Вирок серця

5/5

“Залишки стародавнього індіанського племені ері ревно зберігають свої таємниці, як і їхній молодий вождь, який час від часу бродить околицями у вигляді чорної пуми. Коней вони змінили на джипи, наділи рвані модні джинси, вони відчайдушні, зухвалі та сміливі, але ері не порушують законів предків. Як же бути з тією, яка перетнула межу, вчинивши злочин проти його народу? Вирішувати вождю, ось тільки чи готовий він визнати, що покохав попри все? У цього норовливого ватажка кугуару занадто важкий характер. І чи не пошкодує та, кого обрало його серце, коли вона дізнається правду? Або може нестримно покохає у відповідь? Насичено, пристрасно, солодко та гостро, і як завжди на вістрі емоцій!”

 – Мамо-о-о!!! Тато-о-о!!! – нестямні крики хлопчика долинали з заднього двору.

Коли до смерті перелякані батьки з найстрашнішими передчуттями вискочили з будинку, чекаючи побачити або дізнатися щось жахливе, припускаючи найгірше – Брендон, якому в цьому році виповнилося тринадцять, цілий та неушкоджений, злазячи з велосипеда, кидав на них нетерплячі погляди.

– У будинку Вілсонів нові мешканці! – схвильовано повідомив він їм свою новину.

– Брендоне, за ці двадцять метрів, які я пробіг – я втратив десять років життя. Я вже подумав казна-що, не доведи господи щось з Ланою або з тобою, а у нас виявляється просто з’явилися сусіди! – в серцях кинув Вільям, докірливо дивлячись на сина. – Подивися на маму, як вона бідна зблідла сердешна!

– Клянуся, Брендоне Сайлас, ще раз ти викинеш подібний номер – і я особисто скину твій велосипед у прірву! – жбурнувши кухонним рушником, все ще не на жарт стривожена, місіс Сайлас повернулась до будинка. Слідом за нею розвернувся й батько.

– Але це ж так важливо! – з’явився на кухні обурений Брендон, ані краплі не вважаючи себе винним. – Вілсони продали будинок і поїхали, а значить, Лана зможе забути і стати нормальною… колишньою.

– Милий, вона ніколи цього не забуде, – гірко похитала головою Меліса, важко зітхнувши. – Ми всі дуже добре знаємо нашу Лану і що у них було з Дереком Вілсоном.

– Мелісо, але перша любов вона ж така – велика трагедія. …Переважно. Всі якось через це проходять та живуть далі, – зауважив Вільям, обіймаючи дружину за плечі. – Можливо, Брендон має рацію. Лана більше не буде стикатися з Вілсонами, з’являться нові інтереси, чутки і розмови поступово вгамуються і все налагодиться. Нам потрібна ця надія.

– Цілий рік, Вільяме! – важке зітхання матері знову повторилося, – А вона все ще переживає той день. У нашої дочки мертві очі. І я вже не уявляю, що ми можемо ще для неї зробити.

– Вона впорається. Принаймні, вона залишила спроби себе вбити. Час … час висушує навіть моря, висушить і це горе. Новини в нашому місті поширюються дуже швидко і Лана звичайно ж почує. Але поки що ми не будемо піднімати цю тему при ній. Брендоне, тобі ясно? – Вільям строго глянув на сина.

– Так, тату.

***

Навіть крізь фіранки дуже добре було видно жіночу фігуру, яка маячила серед дерев. Цілком ймовірно, що дівчина і не намагалася сховатися, вважаючи за краще поки триматися на відстані.

– Цікаво, це що місцевий дозор? – посміхнувся високий статний хлопець, розставляючи коробки. – Може, запросити її на чай?

– Та вже, якось дивно все це. Навіщо вона там стоїть? – задумливо промовив сивуватий, але ще моложавий чоловік, дивлячись у вікно. – Судячи з цих хмар на небі, погода скоро зіпсується.

Десь через годину, стукаючи по даху дрібним дробом, дійсно затарабанив дощ. А разом з ним хтось несміливо постукав у двері.

– Це вона! Я сам відчиню! – не приховуючи своєї заінтригованості, легко скочив на ноги юнак, широко відчиняючи двері.

Дівчина й справді стояла за порогом. У світлій сукні, на якій поблизу можна було розібрати малюнок – бузкові квіточки. А ще те, що з першого погляду впало хлопцеві в очі – вона вже встигла промокнути і що у неї були дуже сумні очі. Принаймні, такий бездонний смуток він ще ні в кого не зустрічав.

– Добрий вечір. Прошу вибачення, що турбую, – видавила дівчина в очевидному сум’ятті.

– Заходь, я Ной, – посміхнулися їй неймовірно виразні сірі очі рідкісної та дивовижної форми.

– Ні, дякую, – злякано зиркнула вона йому за плече. – Моє ім’я Лана Сайлас. Наш будинок за пагорбом в трьох кілометрах звідси. Так що ми ваші найближчі сусіди.

– Тим більше є привід увійти і познайомитися ближче, – хлопець розглядав дівчину з неприхованою цікавістю. Її розгублений вигляд продовжував розбурхувати його інтерес. З одного боку вона здавалася трохи пришелепуватою, з іншого досить милою. З великими світло-карими очима, мініатюрними ніжними рисами обличчя та таким довгим світлим волоссям.

– Ні, я не збираюся заходити, спасибі. Я лише хотіла запитати дозволу взяти дещо з речей колишніх господарів. Я помітила, ви виставили коробки на веранду. Якщо дозволите, я візьму щось собі на пам’ять.

– Так, так звичайно. Ми все одно збиралися все це викинути.

Більше їй нічого було й не потрібно. Дівчина цілеспрямовано попрямувала до коробок, не дивлячись, увімкнувши світло на веранді прямо на ходу.

– Відразу видно, що ти тут часто бувала, – промовив Ной, пішовши за нею.

Але вона більше не звертала на нього ніякої уваги, взявшись хаотично ритися в речах. Витягнувши смугастий в’язаний шарф, старі кросівки і пошарпаний рюкзак, в якому опинилися якісь блокноти, журнали та папка з чорного щільного картону. Ця папка зацікавила її найбільше. Опустившись на підлогу, дівчина витрусила її вміст собі на коліна. Звідти випало всього лише кілька знімків. Схопивши одну з фотографій, вона зі стогоном притиснула її до своїх грудей, заплющивши очі немов від сильного болю, який скрутив її у вузол.

Хлопець, який стояв поруч, абсолютно чітко розгледів на її обличчі терзання. Кілька фото впали біля його ніг і Ной підняв один зі знімків. На ньому весело та безтурботно обіймалися двоє хлопців та дівчина. Лана …була тією дівчиною, але Ной був вражений кричущою відмінністю в цих дівочих очах! На знімку вони були живі та щасливі, а у теперішньої Лани очі зовсім згасли.

Ной знову придивився до фото. Праворуч від неї, притискаючись до дівчини, добродушно посміхався світловолосий хлопець з небесно-блакитними очима. Зліва теж посміхаючись, але більш стримано, стояв м’язистий хлопець з явно індіанським корінням, його довге чорне наче смола волосся було зібране в хвіст, а очі, мабуть від спалаху вийшли червоними, але Ной здогадався, що в житті вони були вугільно-чорними.

Присівши поруч з Ланою, Ной зібрав інші фото, які розсипалися по підлозі. Судячи з того, як по блідим щокам котилися її беззвучні сльози – дівчина сумувала за неймовірно дорогою для неї людиною. Але Ной так і не зважився запитати, кого ж з них вона втратила.

– Я тебе відвезу, – тихо промовив він, кидаючи в порожню коробку, відібрані нею речі.

– Не варто, – ледь чутно видавила Лана, шморгнувши носом, не дивлячись на хлопця. – Пробач, що бачиш мене таку. Мені правда ніяково.

– Це тобі не варто відмахуватися від моєї допомоги. Як добрий сусід я не повинен відпускати дівчину йти саму під дощем, – вперто наполягав Ной, несучи коробку до машини. Лана знехотя попленталася за ним. – Гірше тобі може бути вже й не буде, але мені буде набагато спокійніше, – відчинив він передні дверцята.

Їхали зовсім мовчки. Ной зупинився біля першого двоповерхового котеджу за пагорбами. Зам’явшись, Лана вочевидь збиралася йому щось сказати:

– Не люблю, коли мене жаліють. І взагалі, вважаю за краще, щоб мене не помічали, – сухо промовила дівчина, взявши себе в руки. – Вам звичайно ж розкажуть мою історію з вигаданими подробицями. Так що порада від першої особи – тримайся від мене подалі, Ною. Насолоджуйся пейзажами та чистим повітрям. А коли наступного разу побачиш мене, зроби вигляд, що ми незнайомі! – після цих слів, Лана вистрибнула з машини, швидко крокуючи алеєю з коробкою в руках.

– Будь ласка, – пробурчав їй услід Ной.

– Я пишаюся, що виростив з тебе виховану людину. Та ти у нас просто лицар! – чекаючи його біля каміна, з нотами схвалення, але не без іронії зауважив літній чоловік, як тільки Ной увійшов до вітальні. – Очевидно, що дівчина перебуває в душевному сум’ятті і твоя душа відгукнулася. Добрий знак. Це означає, що твоя трансформація не зачіпає особистісних рис.

– Принаймні, поки я такий, – буркнув Ной. – Не впевнений, чи пожалів би я її в іншому вигляді.

– Пам’ятай головне правило, Ною. Це закон твого виживання – ніхто не повинен бачити тебе в стадії трансформації, – вставила миловидна жінка, повільно випустивши тютюновий дим, витончено стряхнувши попіл з тонкої сигарети.

– Простіше кажучи, Тесс, ніхто не повинен бачити мене виродком. Думаєш, мені кортить красуватися? Я розумію, що це житло, подалі від очей людських – всього-на-всього мій майданчик для ігор.

– І все-таки, Ною, скільки ж в тобі сарказму. Що ти задумав? – невдоволено повернувся професор Менфрі, помітивши недобре.

Стягуючи з себе одяг, красивий хлопець змінювався прямо на очах, трансформувавшись в подобу «страховидла». Як часто називав себе сам Ной. Його шкіра сіріла, тіло витягувалося, верхні кінцівки опускалися нижче колін. Зате в такому стані він міг швидко та безшумно переміщатися. А перебуваючи поруч з органічним предметом міг приймати колір та поверхневу структуру цього предмета. Наприклад, злитися з травою або корою дерева. Тому в природному середовищі Ной міг більш-менш вдало конспіруватися.

…З висоти дерева, на якому він причаївся, була добре видна кімната Лани. Вікно було відчинене і не завішене, при бажанні можна було легко перебратися на підвіконня. Лана сиділа на ліжку підібгавши ноги, розглядаючи все ті ж фотографії. Раптом вона напружено прислухалася, швидко сховавши знімки під подушку. Якраз в той момент, коли до її спальні увійшла жінка, ласкаво посміхнувшись дівчині.

– Ти серйозно не будеш вечеряти, доню? Сьогодні твоя улюблена паста.

– Ні, мам. Голова болить. І настрій паршивий, – похитала головою Лана, уникаючи дивитися матері в очі.

– Сьогодні тато перекинувся кількома словами з Роуз. У них в закусочній є місце офіціантки.

– Мамо, припиняй! Досить вже трястися наді мною! – різким тоном обірвала її дівчина, роздратовано насупившись. – І розмовляти зі мною як з душевно хворою дитиною теж не потрібно! Навряд чи Роуз збирається взяти на роботу вбивцю! На мені поставили клеймо. І в цьому місті, ти знаєш, від плям не відмиваються. Так що я успішно вживаюся в роль ізгоя.

– Лано, то був нещасний випадок. Тебе виправдали, – терпляче промовила Меліса. – Дочко, скільки можна зациклюватися на цьому?

– Але в мою невинність ніхто не вірить. Ані сусіди, ані колишні друзі. Тільки ви та дядько Майк, і то тільки тому, що він шериф округу. Я давно задихнулася і не дихаю. За моєю спиною постійно шепочуться. Люди отримують задоволення, обговорюючи трагедію мого життя. Але це ще пів біди, мамо! Я постійно відчуваю його присутність. …. Я не можу відпустити, – по щоках Лани знову покотилися сльози. – Тоді я не змогла утримати його … моя рука … але в душі я все ще тримаю його над тією прірвою. Я все ще люблю Дерека. Мені нестерпно важко і це, мабуть, ніколи не мине. Якщо чесно, я дуже шкодую, що ми не зірвалися зі скелі разом. Шкодую кожного дня.

– Не говори так, – здригнулася Меліса. – Не смій говорити таке матері, яка любить тебе всією душею! А як було б нам? Теж в прірву?

– У тебе є тато і Брендон …

– А в тебе є батьки і брат! – гаряче обірвала її Меліса. – Пройде час, моя мила, і з’явиться хтось ще. Хтось, хто теж стане тобі дуже близький.

– Нізащо! Дорожче ніж Дерека і Шона в моєму житті вже більше ніколи і нікого не буде! – розлютилася Лана, обурено глянувши на матір, немов та просила її продати душу. – Через свою дурість я втратила їх обох!

– Ти не зможеш протистояти серцю, Лано. Живе серце хоче битися. Пам’ятати важливо, але хід часу пише нові правила, – м’яко спробувала заперечити мати. 

– Тільки ось для батьків Дерека час зупинився. Стів та Ліза так і не пробачили мені. Вони знають, що Дерек загинув через мене. … Я … ніколи не зможу покохати іншого, тому що кожну секунду у мене перед очима стоять очі падаючого Дерека.

– Біда в тому, що ти вперто звинувачуєш себе, проклинаєш. Так не можна, – гірко похитала головою Меліса. – Як же мені тобі допомогти, доню моя?

– Мамо, мені вже промивали мізки. Не допомагає. не виходить на практиці застосовувати книжкові поради цих доморощених психологів. Міркувати легко, філософствувати. Але ніхто з порадників не був на моєму місці, і не дай бог, щоб опинився. Я не стану колишньою. Може бути стану іншою, але я точно змінилася.

– Я дуже турбуюся за тебе, Лано. Для всіх нас це був дуже важкий рік. Гаразд, не буду тебе стомлювати. Добраніч, мила.

– На добраніч, мам.

Ной спостерігав за ними через вікно, вбираючи кожне слово.

Якийсь час після того, як мати пішла, Лана сиділа нерухомо, заглибившись в якісь свої думки. Але потім щось прийшло їй в голову, майнуло незрозумілою емоцією на обличчі. Раптом підскочивши до вікна, Лана не роздумуючи забралася на підвіконня, потягнувшись за гілкою, і одним стрибком опинилася на дереві, тримаючись за стовбур. … Всього в декількох міліметрах від Ноя. Вона була так близько, що він фактично відчував її подих, розрізняючи биття серця.

Боячись поворухнутися і виявити свою присутність, Ной затримав своє власне дихання, дивуючись ситуації. Дівчина піднялася майже на саму верхівку. Влаштувавшись в кроні гілок, вона спрямувала свій погляд на зірки. Навіть не підозрюючи, що в шелест листя вливається чуже дихання, а за півметра на неї дивляться очі істоти, для якого в цьому світі ще не було придумано назви. Зате він вдосталь намилувався її обличчям.

Ситуація непередбачувано вийшла з-під контролю, коли перелазячи з гілки на гілку, спускаючись назад, Лана оступилася і не втримавшись полетіла вниз …

Ной зреагував блискавично – схопивши її за комір, не давши впасти. Затягнувши її на більш менш надійну гулку, Ной з жахом очікував дикого переляканого крику. Але Лана і не думала верещати. Притулившись спиною до стовбура вона лише гучно дихала, витріщаючись на нього в усі очі.

Поки дівчина не прийшла до тями, Ной дозволив собі знову злитися з деревом в одній колірній гамі. Тоді Лана потягнулася вперед, торкнувшись рукою місця, де він стояв секунду тому, мабуть перевіряючи чи це не галюцинація. Торкнувшись його тіла, вона знову змусила його проявити свою присутність. Але вона продовжувала дивувати його далі –  кивнувши йому на знак подяки за порятунок.

Після, повільно перебираючись до вікна, Лана спробувала забратися назад до будинку, але через тремтіння в тілі у неї не вистачило потрібної твердості в рухах.

Легко перемахнувши на підвіконня, Ной простягнув їй свою руку, яка мало нагадувала людську. Вона так само не вагалася, тут же спершись на його зап’ястя. Підхопивши дівчину, Ной переніс її прямо до кімнати.

І поки шок не поступився місцем тверезій розсудливості, Ной вирішив стрибнути вниз, розчинившись в темряві. Хоча реакція дівчини все ж спантеличила його, він очікував гіршого – криків та катастрофічного викриття як мінімум.

***

Сидячи за столиком в маленькій закусочній, Лана вже хвилин десять неуважно розмішувала цукор, дивлячись в одну точку порожнім поглядом.

– Привіт, – Ною набридло спостерігати з боку і він рішуче сів навпроти. Зараз перед нею був абсолютно звичайний хлопець, доволі приємної зовнішності, хіба що з дивовижними очима. – Любиш холодну?

– А? … Що? … Пробач, просто погано спала. Тепер наздоганяю сон з відкритими очима, – закліпала дівчина.

– І що смачну тут варять каву? – намагаючись привернути її відсторонену увагу, продовжував розмову Ной. Випадок минулої ночі на дереві хвилював і не давав йому спокою, але зовні він тримався цілком невимушено та розкуто.

– Вдома смачніше, – буркнула Лана.

– Хотів запитати у тебе поради. Може, підкажеш, куди тут можна сходити розважитися?

Заради цього дівчина навіть підняла на нього свої очі:

– Ти що так приколюєшся? Розважитися в Честервілі? Тут вам не Чикаго, юначе, і навіть не Самерсвіль. Тут інший уклад. Це як назад в минуле. У Честервілі відпочивають від цивілізації, тихо сходячи з розуму від нудьги.

– Тобто, ані тобі клубів, ані розважальних центрів, ані підпільних казино та протизаконних нічних гонок? – жартівливо похитав головою Ной, намагаючись розвеселити занадто серйозну дівчину. – Але місцева молодь якось же відривається?

– Переважно після старшої школи всі, хто ще не рушив розумом, роз’їжджаються по коледжам або у великі міста шукати кращого життя. Залишаються одиниці. Але коли хтось повертається на канікули, буває і таке, то закочують мега вечірки на які сповзається мало не весь Честервіль. Ще можна перекинуться картами з Нілом Саліваном на автозаправці, але це на крайній випадок. А для особливо обдарованих у нас є бібліотека. Ось так.

– Слава богу, ти не уявляєш як мені полегшало, – розсміявся Ной приємним м’яким сміхом, продовжуючи тим не менш стежити за нею своїм чіпким димчастим поглядом. – У вас все-таки є бібліотека. Скажи, ти коли-небудь посміхаєшся?

– Вчора я, здається, просила тебе, щоб при наступній нашій зустрічі ти зробив вигляд, що не знаєш мене. Ти проігнорував, – холодно промовила Лана з непроникним обличчям. – Якщо ти уявив, що можеш підчепити сумну місцеву крихітку, залиш цю затію.

– Тобто ти не вважаєш мене нормальним хлопцем здатним на прості людські відносини? – вмить став серйозним Ной.

– Ти не розумієш. Це я не здатна! – Лана послала йому неоднозначний кричущий погляд.

– Вау, ух ти! У нашому закутку новенькі! – прямо з порога досить голосно заявила одна з дівчат, які щойно увійшли, штовхаючи ліктем подругу. – Можливо, канікули пройдуть не дарма! Привіт, я Джена, а це Пейдж, – підійшли вони прямо до їхнього столика. – Як вдало ми повернулися. Цей сірий натовп нарешті розбавило таким красенем. Сарафанне радіо передало, що ви купили будинок біля ставка? – дівчата лізли Ною в очі настирливими мухами. Запах їхніх парфумів викликав у нього задушливе запаморочення і закипаючий гнів.

– Може ви не помітили, але ми тут з Ланою розмовляємо, – недружелюбно процідив він їм крізь зуби. – І вашої компанії якось не потребуємо.

– Даремно, тільки витрачаєш час, – надулася відкинута Джена. – Вона ж божевільна. Трохи що –  і приземлишся на дні ущелини, як її колишній дружок.

Різко вставши з-за столу, не кажучи жодного слова, але з кам’яним виразом обличчя, Лана попрямувала до виходу. І Ной не придумав нічого кращого, як рвонути слідом за нею.

Раптом мотоцикліст, що пронісся повз них з гучним ревом, вискочивши з-за рогу – змусив Лану миттєво змінитися та завмерти. Тепер це був смертельний жах на знекровленому обличчі і очі, які поступово заповнювалися панікою.

– Ти на машині? – випалила вона, вчепившись підоспілому Ною в руку.

– Угу, – скривився Ной від загнаних нігтів в його шкіру. Але схоже Лана не усвідомлювала, що робить йому боляче.

– Зможеш відвезти мене в одне місце?

Ной вже внутрішньо приготувався що вона попросить відвезти її на кладовище. Але помилився.

– Перед в’їздом в місто, коли з’їжджаєш з моста, є вказівник на заповідник, – тим часом видихнула Лана, розвінчуючи його здогади. – Мені потрібно терміново відвідати давню подругу. Це вкрай важливо.

– Звичайно, я відвезу. Не хвилюйся ти так. Якщо перестанеш стискати пальці, я може бути навіть зможу ворушити рукою.

– Ой, пробач, – схаменувшись, опустила очі дівчина.

Виїжджаючи на дорогу, Ной сподівався, що вона хоч якось пояснить свою поведінку, або ж заведе розмову про вчорашнє зіткнення з монстром виродком, але Лана знову пішла в себе. І тільки по тому як часто здіймалася її груди, ставало зрозуміло, що вона чимось сильно схвильована.

– Не сказав би що я нав’язливий, але це мовчання вганяє мене в тяжкий відчай. Думаю, звичайна балаканина розрядила б обстановку, – промовив він піднесеним голосом, зображуючи життєрадісність. – Ось скажи мені, ти віриш в існування надприродного? Паралельні світи, прибульці, монстри, магія? Щось незрозуміле і неймовірно привабливе?

– Я що схожа на дванадцятирічну фанатку «Щоденників вампіра»? – фиркнула Лана, не повертаючи голови. – Ні, я дуже реалістично дивлюся на світ.

Її відповідь поставила Ноя в глухий кут. Тепер йому було абсолютно ясно, що Лана не довіряє йому, навмисно приховуючи свою нічну вилазку на дерево і мутанта, якого їй довелося побачити. Дівчина виявилася занадто замкнутою та підозрілою, і йому захотілося будь-що-будь розколупати її шкаралупу.

– І що анітрохи не віриш в надприродне? Ані в перевертнів, ані в янголів чи демонів? – зробив він ще одну спробу. – А як же кохання?

Вона подивилася на нього такими очима на секунду ставши самою собою, що у Ноя здавило горло від того крику болю, який він прочитав в цьому погляді.

– Пробач. Просто я думав, може бути в цьому маленькому містечку трапляються небувалі речі, – вибачаючись пробурмотів він. – Але видно я не до тієї людини чіпляюся зі своїми дурними запитаннями. Хто я такий, мудак прилипала, чужинець, який нахабно намагається втертися в довіру. «Стороннім вхід заборонено», ось що має говорити привітальний напис на в’їзді в місто і в тебе на лобі!

– Це само собою зрозуміло. Місцеві не дуже розгоняться пускати до себе чужинців через задні двері. Я не вдаюся в подробиці і не горю бажанням підтримувати розмову не тому що ти поганий хлопець, Ною, або що з якихось причин ти мені не подобаєшся, зовсім ні, – спокійно, але трохи з гіркотою промовила у відповідь Лана, зітхнувши. – Ти викликаєш приємне перше враження. Просто розмови, будь-які, труять мені душу. Тому що так чи інакше, прямо чи опосередковано вони стосуються пережитого мною. Зараз мені не потрібні друзі. І навіть знайомі не потрібні. Пустота і темрява мого кокона ось що зараз для мене в самий раз. І якщо в твої плани не входить довести мене до зриву, тоді зроби мені послугу, просто помовч.

– Добре, я замовкаю. Я зовсім не хотів тебе зачепити, – він хотів сказати щось ще, але зітхнувши передумав, похитавши головою.

  Щось пішло не так, коли машина з’їхавши з шосе, стала виляти по дорозі. Виринувши зі своїх болісних переживань, Лана з жахом помітила, що Ной вже не керує машиною – він був без свідомості, здригаючись в конвульсіях. Із завидним професіоналізмом Лана швидко зупинила машину, благо швидкість була невеликою, але те що коїлося з хлопцем її по-справжньому налякало.

Ной отямився раніше, ніж вона зважилася викликати медичну допомогу. Кілька хвилин, Лана просто утримувала його тіло не в силах дотягнутися до телефону, побоюючись, що якщо вона послабить хватку він може поранитися. У підсумку, коли Ной подивився на неї цілком усвідомленими поглядом, Лана сиділа у нього на колінах, все ще стискаючи долонями його голову.

– От дідько, – тільки й буркнув він, невдоволено насупившись.

– Це вже не вперше? – стривожено вдивлялася вона йому в обличчя з докором.

– Так іноді трапляється. Дуже рідко, – спохмурнів і відсторонився Ной.

– І при цьому ти сідаєш за кермо? Це ж так … безвідповідально. Ти міг загинути, або ж твій напад міг привести до загибелі інших людей на дорозі.

– Я не інвалід ясно тобі! Сказав же, що я рідко відключаюся, і це вперше, коли мене накрило за кермом. Я ж не засуджую тебе за те, що ти схиблена через загибель когось там! – сказавши це, він осікся, тут же усвідомивши свій промах. – Ні, ні, ні, – пробурмотів Ной, обхопивши дівчину, яка було зібралася вискочити з машини, сталевий хваткою. – Я не це хотів сказати. Не так висловився. У мене теж є больові точки. Давай здамо назад, заспокоїмося і продовжимо, як ні в чому не бувало.

– Гаразд … якщо ти мене не задавиш, – видихнула Лана, затиснута в його лещатах. – Тільки тепер за кермо сяду я, – додала вона. – Не через те, що не довіряю тобі або боюся, що це може знову повторитися. А тому що знаю дорогу!

– Чому ти … на вигляд така тендітна і зворушлива, але в той же час така складна всередині? – нічого не розуміючи промовив Ной, спостерігаючи за нею з пасажирського сидіння.

– Хм, сказав хлопець на другий день знайомства, – Лана кинула косий погляд у його бік. – Тобі ж сказали – я навіжена. Ненормальна. Божевільна, пришелепувата. Які там ще є синоніми? Я не складна, Ною – всередині я мертва. Втрата близької людини вбила мене. А якщо ще виправдаються мої підозри, то пекло прийшло за мною прямо сюди.

– Ти не уявляєш, як мені хочеться дізнатися правду! – щиросердно зізнався Ной.

– Але ти її не дізнаєшся. Принаймні, не повну версію. Всю правду знають лише кілька людей, і цю правду поховають разом з нами.

– Значить, ти вмієш зберігати таємниці. Ти в цьому спец?

– На зразок того, – натягнуто посміхнулася Лана.

– Ого, кілька місяців і я може бути побачу як ти посміхаєшся, – з іронією кинув він.

– А ось тут я не впевнена, – Лана зупинила машину біля крихітного лісового зрубу, більше схожого на декорацію до фільму, ніж на житловий будинок.

На звуки, в дверях з’явилася літня жінка з довгими чорними косами, переплетеними стрічками з індіанським орнаментом. Було в її обличчі щось суворе, таємниче, як і ці скелясті гори навколо. Але побачивши Лану обличчя жінки просвітліло:

– Здрастуй, моя лань золота. Я лише нещодавно думала про тебе. Рада твоєму приїзду.

– Золо! – Лана з любов’ю обійняла свою приятельку. – Потрібно поговорити.

– Що ж, заходьте, -промовила Зола, нагородивши хлопця підозрілим поглядом.

– Це Ной. Новий знайомий. З його боку було дуже люб’язно привезти мене до тебе. Він разом з родиною переїхав до будинку … Дерека, – Ной побачив як Лана зам’явшись, закусила губу, мотнувши головою.

– Мабуть, я погуляю, а ви поговоріть, – відчувши напругу вимовив він, під невпинним прискіпливим поглядом Золи. – Я ж все одно без тебе не поїду, тому залишайся тут стільки скільки тобі потрібно.

– Бач який тактовний і страшенно чемний, – пробурчала Зола, проводжаючи його очима. – Щось з ним не так.

– Він хворий. І начебто не придурок на перший погляд, – знизала плечима Лана.

– Н-і-і-і, це інше. Хвороба тут ні до чого. Він … щось, – Зола нахмурила густі брови.

 Відійшовши на пристойну відстань, сховавшись за деревами, Ной квапливо скинув одяг, змушуючи своє тіло змінитися зусиллям волі. Зціпивши зуби, пройшовши крізь черговий спалах неймовірного болю, вже через кілька хвилин він непоміченим пробрався до будинку, вслухаючись в долинаючу звідти розмову.

– Золо, я не вигадую. Я бачила. Це був Шон! – палко заперечила Лана.

– Він пронісся повз тебе на шаленій швидкості, в шоломі, але ти все ж встигла розгледіти, що це був він? – голос Золи звучав недовірливо.

– Відчула. І він в люті. Ти ж знаєш, що я відчувала їх як свої частини тіла. І я запевняю тебе – він повернувся! …. І, схоже, він знає.

– Це неможливо. Припустимо, Шон не дотримав свого слово і повернувся, але те, щоб він дізнався – ні. Мій ритуал повинен був надійно приховати скоєне нами. Хіба що …

– Що? Золо, що? – втрачаючи терпіння, стривожено вигукнула Лана.

– Хіба що у нього зберігалася частинка тебе. Зуб, волосся, кров. Щось, що допомогло іншому шаману побачити правду. А якщо так …

– Він вб’є нас, – договорила за неї Лана, слабким голосом.

– Не він так плем’я.

– За себе я не боюсь, – знизала плечима Лана, – Я готова до цього вже давно. Навпаки, я б хотіла, щоб Шон відпустив мене. Але я боюся за тебе, Золо. Ти не винувата.

– Я знала на що йшла. Тепер від нас нічого не залежить. Духи предків тепер наші судді, – спокійно промовила Зола без тіні приреченості. – Сьогодні мені приснився сон про тебе, моя лань. Щось ще відбулося?

Кілька хвилин Лана мовчала в замішанні.

– Навіть не знаю, як описати словами. Вчора дійсно дещо трапилося. Вночі. Я майже звалилася з дерева. Якби не істота, яка зловила мене, напевно лежала б зараз в гіпсі. У нашому світі немає навіть такої тварини, щоб порівняти. Більше схожий на якогось гуманоїда їй богу, вміє зливатися з предметами наче хамелеон. Але він розумний. Він подав мені руку і допоміг благополучно перебратися в кімнату. Не інакше як в наших краях крім кугуару з’явилися ще й прибульці. Ти бачиш поруч зі мною небезпеку, Золо?

– Незрозуміле лякає мене. Біля тебе знову піднімуться торнадо. П’ята стихія вибухне бурею, – похмуро пророкувала Зола.

– Не нагнітай, гірше мені вже не буде. Я піду до Рема і в усьому зізнаюся.

– Не смій! – гаркнула жінка. – Втручатися й надалі в волевиявлення духів занадто небезпечно для тебе, Лано! Ми й так з тобою накоїли.

– Вина на мені, Золо! Мені й відповідати.

– Дай мені слово, – грізно зажадала Зола. – Що ти більше не будеш шукати смерті і повертати назад. Що приймеш свою долю. І що в решті решт дозволиш собі боротися за щастя.

– Навіть якщо плем’я вирішить покарати мене? Мені варто боротися проти кугуару, Золо? – з гіркотою видавила Лана, намагаючись іронізувати.

– Шон не дозволить позбавити тебе життя. Можливо, він ніколи тобі не пробачить, але якщо доведеться – він виступить навіть проти всіх кугуару. Він занадто тебе кохав, щоб відпустити.

– Так що ж нам робити?! – благала Лана.

– Розплющ очі, розкрий душу і знайди силу. Мій народ вірив, що життя і смерть – це два рівних дари вічно мандрівної душі. Поруч з тобою, моя лань, завжди буде той, хто буде тебе оберігати. Я берегла тебе як могла. Але якщо мій час прийде – обов’язково з’явиться інший, і неважливо в якому вигляді. Дерево це буде, птах або людина.

– Ми не прощаємось! Не потрібно тут заздалегідь влаштовувати проводи, Золо! – тепер Лана розсердилася. – Я зараз відправлю Ноя додому і залишуся тут з тобою. І якщо сюди заявляться ері – вони спочатку будуть змушені поговорити зі мною!

– Якщо плем’я прийме рішення, ані твої маленькі кулачки, ані твій дядько шериф їх не зупинять. Ми живемо за законами предків вже багато століть, – здавалося, Зола навіть розсміялася.

– Мабуть через це ваш народ і зникає з лиця землі. Залишкам ері варто переглянути свої закони, які втратили адекватність.

– Вам з цим хлопцем вже пора. Ясна річ ти тут не залишишся, але мене радують твої очі, які спалахнули теплом. І нехай поки що це всього лише полум’я гніву, але вони ожили. Подумай, Лано, твоє серце розбилося там, на дні ущелини, але ж той, хто може його склеїти все ще живий. Ти любила їх обох. І ти ніколи не перестанеш їх любити. А якщо вже й зовсім відверто – Шон не єдиний, хто з повагою прийме твої почуття до покійного Дерека.

– Не починай. Ми прокляли свої почуття, ми тоді страшенно посварилися з Шоном, безповоротно. А його повернення не обіцяє нічого хорошого! – роздратовано заперечила Лана. – Нічого більше склеювати, я свій вибір зробила. Днями я відвідаю тебе знову, – і Лана додала фразу невідомою Ною мовою.

До того як вона вийшла з дому, Ной вже встиг помчати назад до лісу.

– Тут чудові краєвиди, – з’явився він через час, як ні в чому не бувало крокуючи по стежці до машини. – Я прекрасно розім’яв ноги і навіть зголоднів. Ми можемо їхати?

– Угу, я й так занадто користуюся твоєю добротою. Зола прощатися вже не вийде, так що тобі від неї «бувай».

– Не дуже я їй сподобався, – падаючи за кермо, буркнув Ной. – Вона корінна американка? Характерна зовнішність.

– З племені ері, – знехотя відповіла Лана.

– Ти тепер зобов’язана зі мною пообідати, за те що експлуатувала мене. І відмови я не прийму! – впевнено подивився він на неї своїми дивними очима. – Познайомишся з моїми прийомними батьками. Все-таки сусіди.

– Ні, ні, пробач я не можу! – здавалося, у Лани починається паніка. – Я не можу увійти в той будинок. Там … занадто багато нагадує … мені …

– Зрозуміло. А що крім будинку ви більше ніде не зустрічались? Упевнений, в місті повно місць-табу для тебе, де боляче і важко дихати, – зло кинув Ной. – Чому ти тоді не виїдеш, туди, де не ступала нога твого загиблого хлопця?

– Хто дав тобі право зі мною так розмовляти? – Лана була ошелешена таким зухвалим натиском. – Я тобі нічого не винна і нічим не зобов’язана. Ти мені ніхто! Зупини машину!

– Ага, зараз! – Ной додав газу. – Те, що ти з’їдаєш себе сумом – це неправильно. Те, що боїшся своєї правди – це теж не вірно. Я бачу дівчину з гострим небажанням жити і хочу їй допомогти. Щиро. … Подати руку. … Або зловити за комір, – сказав він, принципово дивлячись на дорогу, а не на неї в цей момент.

Лана вражено завмерла, навіть не кліпаючи. Десь по хребту змійкою поповз холодок. Дружба з індіанцями розвинула в ній чутливу інтуїцію та вміння бачити крізь істину. Тепер вона зрозуміла, хто знаходиться поруч з нею. Але заговорити про це з ним вона не наважувалася. Занадто рано було для подібних одкровень. А ще, у неї зовсім не було бажання зберігати ще одну чужу таємницю, впускати цю таємницю в своє життя і підставляти під удар своїх близьких.

– Так і бути, я пообідаю з тобою, – видавила вона, відвернувшись до вікна.

– Ти мене ощасливила, – пожартував Ной. – Ні про що не хочеш мене запитати?

– Ні.

– Тобто, незрозуміле тебе не колише?

– Ага. Не моє діло.

Її навмисне ігнорування його майже зізнання зводило хлопця з розуму. Дівчина все зрозуміла, Ной відчув, як напружилось її тіло, як збилося дихання, але Лана змусила себе відгородитися від фактів. І це був зовсім не страх. Дуже скоро вона вже спокійно, навіть байдуже дивилася у вікно.

Можна було сказати, що заздалегідь приймаючи його таким з усією цією складною низкою трансгенних мутацій – вона не бажала впускати його Ноя в своє життя. Чого він, всупереч їй, хотів.

Ною раптом захотілось змусити цю дівчину подивитися на нього, змусити її побачити його істинну суть, що у нього теж є чутлива душа, що йому вкрай необхідно мати друзів, що він гідний її уваги, що на якомусь там Дереку та Шоні світ клином не зійшовся. І Ной вже чітко усвідомлював, що так просто вона від нього не відбудеться. Він доб’ється її довіри та симпатії. Тому що Лана була першою дівчиною за довгий час, яка йому настільки сподобалася, яку зажадало собі його нетипове людське серце.

Їй знадобилось зібрати в кулак всю свою силу духу, щоб стримати тремтіння, входячи в будинок свого загиблого хлопця. У будинок, з яким було пов’язано стільки щасливих моментів, абсолютно божевільних подій, смутку та сміху. Де все ще залишалася частка Дерека. І де біль втрати все ще завивав по кутах, страшно кривлячи свій чорний рот.

– Лано, це мої прийомні батько та мати. Едгар Менфрі і його дружина Тесс, – Ной представив їй літнього професора і дуже привабливу темношкіру молоду жінку. Ця пара не могла не примусити Лану звернути увагу на величезну різницю в їхньому віці. У неї з язика мало не зірвалося це нескромне питання. Вона ледве змусила себе проявити почуття такту, намагаючись бути ввічливою з цими підозрілими людьми, які всиновили хлопця хамелеона.

І професор, і його молода дружина виглядали збитими з пантелику. Мабуть Ной не попередив їх, що за гостя прийде до них на обід.

– Ми дуже раді познайомитися з тобою ближче, Лано. Минулого разу булу стільки розворушених емоції і то був не дуже підходящий момент, – посміхаючись, мовила Тесс. – Якраз готове моє гаспачо.

– Обожнюю іспанську кухню, – стримано кивнула Лана. – Ви … тут майже нічого не змінили, – зауважила вона з болем, ковтаючи гострий клубок у горлі.

– Ну, ми збираємося купити нові меблі. Якщо вирішимо осісти тут остаточно, – видно було, що Тесс не проти поговорити. І до Лани прийшло важке усвідомлення того, що сьогодні за обідом ці жадібні до спілкування чужаки просто завалять її питаннями, вимагаючи соковитих подробиць, розворушуючи ті самі емоції.

– Ти дуже вродлива дівчина, Лано, – не вгамовувалася Тесс. – Волосся просто … золота хмара. Такі витончені риси.

– Дякую, ви теж нічого, – буркнула дівчина, якій було дуже дивно вислуховувати компліменти від жінки. – А що може змусити вас визначитися залишитися тут назавжди?

– О … деякі фактори, – злегка зам’ялася Тесс, обмінявшись поглядами з професором, який до цих пір не промовив жодного слова. – Ми багато подорожуємо в пошуках ідеального місця, з яким буде гармоніювати душа…

– Вони сподіваються відшукати якихось міфічних створінь, чий укус зможе мене вилікувати, – видав Ной, різко перебиваючи свою прийомну матір.

– Ною!!! – від обурення великі очі Тесс мало не вилізли з орбіт. Але Ной вже загорівся своєю упертістю:

– Професор Менфрі біогенетик, передовий дослідник в області рекомбінантних мутацій. А Тесс …  у неї ціла купа пристрастей – археологія, історія вимираючих племен, міфологія, психологія. Якось їй на очі попалися відомості, що мовляв десь в Колорадо, в горах ще збереглися залишки деяких індіанських племен, чиї здібності виходять за рамки природного. Вони можуть змінювати свою фізіологію, трансформуючись у тваринну оболонку. Фактично перевертні. Їх ще називають кугуару.

– Як цікаво. Ніколи не чула нічого подібного, – сказала Лана, і при цьому на її обличчі не здригнувся жоден мускул. Навпаки, вона навіть постаралася виглядати здивованою.

– Ти брешеш! – різко заявив Ной, продовжуючи гнути свою тактику викриття. – У мене добре розвинений слух. І ти згадувала про кугуару в розмові зі своєю подругою Золою.

У Лани більше не було необхідності ховати свої емоції. Дівчина вражено відсахнулася в сторону, з обуренням дивлячись на хлопця:

– Так ти приволік мене сюди на допит?! – вигукнула вона. – Не знаю що тобі там почулося, але ніяких перевертнів, міфічних створінь і мутантів, які змінюють своє забарвлення я обговорювати не збираюся! Ані сьогодні, ані завтра, ніколи! Повір, я можу бути жахливо впертою, коли мені наступають на горло!

– Ною, що тут відбувається? – нарешті подав голос професор, стурбовано дивлячись на них по черзі. – Це неналежний тон, Ною, і на даний момент абсолютно недоречна тема!

– Але вона знає! – гарячкував Ной, нервово скуйовдивши собі волосся. – І про мене, і про кугуару! Тільки чомусь навідріз відмовляється говорити про це!

– Я хотіла проявити своє добросусідське ставлення, прийняла твоє запрошення на обід, але щось мені перехотілося їсти! – роздратовано кинула Лана, прямуючи до дверей. – На цьому наше спілкування припиниться! Не смій більше наближатися до мене!

– Лано, прошу тебе, будь ласка, стривай, це дуже-дуже важливо! – метнулась за нею Тесс, намагаючись утримати її своїм благальним тоном. – Це питання життя. Якщо найближчим часом не знайти вирішення проблеми – Ной загине! – вона спіймала Лану за руку, схвильовано заглядаючи їй в очі, шукаючи там співчуття.

– Не бійтеся, я нікому не розповім, – вирвала руку Лана.

– Проблема не в розголосі. Проблема в тому, що цей хлопець помирає.

– І великі уми настільки зневірилися, що вже дійшло до того, що вам доводиться нишпорити по горах у пошуках якихось надприродних істот? – з сарказмом видавила Лана. – Тоді ваше положення дійсно критичне. Тут не посперечаєшся. Співчуваю, але нічим не можу допомогти.

– Ти когось захищаєш, когось, хто дуже дорогий тобі! – кинув їй в спину Ной. – Я ж маю рацію?

– У тебе мутиться розум, – холодно відповіла йому Лана.

Вона переступила поріг впевнено сподіваючись, що більше ніколи не повернеться в цей будинок, і вже тим більше у неї не було бажання зустрічатися з цими настирливими божевільними.

Так, вона знала про перевертнів. Так само як і те, що буде оберігати цю таємницю, навіть ціною власного життя.

Чи то вона була такою напруженою, борючись в своїй душі з цілим колом сплетених емоцій та почуттів, чи то її рідні дійсно намагалися від неї щось приховати, збентежено ховаючи очі. Або принаймні відтягнути час коли вона про це дізнається. Лана тут же засікла недобре по їхнім притупленим поглядам. Перш ніж запитати, дівчина інтуїтивно подивилася на стару кухонну шафу ручної роботи її діда.

– Він був тут, чи не так? – похмуро прорекла вона, хмурячись, що не віщувало нічого доброго. – Його чашку чіпали.

– Так, рідна, Шон дійсно заходив. Адже твій тато був його шкільним вчителем. Це був звичайний візит ввічливості, – мнучи тільки що відпрасовану блузку видавила мати, готова кинутися на допомогу до дочки в будь-яку секунду. – Шон поводився цілком пристойно, стримано. Ми трохи поговорили … про тебе і він пішов.

– Мамо, – Лана безсило впала на стілець, немов разом з диханням з неї випарувалися життєві соки. – Стримано? Справді? А тепер я поставлю питання, і якщо я вгадаю, ви будете просто кивати. …У нього були червоні очі, немов він всю ніч дивився в монітор? Він періодично стискав ліву руку в кулак? Коли він посміхався, то нахиляв голову? Він жодного разу не вимовив моє ім’я, кажучи про мене «вона»?

На всі її питання батьки і брат дружно та ствердно кивали.

– Щоб ви знали – це не візит ввічливості, – впевнено похитала головою Лана, на секунду заплющуючи очі, щоб хоч якось подолати тяжкість, яка лягла на її серце. – Тату, я візьму твою машину. Мені потрібно з’їздити в одне місце.

– Так не піде! – всім своїм виглядом Вільям намагався показати дочці, що він буде невблаганний. – У твоєму стані небезпечно сідати за кермо. Ми всі досі не в курсі, що у вас там сталося з Шоном, з чим був пов’язаний його від’їзд і ваше відчуження після стількох років дружби, але всі ми як один одностайні в думці, що ці сплески емоцій згубні для оточуючих і для вас самих. Потрібно заспокоїтися, взяти себе в руки і по-дорослому в усьому розібратися.

– Дай мені ці чортові ключі!!! – прокричала Лана, втрачаючи над собою контроль. – Вам мене не зупинити! Це ви теж повинні прекрасно розуміти! Мені потрібно поговорити з його братом, поки не трапилося щось жахливе! Ключі! – вона вимогливо простягнула долоню. І коли поступаючись, вибираючи з двох зол меншу, Вільям все-таки віддав їй ключі, Лана додала. – Не бійтеся, я не здохну поки Шон цього не захоче!

Як не дивно, один з братів Шона сидів на ґанку, немов спеціально чекаючи на неї. Щоправда вона мчала по ґрунтовій дорозі з такою швидкістю, здіймаючи за собою хмару пилу, що її важко було не помітити здалеку.

– Реме, нам потрібно поговорити! – Лана вискочила з машини, але трималася від нього на відстані.

– У тебе була маса можливостей і купа часу, щоб зробити це раніше, – смертоносно небезпечним, спокійним рівним голосом промовив Рем, втупивши в неї погляд своїх чорних очей. – А тепер у мене навіть немає бажання бачити тебе.

– Я не належу племені ері, я не живу за законами ваших предків, Реме, але я свято зберігаю вашу таємницю. Я залишусь відданою Шону, навіть якщо життя зробить нас із ним ворогами …

– Не кажи про відданість!!! Не смій, після всього, що накоїла!!! – заревів Рем, скочивши на ноги. Його довге красиве чорне волосся розсипалося по плечах, а в очах з’явився кривавий відтінок. – Після того що ти накоїла, не смій вимовляти наші імена!

Лана остовпіла, вкриваючись памороззю від настільки лютого гніву.

Гнів вождя племені був страшний, але гнів ватажка перевертнів був жахливіший в кілька разів. Лана знала, на що були здатні оскаженілі кугуару. Миттєва смерть від їхніх кігтів це одне, а ось залишитися пошматованою калікою – це було інше.

– Залиш її, брате, – пролунав позаду неї хриплуватий, повний неосяжної гіркоти, але такий до болю рідний голос, що у Лани миттєво підігнулися коліна. Омертвіле серце раптом забилося шаленим темпом, кров прилила до кожної клітинки, тіло кинуло в жар, а душа спробувала вирватися назовні і закричати про те, як же вона за ним сумувала. … Неймовірно.

Вмить всі її почуття загострилися до межі. Лана відчула, як вітер лоскоче волоссям її обличчя, як той же вітер здіймає піщинки, кидаючи їх їй на щиколотки, побачила колір неба і засніжену вершину далеко в горах, відчула запах хвої в повітрі. Немов виринувши з-під товстої пелени байдужості.

– І як у тебе вистачило розуму приїхати сюди? – похмуро сказав Шон у неї за спиною.

– Розум тут абсолютно ні до чого, – обернулася Лана, вірніше її тіло саме шукало його. Щоб побачити. Щоб знову пропустити крізь себе пекельну муку та згадати.

По її щокам котилися сльози. Тому що серце рвонулось таким нестерпним болем, коли вона нарешті побачила ще одне улюблене обличчя.

Шон, граючи жовнами, зі зневагою відвів погляд. Їй це говорило багато про що.

– Ти повинен мене вислухати, Шоне, – благала дівчина, потягнувшись до нього всім своїм єством. Вбираючи в себе поглядом одночасно всі дрібниці: його напружену позу, в чому одягнений, його тремтячі губи, кривий шрам на підборідді, зведені на переніссі смоляні брови, такі знайомі риси обличчя.

– Іди геть! – глухо, з болем вимовив він, не піднімаючи очей.

– Так, я винна, – тремтячим голосом хапалася за свій шанс Лана. – І я вже покарана духами ваших предків. Сповна. Я не збираюся перед тобою виправдовуватися, я лише хочу, щоб ти вислухав!

– Пізно! – гаркнув Шон, нарешті зустрівшись з нею очима. – Іди, Лано!

І цей погляд, і те що він вимовив уголос її ім’я теж говорило багато про що. Шон боровся з болем, з диким гнівом, з їх все ще живим коханням.

Його рвало на шматки зсередини. Він страждав не в силах пробачити її.

Але все ж він все ще любив.

Голова Лани розгублено сіпнулася. Насилу вона підійшла назад до машини.

– Люди, які … оселилися в будинку Вілсонів … випитують про кугуару, – безбарвним тоном кинула вона.

Шон коротко кивнув, даючи знати, що все зрозумів.

Вона навіть не пам’ятала, як завела машину та від’їхала. Але десь на півдорозі, Лана раптом різко загальмувавши, вистрибнула зі старенького позашляховика, пустившись бігти, не розбираючи дороги. Впавши на коліна, нічого не бачачи перед собою, дівчина нестямно закричала, вдаривши руками об землю.

Розплющивши очі, Лана обвела очима свою кімнату, намагаючись згадати як саме вона повернулася додому. Але картинка була настільки невиразною, що вона навіть не змогла приблизно припустити. Долоні саднили тупим болем, і дівчина кривлячись подивилася на свої розбиті до крові руки. Як тільки вона сіла в ліжку – в голові застукали тисячі молоточків, і шлунок звело в злісному голодному спазмі. Тіло теж злилося на неї, за знущання, якому вона його піддавала.

На кухні, куди спустилася Лана, її мати, закусивши від досади губу, дуже старанно драїла давно відмиту тарілку.

– Гаразд, як я опинилася вдома? – безпосередньо запитала Лана.

– Цей жах відновиться знову? – глянула на неї Меліса заплаканими очима. – Ти можеш собі уявити, що нам теж боляче, бачити твої страждання? Ти можеш дорожити і нашою любов’ю теж?

– Жахіття ніколи і не закінчувалися, мам. Як я опинилася в своєму ліжку?

– Тебе приніс хлопець. Наш новий сусід. Ной.

– Цього тільки не вистачало! – закотила очі Лана.

– Це … ще не все, – було видно, що Мелісі важко даються слова. Їй все складніше було стриматися. По тому, як тремтіла її мати, Лана зрозуміла що сталася чергова трагедія.

– Хто? – одними губами прошелестіла дівчина.

– Зола. … Її будинок згорів сьогодні вночі, а сама вона загинула у вогні. Дядя Майк дзвонив недавно. Мені дуже шкода, мила. Я знаю, ви були близькі із Золою. … Лано!

 Але Лану вже поглинула темрява. Свідомість відмовлялася бути присутньою в цій реальності.

– Коли відбудеться прощання? – було перше, що запитала вона, прийшовши до тями, витираючи мокре від води обличчя, якою її облила перелякана мати.

– Сьогодні ввечері, – навис над нею шериф, який вочевидь щойно увійшов. – Менхеси хочуть зробити все швидко. Адже за своїм звичаєм вони ховають своїх людей на заході сонця. Але ти, Лано, до церкви не підеш.

– Пристебнеш мене наручниками, дядько? – скривилася в кислій знущальній посмішці Лана. – Вона була моєю подругою! Я буду на церемонії подобається вам це чи ні!

– Там буде Шон і вся їхня сім’я! – взяв на тон вище Майк, глибоко в душі сумніваючись, що йому вдасться переконати племінницю. – Всьому місту відомо, що трапляється коли ви двоє сваритеся. Пробач, що нагадую, але раніше ці проблеми залагоджував Дерек. І минулі ваші конфлікти – це різнобарвна мішура у порівнянні з нинішньою ситуацією, раз мене особисто навіть Рем попросив, щоб тебе й близько не було. Ти сильна, Лано, і не така дурна, ти розумієш, як потрібно вчинити правильно. Не буди лиха. Мені не потрібні заворушення в місті.

– Я розумію, – понуро кивнула дівчина, накриваючись з головою.

Вона вдавала що спить до тих пір, поки батьки не почали збиратися до церкви. Тоді, закутавшись в плед, бліда та змучена Лана вийшла їх проводити.

– Мені не хочеться тебе залишати, але тато шкільний учитель, його поважають в місті і буде неправильно, якщо ми не віддамо свою повагу Менхесам, – Мелісі було ніяково, вона ніби вибачалася перед дочкою. – Але ми залишаємо з тобою Брендона.

– Угу, – понуро кивнула вона матері.

– Значить так, малий, – сказала Лана похмуро втупившись на брата, як тільки за батьками зачинилися двері. – Я буду в тебе у великому боргу, якщо ти не помітиш, як я зникну.

– Ти можеш зрізати шлях на моєму велосипеді, – посміхнувся Брендон, хитро підморгнувши сестрі.

Люди в Честервілі жадібно хапалися за будь-які навіть незначні події, щоб хоч якось освіжити та наповнити сенсом своє буденне життя. Будь то збита п’яним водієм собака, або любовна інтрижка з листоношею місіс Крам, яка виходила заміж цілих вісім разів. А вже народження дитини, весілля, розлучення і … звичайно ж похорони викликали справжній ажіотаж.

У той момент, коли Лана кинула велосипед брата на траву біля церкви, там вже набився цілий натовп народу. Але зараз її метою було не прощання з Золою.

Лана зрозуміла, що та попрощалася з нею ще вчора, вочевидь передбачаючи свою смерть. І хоч Зола просила її стійко прийняти будь-яке майбутнє, яке для неї визначать духи індіанців – Лана не могла упокорити свій лютий гнів, спрямований проти ері. Вона буквально тряслася і була готова вибухнути на тисячу шиплячих частинок.

Її метою був Рем, молодий вождь племені, який допустив подібне.

Пастор як раз читав молитву, коли вона з шумом увірвалася всередину.

– Значить, тут ви можете поєднувати закони своїх предків та традиції мого народу?! – гнівно вигукнула дівчина зникаючою ірокезською мовою, якої її давним-давно навчив Шон.

Плем’я ері крім іспанською та англійською спілкувалося між собою ще й цією мовою, а ось інші городяни з ірокезських діалектів не розуміли жодного слова. Тому-то Шон і навчив їх з Дереком своєї мови, щоб вони могли безкарно пустувати в дитинстві. Так сталося і зараз, люди витріщалися на неї в усі очі, згораючи від цікавості про що ж йде мова.

– Ви навіть не вірите в християнського бога! А ваші боги покарають вас за самосуд? Або вбивці будуть безкарно та лицемірно зображати траур? Я знаю, що це ви її спалили!

– Ти не виведеш мене з себе на людях, і не сподівайся, – з абсолютною холоднокровністю відповів їй Рем, трохи повернувши голову в її сторону. – Але не я вибирав жертву. Ми надали право вибрати винного Шону. І мене його вибір не здивував. Але хто це називає нас вбивцями? Ти? Та, яка отруїла в своєму череві дитину мого брата? Ти вбила ненародженого кугуару, а це страшний злочин! – молодий вождь свердлив її обуреним поглядом.

Люди завмерли як на виставі, стежачи за подіями, які тут розгортаються, розуміючи швидше бурхливі емоції, ніж суть кинутих слів.

І Лана перевела свій погляд на Шона, який стояв осторонь. На знак жалоби, за традицією, він коротко обстриг волосся, намалювавши на передпліччях червоною глиною ритуальні знаки. Весь цей час він не відривав від неї своїх блискучих очей. Погляд у Шона був важкий, темний, звернений не до кращої його сторони. Це був не дуже вдалий час з’ясовувати з ним стосунки, але зараз Лані здавалося, що їй нема чого більше втрачати.

– Як ти думаєш, чому мені так боляче, коли я на тебе дивлюся? – голос Лани здригнувся. – Ви були з нею однієї крові. Зола любила тебе. Чому, Шоне?

– Любила? – прохрипів Шон, ступивши їй назустріч. У цей момент, навіваючи на людей жах та трепет – всі запалені свічки в церкві одночасно затріщавши, згасли. – І тому вбила мою дитину? Вона на відміну від тебе знала що робить! Вбивство дитини ері, навіть ненародженої – це найстрашніший гріх для мого народу. Зола отримала по заслугах!

– Але це був мій жахливий вибір! Це я вмовила її! Тому що так сильно любила вас обох, що боялася когось втратити! – Лана схлипнула, не в змозі стримати сльози, які почали її нестримно душити. – І в підсумку втратила всіх! Я винна, Шоне! Це мене ти мав спалити! Як ти тепер будеш з цим жити?!

– А ти? – він дивився на неї своїми чорними очима, але через ці очі її пожирав його біль. – Як ти будеш жити, пам’ятаючи про те, що не дала народитися нашій дитині? Ти знала що завагітніла, знала що він мій, і все одно змусила мене поїхати. Тому що була впевнена, що моя любов сильніше любові Дерека? Тому що знала, що я витримаю розлуку, а він ні?

– А я й не хочу з цим жити, – голос Лани наповнився ніжністю та благанням, коли вона впала перед ним на коліна. – Дозволь мені померти, Шоне. Відпусти мене. Віддай і мені по заслугах, якщо ти дійсно так мене любив, – її сповнені любові очі дивилися на нього з покорою.

Шон опустився поруч з нею на одне коліно, наблизивши до дівчини своє обличчя:

– Не намагайся обвести мене навколо пальця, – прошепотів він. – Зараз ти сповнена злості та жадання помсти, і вже зовсім не ніжності. Ти знаєш, що якщо я тебе втрачу, гіршого покарання для мене годі й шукати. Але хоч би як ти не намагалася, любове моя – ти виживеш в будь-якому випадку. Ми з тобою приречені жити та мучитися з цим. – Шон скрипнув зубами, намагаючись впоратися з емоціями. Його очі одночасно знищували і утримували її над прірвою. – Що ж ти наробила, Лано? Де мені взяти сили, щоб пробачити тобі? Як ти могла обірвати це життя?

– Так само як ти! Засліплена емоціями! – Лана зі злістю штовхнула його в груди. – Вчора ти сказав, що пізно вислухати мене. Можливо, мої слова зупинили б тебе, і Зола була б зараз жива! Але тепер вже дійсно пізно, Шоне! Тепер ми двоє вбивць, що стоять на краю, але злочини наші не порівняти. Я все одно стрибну, Шоне. Знайду спосіб і нарешті вирвуся з твоїх лап, кугуару!

– А я дістану тебе й там. Буду йти за тобою в вічності, і брати за руку, в той час коли ти будеш вишукувати очима Дерека. І ти не зможеш забути, що моє серце б’ється швидше, в тих гарячих грудях, на яких ти стільки раз засинала. Ти завжди будеш озиратися, потребуючи мене. Кугуару тебе не відпустить. Його серце в тобі, моє серце з тобою. Ми пов’язані, моя лань, – в пильних темних очах Шона, які дивилися їй прямо в душу, було стільки обпаленої любові, стільки в них було гіркого диму пам’яті, що не в силах більше винести ті почуття, які її раптом затопили, Лана кинулася бігти. Але пробігши кілька метрів, знову впала без свідомості. І так вийшло, що ближче всіх до неї в цю хвилину виявився Ной, який тут же підхопив дівчину.

– А ну прибери від неї свої лапи! – побачивши це, обурено прогарчав Шон вже зрозумілою для всіх мовою, метнувшись до неї.

– Давай ще поб’ємося тут, перетягуючи її кожен в свою сторону. Їй хреново і їй потрібна допомога. Ти можеш допомогти? – з викликом кинув Ной, змірявши того зневажливим поглядом.

– Обережніше, хлопче, – загрозливо промовив Шон. І Ной своїм тонким міжвидовим чуттям вловив, як напружилися м’язи Шона, готового зламати йому хребет. – Ти не уявляєш, у що вплутуєшся. Поглянь навколо. Жодна людина навіть не смикнулася. Включаючи батька та матір Лани. Тому що кожен присутній тут знає, що тільки я й можу їй допомогти. ВІДДАЙ. МЕНІ. МОЮ. ДІВЧИНУ! – білки в очах Шона стали криваво-червоними. 

Принципово вирвавши Лану з рук Ноя, не втрачаючи часу, Шон м’яко надавав їй на живіт, крикнувши у натовп:

– Солодкої води, вина, дайте швидше що-небудь заради бога!

Дбайливо піднявши голову дівчини, Шон змусив її зробити кілька ковтків.

– Коли ти їла в останній раз? – суворим тоном поцікавився він у Лани, коли та отямилися.

– Не твоя справа! – Лана спробувала вирватися з його рук. – Тебе не повинен хвилювати стан вбивці! Отримуй задоволення, спостерігаючи як я корчуся! Тому що я теж ніколи не забуду того, що ви червоношкірі виродки накоїли!

Здавалося, розлютитися повинен був Шон. Але в лічені частки секунди, біля дівчини з перекошеним від гніву обличчям опинився Рем, який схопивши її за волосся, ривком поставив Лану на ноги.

У натовпі хтось зойкнув. Меліса зробила спробу рвонути до дочки, але її утримало відразу кілька пар рук. Місцеві жителі добре знали, чим загрожує втручання в розбірки цих індіанців.

– Ти … переходиш … всі … кордони! – прошипів Рем, бризкаючи слиною. – Саме ти – корінь всіх наших бід!

– Ну так переступи межу й ти, кошенятко, – навмисно зухвало кинула йому виклик Лана, не відчуваючи болю від власної злості.

– Ти все ж таки повівся, брате, – хмикнувши, Шон розчаровано похитав головою. – Вона робить це навмисно. Тепер ері скажуть, що ти ще не готовий бути вождем, якщо тебе може спровокувати звичайна дівчина.

На перший погляд Шон виглядав незворушним. Не рвався їй на допомогу, навіть не ворушився. Він просто завмер, злегка нахиливши голову. Звичайній людині важко було собі уявити його наступний крок. Відчути, що ж відбувається з Шоном насправді могли лише наділені надприродними здібностями і ті, хто мав з ним особливий зв’язок. І таких людей в цій церкві було кілька.

– Це не звичайна дівчина!!! – пихкаючи звірячою люттю, проскреготав зубами Рем, звузивши очі.

– Вірно, – спокійнісінько крижаним тоном кинув Шон, пильно дивлячись на старшого брата. – Тому що вона моя дівчина. І я відгризу тобі руку, якщо ти прямо зараз відмовишся відпустити її.

__________________________

Дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання  треба перейти за посиланням на Букнет 

З повагою, Лаванда Різ! 

Відгуки, Коментарі
читачів

Kv Kv

Я в неймовірному захваті від вашої творчості та таланту)))))) Незмінний хепіенд як завжди тішить своїм невимовним фонтаном щастя та пристрасті))))))

Ольга

Зіграні всі партії і ролі, розставлено всі крапки, кожен знайшов свій шлях, призначення і щастя))) фінал розплутав усі нитки і розкрив всі загадки)) прекрасно, яскраво, феєрично) шкода прощатися з героями, але час настав)))) дякую, Лавандо за прекрасну історію любові, джерело мудрості, пісню життя, стимул для самовдосконалення!!!!

Iryna

Дивовижна історія кохання, я пережила такі чодуві емоції, дякую вам Лаванда за ваші історії. Кожна з них просто шедевр.

Shopping Basket