Ти програв, я тебе кохаю

Кажуть, що перше кохання забути неможливо…

Яким би воно не було, гірким чи солодким – його слід у твоїй душі залишається навіки. Навіть сховавши його в тріщинці свого заштопаного серця – ти все одно іноді згадуватимеш про найяскравіші його моменти. Або про найважчі, залежно від настрою твоєї душі. Я заборонила собі думати про Раяна, і майже через чотири роки серце вже не падає в чорну прірву, щоразу розбиваючись там на шматки при будь-якій згадці про нього. Тому що іноді мої друзі або колишні одногрупники, навіть мама з хрещеною ні-ні та й згадають, щось скажуть побіжно, запитають. Про Раяна вперто не говоримо лише ми з Джорджем. Старший Кінг також встановив собі табу.

Але тепер Раян почав мені снитися. І це мене дико злить, бо уві сні я не владна над цими спогадами! …Уві сні моє кохання все ще тихенько схлипує в тумані підсвідомості. Після таких снів доводиться випивати не одну, а дві чашки кави і довго дивитися у вікно, поки марення минулого не розвіється. Мені не важливо, що з ним і де він зараз. Краєм вуха чула, що він одружився і справа, якою він зайнявся, досить успішно процвітає. Чи бажаю я йому щастя в глибині своєї душі? …Це питання я не хочу собі ставити.

У мене тепер своє життя, свої турботи. Зрештою, у мене намічаються нові стосунки! Декілька років я взагалі про хлопців не думала, бігала від них, як від вогню, боячись обпектися. Відмахувалася від компліментів, нікому не вірила і вперто тримала дистанцію, намагаючись, щоб у мене на лобі було написано: «для кохання тут більше немає місця, а пригоди на одну ніч мені не цікаві».

У своє рідне місто я тепер їжджу лише двічі на рік – на Різдво та на день народження моєї мами восьмого липня, тобто взимку та влітку. Раян після їхнього весілля там жодного разу не з’являвся. Джордж мене запевнив, що вже й не з’явиться, тому явирушаю до Орландо без побоювання. Минулого разу навіть пройшлася повз котедж моєї хрещеної, в якому ми намагалися зображати з себе закохану пару. Будинок продали того ж року, коли розбилося моє серце. …Напевно, там на ґанку ще досі валяються його уламки…

– Привіт, мамо. Я вчора не змогла до тебе додзвонитися. Все добре?

– Привіт, Саві, – схлипнула мама, і в мене по шкірі рвонули мурашки, а в хребет вже встромилося погане передчуття. – Я не брала слухавку, бо була у лікарні. Джорджові раптом стало погано. Він знепритомнів просто в машині. Добре, що Джордж учора їздив у справах зі своїм водієм. Лікарі кажуть проблеми із серцем. Я так боюся, Саві, – і мама починає плакати навзрид. Тут же згадую, як вона плакала, коли нам повідомили, що мій батько не має шансів на одужання. Три роки ми боролися із раком, але він все одно переміг. І вдруге біль втрати коханого чоловіка моя мати може не винести. Вона справді любить Джорджа. Любить, захлинаючись коханням, я б навіть так сказала. А він божеволіє від неї. І я щоразу розчулююся, дивлячись на них, щиро радію, що в них вийшло створити диво.

– Хочеш, я приїду? – Вирвалося у мене, хоча зараз травень і я зовсім не планувала летіти в Орландо, але, якщо моїй мамі моя підтримка допоможе перенести ці хвилювання – я готова зірватися.

– Було б чудово, – шморгає вона носом. – Я дуже за тобою скучила і твоя присутність не дасть мені впасти духом.

– Духом не можна падати в жодному разі. Давай віритимемо, що це просто невеликий збій сильного серця твого улюбленого деспота. Джордж міцний чоловік і скоро він обов’язково одужає. Ти оточиш його ще більшою турботою, і він більше навіть не гикне. А я беру квиток та лечу до тебе. Чекай, завтра буду у вас.

– Дякую, моє сонечко. У тебе дуже добре виходить зігрівати надією.

На роботі проблем не виникло. Мій бос – кльова тітка. Так її прозвав Нейтон. Анжела власниця будівельної компанії, яка займається ремонтами. У душі Анжела художник і творець, всі клієнти пищать від задоволення після виконаних робіт, тому що ця жінка дуже грамотно підібрала персонал, зарядивши нас своєю ідеєю. Щоправда, мені після коледжу довелося закінчити ще й курси «дизайн інтер’єру», але я дуже люблю свою роботу. Особисто я стіни, звичайно, не фарбую, працюю з клієнтами, вірніше, я їх знаходжу. Я пообіцяла Анжелі, що працюватиму віддалено, тому що не знаю, коли Джорджу стане легше, і вона, увійшовши в моє становище, тому що це великої души людина, відпустила мене, взявши клятву постійно бути на зв’язку.

Складніше буде з Нейтоном. У нього дуже щільний графік і зі мною він не зможе поїхати. Адже після нашого третього побачення, на якому я, нарешті, дозріла для поцілунків, ми вирішили перейти до наступної фази, тому що, як сказав Нейт: «я вже не хлопчик, і грати в незайманих мені не цікаво».

Не те, щоб я була в нього закохана по вуха, до кохання я тепер ставлюся дуже обережно – я його не впускаю, в моєму серці через тріщини,коханню тепер не затишно на протягах. Просто мені із ним добре та спокійно. Нейту тридцять п’ять, він дуже впевнено стоїть на ногах, він знає чого хоче і чого він вартий, не розкидається словами та порожніми обіцянками, він професіонал своєї справи, він той чоловік, на якого можна спертися та плисти за течією. Само собою я не збираюся чіплятися за нього, аби плисти за течією, це не мій девіз, але я зачарована його розумом, мужністю та почуттям гумору. Хрещена ледь не знепритомніла від щастя, почувши новину, що її улюблені діти зібралися зустрічатися.

– Нейте, я відволічу тебе на хвилиночку? – Набрала я його номер. Коли минулого місяця ми вирішили піти на перше побачення, він нарешті перестав називати мене малявкою. Тепер, коли ми з ним наодинці він кличе мене цукеркою чи бусинкою. А якщо ми не самі – мила. І це насправді дуже мило.

– Так, мила, слухаю тебе дуже уважно, – відгукується Нейт, значить, поруч колеги.

– Щойно зателефонувала моя мама вся в сльозах і на грані. Джордж потрапив до лікарні із серцевим нападом. Я збираюся летіти до Орландо, щоб їх підтримати.

– Розумію. Надовго?

– У тому й річ, що я не можу сказати на скільки. Незрозуміло в якому стані Джордж. Я знаю, що тебе це засмутило, адже ми збиралися післязавтра зустрітися. Я сама дуже засмучена.

– Давай так, коли прилетиш і з’ясуєш ситуацію, обов’язково зателефонуй мені. Вирішимо, як нам бути, – стримано басить у трубку Нейт. Але це не означає, що він бука, просто на роботі він дуже зосереджений. А так він душа компанії та улюбленець собак. Не знаю чому, але собаки за ним просто вмирають, хоча Нейта не можна назвати затятим собачником.

– У сенсі вирішимо? Ти хочеш сказати, що якщо мені доведеться затриматися в Орландо, ти теж прилетиш?

– Цілком можливо, – нарешті я чую, як він усміхається.

– Ого, було б чудово, я б дуже цього хотіла. Добре, я рада, що знайома з таким чуйним хлопцем.

– Боже, як приємно, скоро почну записувати твої компліменти на стікери та ліпити їх на холодильник.

Нейт вміє підняти настрій, має таку рису. Тому я вилетіла в місто мого дитинства зі спокійним серцем і поділилася цим спокоєм з мамою, обійнявши її під час зустрічі.

– Моя прекрасна дівчинко, як мені добре, коли ти поруч.

– Я теж дуже скучила, мам. Не плач, все налагодиться, ось побачиш. Як Джордж, розповідай. До нього можна?

– Його готують до операції. Заввідділення кардіології запевняє нас, що без операції не обійтися і Джордж навіть дав згоду. Але є ризики, ти сама розумієш, це серце. Він може померти прямо на операційному столі, – у мами затремтіли губи, і вона замовкла на кілька хвилин, беручи себе в руки. – Мені страшно, Саві, хоча я продовжую сподіватися, що мій чоловік все це витримає, і ми проживемо із ним довге життя. …Саванно, враховуючи ситуацію я… я зателефонувала Раяну, щоб повідомити йому… Все-таки це його батько, єдина рідна людина. Раптом… раптом станеться непоправне і вони більше не побачаться.

– Мам … ти що з глузду з’їхала? А ти у Джорджа спитала? – Здивувалася я, ледве утримавшись на ногах. – Та йому навпаки тільки гірше стане, коли він побачить цього безсердечного та зарозумілого дурня. Молодший Кінг має намір приїхати? – від жаху у мене навіть ступні заледеніли.

– Не знаю, доню. Він нічого мені до пуття не сказав. Видавив лише одне слово «зрозуміло». Я знаю, що цей паршивець зробив тобі боляче…

– Мамо, я не хочу про це говорити!

– І все-таки я скажу. Я вважаю неправильним, що між батьком та сином такі жахливі стосунки. У мене через це серце не на місці. Джордж теж переживає, тільки виду не подає. Може, це на серці й позначилося. Звичайно ж, я у нього не питала і не розповіла про дзвінок, щоб зайвий раз не травмувати.

– Мамо, – беру її прохолодні і мокрі від сліз долоні у свої, – Ти в мене дуже чуйна, добра, але наївна, бо продовжуєш вірити, що в кожній людині є щось хороше. Не у всіх. Деякі це добре безжально вичищають, щоб совість у них більше не квакала. Я не думаю, що Раяну є якесь діло до його батька, з яким вони все життя були на ножах. …Ходімо краще до Джорджа, я дуже хочу його побачити.

Навіть не віриться, що така сильна на вигляд людина, як Джордж Кінг може захворіти. Ось і зараз він лежить на лікарняному ліжку ніби просто ліг подрімати. Міцний, підтягнутий, широкоплечий, з трохи сивими скронями, але, як і раніше, привабливий і …такий коханий. Мама тут же пурхнула до нього метеликом, обіймаючи долоньками його руку, від чого Джордж повільно розплющив очі.

– А що це ви тут розляглися, містере Кінг? – Нахиляюся і цілую його в щоку. – Джордже, зізнайся, таким чином ти вирішив привернути до себе увагу?

Він хмикає і бере мене за руку:

– Розкусила. Донна змусила тебе все кинути та приїхати?

– Мене не треба примушувати. Я давно шукала причину, щоб вас побачити, – усміхаюся у відповідь. – Кажи, що мені зробити, щоб ти став свіженьким, наче огірочок?

– Вона мені подобається, Донно. Давай залишимо її собі назавжди, – зворушившись, бубонить Джордж. – У мене є одне прохання. Приведи до мене Хенка.

– А хіба до лікарні можна з тваринами? –схвильовано скинулася мама.

– Тобто, якщо я приведу до тебе твого улюбленого пса ти точно видужаєш? – хитро примружилась я. – Даєш слово?

– Обіцяю, – з викликом киває мені він.

– Думаєш, не впораюся? Чекайте, за півгодини буду! – І помахавши пальчиками, вискакую з палати. Мені подобаються такі завдання, де треба виявити кмітливість.

Легко спустившись сходами, намацавши в кишені ключі від машини, повертаю у бік стоянки.

– Саванно?

…Така знайома, колупаюча рани інтонація. Тільки одна людина могла саме так вимовляти моє ім’я. Обертаюся за інерцією і натикаюсь поглядом на …Раяна Кінга.

Зізнатися чесно, іноді я уявляла нашу зустріч із ним, малюючи в своїй уяві різні сценарії. Розставання на такій ноті надало моєму гіркому розчаруванню та образі широке поле для фантазій. Переважно, я уявляла, як гордо пройду повз нього, окинувши зневажливою посмішкою, така собі феєрично-успішна красуня, якій начхати на якогось там Раяна Кінга. Але я ніколи не уявляла, що так тупо завмру … намагаючись дихати рівно. Цей бридкий біль знову зашипів на рубцях, які він залишив у моєму серці.

Раян змужнів, тепер це вже не двадцяти трирічний юнак, тепер це вже молодий чоловік. У погляді додалося твердості та досвідченості. Хоча очі такі ж блакитні й красиві, як тоді. Очі, які я колись любила цілувати і які вміють різати тебе живцем. Плечі стали ширшими, видно, продовжує ходити до спортзалу. Не дивно, Раяну завжди подобалося його тіло. Така ж сама стильна неголеність та брендовий прикид, впевнена постава позамежного рівня й вигляд задоволеної життям людини. Що ж, сволоти на кшталт нього, завжди задоволені собою, ані краплі не піддаючись каяттю. Уявляю, як виглядаю я – розгублена, бліда дівчина, яка втратила дар мови через цього паскудника. Мене це розлютило і, нарешті, вивело зі ступору.

– Другий поверх, дванадцята палата, – сухо видавила я, розвернулась і тримаючи спину рівно, пішла далі. …Добре, що він не бачить, як тремтять мої губи. Ні, я не обернулася, я не подарувала його зарозумілості такого задоволення. Ти ніколи не дізнаєшся, як мені було погано, Раяне.

 Декілька хвилин не можу потрапити ключем у запалювання, психуючи через те, що так розхвилювалася. Він не повинен більше зачіпати мене. …Але чомусь зачіпає. А я так хотіла стати абсолютно байдужою до нього!

– Чорт, адже він зараз розтривожить Джорджа, що потім йому вже ніяка собака не допоможе! – бурмочу собі під ніс, вискакую з машини і біжу назад!

Так і знала! Джордж вже весь червоний, мама перелякано стискає його руку, а Раян з безпристрасним виглядом стоїть навпроти ліжка, сунувши руки в кишені.

– Прийшов порадіти? – хрипить старший Кінг. – Можеш ні на що не розраховувати, твого імені немає в моєму заповіті! А ти чому повернулася?

– Подумала, що тобі не завадить підтримка та ще один напарник. Не хочу, щоб твоє серце здалося завчасно, – огинаючи Раяна, підходжу і сідаю на краєчок ліжка спиною до мого минулого. – Коли … він піде я обов’язково привезу Хенка.

– Він піде, не хвилюйтеся, – Раян вдає, що його зачепили мої слова. Звичайно ж, ми вміємо грати інтонацією. – Мені більше не потрібні твої гроші. Я приїхав відвідати батька, якого готують до складної операції.

– Провідав. Що далі? – цідить крізь зуби Джордж.

– Мабуть, для першого разу достатньо. Зайду завтра.

– А з чого ти взяв, що я хочу тебе бачити?!

– Джордже, прошу тебе, не гарячкуй, – мама м’яко торкнулася його щоки. – Ти заспокоїшся, ми поговоримо, подумаємо. Взаємних звинувачень та агресії й так було достатньо. Не можна цим постійно жити. Саві, люба, їдь, адже ти йому пообіцяла. Раяне, дякую, що не залишився байдужим.

Чекаю, поки за Раяном зачиняться двері, і подумкирахую його кроки, щоб бути впевненою, що ми не зустрінемося із ним у коридорі чи на сходах.

– Я, між іншим, казала мамі, що то була погана ідея. Сподіваюся, він не довго стирчатиме в Орландо. …Добре, спроба номер два. На цей раз я точно повернуся з собакою!

Господи, ну чому він все ще тут? Стоїть перед головним входомніби когось виглядає. Намагаюся не зустрічатися з ним очима, мчуповз нього зі страшенно діловим виглядом, подумки себе переконуючи, що це просто порожнє місце. Будемо вважати, що це дурний сон.

– Саванно, може, зробиш милість, і ми поговоримо? – лунає слідом, і це відразу підриває всі мої емоції.

– А з чого це ти раптом вирішив, що ти маєш право зі мною розмовляти?! – Обертаюся, сповнена праведного обурення. Яке хамство, ще й так уважно мене розглядати при цьому!

«Ні, Саванно, опануй себе. Він того не вартий, щоб ще й нерви через нього собі псувати!»

Не сказавши більше жодного слова, сідаю в машину і цього разу мої руки більше не тремтять. Побалакати він вирішив! Через чотири роки раптом пройняло! Ні, Раяне Кінг, для тебе всі доріжки до мене завалені величезними валунами. Кип’ячусь майже до самого будинку, пирхаю, і подумки матюкаюсь на чому світ стоїть. Але коли я завернула до маєтку, слідом за мною повернула ще одна машина.

Тільки не це! Ти не можеш їхати за мною! Я не хочу!

Так… насамперед треба заспокоїтися. Якщо триматися з ним холодно, а краще повністю ігнорувати, він психане та відчепиться.

Варто було мені переступити поріг, як Хенк одразу кинувся мене «обіймати», тому що, коли цей хлопець стає на задні лапи він майже з мене ростом. Але йому мало мене обійняти, він ще й облизати мене намагається! Яка дивовижна все-таки пам’ять у собак, бачить мене лише двічі на рік, а впізнаєта радіє, наче я його господиня, яка надто довго десь вешталася.

– Ну, привіт, хлопче! Привіт, красунчику Хенк! Ти скучив? А я до тебе у справі. Прогуляємося? Тільки доведеться начепити екіпірування. Знаю-знаю, ти не любиш намордники, – і тільки-но я пристебнула на нього повідець, як Хенк зайшовся надривним гавканням, дивлячись на вхідні двері. – Ти теж його відчуваєш? І я, аж волосся дибки. Так, тут чужий. Але ми не звертатимемо на нього уваги, тому що минулому, яке проїхалося по тобі танком, не можна давати шансу. Ходімо! Поруч, Хенку! – щастя, що Джордж його так чудово видресирував.

Увійти всередину Раян не наважився, але він походжає біля будинку, нервуючи цим мене та собаку.

– Ти поводишся, як маленька скривджена дівчинка. Думаю, буде розумно таки поговорити. Адже нам є що згадати, Саві.

– Не спокушай мене спустити на тебе собаку, Раяне Патріку Кінг! Вали назад до Бостона, до дружини і до свого кучерявого життя! Я не маю жодного бажання згадувати все те лайно!

– Я не … – мотнув головою Раян. – А ти розлютилася, – спокійно вимовляє він, коли мене і Хенка вже трясе за повною програмою.

– Завжди вражало твоє хамство! Раджу припинити спроби зі мною заговорити! Якщо тільки ти не зібрався образити мене ще більше!

– Так, я трохи наполегливий, але роблю це ввічливо. У чому скажи, будь ласка, тут хамство чи бажання образити?

– Просто прекрасно! – Заплющую очі й хитаю головою. – Ти, як завжди, на вершині абсурду. Деякі речі не змінюються, як і деякі люди не спроможні аналізувати свої вчинки. Я теж дуже чемно тебе попереджаю – дай мені спокій!

– Може, я тому й хочу поговорити, бо проаналізував?

Звідки в нього ця бульдожа хватка? Проходу мені не дає!

– Раяне, а тобі не здається, що трохи запізно? Все давно заіржавіло. У мене своє життя, і твої пояснення мені, м’яко кажучи, до одного місця.

– Але тобі доведеться це зробити, Саванно. Я поки що не збираюся їхати з міста, — таким самим наполегливим тоном летить мені навздогін.

Не збирається він! Я теж більше не збираюся бути дурепою!

– Не знаю, як тобі, друже, а мені знадобиться заспокійливе, – глянула я на Хенка, пирснувши зі сміху. Слухняний пес змирився з намордником, з тим, що на кожну лапу йому одягли бахіли, і накинули одноразовий паперовий халат для обстежень, як попону. – Ніби на Гелловін причепурився.

– Саванно, ти, мабуть, хочеш, щоб заввідділенням відірвав мені голову? – Як добре, що мама Арчера все ще працює в лікарні старшою медсестрою. Бріанна, звичайно, хмуриться, але по її добродушному обличчю я розумію, що для мене все ж таки зроблять виключення.

– Мамочко Брі, пропусти нас, га? Одному пацієнтові дуже потрібні позитивні емоції. Джордж Кінг обіцяв мені одужати, якщо я приведу до нього його улюбленця. Ти ж знаєш, як моя мати труситься за ним!

– Ох, ти змушуєш мене порушувати правила. Не будь ти такою милою… Гаразд, якщо вже ти там у Нью-Йорку наглядаєш за моїм Арчі, я тобі дозволю провести цього чотирилапого члена сім’ї, але тільки один раз, Саванно! – потрясла вона пальцем, і нас з Хенком немов вітром здуло. А через три хвилини задоволений пес вже облизує задоволеного господаря.

– Це було не складно, – зітхаю я, закушуючи губу. – Складніше будепозбутися Раяна.

Раян

Я приголомшений… Ошелешений тим, як доля раптом відгукнулася на мої думки. Ні, не хворобою батька, звісно. …Можливістю її побачити. Донна зателефонувала двадцять хвилин тому, а я все ще ніяк не можу прийти до тями. Чи часто я думав про Саванну? Щодня – це часто чи постійно? Я згадував про неї щодня, прокидаючись чи засинаючи. Щодня я промацував свою душу, переконуючись, що ті відчуття на місці. Знаходив та тримався за них. Для мене це важливо – пам’ятати, що колись я був щасливий та коханий. Спочатку я не переносив запаху шоколаду, цей запах мені нагадував запах її парфумів і мене жорстко вивертало навиворіт. Тепер я, навпаки, ностальгуючи люблю насолоджуватися цим запахом.

Я знаю, що винен. Тупо розлютився і все похерив, повів себе, як лайно, в мені його тоді був надлишок. Я ніби кайфував від цього болю, порвавши душу собі та їй. Пішов в рознос, упиваючись думкою, що життя біль, що я все одно все руйную, що я закінчений моральний виродок, що мені потрібно прийняти себе такого і насолоджуватися своїм довбаним життям, тому що я і Саві, з її правильними поглядами, не сумісні. Моє кохання вбивало і мене, і її. Я не вмів любити, мене дратувала ця дика потреба бути з нею. Не впевнений, що можу кохати зараз. Це складно. Любов між батьком та його дитиною природна, а от кохання між чоловіком та жінкою… це таке незрозуміле випробування без жодних гарантій. Але моєю нагородою всі ці роки був спогад, що мене дурня щиро любили.

 Я б не зміг тоді зупинитися, мене все одно понесло б, як порвало того дня, коли Люк підсунув мені ті фото. Звісно, ​​ще й з їдкими коментарями. Фото оголеної Саві, коли він став її першим. Не знаю, як він її підловив, чи знала вона про ці фотографії. Я розумів, чого прагне цей козел, розумів, що фотки дворічної давнини. Але сам факт … Наче вона віддала йому свою незайманість на зло мені, здавалося, що я ніколи не пробачу їх за це. Першу свою злість я зірвав на Люку. Я зламав йому щелепу. А потім, коли побачив, що Саві обіймається з якимсь піжоном, зірвав злість на Савані.

І місяців шість зривав злість на самому собі та всіх, хто мені тоді потрапляв під руку. Міняв дівок, сіяв грошима, отриманими в спадок. І щоразу прокидаючись все одно думав про Саві. Мені її не вистачало, але я знав, що вона мене не пробачить.

Виявляється, деяким людям потрібно все повністю розбити, розірвати, спалити вщент, щоб потім, дивлячись на осколки, побачити картину цілком. Щоб зрозуміти помилку деяким людям потрібні відстань та час. Саме відстань та час чітко дали мені зрозуміти, що саме я втратив і як багато важила для мене ця дівчина. Що насправді Саванна була … всім. Вона була ключем від мого щастя, з нею я міг бути собою, лише їй одній я відкрив своє серце. Більше це не вдалось нікому. У сенсі жодній іншій дівчині не вдалося викликати в мені почуттів у відповідь. Але з недавніх пір дехто все-таки заволодів моїм серцем, йому лише десять місяців і його поява перевернула мою свідомість, погляди та ставлення до багатьох речей. Мені потрібно було втратити кохану дівчину і стати батьком, щоб зрозуміти, як сильно я накосячив. Зате тепер, нарешті,я зібрався духом, щоб її побачити. До цього я потроху стежив її життям, обережно збираючи інформацію через спільних знайомих та робив висновки.

Але я навіть собі не уявляв, що зазнаю такого…

Ніколи не думав, що біль можна змішати із захопленням. Коли душа розплутується з вузла, в якому вона журилася чотири роки, – це боляче. Але знову побачити Саві зблизька… це таке приголомшливе почуття, ніби я воскрес і повернувся. Серце пече і не вистачає кисню. Хочеться схопити її за руку, притиснути до себе, закопатися обличчям у волосся і глибше втягнути її запах, затримавши подих. …Колись моя, так само кохана. Дивлюся на цю вродливу дівчину, і кожна моя клітина оживає, розправляється та спалахує. За хвилину я вже палаю бажанням повернути її в моє життя. Не знаю, що мені для цього доведеться зробити, скільки разів розбити голову чи стерти пальців у кров.

Подумки я багато разів вимовляв її ім’я, але вимовити її ім’я вголос уперше за чотири роки виявилося складно. Не я її покликав, тому що я все ще шокований, її душа моя покликала.

Ні, вона не могла все відпустити та забути. Байдужа людина не може дивитися на тебе з таким болем та образою. Саві сердиться і вона має на це повне право. А якщо вона сердиться, значить, щось ще відчуває. Навіть якщо їй зараз здається, що це ненависть.

Ти навіть собі не уявляєш, Саванно Роуз Вуд, як я сумував за тобою, але не наважувався з’явитися тобі на очі через страх бути відкинутим. Та спіймавши зараз твій погляд, тепер я впевнений, що доб’юся того, щоб ти мене вислухала. Хоча б вислухала.

Навіть на свого батька я тепер дивлюсь інакше, без злості та докорів. Оце він здивується, дізнавшись, що я повторив його долю. Щоправда я не був одружений, але мені теж принесли та залишили немовля, вимагаючи за нього грошей. Звичайно ж, я не повторю помилок свого батька, я все-таки не він, але на його ситуацію я тепер зміг подивитися з іншого боку. Злість батька мене зачіпає не так, як зачіпає агресія Саванни. Страшенно хочу побачити її посмішку, а вона тільки хмуриться та стискає губи, які я тепер мрію поцілувати. Мила моя, я став напрочуд упертим, у мене з’явилася хижа щелепа завдяки конкуренції в бізнесі, тому якщо я поставлю собі за мету – я буду до неї йти, навіть якщо ти змусиш мене протоптати сім кіл пекла. Ми поговоримо. Якось ти сядеш навпроти мене, я візьму тебе за руку, і ти мене вислухаєш. Якщо прийдеться – я тебе примушу.

Це місто навіяло стільки спогадів, кожна вулиця, рідний будинок. Думки та почуття мчать лавиною, головне не втратити контроль, нехай тепер вона його втратить. Нехай сердиться, психує, виплескує мені в обличчя своє обурення. До людини на емоціях найлегше підібратися. Я змінився, Саванно. Ми обидва змінилися. Я теж готовий тебе вислухати, і готовий до боротьби. Скільки б ти дверей переді мною не зачиняла – я їх відкриватиму, виламуватиму, якщо доведеться. Бо десь там, у глибині твого серця, все ще живе пам’ять про нас. Я побачив це, зазирнувши в твої очі. Буде потрібно – я ходитиму за тобою слідом щодня, влаштовуватиму засідки та мелькати перед очима поки ти не втомишся.

Виходячи з будинку, вона не бачить, що я сиджу на сходинці. Саві зачиняє двері, одночасно говорячи по телефону, притискаючи його до вуха своїм плечем. Пес гавкає за дверима, мабуть, не хоче з нею розлучатися, через це їй погано чути, що їй там говорять.

– Ти прилітаєш завтра? Боже, єдина приємна новина за сьогодні. Чекаю з нетерпінням. Хочеш, зустріну тебе завтра в аеропорту? Гаразд, тоді чекатиму твого дзвінка.

І ось нарешті Саві опускає телефон у кишеню і обертається, смикнувшись, побачивши мене. Дивимось один на одного вивчаючим поглядом і мовчимо.

– З’явився, щоб знову зруйнувати моє життя? Я тобі не дозволю, – тихо вимовляє вона.

– Саванно, я не збираюся завдавати тобі болю чи руйнувати твоє життя. Я хочу лише поговорити.

– Тепер мені вже не потрібні твої пояснення.

– Ні, вони потрібні нам обом, – твердо стою на своєму. – Вони потрібні нам, щоб рухатись далі.

– Я не можу … не можу з тобою розмовляти, – Саві хитає головою і відводить погляд.

– Чому?

– Ти ще питаєш чому? Та тому що дуже важко вивертати навиворіт скам’яніле серце! …Прошу, дай мені пройти, – на ній нема обличчя через таку купу емоцій. Ти мені брешеш, Саванно Роуз Вуд, твоє серце не скам’яніло.

– Саванно, – хапаю її за руку, і вона дивиться як я її торкаюся, очима повними жаху. – Я не залишу спроб, Саві.

Він, бачите, не залишить спроб! Кому тепер потрібні твої спроби, Раяне? …Це просто якась жахлива насмішка долі! Тільки життя почало налагоджуватися, тільки нарешті зітхнула на повні груди і почала щиро реготати, вперше за чотири роки поцілувалася з іншим хлопцем і на тобі! Один придурок зробив висновки! Мабуть, вирішував завдання з дуже складним рівнянням! Ні, те, що було вже не повернути. До біса!

Ми з Іззі домовилися зустрітися в неї, і всю дорогу до її будинку я поглядаю в дзеркало заднього виду, побоюючись, що Раян Кінг знову поїхав за мною. Виходжу з машини та оглядаюся на всі боки. Все чисто. Мабуть, втомився і нарешті відстав. Сьогодні мені буде чим здивувати подругу, новин просто завалися!

– Боже, невже це сталося? – перше, що видаю я, дивлячись на Іззі, яка так раптово погарнішала. – Ти все-таки позбулася окулярів і вставила лінзи! Скільки я тебе довбала про це і, нарешті, ти зважилася. І з цього випливає висновок, що Іззі закохалася! Ну, привіт-привіт, – кидаюсь обійматися. – Я скучила і хочу знати подробиці!

– Ти перша, тому що судячи з виразу твого обличчя – серцевий напад Джорджа Кінга не найголовніша новина. З тебе по телефону завжди слова не витягнеш! Тож готуйся, я взяла дві пляшки вина. Поїдеш додому на таксі.

– Оце ультиматум! – З усмішкою роблю великі очі. – За останній час багато, звичайно, чого трапилося. Тобі по порядку чи одразу мега новиною приголомшити?

-О, тоді я хочу, щоб ти шарахнула мене мега новиною, аби потім ошелешено вислухати все по порядку, – Іззі дістає свої улюблені келихи для вина на витонченій чорній скляній ніжці, тягне сир для мене і цукерки для себе. – Я готова, здивуй мене! – і дивиться на мене, як на ялинку, на якій ось-ось мають спалахнути гірлянди.

– Раян Кінг приїхав відвідати батька і тепер домагається можливості зі мною поговорити! – випалила я, а у Іззі мальовничо відвисла щелепа. – Моя мама зателефонувала йому та повідомила. Ми зіткнулися з ним у лікарні, і він сьогодні цілий день не дає мені проходу!

– Як у нього взагалі совісті вистачило? Хоча, яка там совість, у нього її зроду не було. От хамло позолочене! Поговорити! Про що вам із ним розмовляти? – розхвилювавшись, Іззі запхнула за щоку відразу дві цукерки.

– Ось і я про те саме, – зітхаю і роблю великий ковток вина. – Через чотири роки його раптом потягнуло згадати минуле. Всі нерви мені дибки поставив, досі від цієї зустрічі відійти не можу. Кожен шрам на серці ниє… Не можу пробачити. Раніше я думала, що пробачати легко, поки моє кохання не відправило мене в нокаут. Погано, що він зібрався тут затриматися. Я теж маю намір дочекатися, коли Джорджу стане легше, щоб бути впевненою, що мама впорається з емоціями. Вона в мене стала такою чутливою. А як подумаю, що мені ще неодноразово доведеться зіткнутися з Раяном – у мене істерика починається. Тому вино сьогодні якраз до речі.

– Мерзотник, побачив тебе і видно вирішив, що того разу не добив тебе як слід. Стільки отрути накопичилося, що вистачить і на тебе, і на дружину? Мені її дуже шкода, хоч би ким вона була. Такий «сувенір» ворогові не побажаєш. Якщо він знову до тебе поткнеться – стукни його чимось важким і біжи. Хочеш я тобі свій балончик позичу? Я його завжди з собою у сумці тягаю на випадок нападу бродячих собак.

– Ні, дякую, обійдуся без таких радикальних заходів. Завтра прилітає Нейтон і я щиро сподіваюся, що побачивши мене з моїм хлопцем Раян, нарешті, від мене відчепиться.

– До речі, ти обіцяла розповісти, як у вас із Нейтом усе це закрутилося-замутилося. Адже ви знаєте один одного з самого дитинства, але потягнуло на романтику тільки зараз? Дуже складний хімічний процес? Як він взагалі підібрав до тебе код?

– М-м-м, – мукаю, закусивши губу, підбираю потрібні слова. – Важко пояснити, як і чому пролунало це клацання. Ти знаєш, як це буває, нічого-нічого, а потім раптом бац – і ніби по лобі стукнули. Нейт приїхав до Нью-Йорка, так як у них там зараз проходять зйомки, ми здзвонилися, домовилися випити по філіжанці кави. Він, до речі, першим подзвонив мені. Ми просто балакали про те, про се, Нейт невгамовний балагур у нього купа історій, які можна слухати з відвислою щелепою. Після кафе вирішили трохи прогулятися вечірнім містом, і в якусь мить Нейт раптом узяв мене за руку. І ось цей дотик все змінив. Хімія, як ти кажеш, відбулася. Серце смикнулося, стало душно, потім мурашки, як же без них, і ми зрозуміли, що треба домовлятися про друге побачення.

– А метелики у животі? Мурашки не показник, обов’язково потрібні ті самі загадкові метелики, – хихикнула Іззі, вже трохи охмелівши від вина.

– Мої метелики виявилися зовсім не феніксами. Раян спалив їх вщент і я досі відчуваю гіркоту їхнього попелу, – різко піднімаюся і підходжу до вікна, дивлячись, як останні сонячні промені залишають свої відбитки на стінах будинків. – Знаєш, коли ми нещодавно вперше поцілувалися з Нейтом – я розлютилася. Майже не завила від відчаю через те, що не відчула того особливого запаморочення, яке я відчувала щоразу, коли цілувалася з Раяном. Мене злить, що я порівнюю свої відчуття. Не знаю, як цього позбутися. Усередині начебто залишився якийсь блок. А якщо й у ліжку з Нейтом я не відчую нічого такого? Що мені потім робити?

– Так, припини, не здумай мені говорити, що досі небайдужа до цього бабія!

– Я на нього зла. Це не кохання і не туга за ним. Я так гадаю, що це біль розчарування. Гаразд, що ми все про мене, давай зізнавайся, хто посіяв у тобі насіння метеликів.

 Ми проговорили з нею до пізніх сутінків, я вислухала всі подробиці про загравання довгов’язого листоноші Пітера, згадали коледж і обговорили плани Іззі змінити роботу. І викликавши таксі, на вулицю я вийшла десь годити через три, мріючи забратися в ліжко і нарешті виспатися.

– Я можу тебе підвезти, – коли за моєю спиною пролунав тихий і ніби навіть втомлений голос Раяна, мені захотілося кинутися навтьоки. Бігти з криками вздовж вулиці, аби тільки вирватися з чіпких лап минулого, що мучить мене звуками його голосу.

– Не підходь, бо я покличу на допомогу! – відскакую убік. – Ти мене переслідуєш? Слідкуєш за мною? Я під страхом смерті більше не сяду з тобою в одну машину. Я чекаю на таксі.

– Мені фігово без тебе, Саві.

– Пф, тут потрібно сміятися? Це такий жарт? Чотири роки якось справлявся, впораєшся й надалі. А мені без тебе добре! – Не дивлячись на нього кидаюся словами немов камінням.

– Це не правда. Але ми, звичайно ж, сьогодні цю тему більше зачіпати не будемо. Добре, я можу хоча б відігнати твою машину?

Боже, як же мене дратує ця його впевнена наполегливість! Його присутність, навіть цей сумний тон! Я в люті, від того, що на дні моєї душі, у самому її куточку, щось почало схреститися. Якийсь недобитий дурний метелик.

– Ми ніколи не зачіпатимемо цю тему! – Розвернувшись, роблю крок до нього і тицяю пальцем йому в груди. – Нас більше нема! Минуле замуровано! Ми чужі один одному люди!

Господи, навіщо я до нього торкнулася? Не можна було, не можна! Кожен ось такий його палаючий погляд, кожен дотик – починає відновлювати той клятий зруйнований міст.

 – Ми ніколи не зможемо стати чужими один одному, Саванно. Я тобі доведу це. Я знайду спосіб, навіть якщо ти почнеш боротися проти себе самої. Давай сюди ключі! – я навіть здригнулася від цього вимогливого владного тону. – Я віджену твою машину і сьогодні вже більше не потурбую тебе. Побачимося завтра в лікарні, – простягає він долоню, яку я вперто ігнорую.

– А якщо я не дам тобі ключі, поїдеш за мною і остаточно зіпсуєш мені вечір? Увірвешся до будинку, дістанеш фірмові щипці Раяна Кінга і витягнеш моє розбите серце уламок за уламком? – Вино зробило мене нахабно-сміливою, тому я ще раз тицьнула його пальцем у груди.

– Ні, я увірвуся до будинку, схоплю в оберемок трохи сп’янілу дівчину, і цілуватиму її поки вона не піддасться. Але цього разу я все-таки хочу вчинити правильно, тож давай ключі, Саванно!

…Я кинула ними в нього. Але мене тут же пробрало морозом через те, що в цей момент гучно прогримів грім.

Бути грозі. І не лише буквально, а й образно. Бути грозі, судячи з того, як глянув на мене Раян. Раніше я ніколи не бачила в нього таких поглядів – вбивчо-відчайдушних, ніжно кричучих, засуджених любов’ю. Ні, я не вірю тобі. Не вірю! Скоріше б приїхав Нейт. Сподіваюся, тоді Раян відчує межі і стане легше. …Чи не стане?

Кожна гроза має свої акорди, свою пристрасть, іноді захоплюючу, а іноді руйнівну. У людей також. Коли ми закохуємося – в нашій душі часто вирують грози, тому що кохання це теж стихія.

Дивно, що тільки-но я увійшла до будинку моє бажання завалитися спати немов рукою зняло. Трохи моторошно бути самій у величезному маєтку Кінгів, коли грім розоряється прямо над дахом, а блискавки, таке враження, танцюють колами. Сьогодні особлива гроза, вона співзвучна із моїм станом душі. Тиняюся будинком ніби неприкаяна і не можу вгамувати це гнітюче занепокоєння. Хенк, підібгавши хвіст, ходить за мною слід у слід, а коли я зупиняюсь притискається до моїх ніг і тихенько скиглить.

– От вже не думала, що такі великі хлопці бояться грози. Ай-ай-ай, а на вигляд такий грізний. Але у зубастого красеня є свої слабкості та секрети, так? – ласкаво тріпаю пса за вухом, а він намагається мене лизнути на знак подяки. Навіть йому цієї ночі не хочеться бути самому. – Нічого, ми це переживемо, друже.

Заходжу в кожну кімнату і заглядаю в залиті дощем вікна з надією чекаючи, що коли закінчиться негода, вляжеться і моє незрозуміле занепокоєння. Підходжу до вікна в одній з гостьових спалень, що виходить у сад і … не можу стримати глухого зойку, що вирвався зсередини. Дивлячись на це в душі щось рветься … Це вище моїх сил. Зі стогоном кусаю свій стиснутий кулак і не можу стримати сліз. …У саду, між двомакленами, збереглася стара гойдалка, яку так любив у дитинстві маленький Раян. І зараз він сидить на ній, повернувшись обличчям до будинку. Самотній, вимоклий до нитки, задумливий. Йому начхати на грозу, він її ніби не помічає. Дивиться собі під ноги, опустивши голову, і при черговому спалаху блискавки стає видно, як з його волосся стікає вода.

Що ж ти з нами робиш, Раяне? Що з тобою таке коїться?

Навіть якщо я зараз відвернуся, заберуся з головою під ковдру – я не зможу не думати, ця картина стоятиме у мене перед очима, куди б я не втекла. Не можу! …Боже, чому так боляче?

Притискаюся чолом до холодного скла і мої сльози біжать на перегонки зі струменями дощу. Схлипую, заплющую очі, розплющую, а він все продовжує сидіти, не помічаючи мене у вікні. Чому ти не йдеш, Раяне? …Який же ти дурень…

Як мені тепер бути? Нехтувати? Прогнати? Я дико зла на нього, і незважаючи на гіркоту розбитого серця я не можу відвернутися і залишитися байдужою, мене тягне вчинити по-людськи. Свічу у вікно ліхтариком, Раян загальмовано дивиться на промінь, що ковзає біля його ніг, і повільно піднімає голову.

Зачиняю собаку в кімнаті, хапаю кілька рушників та йду відчиняти задні двері.

– Жодного слова! Жодного звуку, щоб я від тебе не чула! – Відчиняю двері, впускаючи його всередину і жбурляючи йому рушники. – Ляжеш на дивані у вітальні! Не здумай підніматися нагору, а вранці, щоб духу твого тут не було! Ти мене зрозумів? – за своєю злістю я посилено ховаю свою паніку. Він дивиться на мої тремтячі губи і мовчки киває, а потім різко скидає на мене свій погляд, встигнувши помітити, як мої очі заповнилися зрадливими сльозами. – Мені важко тебе бачити, – розвертаюся і ховаюся на сходах.

І як тепер заснути, знаючи, що він там унизу? Я зачинилася на ключ, зі мною собака, але саме усвідомлення, що Раян так близько…

Гроза за вікном пішла далі на схід, на годиннику третя година ночі, а в душі, повної сум’яття, гроза все ще продовжує вирувати. Мимоволі згадуються моменти наших із ним стосунків: його причіпки, той поцілунок у Нью-Йорку, наш перший раз і його останній, кинутий на мене погляд. Все змішалося в один коктейль і насолоди в цьому коктейлі так мало. За весь той час, що я знайома з Раяном, він більше мене ображав, ніж любив. Тому мені не варто думати про нього, згадувати та не спати. Але думки все одно нахабно лізуть у голову, розпилюючи мої шрами на серці, поки мене нарешті не зморило на світанку.

В надії, що о десятій ранку Раян вже мав піти, спокійно спускаюся вниз, випускаю Хенка на вулицю, бідолаха ледве дотерпів, і повертаю у бік кухні, збираючись швидко поснідати та мчати до лікарні. …Але яке ж на мене чекало потрясіння, коли я побачила там Раяна! Стоїть, п’є каву, дивлячись у вікно, а з одягу один рушник, обгорнутий на стегнах. Хочу визвіритися на нього, але не можу, бо у мене геть відібрало мову. Помітивши мене, він обертається і мене накриває наступною хвилею шоку, що обпалює мої очі та душу!

 З лівого боку на грудях у нього за ці роки з’явилося нове тату.

«Саванна», написане великими літерами.

Раян киває мені на каво-машину, а я продовжую обурено витріщатися на це чортове тату.

– Знову був п’яний? – Не витримую і ціджу крізь зуби.

– Мені можна відповідати чи писати відповідь на папері?

– Чому ти все ще тут? – мотаю головою, нарешті відвернувшись убік.

– Проспав. Там є свіжа кава. Ще гаряча.

– Допивай та йди! – кидаю, не дивлячись на нього.

– Мені треба піднятися нагору, щоб підшукати собі якийсь одяг у вбиральні батька, бо мій ще мокрий, – відповідає спокійно, але інтонація така дивна, він ніби підкрадається до мене словами.

– Начхати! Одягай мокрий або йди прямо в рушнику! Тебе тут не повинно бути! Я не хочу тебе бачити!

– Боїшся залишатися зі мною наодинці, добра самаритянко? Чому цікаво? – він підходить так близько, ставить чашку біля мийки, нахиляється і намагається зазирнути мені в очі. – Я зробив його за рік після нашого розставання. Абсолютно тверезий. Адже ми все одно зустрінемося в лікарні. Я не поїду, доки батькові не стане легше. Тобі доведеться мене бачити, Саванно.

– Раптом загорівся любов’ю до батька? Тебе несподівано почало хвилювати здоров’я Джорджа? Не вірю! Ти просто провокуєш мене на емоції, – беру собі чисту чашку тремтячою рукою, намагаючись налити собі кави.

– У моєму житті багато що змінилося, і тепер … батько мені небайдужий. І я все ще не втрачаю надії поговорити з тобою. Просто по-людськи поговорити, Саві.

– У цьому немає жодного сенсу. І це навряд чи можливо. Сьогодні прилітає мій хлопець. Він пробуде тут зі мною, аж поки Джорджу не зроблять операцію. І мені дуже не хотілося б, щоб моє минуле плуталося під ногами у мого сьогодення.

– У тебе є хлопець? – Мене навіть розлютило, що він вимовив це таким здивованим тоном.

– Так, Раяне, в монастир я не пішла! – Обертаюся до нього, напоровшись на його вивчаючий погляд. І він все ще стоїть за крок від мене, розбурхуючи мене своїм напівголим виглядом.

– Нещодавно мабуть познайомилися. Поговоривши зі мною ти навряд чи зрадиш своєму хлопцеві, в цьому немає нічого кримінального. Якось ти сказала, що щира розмова та прощення полегшують душу, розставляють все по місцях і зачиняють двері в минуле. Ось я й хочу розставити все по місцях, щоб приїжджаючи відвідувати батька на свята, не стикатися з твоєю ненавистю в очах.

– У моїх очах ти бачиш ненависть, Раяне? – я спитала це не подумавши. Ляпнула і тут же почала міркувати, як викрутитися. – Там немає ненависті, я до тебе байдужа.

– У тому й річ, що ні, Саві. Ти зла і скривджена, але не байдужа. Ні краплі. …Тобі добре із ним?

– Іди геть, – шепочу, заплющивши очі. – Прямо зараз!

– Вже йду, – теж шепоче він, але несподівано бере мою руку і підносить її до своїх губ. – Дякую, Саві, що не залишилася байдужою.

Але після того, як за ним зачинилися двері, мені не полегшало.

Раян Кінг знову з’явився у моєму житті і треба починати зміцнювати опори та барикади, бо я більше не дозволю грати моїм серцем. Колись це серце повністю належало йому, і воно все ще його пам’ятає, але більше не вірить. Хоча й стискається кожного разу, коли він на мене дивиться.

—————————–

Дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет  

З повагою, Лаванда Різ!