум, просто у мене настільки хороші манери, що я не можу пройти повз нудьгуючих дівчат. В мої обов’язки, як одного з господарів цього будинку, входить розважати гостей, – посміхнувся Адріан, демонструючи дивовижне самовладання, якщо врахувати, що Олекса вже відкрито висловлювала йому свою неприязнь.

– Тоді ти подбаєш про Івон, а я трохи прогуляюся, – процідила Олекса, відчуваючи незрозумілу задуху.

Дівчина не розуміла, що з нею відбувається, але її дратував не тільки цей хлопець, але й сама атмосфера в маєтку здавалася їй ворожою, агресивною, наче люди та будинок скалили на неї зуби. Всі ці люди чомусь змушували її відчувати сильне напруження, кожним нервовим закінченням. Дівчині хотілося втекти звідси якомога далі, і єдине, що її утримувало – це обіцянка, яку вона дала Івон.

Крокуючи парком біля маєтку, Олекса знайшла собі місце в затишній альтанці, і тільки тут вона змогла полегшено зітхнути і, нарешті, розслабитися. Скинувши туфлі, вона заплющила очі, зручно розташувавшись на лавці.

– Привіт, – тихий низький голос був занадто знайомим, щоб злякатися.

– Ліаме! – радісно подалася вона вперед. – Все-таки дивовижно, як ти вмієш мене знаходити і при цьому з’являтися так безшумно! І зараз я так шалено рада тебе бачити!

Тихо розсміявшись в темряві, він ривком сів поруч, обіймаючи дівчину, попутно зариваючись обличчям в її волосся.

– Це місце … воно не для мене, Ліаме, я відчуваю тут себе абсолютно жахливо. Може, даремно я не сказала вам, що йду на цей чортів прийом? Ви б відрадили мене і були б сто разів праві. Але ця дурепа так хотіла наостанок побачити містера ідеала. 

– Пішли додому, Олексо. Прямо зараз. Зі мною.

– У тому-то й справа, що я обіцяла Івон не залишати її сьогодні, – зітхнувши, вона повернулася, відшукавши губами його гарячу шию.

Олекса усвідомлювала, що їхні стосунки з Ліамом досить дивні, але він прийняв їх, якими б кривобокими вони не здавалися, тому необхідність копатися в душах один одного у них давно відпала.

Вони познайомилися п’ять років тому не за найкращих обставин – на похоронах її матері. Кучерявий, кремезний хлопець, з розумним палаючим поглядом на незворушному обличчі. Він відразу привернув до себе її увагу цим своїм проникливим поглядом. Ліам був не набагато старше за неї, але його спокійна мудра розважливість заворожувала дівчину. Дуже швидко Ліам став її другом. З його вмінням слухати це було не дивно. А трохи пізніше сама Олекса захотіла, щоб їхні стосунки стали більш близькими. Але пристрасний секс не приносив очікуваного  кохання. Олекса неможливо сильно хотіла закохатися, тим більше, що у Ліама було стільки позитивних якостей, але почуття всепоглинаючої любові вперто не хотіло вселятися в її незворушне серце. Ні, вона вміла любити, але це було швидше схоже на відданість, людське тепло, повагу, дружбу, і все ж таки це були не ті почуття, що зводять з розуму та руйнують всі кордони, на які вона так чекала. Любов’ю хворіли всі кому не лінь, різними її формами, але тільки не вона. І з часом Олекса змирилася з цим, налаштувавши себе на думку, що її мозок просто не здатний виробляти певні гормони, тому в неї і не виходить відчути закоханість. Змирившись з цим, Олекса вирішила залишити все як є, бо хоч вона і не сходила з розуму від щастя, зате з Ліамом їй було добре та спокійно.

– Сподіваюся, що цей ненормальний вечір скоро закінчиться, я викличу таксі та відразу ж приїду до тебе, – відірвавшись від його губ, прошепотіла Олекса. – А тепер мені пора, я залишила Івон з одним страшним прилипалою. Потрібно повернутися, поки вона знову не втратила голову, але тепер вже через молодшого ідіота.

Її каблучки гулко зацокали по алеї, а слідом їй блиснули жовті аж ніяк не людські очі, які проводжали її стурбованим поглядом  поки дівчина не зникла з поля зору.

– Це сталося б рано чи пізно, – прорік поруч з ним незворушний старий, який раптово виринув з темряви.

– Нефіліми відчули захист. Вони спробують дізнатися, – уривчасто кинув йому Ліам, стискаючи кулаки. – Не треба було відпускати її.

– Того що ми приховуємо вони не дізнаються. А так нехай нишпорять. Ні у кого не виникне підозр, бо вона зустрічається з перевертнем, а її батько відьмак. Вони просто перестануть з нею спілкуватися.

– А якщо нефіліми розкриють їй правду про світи? Запитають її про щось прямо в лоб? Їм здасться дивним, що ми тримаємо Олексу в невіданні, – в хрипкому голосі Ліама було чутно чимале хвилювання.

– Це не їхня справа. Ти занадто прив’язаний до неї, Ліаме. Тобі ж відомо, що твоєю вона не стане. … Є інший.

– Або ні, – зі злістю заперечив Ліам, зникаючи в тінь.

   Олекса увійшла як раз тоді, коли поважного вигляду чоловік, тримаючи мікрофон, розсипався в сентиментах на адресу молодої пари. Дівчина – яскрава блондинка, яка стояла під ручку з Патріком Свейдоном, світилася немов зсередини, посміхаючись та киваючи, приймаючи вітання.

– Вона нічого собі, так? – похмуро запитала Івон підоспілу Олексу. – Така витончена, блакитноока. Він прямо ангела собі знайшов, і, … схоже, вони щасливі.

– Ой, припини, вона схожа на ляльку з моєї музичної скриньки, – палко заперечила вірна подруга. – Забудь його тепер, Ів, проведи межу та почни жити далі. Він не єдиний в світі, повір, в світі ще повно придурків.

– Вдалося провітритися? – від одного тільки питання весь ефект «взяти себе в руки» відразу ж зник. – Хочу впевнитися, наскільки ти зараз володієш собою, – прозвучав поруч голос Адріана, але його тон вже разюче відрізнявся від попереднього. Тепер його слова звучали різко й уривчасто, а його холодний погляд був сповнений зневаги. – Ходімо, я виконаю вашу мрію! – і доволі грубо схопивши дівчат за руки, він впевнено потягнув їх за собою, поставши перед зарученою парою.

– Вітаю, – знайшла в собі сили вимовити Івон, трохи приголомшена поведінкою Адріана, скуто поцілувавши спочатку наречену потім нареченого.

Але з Олексою – Свейдони повели себе зовсім по іншому. Їхні холодні ворожі погляди немов піки, безжально вп’ялися в дівчину. Жодної розслабленої пози, кожен з них, хто стояв поруч був напружений до крайності, ніби в будь-яку секунду вони були готові кинутися в бійку.

– Моніка Фей, – протягнула їй руку наречена, пильно вдивляючись в похмуру Олексу.

– Олександра Грін, – відповіла вона, потиснувши холодну долоню. – Бажаю щастя.

– Ти або занадто безрозсудна, або вирішила кинути нам виклик, – процідив Адріан, не зводячи насторожених очей з Олекси. – Ти хоч розумієш, кому ти зараз потиснула руку, Олександра Грін?

– Будь вона хоч блакитної крові, не думаю, що ваша царствена наречена гребує дотиком звичайної дівчини, – стрималася Олекса, хоча всередині у неї вже все вирувало та здригалося.

– Звичайної? – нервово реготнув Патрік. – Це нечувана зухвалість, з’явитися сюди ось так. Але тобі не вдалося зіпсувати наше свято.

– Зіпсувати? Так ким ти себе уявив? Ти кілька місяців морочив голову моїй найкращій подрузі, а потім кинув її, чиркнув на записці три слова. У тебе навіть сміливості забракло зустрітися та пояснити їй особисто! Мені не хотілося тут бути, я зневажаю таких хлопців як ти, але я прийшла підтримати подругу. І у тебе вже точно немає права ображати людей! – якщо Олекса заводилася, то зупинити її праведний гнів зазвичай було не просто.

– Не треба удавати, що тобі не відомі правила верхнього та нижнього світу! – гаркнув на неї з іншого боку Адріан. – Це ти не мала права перетинати кордон! Хто ти і хто ми?!

– О, ви чистокровні ханжі! Природа любить рівновагу, вона дала вам красу та багатство, але геть позбавила розуму та душі! Ти несеш якусь нісенітницю, Адріане Свейдон! Що за чортівня? – Олекса роздратовано потрясла рукою, яка раптово почала німіти.

– Хто ти така?!! – мало не по складах вимовила Моніка, поїдаючи її поглядом. 

– Я? Людина, яка не має з вами нічого спільного! Так, я не живу в такому розкішному маєтку, і у мене немає коштовностей та купи суконь від кутюр, я простий ветеринар, живу з батьком в маленькому котеджі на околиці, але мене влаштовує моє життя. Проста, небагата, зате вільна від параної. От же ж дідько! – Олекса абсолютно не розуміла, що відбувається з цими вороже налаштованими проти неї людьми та з її затерплою рукою, до якої доторкнулася Моніка.

– Тіло буде німіти поступово, поки ти взагалі не перестанеш його відчувати. Тобі що не сказали хто ти така? – підозріло примружився Адріан, відчуваючи якійсь підступ в настільки нестандартній ситуації.

– Шкода що я не лікар психолог, а всього лише ветеринар, але можу порадити вашій сімейці звернутися до фахівців, тому що у мене таке враження, що я розмовляю з божевільними! Івон, ми йдемо! Негайно! – загальмована поведінка її подруги, вже не те що дратувала, вона почало турбувати Олександру. І схопивши Івон здоровою рукою, вона не обертаючись, стала пробиратися до виходу. Їй так хотілося швидше опинитися подалі від цього проклятого будинку, що це бажання буквально панічно охопило Олексу.

І якою ж була її радість, коли на під’їзній алеї вона помітила двох мотоциклістів, в яких впізнала Ліама та його брата. Вона навіть скинула туфлі, аби бігти швидше!

– Не знаю, що це таке. Можливо, від стресу. Оніміла рука й плече. Я заспокоюся і все мине, – відмахувалася Олекса, не помічаючи стривожених поглядів батька та Ліама. Їм коштувало великих зусиль умовити дівчину на масаж, який насправді був частиною складної магії, в результаті врятувавши її від задухи та неминучої смерті. Заради розсудливості старий чаклун змусив свою дочку заснути, і вона пропустила основну частину ритуалу, мирно сопучи в невіданні.

– Сете, вони намагалися вбити її!!! Вони порушили мораторій! – обурювався Ліам, борсаючись поруч.

– Вони подумали теж саме, коли зрозуміли хто знаходиться в їхньому будинку, вірніше, коли запідозрили в ній уродженку нижнього світу. Це була перевірка і Алекс її не пройшла.

– Коли … ти думаєш розповісти їй правду? Вже з’явилися перші ознаки. Чим довше ми тягнемо, тим гірше вона це сприйме.

– Це важко, Ліаме. Не просто сказати дочці, що ти не її батько, обірвати в її душі все її колишнє життя. Але я готую себе до цього.

   Потягнувшись в променях сонця, Олекса посміхнулася, відчувши, що її обіймають руки Ліама.

– Ти все-таки залишився зі мною. Пробач, здається, я відключилася, забувши поцілувати тебе перед сном.

– Як ти себе почуваєш? – сонна посмішка робила його мужнє обличчя м’якшим, майже хлопчачим. Олекса любила ось такі моменти безмежної млості поруч із ним.

– Прекрасно! Добре, в мені повно бадьорості, хочеться створити щось таке! Перефарбувати стіни? Викинути, нарешті, цей старий жахливий комод? Або спекти пиріг?

– Давай зупинимося на пирогах. Гаразд? – посміхнувся Ліам. – Це, принаймні, безпечно. Я зганяю на пару годин у справах, а потім ми з тобою обов’язково сходимо до Астрід, … з пирогом.

– Авжеж, твоя тітонька мене обожнює, – пробурчала Олекса, дивлячись на те, як він збирається. – Але я б вважала за краще відвідати Івон, вчора вона була не в своїй тарілці. Від вчорашнього дня взагалі самі паршиві спогади. … Ти гуляв з Блеком? – але замість відповіді тільки грюкнули вхідні двері, а її пес ображено поглядаючи на господиню, увійшов до спальні, тримаючи в зубах свій поводок.

– Зрозуміло, приятелю. Стривай, хоча б зуби почищу.

Вона навіть не встигла дійти до ванної, як дзвінок у двері почав наполегливо надриватися.

– Господи, Ліаме, невже ти щось забув? Таке хіба буває? – відчинивши двері, Олекса оторопіла … і посмішка повільно сповзла з її обличчя.

Тримаючи в руках її туфлі, там стояв ніхто інший – як Адріан Свейдон власною персоною.

– Не варто було спускатися з небес заради дешевих туфель, які мені все одно не подобалися, – непривітно вимовила дівчина, не зводячи з нього очей. – Якщо ти прийшов вибачитися, то мені це ні до чого. А якщо ти знову зібрався діставати мене черговим брудом щодо нерівності класів, то знай – на цей раз я викличу поліцію.

– А я вважаю, що пристойні дівчата одягають на себе що-небудь, перш ніж відчиняти двері перед незнайомцем, – стримано відповів Адріан, натякаючи їй, що вона стоїть перед ним в одній нижній білизні.

Сіпнувшись, Олекса тут же захлопнула двері. Накинувши халат, вона знову відчинила, вирвавши з його рук злощасні туфлі, перш ніж остаточно зачинитися, сказавши вже крізь замкнені двері:

– Будь ласка, йди. Нам нема про що розмовляти, Свейдон.

    Повністю вільно зітхнути Олекса змогла лише тоді, коли вийшовши з дому, вона ніде не виявила Адріана Свейдона.

Пес, що рвався на прогулянку, як завжди потягнув її до кордонів заповідника, де він міг гратися та гасати скільки його душі заманеться, і де у Олекси було своє улюблене місце.

– Гаразд, гаразд, хитрюго, побігай. Але недовго, нам ще чаклувати над пирогом, – знімаючи його з повідця та тріпаючи за холку, посміхаючись, кинула Олекса, спостерігаючи, як весело Блек рвонув за кущі.

– Хм, хм …

Від несподіванки Олекса здригнулася, злякано обернувшись:

– Господи, ти все-таки маніяк, – відступаючи, пробурмотіла дівчина, недовірливо дивлячись на хлопця.

– Олександро, давай почнемо спочатку, ну … ніби вчорашнього дня насправді не було, – миролюбно запропонував Адріан. – Якось неправильно все склалося. І мені потрібен шанс виправиться.

– Ні-ні, ти мав рацію, нам краще не перетинати кордон. Наші світи занадто різні, і мені нема про що балакати з племінником губернатора. Я не великий шанувальник мистецтва, я не дарую своїм хлопцям діамантові запонки, не забиваю шафи дорогими шмотками, і не відпочиваю на островах. Ми обертаємося в різних колах, у нас різні погляди і якщо чесно нероби з гарним обличчям мене тільки відштовхують. Так що ти не цікавий мені ні з якого боку, ні становищем, ні смаками, ні розумом, якого я, до речі, не помітила.

– Яка ж ти сувора, Олекса Грін, а я розраховував, що дівчина ветеринар – це чуйна, співчутлива істота, яка відчуває жалість до всього живого. Ти ж допомагаєш народжуватися коням, лікуєш хворих звіряток. Ти не можеш не дати мені другого шансу, – з посмішкою почав благати Адріан, продовжуючи свій поступальний рух до неї.

– А ще я каструю котів, яким не судилося отримати другий шанс, –

прошипіла Олекса. – Що тобі від мене потрібно? У мене є хлопець!

– Так я ж не набиваюся тобі в залицяльники, – злегка пирхнув він. – Я просто хочу виправити твоє уявлення про мене. Що поганого в тому, якщо ми просто прогуляємося парком, як двоє цілком вихованих людей?

– Нічого поганого, якщо це не увійде у тебе в звичку. Гаразд, давай прогуляємося, якщо по-іншому ти від мене не відстанеш, – Олекса зробила жест рукою. – Спробуємо цивілізовано поговорити, і врахуй зі мною собака, мій хлопець сам дресирував його для мого захисту, – і вона прискіпливо поглянула на Адріана. Сьогодні він був сама ввічливість та стриманість у всьому. – Моя мама говорила, що наші думки, відчуття, сказані кимось слова, вчинки сплітаються в тонке мереживо, і якщо його розірвати, як потім не штопай – все одно буде помітно. Чому ти так прагнеш виправити моє враження від нашого знайомства?

– А моя мати постійно повторює, що правда, як би глибоко вона не була зарита – все одно проколупається крізь товщу брехні. Ти з народження живеш в цьому місті? – йдучи поруч із нею повільним кроком, поцікавився Адріан.

– Ні, я народилася далеко звідси. У маленькому містечку, такому непримітному, що він навіть зазначений не на всіх картах. А сюди ми переїхали вісім років тому. Тут я закінчила коледж та знайшла роботу.

– Ти сказала, що живеш тільки з батьком …

– Мама померла п’ять років тому, – випереджаючи його питання, продовжила Олекса. – У батька є своя аптека нетрадиційної медицини, де він торгує всякими корінням та травами, він все життя захоплюється гомеопатією. Тато в мене чимось схожий на тибетського ламу. У них з мамою була велика різниця в віці, але через духовну близькість вони були просто єдиним монолітом.

– У тебе з твоїм хлопцем так само? Близькі, як одне непохитне ціле?

– З ним можливий такий варіант, – кивнула Олекса, посміхнувшись, не помічаючи, з якою пильною жадібністю її вивчають очі співрозмовника. – Ліама я знаю вже п’ять років, це він подарував мені Блека, щоправда з обіцянкою, що сам буде його вигулювати, але у нього не завжди це виходить. Батько схвалює наші стосунки. Ліам звичайний механік в майстерні, у нього велика дружна сім’я, він сильний, турботливий, ніжний.

– І кристально чесний, мабуть? – несподівано пожартував Адріан, спантеличуючи дівчину своїм неоднозначним натяком.

– У всякому разі, я йому повністю довіряю! … Тільки подивіться. Легкий на спомин! – вигукнула вона, помітивши поспішаючого до них Ліама. – А ти говорив у тебе якісь справи?

– Плани змінилися, – крізь зуби буркнув Ліам, стримуючи лють. Ігноруючи присутність Адріана, Ліам схопив Олексу за руку, в спробі відтягнути її в сторону. – Давай поквапимося, мила, погода починає псуватися!

– Здрастуй, Ліаме, – з ноткою холодної зарозумілості промовив Адріан, з виглядом людини, яка знає, що своєю спробою заговорити, він лише виведе гнів свого ворога на новий рівень.

Вени на обличчі та руках Ліама тут же здулися та потемніли:

– Ти зробиш велику послугу своїй родині, якщо залишиш нас в спокої! – прогарчав він, важко дихаючи.

– Ліаме, що відбувається? – Олекса з тривогою вдивлялася в обличчя свого хлопця, яке змінилося прямо на очах. Навіть пес наїжачившись, став загрозливо гарчати, показуючи Адріану свої зуби. – Ви що знайомі один з одним?

– Так, Олекса, ми знайомі, – відповів їй все ще зберігаючий незворушність Адріан. – Що ж, думаю, на сьогодні наша прогулянка завершена. Добре, що хоч собака справжня, – з цими словами, він повернувся в сторону дороги.

Груди Ліама високо здіймалися, коли він дивився услід Адріану, і у Олекси склалося таке відчуття, що він хоче наздогнати його, накинутися та побити.

– Ліаме, – вона торкнулася рукою його плеча. – Я таким тебе ще не бачила.

– Не дозволяй йому наближатися до себе! Наступного разу побачиш його – краще тікай! – вимовив він, заплющуючи очі.

– Зараз мені і від тебе хочеться втекти. Розкажи, я зрозумію. Прошу тебе. Що між вами відбувається?

– Не сьогодні. Ми з тобою їдемо на озеро в наш будиночок. Хочу ці два дні провести тільки з тобою, куди не дістає ні інтернет, ні мобільний зв’язок, – Ліам обійняв її, немов прощаючись, або переживши тільки що такий момент.

– Ми від когось ховаємося? – насупилася Олекса, всім серцем відчуваючи недобре . – Ліаме, я ж не сліпа. Я помічаю всі ці дивні дрібниці. Раніше я навмисно не загострювала на них увагу, але тепер їх стає все більше.

– Так, я знаю. Послухай, мила, щоб не відбувалося, ти повинна завжди пам’ятати про те, що я відданий тобі, Олексо, – відсторонивши її від себе, Ліам уважно подивився в наповнені тривогою карі очі своєї коханої. – Ти жінка мого серця, ти можеш розраховувати на мою допомогу в будь-якій ситуації, в будь-який момент свого життя. Я ніколи не залишу тебе, поки ти сама цього не захочеш. Але зараз не час ставити питання, – і він ніжно обхопив долонями її обличчя.

***

– Вражаюче, вона дійсно думає, що вона звичайна дівчина! Вона ні слухом, ні духом про наші види! Вона трахається з перевертнем і свято вірить, що її батько гомеопат! – вигукував Адріан, емоційно розмахуючи руками, розповідаючи братові про свою зустріч з Олексою. – П’ять років зустрічатися з хлопцем, і не помічати, що з ним щось не так! Лікує кішок, ненавидить предмети розкоші та вважає мене психом!

– Я дивлюся, ця історія тебе захопила, – посміхнувся Патрік. – Те, що вона належить нижньому світу, це ми вже з’ясували, і я очікував щось подібне. Але чому маг наклав на неї такий непробивний захист? Навіть Моніка не змогла її зламати. Навіщо батькові ховати свою дочку поруч з ангелами, приховуючи від неї правду? – Патрік спантеличено потер підборіддя. – Вони ховають її від всіх або тільки від демонів? Але набагато ефективніше можна було б ховатися знай вона правду. Що в цій дівчині такого особливого? Тобі прийдеться зустрітися з нею ще раз.

***

– Там в кабінеті на тебе дехто цікавий чекає, – підморгнула їй медсестра. – Від нього не те, що кидає в жар – очей не відірвати! – захихотіла Рут. – Якби я тільки була молодшою!

Олекса так і увійшла з повним здивуванням на обличчі, не чекаючи від літньої жінки такого сплеску емоцій. І цей здивований вираз у неї так і залишився, коли на своєму робочому місці вона побачила Адріана Свейдона.

– Можна, я поспостерігаю за тим, як ти працюєш? – замість привітання спитав він, піднявши на неї свої прекрасні блакитні очі.

– Ні, Адріане, – без роздумів відповіла Олекса, згадавши слова Ліама. – Тобі краще піти. Я не збираюся через тебе сваритися зі своїм хлопцем.

– Мила Рут тут встигла поділитися зі мною, що вам катастрофічно не вистачає коштів на утримання притулку для тварин, через що деяких його мешканців доведеться приспати. Попросту кажучи вбити. Але ж я можу пожертвувати цій клініці солідну суму, – вставши з-за столу, Адріан самовпевнено посміхнувся. – Життя гавкаючих та нявкаючих братів наших менших в твоїх руках, Олександро. Не будь настільки принциповою.

Зітхнувши, дівчина рішуче похитала головою:

– У моєму житті по-справжньому близьких мені людей, які  безкорисливо люблять мене залишилося всього двоє. Це тато та Ліам. І я ні за що не проміняю їхню довіру та відданість на солідну суму, містере Свейдон. З приводу притулку я впевнена, клініка знайде рішення, в крайньому випадку добрі люди допоможуть чим зможуть. А ось такими вчинками ти навряд чи виправиш моє ставлення до тебе. Ти зарозумілий, самозакоханий, розпещений тип. І у тебе проблеми з самоконтролем. Ти не маєш права перебувати в робочому приміщенні.

– Ясно. Значить, безкорисливо люблять? … Добре.

Але рівно через годину Адріан Свейдон повернувся в супроводі директора клініки, який мало не цілував черевики багатого спадкоємця.

– Олександро, послухай, – урочисто та з придихом звернувся до дівчини її бос. – Містер Свейдон зробив значний внесок для наших потреб, через що ми йому дуже вдячні. І у нього з’явилося бажання особисто поспостерігати за роботою наших фахівців. Він буде присутнім на твоєму прийомі. Постався з належною повагою … сама розумієш.

– У мене три виклики, так що я не зможу сидіти в кабінеті, – сухо відповіла Олекса, скорчивши кислу фізіономію прямо в обличчя усміхненому Адріану.

– Тоді я буду радий супроводжувати вас, лікарка Грін, – відразу ж знайшовся Адріан. – Сьогодні куди ви – туди і я, – знущально засяяв він, розставивши всіх по місцях саме так, як було завгодно йому.

Насилу, але Олекса все-таки змогла себе налаштувати та поставитися до його присутності як до порожнього місця, не помічаючи його поруч із собою на передньому сидіння авто, ігноруючи обережні слова хлопця, який наполегливо шукав до неї підхід. Вона щосекунди відчувала на собі його погляд, навмисне не дивлячись у його бік.

– Коли-небудь тобі все ж таки доведеться подивитися на мене, навіть якщо для цього мені прийдеться купити клініку цілком.

    Перший терміновий виклик надійшов з конярської ферми, кобила народжувала вперше, пологи виявилися важкими, і Олекса за кілька годин змучилася майже так само як і кобилиця, але все вирішилося благополучно гнідим здоровим лошам.

– Це так чудово бути свідком народження нового життя, – тихо й задумливо промовив Адріан, стоячи поряд із нею біля загороди. – На перший погляд вона така тендітна, але в ній стільки волі. … Чому ти вирішила вибрати цю професію?

– Хоч я й дуже втомилася, через що моя пильність притупилася, але ти не підловиш мене на сентименти. Я як і раніше з тобою не розмовляю.

– Моя наполегливість лякає людей, так що, щоб уникнути виснажливої ​​облоги, краще відразу здайся. Куди далі?

Другий виклик надійшов від однієї старої дами, яка підняла паніку, хвилюючись за свого вихованця. Ним виявився папуга великої породи – ара. Провівши сумлінний огляд, Олекса не виявила ніяких відхилень в здоров’ї птаха, але господиня все одно не знаходила собі місця.

– Активність вашої пташки в нормі, перо здорове, дзьоб в порядку, послід належної консистенції. Що саме вас стурбувало, місіс Фінч?

– Він мовчить! – вигукнула пані, хапаючись за серце. – Другу добу!

– І який же словниковий запас у цього красеня? – посміхнулася Олекса, вкотре піймавши на собі вивчаючий погляд Адріана. Вона зауважила, що особливо пильно він вдивляється в неї, коли вона посміхається.

– Тридцять два слова! – гордо заявила місіс Фінч.

– Ага, а ось це вже тривожний симптом. Можливо, мені доведеться забрати його в клініку та поспостерігати.

– А може, він просто образливий? – втрутившись, подав голос

Адріан. – Ви пам’ятаєте, що саме передувало бойкоту?

– Так, звичайно. Ріко просив своє улюблене печиво, повторив раз двадцять, але на блюдці залишалося тільки п’ять штучок, і я залишила їх для онука, Томі так рідко заглядає до мене. З тих пір Ріко не вимовив ні звуку. Сьогодні вранці я вирушила до кондитерської крамниці, купила цього печива цілих два фунта, але він відмовляється і все тут!

– Що ж ви хочете, ображене чоловіче его, він мабуть думав, що він у вас єдиний, – своєю чарівною посмішкою Адріан вже повністю переключив увагу місіс Фінч на себе. – Чи не могли б ви залишити нас самих? Мені потрібно поговорити з Ріко по-чоловічому. Наодинці. Олександра, тебе це теж стосується.

Олекса лише розвела руками, радіючи можливості зникнути з його очей хоч ненадовго, і вона чомусь не здивувалася, коли незабаром із сусідньої кімнати почувся голос птаха, який наполягав випити чаю.

– Може, це твоє покликання? – не втрималася Олекса, йдучи з ним до машини. – Станеш в нашій ветеринарці затребуваним психологом, будеш з кастрованими тваринами розмовляти по душам, змальовуючи їм переваги їхнього нового життя?

– Іронізуєш? Я поведу! – спритно вихопивши у неї ключі, Адріан сів на місце водія. – Наступна адреса … – заглянувши в блокнот, на секунду хитро примружившись, він раптом в упор подивився на Олексу. – Твоя подруга тримає тварин?

– Ні, … просто в екстремальних випадках … в моє чергування Івон залишає виклик, – Олекса роздратовано зітхнула, закусивши губу. – І що, доложиш тепер моєму босові? Між іншим, я не завжди мчу до неї посеред робочого дня. Ось зараз візьму та передзвоню. І як це скажи, будь ласка, ти так миттєво визначив, що це адреса Івон? Можеш не відповідати мені вже не цікаво! – схопивши слухавку, Олекса піднесла її до вуха, відвернувшись до вікна.

– Привіт, ти мені потрібна, – пхикаючим голосом, занила Івон.

– Зараз не можу, Ів. У мене … перевірка. Зате, як тільки закінчу, одразу до тебе. Ти там тримайся, без мене ніяких дурниць. Пообіцяй!

– Пішла за мотузкою. …Гаразд, чекаю, – вимовила подруга.

– Вона користується тобою, ти в курсі? – зауважив Адріан, не повертаючи голови.

– А ти в курсі, що твій брат зробив їй дуже боляче? – гаряче заступилася за подругу Олекса. – Івон занадто влюблива, і її проблема в тому, що вона вибирає не тих чоловіків, але я не можу кинути її або відвернутися, коли вона так відверто страждає через своє довірливе серце! Вона відчуває, а відчувати це здорово.

Її інтонація в останній фразі змусила Адріана навіть зупинити машину і розвернутися до дівчини всім тілом:

– Це що ось зараз таке було? Сумне? Ти що ж сама ніколи не відчувала любовних переживань, тому черпаєш їх від подруги? – в його блакитних очах з’явився дивний вираз.

– Те, що ти розібрався в настрої папуги, зовсім не означає, що і я буду ділитися з тобою одкровеннями, – буркнула Олекса, під цим пильним поглядом. – Ти мені навіть не друг. Ти сторонній хлопець, який переслідує та випитує мене чогось. Поїхали, у мене робота, містере Свейдон. Мені надійшло повідомлення. Нас викликають до заповідника.

– Яка ти все-таки цікава особа, – мовив він, розвертаючись. – І я потрапив в точку – ти не закохана. А як же твій хлопець?

– Це тебе не стосується! Моє життя тебе взагалі не повинно торкатися ні з якого боку! Ти можеш залишити мене в спокої?!

– Не кричи. Тварини відчувають нервовість, – тільки й сказав він, і до самого заповідника більше не промовив жодного слова.

– Ось, – один з єгерів вказав на сліди біля вольєрів. – Слід вовчий, але ненормально великий, якийсь мутант або переросток. Поламав огорожу, наші вовки розбіглися, крім вовчиці, вона захищала цуценят. Видно, побилася із ним.

Олександра зосереджено вдивлялася в вовчицю, у якої весь правий бік був закривавлений. Вовчиця скалилася та тихенько гарчала.

– Будемо присипляти? – запитав єгер.

– Ні, – похитала головою дівчина. – Адже вона годує вовчат, не можна. Я спробую без наркозу.

– Ти що, це ж звірюка! Вона через цуценят і близько тобі не дасть підійти! – намагався зупинити її єгер, тримаючи зброю напоготові. Адріан як і раніше мовчав.

– Вона смілива та розумна мати, вона мене зрозуміє, – дивлячись на вовчицю, Олекса повільним кроком стала наближатися до пораненої тварини. – Я хочу тобі допомогти, – прошепотіла дівчина, дивлячись в очі вовчиці, яка почала гарчати вже більш загрозливо.

Тварина продовжувала гарчати, але, тим не менш, вона дозволила Олексі доторкнутися до себе. – Рана глибока, потрібно обробити та зашити, – відважна дівчина говорила з вовчицею так, ніби та розбиралася в уколах та мазі, але її голос заспокоював тварину. На подив Олекса не відчувала страху, зовсім, вона довіряла, чекаючи того ж від вовка.

  Вона повернулася, несучи свій чемоданчик зі спокійним незворушним виглядом, в той час як єгер від тривалого напруження весь покрився потом.

– Ну, ти даєш! Повірити не можу! – вигукнув він, побачивши дівчину, захоплено хитаючи головою. – Мені потрібно випити чогось міцнішого ніж чай, мої нерви мало не здали.

– Бачу, що страху ти теж не відчуваєш, – дуже тихо промовив Адріан, коли вони залишилися вдвох.

– Я просто люблю свою роботу, – браво відповіла Олекса, знизуючи плечима. – І до речі, я знала, що папуга просто вередував.

– А як же, – посмішка лише злегка зачепила його губи, він вдивлявся в її очі, немов шукаючи там важливі для себе відповіді.

Олекса і правда відчувала настрій тварин, але ось в тому, що творилося з цим хлопцем – ніяк не могла розібратися.

– А що ти відчуваєш, коли він … цілує тебе?

Вона навіть не встигла зреагувати, як Адріан нахилившись, поцілував її прямо в губи. Поцілунок був коротким, схожим на спалах, але за цю мить її серце встигло розігнатися немов літак при зльоті, а в животі звело так, що навіть коли він її відпустив вона все ще не змогла вдихнути.

– Їдь, а я тут прогуляюся. Івонні привіт! – кинув Адріан, пішовши геть швидше, ніж вона могла отямитися.

Нарешті видихнувши, Олекса в сум’ятті провела руками по волоссю, ніби знімаючи з себе ману, женучи геть незрозумілі відчуття, які її неабияк лякали.

Івонна чекала її на кухні, сидячи в обнімку з пляшкою вина.

– Розчарування тепер топимо в алкоголі? – кинула Олекса, гірко посміхнувшись. – Я хоч і не п’ю, але сьогодні, мабуть, теж не відмовлюся від келиха. Жахливо складний був день.

   Але про те, що вона провела його з Адріаном Свейдоном, Олекса вирішила не згадувати, щоб цим прізвищем не турбувати поранене серце подруги.

***

   Адріан мало не злетів по сходах, але двері відчинилися раніше, ніж він доторкнувся до масивного кільця.

– Любий, тобі немає виправдання, – докірливо промовила сліпучої краси жінка, мати Адріана. – Немає такої справи, яка б могла змусити тебе забути про дівчину, запрошену на вечерю заради тебе. Клер чекає на тебе вже дві години, і я не знаю, чим ти зможеш загладити свою провину.

– Це й справді непростимо, – стримано посміхнувся він, увійшовши до вітальні, де Патрік та Моніка розважали їхню юну гостю. – Прекрасна Клер, – Адріан поцілував руку дівчини, яка випромінювала світло. Воно виходило від її волосся, шкіри, очей. Саме так і виглядали ангели, вищі істоти з верхнього світу. Ідеальні прекрасні створіння. Такою була його мати та наречена його брата. Нефіліми за своїм народженням були ангелами лише наполовину, але завжди прагнули взяти собі за дружину вище створіння, щоб не розбавляти ангельську кров ще більше. Мати Адріана знайшла наречену своєму старшому синові, тепер прийшла черга молодшого, якого вона любила поглинаючою материнською пристрастю. Молодший син був зіркою її зрілості, для неї він був досконалістю, плодом її почуттів.

Ще б пак, адже Адріан був гарний, розумний, проникливий, мужній. Коли він йшов по вулиці – у дівчат завмирало дихання. Від нього втрачали голову не те що люди – навіть ангели. Проблема була в іншому – Адріану важко було догодити. Жодна дівчина його не влаштовувала. Ось і тепер, коли за столом зав’язалася жвава бесіда, і Клер так мило жартувала, Адріан виглядав відстороненим, час від часу поглядаючи на годинник. Було видно, що нова пасія матері його особисто не цікавить ні крапельки.

– Бачу, ти не з нами, брате, – звернувся до нього Патрік, запитально глянувши на нього в черговий раз. – Кудись поспішаєш?

– Є одна невідкладна справа, – ніби чекаючи цього питання, Адріан різко піднявся з-за столу. – Клер, мамо, Моніка, прошу мене вибачити.

***

– Не хочу стирчати в чотирьох стінах! – жваво заявила Івон, злегка сп’янівши від вина. – У мене є два запрошення в клуб! Той, крутий, на розі Мейнс та Буквела, куди ми так і не потрапили, тому що твій Ліам був категорично проти! Давай наплюєм на все та сходимо? Просто потанцюємо! Будь ласка, будь ласка, будь ласка, я не зупинюся, поки ти не погодишся!

– Ясно, Івон включає сучку та виходить на полювання? Тягне туди, де пасуться хлопці? Тільки нова пригода поверне тебе до життя? А я як страховка? Боже, тільки не роби таке обличчя, Ів! Гаразд, я піду з тобою, але врахуй – вбиратися я не збираюся. Я йду туди доглядати за тобою, а не знімати хлопчиків.

– Тому що в тебе є твій механік, знаю, – закотила очі Івон. – Ура! Відчуваю, сьогоднішній вечір обіцяє бути спекотним!

– Не можу повірити. Як тобі це вдається? – бурчала Олекса, входячи слідом за подругою в клуб, який отримав гучну славу за дуже короткий час. Золота молодь з’їжджалася сюди навіть з сусідніх міст. Чи то музика тут була особливою, чи то особливий рецепт приготування коктейлів, чи то атмосфера окремих кабінок та тілеса напіводягнених офіціанток. Олексу хвилювало інше, як вона дала себе вмовити одягти спідницю та прокляті шпильки.

– Вирішила. Я тебе вб’ю, це простіше, ніж морочитися з тобою, – продовжувала вона бубоніти, коли Івон вже стріляла очима по сторонам.

– Ти можеш розслабитися чи ні? Лексі, ти приголомшливо виглядаєш, менше потрібно ховати свої ніжки. Повір, коли чоловіки звертають на тебе увагу – це приємно.

– Сумнівне задоволення, – скривилася Олекса. Але коли її погляд в миготливих спалахах світла абсолютно випадково вихопив знайоме обличчя, вона злякано відвернулася, вчепившись в стійку обома руками. І навіть закрила очі, подумки благаючи, щоб він пройшов повз.

– Привіт, Івон! Прийшли повеселитися, дівчата? – Олекса почула його насмішкуватий голос зовсім поруч. І те, що вона уявляла себе маленькою та не помітною не спрацювало. Він встав позаду неї, теж упершись руками в стійку, тільки тепер вона опинилася затиснутою між ним та ребром стільниці. – Сью, налий дівчині чогось підбадьорливого! – владно кинув він барменові. – Тобі тут подобається, Олександра? – запитав Адріан, дихаючи їй прямо у вухо.

– Вже ні, – вимовила вона, не відкриваючи очей. – Знову переслідуєш?

– Це мій клуб, Олекса, – посміхнувся він. – Ти у мене в гостях.

– Так це ти сунув Івон ті запрошення? – обурилася дівчина, повернувши до нього голову. – З наміром? Ти знав, що вона притягне мене сюди?

– І, не дивлячись на те, що ти знову дикобраз – я радий тебе бачити. І тепер ми вже точно потанцюємо, – Адріан не зводив з неї очей, виглядаючи з боку абсолютно зачарованим.

– Ні, ніяких танців! – її категоричність тільки розохочувала його.

– Чому? Тому що я тебе поцілував?

– Ти не міг би відсунутися від мене? – від того, що між ними не було відстані, її думки панічно шукали укриття.

Але Адріан зробив зворотне – згріб її з барного табурета, притиснувши до себе.

– Це танці, всього лише танці, – прошепотів він. – Кого ти боїшся, себе або мене? Подивися краще на свою подругу, – сказав Адріан трохи голосніше, розсміявшись при цьому.

Івон дійсно була в ударі, розкриваючись в танці, відпускаючи свою журбу на всі чотири сторони, танцювала так, як ніби від цього залежало її життя.

– У мене так не вийде, – мимоволі посміхнулася Олекса, переводячи свій погляд на нього. Адріан дивився на неї і бачив перед собою неймовірно милу відкриту дівчину, з чистим іскристим поглядом. Він дивився і не міг зрозуміти, як створіння з темним потенціалом може бути таким світлим, добрим душею? Вона вабила його до себе, своєю загадкою, лабіринтом свого характеру, теплом душі, цими великими очима-вирами.

– Я допоможу тобі. Я цього хочу, – промовив він, ловлячи себе на тому, що його голова хилиться до неї ніби свинцева.

– Гаразд, давай спробуємо, – згідно кивнула Олекса, подавшись тілом в бік танцювального майданчика.

– І я мав на увазі не тільки танці, – не рухався Адріан, тим самим не випускаючи її зі своїх рук.

Це був більше ніж натяк, ці його слова скували її остаточно. Ні про які танці не могло бути вже й мови. Їй хотілося одного – знову втекти, і кого вона зараз боялася більше, вона вже не знала.

– Сенс сказаного ширший. Він стосується не тільки бажань мого тіла, – стримано пояснюючи, вимовив Адріан, помітивши переляканий погляд дівчини. – Ти зрозумієш пізніше. Лексі, я не збираюся накидатися на тебе силою, – посміхнувся він, піднімаючи її за підборіддя.

– Так мене звуть тільки близькі, для тебе я Олекса.

– А раптом я ближче, ніж ти думаєш?

Добре те, що музика заграла швидка, запальна, тому підстрибувати та смикатися в різні боки виявилося набагато легше, ніж якби довелося притискатися до нього в повільному танці. Але Адріан все одно примудрявся брати її за руки або крутити її за стегна. Зрозуміло, що це був всього лише танець, але Адріан торкався до неї по-особливому, цього не можливо було не помітити. І голова у неї паморочилася не від швидкого ритму, а від цього магнетичного погляду блакитних очей, які обеззброїли її пручання.

Свій внесок в розгойдування настрою вносила ще й Івон, яка геть злетіла з котушок, вона хіба що тільки на голові не стояла.

– Підемо, знайдемо місце, де ти зможеш трохи віддихатися, – відчувши, що подруга вже на межі, запропонувала Олекса, силою витягаючи ту з танцювального майданчика. Вона затягла пританцьовуючу на ходу Івон до найближчої віп кабінки. – Слухай, Ів, сьогодні ти побила всі рекорди. Не варто було так багато пити, завтра тобі буде паршиво. Давай краще рухатися в бік будинку.

– Не вчи … вченого. Ти теж зди…вувала мене сьогодні, … крихітко, – ледь вимовила Івон неслухняним язиком, безуспішно намагаючись поправити волосся. – Ти була з молодшим Свейдоном. І він від тебе не відходив. А до речі, де він?

– Сказав, що принесе води. Зараз тобі марно щось доводити. Я поговорю з тобою завтра, – зобразила строгість Олекса, але насправді їй хотілося розсміятися, дивлячись на п’яну подругу.

– Ой, … здається, … мені потрібно … в туалет … сама піду, – штормова хода Івон тільки підтверджувала правоту Олександри.

Але як тільки в кабінці з’явився Адріан, Олекса тут же випалила:

– Івон зараз прийде!

– Звучить, як попередження не наближатися, – посміхнувся він, сівши поруч із нею, обіймаючи її поглядом. – Лексі …

– Мабуть, треба піти подивитися, як вона там, – спробувала скочити дівчина, але Адріан просто втримав її силою, спростовуючи свої попередні запевнення.

– Думаю, в туалеті твоя подруга впорається і без тебе. Значить, ти все-таки боїшся мене? Хочеш втекти? – Адріан зловив її губи, і на цей раз його поцілунок був більш наполегливим. Його долоня знову лягла на її коліно, ковзнувши вгору по стегну під спідницю.

Те, що коїлося з самою Олександрою неймовірно дратувало її, тому що їй були приємні його дотики, проте вона сердито відштовхнула від себе хлопця, який вочевидь втратив голову:

– Припини! Що ти робиш?! Я не така дівчина! Ти гарний та цікавий, по всьому, мабуть, ти вмієш завести дівоче серце, але це все неправильно, Адріане!

– Напевно, правильно спати з хлопцем, до якого нічого не відчуваєш.

– Ліам хороша людина, я не можу його образити або зрадити. Я потім не зможу себе поважати!

– Лексі … ти …, – від емоцій Адріан розгубив всі слова. – Ти … унікальне створіння. Ти сама ще не знаєш, яка ти. Заспокойся, я більше не буду чіплятися. Я всього лише перевіряв тебе.

– Що? Ти перевіряв шльондра я чи ні?! – у нестямі від обурення вигукнула вона, борючись з бажанням заліпити йому ляпас.

– Ну, я б висловився м’якше, але так, – щиро кивнув Адріан.

– Ти маніяк, ти ненормальний, та ти псих просто!

– Ти помиляєшся, Лексі. Давай поговоримо, – Адріан сів навпроти, простягаючи їй пляшечку з водою.

– Я не хочу з тобою розмовляти, тепер у мене немає бажання! – Олекса не приховувала, що злиться на нього, вибивши у нього пляшку з рук.

– Але ми повинні розмовляти, тому що інакше я знову почну думати про поцілунки з язиком і все інше. … Звідки у тебе цей кулон, Лексі?

Збентежена дівчина дивилася на нього здивовано:

– Що ти зі мною робиш? Навіщо? Що раптом на тебе найшло? – вимовила вона. – Це ж не для того, щоб просто переспати. Те, як ти дивишся, як кажеш. Ти хочеш, щоб я сходила по тобі з розуму? Свейдони так бавляться?

– Лексі, я просив тебе відволікти мене від моїх думок! – мало не гаркнув він, вдаривши кулаком по столу. – Розкажи про кулон!

– Від мами, – мовила дівчина, подавшись назад. – Мама подарувала мені цей кулон багато років тому, взявши з мене клятву не знімати його ні в якому разі, вона назвала його «сльозою богині», сказала, що ця річ буде охороняти мене від усіляких бід, які тільки зустрічаються на життєвому шляху. Я тримаю слово і не знімаю. … Сподіваюся, проти тебе він теж спрацює.

– Яка хороша дочка, – з гіркотою кинув Адріан, криво посміхнувшись.

– А в тебе є підстави вважати, що я погана?

– Спочатку я так думав. Послухай, Лексі, ти нікому не належиш, лише собі. Тільки тобі вирішувати, як тобі вчинити і яку сторону вибрати. Немає нікого, хто вказував би тобі. Ні твій батько, ні хлопець, якого ти не кохаєш, не можуть накреслити за тебе твій шлях. Так чому ти ховаєшся за ними?

– Вони моя сім’я, і навряд чи я ховаюся, – знизала плечима Олександра, насторожена його словами. – Адріане, я не зовсім розумію, про що ти говориш. І, якщо вже я відповідаю на твої питання, відповідай і ти на моє. Через що ви з Ліамом так очевидно ненавидите один одного?

– Наші види ворогують тисячі років, – швидко видав він, і тільки потім схаменувся. – Твоя правда, потрібно подивитися, що там Івон.

– Види? – ошелешено перепитала Олекса, але Адріан вже схопив її за руку, тягнучи до виходу.

І тільки перед самими дверима в дамську кімнату, судячи зі звуків пристрасного злиття, які долинали звідти, стало ясно, що Івон поспішати не збирається.

– Господи, цього тільки не вистачало! – застогнала Олекса, уявивши завтрашній день та наслідки всього, що сталося за цей вечір. – Потрібно її витягати.

– Хм, і як ти собі це уявляєш? Увійдемо та розтягнемо їх? – посміхнувся Адріан, покосившись на неї. Звуки все наростали, як і незручність між ними двома. – Нестерпно! Пішли на свіже повітря! – і, не чекаючи її згоди, він потягнув ледве встигаючу переставляти ноги Олександру на вулицю.

– Розповідай! Питання … ти не відповіла, чому вирішила стати ветеринаром? – Адріан провів долонями по своєму обличчю та волоссю, в спробі позбутися своєї одержимості цією дівчиною.

– Адріане, я страшенно втомилася і хочу додому, це був дуже довгий день, – поскаржилася вона. Але Олекса й не думала, що при цьому він підхопить її на руки.

– Так легше? День дійсно сьогодні незвичайний, божевільний, з ряду геть і він ще не закінчився, – тихо промовив Адріан. – Можливо, цей день змінить наше життя, можливо, він принесе безліч бід та випробувань, але я не шкодую, що я його прожив.

Їхні погляди перетнулися і це змусило його дихання почастішати. Тепер його обличчя було дуже близько, а Олександра відчувала себе ще більш безпорадною. – Я б хотів сказати тобі, що зараз ми відправимося додому, уявляючи, що цей будинок у нас з тобою спільний і ми … разом. На якусь мить мені здалося, що це можливо. Після сьогоднішнього, я хотів би ризикнути, порушивши правила. Ти так самовіддано допомагала народжуватися лошам, стільки пристрасті було в твоєму бажанні допомогти їм. А потім ця вовчиця. … Я побачив по твоєму обличчю, що ти зможеш бути не такою, як усі. Дивною … та моєю. … Поцілуй мене, Лексі, так, як ти б цього хотіла.

Подібне щире визнання схвилювало дівчину, і вона раптом не чекаючи від самої себе, поцілувала його, піддавшись пориву, який скаламутив її свідомість. І це було так не схоже на неї, в якийсь момент це навіть її злякало, бо вона виявила в собі незнайомі грані. Після чого Адріану вже не хотілося себе стримувати. І Олекса зрозуміла, що він може захотіти оволодіти нею прямо тут на автомобільній стоянці, якщо його не зупинити:

– Але ми не разом, Адріане. Опусти мене вниз. Будь ласка. Я не стану цього робити. Я абсолютно тебе не знаю, ще кілька днів тому я майже відчувала до тебе відразу! Мені потрібно забрати Івон.

– Я відвезу вас, – пониклим голосом, сказав він, виконуючи її прохання. – Твоя правда, так квапити події неправильно. Вибач мене за цю нестримність. Просто той, … ким я є … і ти …, – похитав він головою, немов якийсь бар’єр не дозволяв йому закінчити фразу. – Гаразд, йдемо.

Адріану довелося нести Івон до машини на руках, а Олексі сидіти з нею на задньому сидінні, час від часу, підносячи подрузі пакет для блювоти.

– Мені так соромно за неї. Пробач, що тобі прийшлося все це споглядати, – пробурмотіла Олександра, коли Адріан уклав непритомну Івон на ліжко.

– Це ти зводиш мене з розуму, Олександро, а не я тебе! – різко стиснув її за плечі Адріан, згадавши звинувачення на його адресу, які вона кинула йому сьогодні в обличчя. – І це вже точно не моя забава. І я не хочу йти від тебе цієї ночі, Лексі, – по його обличчю, дівчина бачила, що зараз він передає саме те, що діється у нього всередині.

– Але мій розум каже, що ти повинен піти, хлопче, піти та провітрити мізки. Я не хочу наробити дурниць, які потім мені обернуться ось цим! – і вона вказала на сплячу подругу.

Він вийшов, грюкнувши дверима, а коли його кроки стихли, у неї в кишені задзвонив телефон. Олекса знала, що це не міг бути Адріан, але про всяк випадок глянула. Дзвонив Ліам. І дівчину тут же боляче вколола совість. Пронизливо. Полоснувши прямо по серцю, застрягаючи в душі оскоминою.

– Привіт, мила. Ти не відповідала на мої дзвінки.

– Пробач мені, я була в клубі з Івон, там занадто гучна музика, можливо, я не чула. Так, я знаю, як негативно ти до цього ставишся, але я не могла кинути її.

– Сьогодні ти додому не повернешся, я так розумію? – по його голосу було чутно відчайдушне невдоволення.

– Залишуся у Івон. Вона страшенно п’яна і завтра з ранку хтось повинен розповісти їй що сталося. Не ображайся, прошу тебе.

– У тобі говорить ветеринар. Збираєшся врятувати цю суку? Це все, що трапилося сьогодні?

Олександра не знала, що Ліам стоїть на протилежному боці вулиці, і що він дзвонить їй лише тому, що боїться, що якщо побачить її зблизька – не зможе спинити лють та перетвориться. Тому що він бачив, як вона цілувалася з Адріаном.

– Ні, не все. Сьогодні я бачила Адріана Свейдона. … Зі мною в його присутності коїться щось … жахливо дивне. Ліаме, я хочу спати, я хочу заснути, щоб цей день, нарешті, закінчився. Давай завтра поговоримо. Пробач мені, – і Олекса відключилася першою.

В голові спливли слова Адріана, про те, що ніхто не може приймати рішення за неї, що вона належить лише собі. І це дивним чином заспокоювало її. Але спати насправді їй зовсім не хотілося. Вона втомилася це правда, ось тільки думок роїлося лякаюча кількість. А все тому, що вона в перший раз у житті відчула смак справжньої непідробної пристрасті. Тільки смак цей був настільки насичений та незнайомий їй, що це дійсно лякало. Так страшно їй ще в житті не було. Витягати кісточку з пащі тигра не йшло ні в яке порівняння з цим почуттям. Те, що виходило від Адріана – нагадувало самий руйнівний ураган, і ця стихія припускала жертви, дівчина передчувала й це. Але більше всього на світі Олекса не хотіла робити боляче Ліаму.

    Адріан нісся по шосе, набагато перевищуючи допустиму швидкість, але у нього було таке відчуття, що він нікуди не рухається, що хтось тримає його за комір і не відпускає, і що найскладніше – йому нестерпно хотілося повернутися.

– Плювати! Чому я повинен відмовитися, коли на цей рахунок немає чітко прописних правил?! Вона потрібна мені! – заволав Адріан, якого душили відчайдушні почуття. Вдаривши по керму, він розвернув машину та помчав назад.

Олекса якраз сиділа на підвіконні першого поверху, дивлячись у вікно, чекаючи світанку, коли Адріан виник прямо перед вікном.

З хвилину, вона дивилася на нього так само пильно, як і він на неї.

… Цей погляд все сказав та вирішив.

Потім дівчина відчинила вікно, відступивши на середину кімнати, і Адріан швидко та вправно застрибнув на підвіконня.

– Плювати на розум, Лексі. Я не хочу з цим боротися, – видихнув він, смикнувшись до неї.

_________________________

Щиро дякую за увагу до моєї творчості! 

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет 

З повагою, Лаванда Різ!