Всупереч і навіки

Ось вже який день мені не дають спокою слова Артура …

Чим би я не займалася, але останнім часом я лише тільки те й роблю, що автоматично перекладаю або переставляю речі, навіть не намагаючись приховувати свого стану. Чому чоловіки настільки самовпевнені? Чому вони грають в настільки небезпечні ігри, роблячи відчайдушні ставки на життя? Чому не помічають очевидного? Або це тільки у мене від жаху навіть ступні терпнуть, як подумаю, що можливо Артур навмисно дозволив себе впіймати. Чому вартові так безтурботно розслабилися, а Даніель блаженно радіє?!

– Тебе це турбує? Те, що ми так рано станемо батьками? – обіймає мене Даніель, в спробі повернути мені мій колишній настрій. – Згоден, все сталося так раптово. Наші стосунки спалахом, весілля, потім сутичка з Артуром, вартові, ковіни, стільки всього. Але ж ми впораємося, вірно?

– Так, звичайно, – механічно киваю головою, хоча мої думки далекі від перерахованого. Я лише зациклилася на прихованому змісті в словах повелителя тіней.

– Може, ми поки що не будемо доводити до відома твоїй матері?

– Кого? … А … так. Агата. Дійсно, поки почекаємо з новиною, інакше вона мене своєю турботою зовсім замучить, – неуважно посміхаюся у відповідь.

– Вона продовжує наполягати, щоб ми жили у її будинку, – як ні в чому не бувало базікає собі Даніель, хоча я знаю, таким чином він теж приховує свою розгубленість. – Але я не стану жити під одним дахом з тещею, не при такому розкладі. Я хочу бути господарем у своєму домі, тому попрошу, щоб орден виділив нам якийсь кут.

– Гаразд, але це доконає Агату. Чорт, не хотілося б з нею сваритися. Моя знайдена мати все-таки. … Мабуть, піду, відвідаю її.

– Я з тобою! – схоже, самота мені тепер не світить. Він звичайно ж переживає, але … я відчуваю ще дещо. Даніель не довіряє силі, що обрушилася на мене того проклятого повного місяця, він боїться, що не встежить за мною і що навіть стримуючий браслет не допоможе мені впоратися з моїми теперішніми загадковими можливостями. І якщо вже говорити прямо – мій чоловік боїться і не довіряє мені завдяки Артуру.

Агата так щиро рада мене бачити, метушиться, хвилюється, іноді заламуючи пальці. Їй так хочеться стати хорошою матір’ю, надолужити цей зв’язок в наших з нею стосунках, і одночасно з цим вона розуміє, що упущеного ніколи не повернути. У куточках її великих карих очей ховається та тріпоче тривога, вона ніби заздалегідь знає, що попереду на мене чекає аж ніяк не безрадісне життя, але вона боїться поділитися зі мною своїми побоюваннями. Я все ще не можу назвати її мамою, та це справа звички, чи то потрібно дочекатися відгуку в серці.

Марія, скоса поглядаючи на Даніеля, тут же тягне на стіл різну смакоту, Агата гладить мене по руці, сівши поруч, крадькома чіпає мій хитромудрий браслет, який на мене наділи вартові.

– Ця штуковина нейтралізує дар червоного місяця, – недбало кидаю я. – Що новенького чути? Здається, ти любиш дізнаватися найгарячіші новини, найпікантніші секретики, – сміюся я і тягну зі столу рум’яну булочку.

– О, нічого нового, все так передбачувано, – знизує вона плечима з сумним зітханням. – Орден прийняв рішення одноголосно – дух Артура Корвіна необхідно умертвити. Зараз вибирають спосіб найбільш дієвий, щоб він вже ніяк не зміг вибратися навіть з того світу.

Таке дивне відчуття – ніби мені в груди вп’ялися чіпкі холодні пальці, серце забилося швидше, шкіра, в тому місці, де її торкається браслет – сильно пече. Поперхнувшись, я закашлялась. І момент мого сум’яття не залишився непоміченим.

– Мені шкода, що тіло Баса загине разом з Артуром, але Себастьяна Корвіна вже не повернути, дитинко, – співчутливо стиснувши мені руку, Агата спробувала зазирнути мені в очі. – Така ціна битви. Скоро все налагодиться. Особливо, коли баламута присплять навічно, немов скаженого пса. Ти у нас тепер дама сімейна. … Можете, до речі, займати весь другий поверх.

– А скажи мені, Агато, – задумливо промовив Даніель, який почав свердлити її підозрілим поглядом, як тільки він сів на диван. – Звідки ти взяла медальйон? І з якого такого посилу ти раптом вирішила подарувати моїй дружині нагадування про її колишнього хлопця?

– Як же … – Агата всім своїм виглядом намагається висловити, як вона обурена його тоном і дивним запитанням. – Він був їй дуже дорогий. Я вирішила, що потрібно що-небудь на згадку. Викупила його у вартових, навіщо їм цей доказ, тим більше, мене переконали, що він не напханий ніякою магією.

– Але це якраз дуже підозріло! – розлютився Даніель, не помічаючи знаків, які я йому подаю. – Артур з’єднав уламки каменю воєдино і носив його на шиї, коли Шарлотта зірвала його з повелителя тіней. І щоб в ньому не було магії??? Та провалитися мені на місці!

– Стривай, Даніелю. Що ти раптом розійшовся?! – мені теж доводиться підняти голос. – Ти стільки разів перебував поруч зі мною і не відчував нічого такого, крім огиди до моїх спогадів. Якби кулон був небезпечний – як вартовий ти б відчув біду. Тим більше, Тірей впевнений, що в цьому камені заточена душа Баса і зараз на мені цього кулона немає. Справді, що на тебе найшло? Ви повинні помиритися раз і назавжди! – глянула я на притихлу Агату і граючого жовнами Даніеля.

– Ймовірно, в ньому щось точно було, коли ти взяла його в руки. На жаль, мене не було поруч у той момент, – скрипнув зубами Даніель. – Потім кулон став нейтральним. Це було нерозумно з твого боку, Лу, брати річ, що належить Артуру. Мене турбувало це з того самого моменту, коли я його на тобі побачив. Але це ж пам’ять, трясця твоїй матері, недоторкане! А найбільше мене вражає безпечність Агати! Вона ж повинна була знати, чим це може обернутися! Нехай вона не пробуджена вартова, але вона вартова до мозку кісток! … Не інакше тут якась змова. … Знаючи Агату. Подивися на мене, Агато!!! – раптом гаркнув Даніель. Але замість того, щоб подивитися йому в очі, Агата навпаки відвела погляд. – Ти дуже боялася за Шарлотту, адже так? – в голосі Даніеля з’явилася загроза. – Ти пішла на угоду? Він пообіцяв тобі ні в якому разі не завдавати їй шкоди? – на мого чоловіка було страшно дивитися. Але на Агату я теж не дивилась, бо відчула, що … Даніель має рацію.

– Потрібно зустрітися з Тіреєм, – піднялася я з-за столу. – Адже він вже напевно розібрався що з цим злощасним кулоном.

– Я сам з ним поговорю. Тірею в Донбарі так часто робити нічого, а тобі не можна залишати містечко, – жорстко відповів Даніель. – Поспілкуйся з матусею, тим більше є про що. Тому що боюся, якщо я залишуся тут хоча б на хвилину – я наговорю їй справедливих гидот! – і через кілька секунд він грюкнув вхідними дверима.

– Навіщо? – прошепотіла я.

– Ти сама намагалася домовитися з владикою тіней, – так само пошепки відповіла мені Агата. – Артур дав мені священну клятву, що ти ні в якій мірі не постраждаєш.

– І ти повірила відьмаку?! – вирвалося у мене. – О, в якому ж я шоці!

– Ти ще багато чого не знаєш, Шарлотто, – раптом вперто заявила Агата, піднявши голову. – Є непохитна межа, яку відьмак нізащо не переступить. У них є свій кодекс. Цей кодекс жахливий, в ньому безліч пунктів, і деякі з них дуже навіть мерзенні, але якщо відьмак висіче на своїй плоті символ сили і дасть слово – це слово він порушити не посміє, інакше спалахнувши, символ спалить тіло на якому він висічений. Артур заприсягнувся …

– Але це не його тіло!

– Іншого він не має.

– І що ж було у кулоні? – стиснула я кулаки.

– Він не сказав. Я повинна була його добути і передати тобі. Адже коли ти зірвала його з Артура – вартові не дозволили тобі його надіти, а йому було важливо, щоб він доторкнувся до твоїх грудей. Але тепер нам нема чого боятися, Артура скоро стратять і всі його сили, кожне його щупальце ослабне і зникне, як і його вплив. Дитинко, мені складно тобі пояснити, але іноді трапляються моменти, коли відьмак викликає довіру, я відчула це серцем, я побачила це по його очах. Адже він … не просто тебе ненавидить … – ти щось значиш для нього, Шарлотто. 

– Досить! Мені потрібно пройтися, – схопилася я, але Агата спритно кинулася мені навперейми.

– Не ходи до нього! Не здумай до нього ходити, Шарлотто! Я бачу, що ти задумала! Припини успадковувати всі мої жахливі якості! – схопила вона мене за руку. – Я попереджу вартових і тобі не дозволять!

Я готова була сперечатися і навіть відштовхнути її зі злості, але тут мій погляд впав на дзеркало у передпокої, в чиєму відображенні майнула тінь. А ще я почула шепіт і повторила за тінню це дивне слово. Все сталося дуже швидко – мій охоронний браслет переповз на руку Агати, яка тут же немов по клацанню відключилася, впавши в глибокий сон. Як і Марія посеред кухні. Ну а далі мене і не потрібно було запрошувати. Відкривати просторові коридори я вже призвичаїлася, вискочивши поруч з камерою Артура.

– Які люди і без охорони! – посміхнувся він своєю зухвалою посмішкою. Чому це була посмішка Артура? Тому що Бас ніколи б так не посміхнувся. – Ну, привіт.

– Давай без всяких цих твоїх уїдливих реверансів. У мене купа питань!

– Тільки ось часу у нас з тобою замало, – переставши усміхатися, Артур зміряв мене уважним поглядом. – Я взагалі-то чекав, що ти дозрієш раніше. Ти дуже вперта, Шарлотто. Поки що ти мене тільки розчаровуєш, – зітхнув він з красномовним докором.

– Треба ж, – навіть якби я і постаралася, нервовий смішок, дивлячись на нього, було б не втримати. – Вичитуєш мене як старий буркотливий дід? Ха, та ти ж він і є! Чому мені здається, що ти лис, який заліз в курник? Що ти задумав, Артуре Корвін? Що було в кулоні і де Бас? Що значить «сила буде нас поглинати» і що ще за повна версія правди?

– Тихіше-тихіше, розігналася. З чого це я повинен тобі відповідати? Або ти думаєш, що з того боку решітки маєш право все знати? Це довга розмова і я сам вирішу, коли тобі про все розповісти і чи розповідати взагалі. Але на одне питання відповім, – і тут до мого невимовного жаху, Артур раптом просто пройшов крізь грати, створені спеціально для того, щоб утримати відьмака подібного потенціалу. – Я б запросив тебе до себе, але в цій камері дуже тісно, та й не місце там для дами, – холодно посміхнувся Артур однією зі своїх небезпечних посмішок, розглядаючи мій вражений вираз обличчя вже зблизька абсолютним і неперевершеним переможцем. – Я дійсно навмисне опинився тут. Чомусь усі вирішили, що я дозволю зловити себе вдруге. Тому мені довелося розіграти цю комедію. Ти бачиш ілюзію, Шарлотто. Як і вартові, які запроторили мене до цієї камери не з могли розпізнати брехню. Орден пухких ідіотів! Якісна робота, правда? Я старався. Перед тобою тінь, одягнена в мій образ.

– Не може бути, – пробурмотіла я, капітально сторопівши, загальмовано торкнувшись його плеча. – Тебе ж можна помацати, я відчуваю тепло людського тіла. Для вірності я його навіть ущипнула.

– Я тебе благаю! – пирхнув він. І я можу заприсягтися, що його очі блиснули абсолютно жваво. – Без зайвої скромності я здатний ще й не на такі фокуси. Як же мені було вас не розіграти, якщо ви дозволили себе обдурити? Потрібно знати можливості і мотиви противника, а те, що влаштовують вартові – це ж метушня у дитячому саду. Але тобі можна пробачити, тому що ти вклинилася у протистояння з нульовим розумінням того, що відбувається. Моя порада тобі, моя дівчинко – розберися в усьому. Почнемо з того, хто такі відьмаки взагалі. Звідки взялися, яка їхня роль, якою силою вони володіють і якими шляхами можуть піти. Суди неупереджено і тоді тобі відкриється багато речей, – сказавши це, образ Артура моментально посірів, розмився і розвіявся у повітрі.

– Артуре!!! – вирвався з мене крик непідробного відчаю. Рвучко озирнувшись, я побачила позаду себе відкритий просторовий коридор і його на іншому кінці цього коридору. Але як тільки я сіпнулася в його сторону – тунель згорнувся.

Емоції, які заповнили мене складно описати простими словами! Але найбільше було гніву. Як же я злилася за те, що він знову всіх провів! Хотілося буквально покусати кожен кут.

– Не те щоб я був сильно радий тебе бачити, – пробурчав Тірей, коли я клекочучи від обурення сіла за стіл в їхньому будинку на фермі. – Ми з твоїм чоловіком бачилися буквально сьогодні, – по всьому видно, що настрій у старшого брата не самий райдужний. – У камені нічого немає, Чарлі. Те, що ми прийняли за душу Баса – було лише її відгомонами.

– Артур зник, – вимовила я, ні на кого не дивлячись. – Вірніше, він і не попадався. Це була дуже правдоподібна лялька, тінь, яку він клонував. Навіть вартові на радощах не здогадались. Недолугі телепні. Тепер я впевнена – його і на полі бою не було, він спостерігав і отруйно посміхався звідкись здалеку. Вартових більше хвилювала сила червоного місяця, яка так невдало дісталася нам двом . … Цікаво, наскільки ви були присвячені у його плани?

– Це що таке, докір? Підозра? О, як раз в дусі вартової! Браво, Чарлі! – визвірився Тірей. – Прокляття! Це найгірша новина на сьогодні! Я був абсолютно впевнений, що Артур за гратами, – розтираючи потилицю, він почав ходити туди-сюди, шепочучи щось незнайомою мені говіркою. – Все без толку! Якщо він не захоче – ми ні за що його не знайдемо! Я його не відчуваю!

– А якщо нам знову звернутися до сили? Нехай я ні чорта в цьому не розумію …

– Чарлі, ти зовсім не знаєш Артура! – перебив мене Тірей. – Якщо він не хоче – хріна з два його хто-небудь знайде. Але ти не переживай, надовго він нам з тобою розслабитися не дасть. У порівнянні з ним – ми дві спітнілі миші, а він досвідчений котяра. І чому б йому з нами не пограти, за триста років адже занудьгував бідненький! А коли йому набридне – він нас красиво приб’є! Тому що зрадників Артур ненавидить найбільше, а ми з тобою, з його точки зору, його зрадили!

– У тебе що істерика?

– Так, Чарлі, у мене срана істерика! І мені не дає спокою думка, що якби не ти – нічого б цього не сталося!

– О, так, валіть все на жінок! Правильно, це дуже зручно! Це ми придуркуваті стерви в усьому винні! – завелася я у відповідь. – У тебе є книги про ваше братерство, про відьмаків і вся правда про них?

– Навіщо?

– Артур порадив, – рипнула я зубами. – Ось хочу почитати перед смертю.

Ще не відомо, хто з нас психував більше, Тірей або я. Адже якщо вже так по-чесному – мені було страшно. І я не здивуюся, якщо Тірей теж боявся. Тому що Артур анітрохи не ослаб, навпаки, він втягнув нас у свої смертельно небезпечні плани, для чогось нагородив нас цією силою червоного місяця, сховав душу Баса і заліг на дно разом зі своїми секретами і таємницями, забравши з собою відповіді, які мені так вкрай важливо знати.

Повернувшись, Тірей вивалив переді мною стопку старих книг.

– Розважайся! У вартових такого чтива не знайдеш, у них дещо інші погляди на речі. В їхніх книжечках ми нікчеми без моральних принципів і нерозсудливі монстри!

– Ну який же ти монстр? Ласкавіше і поступливіше за тебе в житті не бачила, – уїдливо відповіла я.

– Пішла ти, – буркнув він. – Будь готова, що тепер тебе замкнуть. Іди сама поки вартові не з’явилися за тобою особисто.

Вони вже чекали на мене на іншому кінці тунелю. Найбільше вколов докір в очах Даніеля. … Слухняної дружини з мене не виходить, я знову його підвела.

– У камері був зовсім не Артур! Але ви й так вже це знаєте! – видала я, переходячи на захист, перш ніж хто-небудь з них відкрив рот. – Але у мене були до нього питання і його тінь підказала, як зняти браслет …

– Ти покинула Донбар, – процідив глава ордена, суворо стиснувши губи.

– Так я все-таки у полоні?

– Гм, мабуть я, як і весь орден думав, що ти, Шарлотто, вважаєш себе однією з нас. У вартових існують свої закони і правила без винятків! Справи дуже серйозні, щоб ставитися до них так безтурботно, як ти. Орден буде змушений тебе замкнути в клітці для Артура, принаймні, поки ми не виженемо з Донбара усіх його тіней. На Даніеля можеш не поглядати, він свою догану вже отримав! І ще. … Агата позбулася права ховатися в Донбарі. Змова з ворогом позбавила твою матір привілеїв варти.

– Що за маячня?! Та ви немов божевільні фанатики! – вирвалося у мене, навіть не дивлячись на застережливий жест Даніеля. – Вона ж просто через страх мене втратити відмочила цю дурість. Якщо на те пішло, я так само вступала у змову з ворогом! 

– Ти інший випадок. Те, що ти дізналася правду про себе лише нещодавно і те, що ти ще не взяла собі за звичку дотримуватися законів вартових, а про деякі правила ти ще навіть не чула, тому ми лояльно поставилися до твоїх помилок, Шарлотто. Але наше терпіння не безмежне. До всього, хтось повинен контролювати твої здібності і силу темних, яка замкнена у тобі. Поки що тебе доведеться відправити в ізольовану камеру, де ти будеш знаходитися під наглядом до особливого розпорядження! – з цими словами глава ордена спробував видерти у мене з рук книжки.

– Ні!!! – викрикнула я зі злістю, і до жаху вартових і мого власного подиву – стримуючі мене наручники, з висіченими на них магічними рунами, які запечатують магію і таке інше, несподівано лопнули, впавши до ніг, брязкаючи ланцюгом. У відповідь на це, в мою сторону різко змахнули з десяток рук, викреслюючи у повітрі знаки захисту, злетіли енергетичні батоги. Ось тільки моя сила вже звела щит, причому діяла я несвідомо. Один тільки Даніель стояв нерухомо, хмурячись все сильніше.

– Дайте спокій моїй дружині! Я ж сказав, вона піде добровільно! – нарешті кинув він. – Ви тільки налаштовуєте її проти вартових і всього, що нам свято. Чарльзе, дозволь їй взяти ці чортові книги, шкоди не прибуде. Лу ненавидить насильство!

– І ув’язнення, – додала я крізь зуби.

– Повір, це ненадовго, – глянув на мене Даніель з тривогою. – Небезпечна зовсім не Лу. … Подивіться в сторону моря.

Навіть бувалі мисливці охнули. На горизонті, по поверхні темних морських хвиль, гарцювали свій дикий танець кілька воронок смерчу, що височіли в небо лютими стовпами.

– І це не природне явище, – сухо зауважив Даніель. – Це він.

– Артур … збирається напасти на Донбар з моря! – крикнув Чарльз. – Підняти на сполох! Всім жителям негайно спуститися у сховище!

Після чого мене штовхнули у відкрите просторове вікно і я разом зі своїми книгами опинилася в камері спеціально створеної для владики тіней, якого всі ми думали ми зловили. І поки вартові намагалися мінімізувати втрати від наближення шторму століття, мене залишили одну.

– О, так, Артуре, я оцінила іронію, – промовила я в порожнечу, сідаючи на ліжко. – Сподіваюся, ти потішився?

Мою увагу спочатку привернув шерех з кута навпроти моєї камери. Після звідти з’явився вже знайомий мені чудо-юдо кіт, ми якось зустрічалися з ним вночі на даху у Корвінів. Чорний довгий хвіст, очі відливають червоним, просто диявольське створіння, і як мені здалося, він ще й посміхнувся.

– Смерч на морі відволікаючий маневр? – холодно поцікавилась я. – Поки всі носяться ховаючи добро і своїх дітей, ти сидиш і милуєшся результатом своїх зусиль. Я знаю, що це ти, Артуре! Що далі? Може, хоч натякнеш? Або зарегочиш вголос?

Звір тільки пирхнув, обернувся хвостом і зник у темряві кута.

Тут було навіть краще, ніж у карцері Манакра, тут хоча б можна було почитати, що я і зробила, втративши лік часу.

Мене перервав Даніель, з задумливим виглядом з’явившись біля грат, сунув руки до кишені.

– Здрастуй, чоловік мій, – посміхнулася я мимоволі. – Як там справи? Донбар вистояв?

– А ніхто і не напав, – буркнув Даніель. – Налякав та й зник. Владика всього лише висловив своє невдоволення. Тепер це викликає підозру, Лу. Спочатку він зі шкіри геть ліз, щоб знайти тебе і знищити особисто, зараз же – він тебе захищає.

– Дурниці! Якби Артур хотів мене викрасти або захистити – він би вже давно це зробив. А так він просто знущається! І вартові до слова теж знущаються наді мною. Видно я народилася в несприятливий день на убиваючий місяць або щось на зразок того, тому що проблем у моєму житті не меншає і вся ця хрінь носиться по колу!

– Лу, – Даніель зітхнув, як би кажучи «ми самі винні в своїх проблемах». – Завтра тебе огляне лікар. Якщо ти дійсно вагітна, це пом’якшить вирок. Адже ми навіть тест не зробили, просто повірили відьмаку. Я приніс спальний мішок. Буду поруч.

– Коли ти сказав, що попросиш орден здати нам кут, ти ж мав на увазі не це? – ми посміхнулися, дивлячись один на одного. – Ти більше не сердишся на мене?

– Це марно, – похитав головою Даніель, розгортаючи спальник.

  Огляд у усміхненої лікарки Клер Тонга спочатку проходив чудово. Ми жартували, поки медсестра брала у мене аналізи, а лікарка готувалася зробити мені ультразвукову діагностику. Але потім, дивлячись на екран апарату, її обличчя витягнулося і прийняло якийсь розгублений вираз, а потім вона і зовсім раптом злякано схопилася і нічого не кажучи, вибігла з кабінету.

Я ж дивлячись на зображення моєї матки з двома темними плаваючими в ній плямами взагалі нічого не розуміла. Через дві хвилини Клер повернулася ще з двома лікарями, які вочевидь теж були вартовими, і вони втрьох стурбовано і мовчки дивились на екран.

– Може, ви вже зроните бодай слово? – я вже давно вкрилася страшними припущеннями і похолола до п’ят. – Я що смертельно хвора?

– Нічого не розумію, – пробурмотіла мій гінеколог. – Це не зовсім вагітність, хоча … наявність зародків проглядається, але …

– Що бляхо муха, значить це «але»?! – виходжу я з себе. Мені дуже страшно, а ще мене злить, що зараз зі мною немає Даніеля.

– Я не можу визначити їхню життєздатність, два вузлика оповиті якоюсь субстанцією, це не рідина, не слизова і не тканина, я навіть не впевнена чи має це клітини. Безумовно це не фізіологічний процес. Можливо, це пов’язано з поглиненою силою. Потрібно спостерігати. Повторимо УЗД через два тижні і порівняємо, а там вже зробимо висновок. Мені шкода, Шарлотто, що я не можу тебе нічим заспокоїти.

Голова шумить і паморочиться, прийняти і зрозуміти що відбувається неймовірно складно. З моєю вагітністю щось не так, та й вагітність чи це взагалі. Я з самого початку інтуїтивно передчувала недобре. За дверима замість Даніеля мене не може дочекатися сам глава ордена, «діловий костюм» сьогодні на рідкість стривожений і похмурий. Хоча я ще жодного разу не бачила усмішки на його обличчі. Напевно, думає, що на нього покладена відповідальність за весь світ і посміхатися при такій посаді це страшний гріх.

– Здрастуй, Шарлотто.

– Де мій чоловік? – так само безрадісно вимовила я, тому що приводу для гарного настрою поки не проглядалось.

– Даніель зайнятий справами. Виконує важливе доручення. Лікар роз’яснила мені результати УЗД, радує, що хоча б аналіз крові в нормі, – сухо кинув мені він. Мабуть, я стаю для вартових занадто незручною проблемою.

   Але коли Чарльз приволік мене до бункера на аудієнцію до якогось фахівця з Англії, який присвятив своє життя перевихованню неугодних відьмаків – в мені щось змінилося. Варто мені лише було поглянути на цю людину. По-перше, я відчула наскільки його нутро сплавлено злістю, по-друге, я була абсолютно впевнена не знаю звідки, що цей «вчений» вбивця-любитель, хобі у нього таке – невинних на той світ відправляти, ставлячи їм у провину лише одне – родовий зв’язок з відьмаками. Цей прищулений холодний їдкий погляд, презирливо стиснуті губи, суворе обвітрене обличчя, весь його образ виділяє засудження на мою адресу. Він не сподобався мені з першої секунди, я таких чудовиськ в людській шкурі за версту почала відчувати. Це був дуже поганий хлопець.

– І що ж ми маємо? – звернувся він до мене без всяких передмов. – Про силу червоного місяця написано в багатьох легендах, але навіть не кожен відьмак бажав би володіти цією силою.

– А що я такого можу? – знизала плечима я, прикинувшись тупою вівцею, між іншим він саме такою мене і вважає. Я вже знаю, що я зроблю. Це було навіть не передчуття …

Я ніколи раніше не чула і не знала про подібні відчуття, це так складно пояснити, це потрібно лише відчувати – трепет своєю суттю, суті яка посилає поклик. Невимовно тонкий зв’язок, але він відчувався настільки потужним, і я була абсолютно впевнена, що мій глибинний душевний імпульс обов’язково досягне мети. … Я усвідомлюю, що пов’язана з Артуром. І коли я раптом різко відкрила просторовий коридор і не торкаючись цього мисливця-маніяка силою свого нового дару закинула його в цю діру – я вже знала, що Артур чекає його на тому кінці. Все сталося так швидко, за один подих. Раз і пропав. Але роблячи висновки з останніх подій, про Артура я вирішила змовчати.

– Куди ти його закинула, Шарлотто?! Що на тебе найшло? – обурено загарчав Чарльз, увірвавшись до бункера. «Дорогий костюм» ледве стримується. Ох, забилася я йому в печінки до зубовного скреготу.

– Без поняття куди, – знову знизала плечима я. Виявляється, прикидатися дурепою дуже навіть зручно. – Він же сам запитав що я вмію. А я вмію тільки відкривати ці кролячі нори, – ляскаю очками і розгублено озираюся.

– Беручи до уваги твоє становище – ми посадимо тебе під домашній арешт, – цідить Чарльз поперемінно то підгортаючи губи, то мружачи очі. – Агата залишила будинок тобі, так що тепер це твоя особиста в’язниця. Після ми подумаємо, як з тобою бути. Даніель звісно приречений стати твоїм наглядачем, якщо вже одружився поспіхом – нехай тепер розсьорбує. Будинок вкритий спеціальним захистом, ти не зможеш покинути його периметр, як і не зможеш більше створювати просторові коридори.

Після того, як Чарльз особисто доставив мене додому – він демонстративно грюкнув масивними вхідними дверима, які своїм гуркотом мали підкреслити мою долю покараної дівчинки. Даніеля все ще не спостерігається, і у великому будинку застигла тиша самотності, яка мовчки поглядає на мене з кожної кімнати.

«Чому в такий важливий для мене момент його немає поруч?» – ця думка намотувала вже двадцяте коло. Щоб не стирчати в ступорі посеред вітальні, я обійшла весь будинок від підвалу до горища. Жодного дзеркала, навіть крихітного, стіни понівечені символами, чорною фарбою по небесній блакиті, по м’якому бежу, по недешевій драпіровці спалень і кухонній плитці. Навіть в туалеті не полінувалися залишити свої ієрогліфи. Неприємно коле думка, що вартові мене бояться. … А може, не дарма?

Ненавиджу відчуття обмеження свободи і самотність! Я занадто довго була замкненою в пеклі Манакра. Хочеться кричати від злості і відчаю – і я кричу що є сили! Скло не повилітало, але будинок, як мені здалося – здригнувся від цієї моторошної луни. Я кидаюсь, як звір, як ті спіймані лисиці зі спогадів мого дитинства. Думок вже забагато, я не в силах розібрати цю купу. Що найприкріше – я знаю, хто мені зможе дати відповіді, але ця скотина навмисне залишила мене варитися у власному соку! Ненавиджу Артура! … І десь глибоко у підсвідомості я чомусь ненавиджу і саму себе.

Це шокує. … І це підштовхує мене сісти і взяти себе в руки. Чому я ненавиджу себе? Може бути за думку, що я не хочу зараз заводити дітей, що я ще не готова стати матір’ю? Що думка про те, що вартові змусять мене позбутися аномального плода приносить мені полегшення? Ось за що. За мою власну безпечність, малодушність, дурну навіженість. … Я так заплуталася. … І зараз мені дуже хочеться поговорити з матір’ю. Мені не вистачає Агати, її безумовної любові і цієї фанатичної опіки. Я вже не впевнена, що Даніель зможе мене заспокоїти.

– Гаразд, – промовила я вголос, вмиваючись холодною водою. – Треба шукати вихід, розбивати глухі кути та розбиратися з усією цією чортівні.

У мене може іноді і зриває дах і комусь у такі моменти я здаюся неадекватним чудовиськом, безмозкою нетямою, але я сильна, стійка, розумна і вперта. Я з’ясую як мені бути і що робити далі, мене вже ніщо не зломить. Тому що я ламалася багато разів і зросталася неправильно, тому я і не схожа на інший формат.

Знову беруся за книги, читаю, поки не починають свербіти і сльозитися очі, а рядки збиратися віялом. Але від цього заняття мене відволікає не ніч, яка впала за вікнами, а повернення Даніеля. Похмурого, втомленого, … спустошеного.

– Що трапилося? – завмерши на порозі кімнати, тихо цікавлюся я, дивлячись на те, як він різко стягує з себе одяг, кидаючи його на підлогу як попало.

– Мені потрібно змити з себе цей день, Лу.

Він дуже засмучений. Підходить до мене і притискає до себе з важким подихом:

– Я в курсі. Мені потрібно було послати їх до біса і піти з тобою до лікаря. Пробач мені.

– Ти ні в чому не винен. … Дене, я не знаю, що я відчуваю … вагітність мене лякає. А раптом це … монстри? – судомно чіпляюся за нього ще міцніше. – Що якщо вони вберуть у себе силу червоного місяця, і я буду винною… – не можу договорити. Але емоції душать не тільки мене. Даніель і сам у повному сум’ятті. – Вартові можуть змусити нас або позбутися вагітності або навпаки – отримають у їхній особі керовану зброю. Мені страшно, Дене, і я зневажаю це почуття безпорадності!

– Це ще не все, – витримавши обтяжливу паузу, вимовляє Даніель. – Тірей пропав безвісти. Зате знайшли нашого легендарного Брукса Барета, якого ти кинула у просторовий коридор невідомо куди. Його знайшли мертвим, Лу. Підвішеним за ноги, очі випалені, усі до єдиної кістки зламані. Однозначно він страшенно мучився, відьмаки вбили його не відразу, вони великі фантазери на розправу. Але те, що він потрапив до відьмацького ковіну абсолютно очевидно. Як і те, що закинула його туди саме ти. І це призводить вартових в жах. … До речі, відьомські ковіни, великі і маленькі, і навіть одинаки бродяги, в курсі того, що Артур на свободі і сповнений сил. … І вони безстрашно показують нам зуби.

– У мене просто вийшло відкрити діру…

Даніель зітхає, різко усуваючи мене в сторону:

– Брехня. … Боїшся сказати правду? – свердлить мене поглядом і ніби бачить вперше. – Уже навіть так, Лу? Я відчуваю, що ти мені брешеш. Ти відчуваєш Артура, вірно? Це він тебе змусив?

– Ніхто мене не змушував! Цей ваш спец з Англії був ще тією тварюкою!

– А хто тобі дав право судити і виносити вирок?! – кричить Ден. – На чиєму ти боці?

– На боці справедливості! А ось вартові зарвалися, граючи в бога! Тому в цьому світі і з’явилася противага – Артур! Може, це прозвучить жорстоко – але я не шкодую, що Брукс Барет поплатився за скоєне. Ця сила, що звалилася на мене, дозволила мені відчути і побачити, як він губив невинних, просто через ненависть до відьмаків! Або це норма, Дене?

– Тобі відомо де Тірей? – мені не подобається яким тоном ми розмовляємо один з одним.

– Ні, не відомо! Всіх собак на мене вирішили повісити? Ти що теж тепер ставишся до мене як до злочинниці?

– Я переживаю за тебе, Лу! З одного боку Артур з його впливом на тебе, а з іншого боку розлючені вартові! … Ясна річ, Тірей втік не сам, він би не кинув свій рідний ковін ось так, його викрав повелитель тіней. … Лу, скажи, ти що усвідомлено тоді … спала з Артуром?

– О, клас! Ось ми і дісталися до цієї теми! – я вже відверто психую! – Треба ж було з’ясувати всі нюанси, а вже потім мене заміж кликати. Знаєш що, Даніелю, я мабуть піду в ліжко, не хочу лаятися весь залишок ночі! … Ніби це тепер важливо!!! – прокричала я, піднімаючись по сходах.

  Ось і перша сімейна сварка. Дивуюся, як це він на яхту не пішов, а залишився спати внизу на дивані у вітальні. Напевно, вартові наказали йому строго пильнувати. Може, він взагалі буде сидіти і слухати шерехи тіней всю ніч. Тобто тепер мій зв’язок з Артуром його боляче зачіпає!

Я зла, сердита, ображена і ось вже відчуття душевного комфорту і почуття захищеності, які раніше опановували мною в присутності Даніеля стають слабкішими, і від цього гірше всього. Чому його любов не укутує і не виправдовує мене всупереч усьому? Чому кохання іноді втомлюється? … Спишемо це на стрес, сьогодні у нас був нестерпно важкий день.

Тільки ось відразу заснути не виходить і я вирішую ще трохи почитати, вибравши саму пошарпану на вигляд книгу. Хтось, щоб вона зовсім не розвалилася, надів на неї щільну непрозору обкладинку і випадково, я помітила кінчик паперу, що виглядає з-під цієї обкладинки, немов хтось сховав там записку. Це виявився подвійний аркуш із зошита у клітинку, списаний незнайомим мені почерком. Заради цікавості вирішую розібратися, хоч каракулі тут німецькою. Одна користь від Манакра – я знаю чотири мови і німецька одна з них. Поступово вдумливо вчитуючись в текст – відчуваю, як у мене повільно встають дибки всі волоски, а тіло покривається мурашками. Переді мною докладний ритуал виклику темних духів, послідовність приготування, атрибути, заклинання. Цікаво, Артур відноситься до темних духів? Про всяк випадок ховаю цю записку в матрац , спеціально надірвавши шов, як ми це робили в пансіонаті. Я не думаю, що я нею скористаюся, але підкоряючись якійсь інтуїції я все-таки вирішую приховати свою знахідку.

… І мабуть не даремно. Ранок починається з того, що до моєї кімнати без стуку вривається загін вартових, починаючи безцеремонно ритися у моїх речах, в тому числі і оглядати книги. Слідом за ними ввалився заспаний Даніель, скуйовджений і досі втомлений, помітно по його каламутним очам. Так само бачу, що йому теж не подобається цей обшук.

– Ви щось тут забули, Гері? – запитує він у одного з них. – Ось так по хамськи, без «доброго ранку»?

– Ранок не добрий, Дене. … На нас напали відразу в трьох місцях, – буркнув Гері.

– А я тут цікаво причому? – з жахом спостерігаю весь цей абсурд. Але відповісти мені не завдали собі клопоту. Шукали як я розумію дзеркала та іншу атрибутику зв’язку з повелителем тіней. Значить, за свою мене тут більше не тримають. Не інакше як дисидента в мені побачили.

– Це ми теж заберемо, – безапеляційно заявляє мені один з вартових, згрібаючи в мішок всі мої позичені у Тірея книги. У легкому шоці спостерігаю, як Даніель йде разом з ними, в надії домовитися з Чарльзом, домогтися роз’яснень подібних заходів. Але я якщо чесно вже мало вірю в лояльність вартових. Коли люди чогось до нестями бояться – вони всіма силами намагаються від цього позбутися. Тобто, варто очікувати, що найближчим часом моя ізоляція посилиться, а потім від мене спробують здихатися, викинуть за межі Донбара, як і мою матір.

   Безглуздо тиняюся по будинку хвилин сорок, декілька разів витягала з-під матраца знайдену записку і знову ховала. Втретє, чортихаючись і проклинаючи Артура все-таки зважилася випробувати на міцність моє і без того безнадійна положення. У кімнатці Марії відшукала огризки воскових свічок, зібрала сіль яку тільки знайшла, срібні предмети, видавила з порізу трохи своєї крові. Розставила і розсипала все по представленій схемі, і закусивши губу, довго виписую якісь дикі ієрогліфи своєю кров’ю. Прочитала заклинання, згадавши ім’я Артура. Почекала – нічого не відбувається. Повторила ще раз – теж нічого. Потім плюнула з таким відчуттям, що я повна ідіотка, згадавши тих нещасних з «книжкового клубу» яких якось намагався приструнити Артур, і підійшла до вікна. З мене не те що чаклунка, з мене і вартова ніяка.

– Вау, я просто вражений! Але ніхто більше не користується таким диким і варварським способом, – розтягуючи слова, пролунав ззаду знайомий насмішкуватий голос і я б підстрибнула від несподіванки, якби не острах. – Все настільки паскудно, моя бідна Шарлотта? Бачу, ти у відчаї? – обертаюся, і не вірю своїм очам – Артур власною персоною стоїть в цьому безглуздому, окресленому сіллю колі. Дивиться як зазвичай зверхньо і посміхається. – Чого ти хочеш цим домогтися? Або скучила? Мені б хотілося так думати.

– Вражаюче, – видихаю я і підхожу ближче. – Скажи, а обов’язкова плата за сеанс подібного зв’язку це правда? – не віриться, що я взагалі у нього про таке питаю. – Ти у мене за це щось віднімеш?

– Правила є правила, – його знущальна усмішка зараз мене майже не зачіпає. Потрібно встигнути його про все розпитати. – Але якщо ти тут зібралася грати зі мною в «Що? Де? Коли?» то знай, одне твоє питання – одне моє. Зволікання з відповіддю перериває сеанс зв’язку. А взагалі я ненадовго заскочив. Ти перша, – дивиться на мене пильним азартним поглядом.

– Що не так з моєю вагітністю?

– Це складний ритуал вилучення з тебе сили червоного місяця, – швидко кидає Артур з непроникним обличчям. – На перший погляд цей спосіб може здатися жахливим, але цією жертвою я врятую себе, тебе, купку безмозких відьмаків та вартових, але найголовніше – цим я врятую своїх власних дітей. Тобі доведеться через це пройти, але ти сама вибрала цей варіант.

– Я??? Так ти … – задихнулася я від емоцій.

– Тепер моє запитання тобі – так хто ж такі відьмаки, Шарлотто? – безпристрасний тон і жодної емоції.

– Це люди, які від народження мають дар чи хист до окультних знань, – заїкаюся я, ошелешена почутим. У нього ще й діти є??! – З давніх-давен відьомські здібності з’являлися для того, щоб захищати світ від нечисті і допомагати людям. Але потім люди як завжди все зіпсували, класика жанру. Я зрозуміла, що з часом чудовиськами відьмаків зробили їхня спаплюжена честь, образи, праведний гнів і людські обмови та гоніння. Я ще довго можу переказувати тобі почерпнуту інформацію, але можеш бути впевнений, я зрозуміла хто ви, звідки і навіщо ви відстоюєте своє право застосовувати сили і знання – для вас це означає бути вільними. Скажи, чому ти не знищив мене, коли у тебе був шанс? Чому не покарав за зраду?

– Гм, це було б так пішло, сіро та мерзенно, – посміхаючись, Артур не зводить з мене очей. – Навіщо мені тебе вбивати, Шарлотто? Я любитель витончених і вишуканих жестів. Моя помста буде довгою, настільки, що в кінці ти почнеш відчувати задоволення від власних страждань. Тепер моя черга. Тебе більше не турбує, що тіло Баса пестять інші дівчата?

– Ні, – машинально відповіла я, похитавши головою. На розгорнуту відповідь у мене не вистачало духу, після його заяви про довгу помсту. – Сподіваюся, ти відчуваєш яскраві оргазми, підбираючи для себе професіоналок, – уїдливо кидаю я. – Не можу повірити, Артуре, що ти зібрався присвятити своє життя, гризучи мене. … Діти, яких ми зачали з Даніелем, адже вони … не народяться, так? – вимовила я безбарвним голосом, дивлячись на те, як він заперечливо хитає головою. Як мені це прийняти? Як мені з цим жити?

– Це все через тебе, Артуре! – стискаю я кулаки. – Винен тільки ти і ти не маєш права втручатися!

– Воно й на краще, ти не дуже й хотіла, тому що ще не дозріла до материнства. І ти помиляєшся – у мене є право, Шарлотто. Право помсти і право забрати те, що мені належить. – Артур стирає один з ієрогліфів носком своїх недешевих туфель, переступає через сольовий бар’єр і як ні в чому не бувало виходить з кола, підходячи до мене впритул. – Слухай мене, дівчино, це дуже важливо! Подивися на мене, я хочу бачити, що ти усвідомлюєш, наскільки все серйозно! – жорстко командує він. – Це питання життя та смерті, моя Шарлотто. Не можна допустити, щоб вартові перервали процес, позбавивши тебе від цієї вагітності, ритуал можу закінчити тільки я і в потрібний термін. Якщо не хочеш втратити себе, втративши свою індивідуальність і перетворитися на примітивний овоч – чини опір їхнім намірам. Мені потрібна сила червоного місяця і вони здогадуються, що я спробую її дістати, тому зроблять все можливе, щоб мені перешкодити. Ти для них витратний матеріал, я ж намагався тебе попередити і не раз. Для Білої варти головна мета – знищити мене і вони не погребують розчленувати твоє тільце, аби це наблизило їх до такої бажаної перемоги. Я не загроза для цього світу, Шарлотто. Сумно, що ти так грубо помилилася. Це тобі, – Артур опускає мені в кишеню два невеликих дзеркальця. – Відчуваю, що скоро ти знову захочеш мене бачити, а це більш гуманний спосіб, ніж малювати кров’ю скити. – Питання таке. Ти кохаєш свого чоловіка, Шарлотто? Або ти просто за ним ховаєшся?

– Кохаю! Ден чудовий хлопець! – кидаю я, і відчуваю, що тремчу. Але не від злості. … А від того, що пальці Артура торкнулися моєї руки. Всього лише кінчиками, ледь помітний рух, але мене ніби торохнуло струмом.

– Але ти жодного разу йому про це не сказала, – заявляє він, свердлячи мене своїм іронічним зарозумілим поглядом. – Не про таке життя ти мріяла, терплячи побої у Манакрі, вірно, Шарлотто? Ти ж не уявляла собі, що знову перетворишся на бранку, де тебе будуть ламати, захищати і переробляти?

– Зараз моя черга запитувати, – шиплю я, борючись з цим його поглядом. – Куди ти подів Баса?

– Ти прямо хочеш отримати відповіді на все й відразу! – хмикнув він, чомусь діставши ніж. – Але я знаю, як дорога тобі свобода, Шарлотто. А Донбар зовсім не те місце, де можна спокійно розібратися у собі, – Артур злегка чиркнув себе ножем по зап’ястку. – Якщо раптом вирішиш за себе постояти – тобі доведеться пригубити трохи моєї крові.

– Може, ти і вважаєш мене ідіоткою, але з чого це раптом я повинна тобі вірити, ваша темна високість? Вартові й самі скоро викинуть мене з Донбара.

– Оце вже ні, навіть не сподівайся, – цокає язиком Артур, нахилившись до мене і продовживши вже пошепки. – Вони не відпустять тебе з джерелом сили в тобі – це раз. Ти приманка для мене – це два. А ось щоб ти не отруювала їхнє існування – тебе ж можна запросто занурити у вічний сон або запхнути в бурштин. І якщо це трапиться я вже не зможу тобі допомогти. Від них можна вирватися тільки з боєм, моя навіжена Шарлотта.

– А чого це ти мені раптом надумав допомагати? – так само пошепки цікавлюся я.

– А у мене є на те причина, – дражнить мене Артур своєю вбивчою усмішкою, простягаючи зап’ястя що кровоточить. О, він навряд чи хоче пришити мене таким способом або перетворити на безвольну маріонетку, інакше коту буде нецікаво грати з такою мишкою. Тут щось інше і мені потрібно ризикнути. Хапаю його руку і злизую трохи крові, ковтаю і кривлюсь. Потім розберуся. Інтуїція підказує мені, що я вчинила правильно.

– Це означає, що переді мною не тінь. … І ти ось так ризикнув з’явитися в цьому святому бастіоні вартових? – підвела я голову. Я його чомусь зовсім не боюся. І це не тому що колись ми з ним займалися сексом, ні, тут зіграла роль інша близькість. Там, на фермі Корвінів, я трохи наблизилася до душі Артура. І саме це не дає йому тепер спокою.

– Ти ж знаєш, що твоє життя належить мені, Шарлотто? – відповідає питанням на питання. – Ти чула історії про Кроатон? Про безслідно зниклу колонію людей? Донбар може зникнути так само, – дивиться пильно, майже не кліпаючи, його обличчя так близько, шкірою я відчуваю кожен його видих. Що він такого бачить у мені? Що намагається зрозуміти?

– Що було в кулоні, Артуре? – перервала я це тривале недоречне і дивне роздивляння один одного.

– Мені пора, – розвернувшись, миттєво згортається своїм коронним серпанком і зникає. Вартові б всралися з остраху всім поселенням, дізнайся вони, що повелитель тіней спокійненько мене відвідав. … Боже, що я виробляю?

До моменту повернення Даніеля встигаю знищити всі сліди злочинного спіритичного сеансу. Я очікую, стискаючись в нервовий клубок, що наш подружній зв’язок дозволить йому відчути те, що трапилося, але Даніель нічого такого не відчуває, інакше вже вибухнув би новий скандал. Тому я трохи розгублена, і хоч убий не хочу йому зізнаватися. Почуття провини ворухнулося, але почуття самозбереження його швидко задавило. За великим рахунком я не зробила нічого такого, мені всього лише потрібні відповіді на хвилюючі питання і так вже склалося, що тільки повелитель тіней в курсі того, що відбувається.

– І що тобі сказав глава ордена? – мій голос все одно звучить скептично.

– Що враховуючи ситуацію, вартові змушені посилювати заходи, – Даніель ривком притискає мене до себе. – Лу, я не хочу сваритися. Пробач за дурні питання, заграли ревнощі. Минуле в минулому, а в сьогоденні ти зі мною.

– Саме так! Фух, – посміхаюся я. – Схоже, вечір обіцяє бути приємним, – цілую його і починаю вигинатися від того, що Ден береться мене тискати. Від довгих поцілунків повільно переходимо до роздягання, від бажання дихається важко, пристрасть забивається в пори і вимагає задоволення. Але як тільки Даніель спробував у мене увійти – я відчуваю пекельний біль і з криком відштовхую його від себе.

– О, боже, як же болить, – стогну я, згорнувшись калачиком.

– Це я зробив? Що не так? – стурбовано метушиться Даніель, обнімаючи мене. – Може, занадто різко?

– Низ живота ніби хтось ріже … все через вагітність. Вибач, але здається ночі пристрасті не вийшло.

– Нічого, я ж люблю тебе не за це, – ніжно цілує мене Даніель. – Головне, щоб тобі стало легше. Зателефонуємо лікарю?

– Ні! – стрепенулася я. – Тільки не лікарня. Зараз відпустить, я просто трохи полежу.

Хвилин через десять біль дійсно вщухла, і я заснула, схиливши голову Дену на плече.

– Сьогодні я нікуди не піду, залишуся з тобою, – повідомляє мені вранці Даніель, помішуючи щось на сковороді і поширюючи по кухні запаморочливі, убивчо-смачні запахи. – Буду виконувати твої капризи, звичайно ж допустимі обмеженим периметром, смачно тебе годувати, смішити і любити. І ми не будемо сьогодні говорити ні про вартових, ні про відьмаків, лише про нас.

Моє ув’язнення дійсно обмежує в деяких задоволеннях, тому залишається тільки валятися разом на дивані гортаючи канали телевізора, об’їдатися кулінарними подвигами Даніеля і жартувати один над одним. Але і цього вечора спроба зайнятися коханням не увінчалася успіхом, хоча я так само знемагала від бажання, але моє тіло відмовлялося приймати в себе Даніеля, реагуючи на нього гострим болем, так що бажання пропадало миттєво і ніякі альтернативні способи не розглядалися. Я навіть пообіцяла сходити все-таки до лікаря, в надії, що це так і залишиться обіцянкою, тому що лікарні я на дух не переносила. І треба ж було такому статися, що на наступний день мене доставила туди карета швидкої допомоги. Я корчилася і стогнала від болю і ніяке знеболююче мені не допомагало, поки вартових не осінило, що сьогодні якраз повний місяць і, можливо, наростаюча дія червоного місяця підсилює мої проблеми з вагітністю. Біль то затихала, то накочувала з новою силою та так, що ставало боляче дихати, ворушитися і навіть думати. Мені здавалося – я не доживу до ранку. Всі спроби лікарів полегшити мій стан виявилися марними. На мене було страшно дивитися – миттєво змарніле посіріле обличчя, тьмяні очі … і всупереч законам фізіології – у мене збільшився живіт. На вигляд можна було дати місяців шість, дивлячись на моє роздуте пузо. Ось тільки моїй вагітності було лише тільки три тижні. І вже жоден вартовий у білому халаті не сумнівався, що тут замішана темна магія. Даніель і сам був біліше за смерть від переляку за моє життя.

Порадившись з лікарями, рада ордена вартових винесла вердикт – позбавити мене від цього тягаря. Було вирішено провести операцію у терміновому порядку.

Тільки ось на ранок я вже відчувала себе чудово, ніякого болю, просто дуже вагітна дівчина, яка бажає вижити і залишитися собою. І пам’ятаючи настанову Артура, я вирішила почекати з операцією, повідомивши про це вартовим. 

Звичайно ж, зробивши страшні очі, мені категорично відмовили, наказавши готуватися і відправлятися на операційний стіл.

– Як ти не розумієш, Шарлотто? Ціна питання – твоє життя! – жестикулює моя лікарка і я переконана, що вона свято вірить в те, що рятує мене. Ось тільки я сильно ризикую, піддавшись умовлянням вартових – я перерву ритуал повелителя тіней. Те, що він не отримає свою силу мені плювати, через це чудовисько я терплю страшний біль, але Артур завжди підстраховується і він знає, що мені про це відомо. І ось на те, що станеться зі мною мені зараз зовсім не плювати, у мені живе стійке бажання боротися, моє життя і так понівечене і я бажаю розібратися в тому, що відбувається.

Клер Тонга знову видавила мені на живіт прохолодного гелю, напружено втупившись на екран приладу.

– Я бачу два аномально збільшених плода без ознак життя. Питання потрібно вирішувати негайно!

– Мені потрібно в туалет, – бубоню я, але два санітари амбали намагаються укласти мене силою на каталку. А мені конче потрібно повернутися до палати, адже в моїх речах заховані два заповітних дзеркальця. Посилено опираючись, я виходжу з себе – і санітари летять у різні кути, відкинуті мною з легкістю паперових стаканчиків, кров Артура плюс проклята сила зробили з мене супер жінку. Тут кругом лише вартові, навіть ці санітари, сильні, обдаровані, пробуджені адамантієм. Вони біжать за мною, один з них хапає мене за руку, і вже у наступний момент вилітає у вікно.

– Ах ти, сучко! – заревів другий санітар, кинувшись мене доганяти. Йому на допомогу вже мчить підмога, десь за їхніми спинами миготить Даніель. Скрючивши пальці я щось кидаю вголос, поняття не маю що це за слова і звідки я їх знаю, але підлога у коридорі раптово здибилася і мої переслідувачі вимушено відстали. Я встигла залетіти в палату і вивудити з кишені атрибут зв’язку. Одне дзеркало навпроти іншого:

 – Седе семпер!

З дзеркал ковзнули тіні, закрутилися переді мною, створивши коридор і я не думаючи зробила крок в цю невідомість, вистрибнувши десь вночі у якомусь винограднику. 

Будинок, який я бачу неподалік, здається сплячим, місце мені незнайоме і я абсолютно не розумію, що я тут роблю. Адже я розраховувала на зустріч з тим великим чаклуном, хай йому грець!

– Артуре!!! – кричу на весь голос, але мені у відповідь настає тиша, тому що від мого крику замовк би навіть останній кульгавий цвіркун.

Залишається топати і стукати в двері непроханим гостем. Тарабанити приходиться хвилини три, поки всередині не почулися кроки.

– Вибачте, але що вам потрібно у таку пізню годину? – запитують у мене французькою. Йоли пали! Чудово, він закинув мене до Франції.

– Я прошу вибачення, але, здається, я заблукала, – вимовляю майже без акценту. – Мені потрібно десь сховатися. На мене напали, я бігла не розбираючи дороги, – що я ще можу сказати. Не про вартових же.

Клацнув замок і на порозі з’явилася молода жінка, окинувши мене стривоженим поглядом.

– Заходьте швидше, – схопивши мене за руку, вона затягла мене всередину і вже після запалила світло. – Хочете подзвонити до поліції? – ковзнула вона поглядом по моєму животу.

– О, ні, ні, ніякої поліції, – похитала я головою. – Можу я дізнатися, як вас звуть і де саме я перебуваю?

– Мене звуть Деніз. Ми живемо на виноградниках моїх батьків разом з моїм хлопцем Юбером. Поблизу с нашим селом невелике містечко Ельзас. А як вас звуть?

– Шарлотта, але краще кличте мене Лу. Можна мені залишитися у вас хоча б до ранку? Благаю! – я розглядаю її, вона розглядає мене. На вигляд їй близько двадцяти п’яти, дуже миловидна, витончена, з довгим темним волоссям і м’якими світло-карими очима, я не відчуваю від неї ніякої ворожості або підозрілості. Посміхнувшись, Деніз згідно киває. Ура, світ не без добрих людей.

– Може чаю? Я можу заварити трав’яного, щоб заспокоїтися і швидше заснути?

– Не відмовлюся, – розслабляючись, видихаю я. У неї на кухні дуже затишно, пахне м’ятою, так по-домашньому, так що навіть в’язані гачком підставки під гаряче розчулюють і хочеться помацати прихвати з яскравих клаптів. Зупиняюся біля кухонного старовинного серванту і роздивляюся колекцію чашок. Їх тут напевно з пів сотні, різні за кольором, за формою, з завитками на ручках і без, але малюнки на чашках схожі по тематиці – феї. – Ви напевно любите казки, – посміхаюся я.

– Хтось повинен у них вірити, – спокійно вимовляє Деніз, ставлячи на стіл гарячу чашку чаю. – У дива. Іноді вони трапляються.

– Та вже, – киваю я, згадуючи про ті, які звалилися на мене за останній час «дива». – Бачу, ви дуже добра людина, Деніз. Раз ось так безстрашно впустили до будинку незнайомку.

– У житті все буває так взаємопов’язане, Лу. Я приготую вам постіль. Потрібно відпочити, – посміхаючись, вона залишає мене саму. І у мене з’являється кілька хвилин, щоб привести себе до тями і зібрати в купу напівнепритомні думки. Я поняття не маю навіщо Артур закинув мене сюди. А також що коїться зараз у Донбарі і як там мій Даніель. Раптом я знову помилилася? Що якщо це підступи Артура і чхав він на мене з високого замку? З огляду на його ображену гордість йому без різниці моя доля – йому просто потрібна сила проклятого місяця, а я через нього втратила близьку людину. Як я тепер доведу Даніелю, що я йому не ворог? … І все ж, повертатися у Донбар бажання немає. Мені потрібно ще раз поговорити з повелителем тіней, сторгуватися, домовитися, відкупитися, не знаю що ще, але я хочу змусити його повернути мені моє життя. Пробую відкрити просторовий коридор – нічого. Знову дістаю дзеркала – нічого не відбувається, немов сили у мені і не бувало, і ніякої аномальної надприродності в собі я вже не відчуваю, не рахуючи мого величезного живота з завмерлим в ньому плодом. Від цієї думки мене пересмикує, оперізує холодом і стискає жахом горло. Допивши чай, піднімаюся з місця, почувши кроки Деніз. Але проходячи повз туалетного столика у спальні, яку вона мені виділила – я помічаю у дзеркалі тінь.

Чай і правда заспокійливий, напевно, феї щось у нього пошептати, тому що я вимкнулася, ледь торкнувшись подушки. Мені снилося, як я йду босоніж по квітучому лузі, мені так легко на душі, хочеться посміхатися, волосся лоскоче теплий вітер, він доносить голос, що кличе мене по імені, я обертаюся … і прокидаюся.

На дворі день. Фіранка танцює через відкрите вікно, хвилюючись сатиновими фалдами, чується розмірене кудкудакання курей, сонячний промінь сів на шпагат майже дотягнувшись до мого ліжка. Так спокійно, але коли я починаю думати у якій я зараз грандіозній дупі – мене одразу починають душити сльози. Немає ні грошей, ні документів, ні можливості зв’язатися хоч з кимось. Я розгублена і мене лякає це і злить, безпорадність це найгірше. Але з іншого боку – якщо відьмак задумав витягнути з мене силу, він обов’язково з’явиться, потрібно тільки почекати.

Як же добре в цьому милому будиночку у французькій глушині! Хочеться забратися з головою під ковдру і ніколи не вилазити. Тільки зараз помічаю, що на мені одноразовий лікарняний халат. Набираюся нахабності, приймаю душ і міняю його на банний.

Господиня сидить на кухні внизу, разом з симпатичним хлопцем. Снідаючи, вони так трепетно тримаються за руки. Деніз не зводить з нього закоханих очей, станувши перед ним як то масло на тості.

– Добрий ранок! – порушую я ідилію. – У вашому будинку просто чарівна атмосфера, – посміхаюся, зверненим на мене обличчям, бачу, як нехотя дівчина розриває їхні сплетені пальці.

– Рада, що сьогодні ти виглядаєш набагато краще, – схоплюється Деніз, вочевидь збираючись нагодувати мене сніданком. – Сідай! Лу, це Юбер, мій наречений. Зараз підкріпишся, а потім я дам тобі один зі своїх сарафанів, він літній, легкий і дуже зручний. Будеш сир?

Я киваю Юберу, згідно хитаю головою на її пропозицію і погоджуюсь на сир. Я б зараз і бика з’їла, голод просто моторошний. Мені навіть соромно за свій вовчий апетит, не помітила як проковтнула цілий багет, запихаючись сиром, джемом і запиваючи все це молоком.

– А можна мені затриматися у вас на кілька днів? – якщо нахабніти, то вже по повній. – Мене обов’язково повинен відшукати один хлопець. Більше мені нема куди йти. Сподіваюся, він владнає проблеми та віддячить вам за гостинність.

– Він вже віддячив, – посміхається Деніз, … а мене ніби курним мішком по голові огріли.

– Що???

– Артур попередив про твій прихід і що тобі буде потрібен притулок, – майже співаючи пояснює мені Деніз, а я в такому ступорі, що слова доходять до мене з великим запізненням. – Два місяці тому Артур дуже мені допоміг. … Він повернув мені мого Юбера, – на очі милої господині навертаються сльози і вона знову хапає за руки свого ненаглядного. – Коли вже не було ні надії, ні шансів, коли вже перепробували усі методи – Артур вирвав Юбера з тривалої коми. Півроку тому, у страшній аварії я втратила своїх близьких і майже втратила Юбера. Тепер я зобов’язана Артуру до скону.

– Ти відьма, – загальмовано констатую я. – Ти в курсі, що я вартова?

– Артур не послав би тебе, якби ти була небезпечна, – спокійно вимовляє Деніз. Така мила, трепетна, лагідна, зовсім не схожа на злісну тварюку, яку в ній напевно б побачили вартові. Я ніби й не повинна дивуватися тому, що вони знайомі з повелителем тіней, але я все одно здивована. Напевно, мені хотілося хоч трохи пожити нормальним життям поруч з абсолютно звичайними людьми.

– Що не так з твоїм хлопцем? – киваю я на мовчазного Юбера.

– У нього проблеми з пам’яттю після травми. Спочатку він навіть не міг пригадати свого імені.

– Як мені зв’язатися з Артуром? Я прошу … я вимагаю викликати сюди цього вашого мега крутого чарівника!

– Він з’явиться сам, коли вважатиме за потрібне, – в очах Деніз блиснула впертість. Ось тільки вона мене погано знає, вірніше зовсім не знає. Я чудовисько, подібна їхньому кумиру.

Вбираються в люб’язно запропонований сарафан, мені вже навіть не цікаво чому спочатку Деніз ламала комедію, адже могла відразу сказати, що вона на мене чекала і мої сніданки, обіди та вечері тут оплачені володарем тіней. Заявляю, що хочу пройтися, щоб розім’ятися і чимчикую вивчати це мальовниче селище. Слухаю розмови, безтурботно посміхаюся, щось відповідаю на ні до чого не зобов’язуючі вітання, спостерігаю за людьми. А коли з’ясовую, що невеликий фургончик, який  розвозить продукти збирається до міста, вмовляю водія взяти мене з собою, давлячи на жалість і людинолюбство. Нещасні очі і благальні посмішки спрацьовують, чоловіче серце здригнулося і ось я вже мчу у Ельзас.

Я змушу тебе, Артуре, мене знайти! Тому що я не збираюся чекати, коли ти зволиш!

У Ельзасі прямо вирушаю до поліції. Влаштовувати вистави можеш не тільки ти, сер Артур Корвін. Як же я тебе ненавиджу!

– Я можу вам чимось допомогти? – цікавиться у мене черговий.

– Дуже на це сподіваюся, – схлипую я, притискаючи руки до грудей з самим нещасним виглядом. – Я дуже довго бродила вулицями, не розуміючи навіщо. Я не можу згадати хто я і як мене звуть, де я живу, і хто мої рідні, – я ось-ось розплачуся. – Мені так страшно, так страшно, – бубоню я, спираючись на стіну ніби на межі непритомності.

До мене підскочило кілька поліцейських, мене посадили, дали води, з’ясували, що ніякого посвідчення особи я при собі не маю, викликали швидку. А поки ми чекали приїзду лікарів, я продовжувала повторювати, що пам’ятаю тільки одне єдине ім’я – Агата Бандермен.

Я збираюся розшукати свою матір і викликати на діалог Артура, а якщо до мене знову сунуться вартові – буду відбиватися всіма можливими засобами, хоч ніжкою від табурета. Я заради цього навіть знову згодна потрапити до лікарні. Мене оглянули, з’ясували, що з головою у мене все в порядку, придумали якусь шокову амнезію і звісно виявили патологію вагітності. Щоправда, на відміну від вартових – лягати під ніж вони мене змусити не можуть. Згідно із законом для такої операції, враховуючи моє безпам’ятство, потрібна згода родичів. Тому мене залишили у палаті, чекаючи, коли поліція знайде мою сім’ю або хоч якісь дані про мене. Я знову зажадала представника закону, посилаючись на спогади, які раптом спливли, докладно описавши Деніз та Юбера, навигадувавши небилиць, ніби ці люди силою намагалися запхати мене в свою машину і навіть пару разів ударили мене. … Так, брехати негарно, і Деніз не заслужила такої обмови за свою доброту, але вони самі не залишили мені вибору. Тому коли відьма мене знайшла, а я і не сумнівалася, що їхні здатності дозволяють відшукати кого завгодно – її не пустили, вимагаючи доказів, що між нами є родинні зв’язки.

Притуливши вухо до дверей, я прислухаюся до звуків, які долинають з коридору. Тому коли за моєю спиною пролунав цей до болю знайомий роздратований голос – я навіть зраділа зустрічі з цим ненависним мені типом.

– Значить, Шарлотта захотіла до матусі? – Артур склав руки на грудях. Дивлячись на нього, абсолютно безпомилково можна було припустити, що мене він ненавидить так само, як і я його. – А я вирішив, що ти захочеш побути поруч із Басом, ти ж мене вже замучила своїми питаннями «де Бас?», «що ти з ним зробив?»

 І коли я дав тобі бажане – ти змилася. Ти дуже некрасиво вчинила по відношенню до Деніз. Хто вчив тебе манерам?

  До мене доходить сенс сказаного. Відчуваю нудоту і підступаючі позиви до блювоти. Ледве встигаю добігти до туалету, де мене вивертає немов навиворіт. Опускаюся на тремтячих ногах і не можу піднятися. Він не міг так вчинити! … Так несправедливо вчинити з Басом! …Запхнути його в тіло іншого хлопця. Юбер, який прийшов до тями після тривалої коми – і є Бас. Який ні хріна не пам’ятає.

– Що ж ти за монстр?! І як я тільки могла розгледіти у тобі щось людське?! – від безсилля мене починають стрясти ридання. – Ти сунув душу Баса в чуже тіло, позбавивши його пам’яті! Ти вбив моїх дітей! Ти найгірше чудовисько з тих, які коли-небудь існували! За що ти так мене зневажаєш?! Чому ти вирішив споганити саме моє життя?!

– Споганити? – Артур схопив мене за плече, боляче встромлюючись пальцями. – Тобі поки ще нема з чим порівнювати! – сердито гаркнув він, смикнувши мене на себе, захоплюючи у чергову просторову діру.

… І знову якийсь будинок. Кам’яні стіни, кам’яна підлога, дерев’яна стеля, холодно, незважаючи на палаючий камін. Обстановка стримана, я б сказала убога та похмура. Стіл з темного дерева, декілька шаф біля стіни і кілька стільців. Самі стіни обвішані щитами з різними зображеннями і написами на них. Артур знову зник. Виглядаю у єдине вікно і бачу величезні хвилі, що б’ють внизу об скелі. Двері замкнені. Залишається сидіти і витріщатися на вогонь. Чому я тоді не встромила у Баса той ніж? Можливо, тоді б був якийсь шанс? У Манакрі було навіть простіше – там я знала ворога в обличчя, на що він здатний і як захищатися. А тут я в повному невіданні починаючи з моменту, коли привид вселився в мого коханого хлопця. Тепер обставини змінюються в моєму житті зі страшною швидкістю і черговістю, незмінним залишається одне – все це пов’язано з Артуром.

Це живе танцююче полум’я і думки, що носяться по колу, увігнали мене в якийсь транс і я втратила лік часу. Прокинулась тільки коли почула голос:

– Шарлотто! – кинулася до мене Агата, швидше ніж я змогла збагнути.

– Мамо? – вирвалося у мене, від чого вона розплакалася, міцно притискаючи мене до себе. Поверх її плеча, помічаю Артура, який уважно за нами спостерігає. Що це застигло у його очах? Гіркота? Нехтування? Роздратування втомленого чоловіка?

Незважаючи на тіло молодого хлопця, Артур привніс в нього, в його рухи, в нахили голови, міміку, ходу – зрілість дорослого чоловіка. Ось і зараз, поставивши на стіл великий паперовий пакет, він задумливо закатав рукава сорочки по лікоть і почав діставати їжу на винос.

– Мила моя, ти виглядаєш такою наляканою, змарнілою, – бурмоче Агата, боячись мене відпустити. – Але я впевнена все налагодиться. Ми знайдемо вихід.

– Я прошу вас обох присісти! – скомандував Артур. Я уперся, але Агата потягла мене до столу, взявши за руку як маленьку. – Їжте! – кивнув розсерджений повелитель тіней. – У нас буде можливість поспілкуватися під час цієї вечері. Якщо ти захочеш психувати і викидати фінти, Шарлотто – то я тобі обіцяю, ти не побачиш мене до наступного повного місяця, і втекти звідси у тебе не вийде. Це мій притулок в одному зі світів дуже схожому на наш. Вартовим сюди не пробратися, тут можна прожити кілька століть і померти від нудьги. Так що пропоную бути стриманими і розважливими, – він зробив паузу, спостерігаючи, як я змушую себе їсти китайську локшину. – Щодо юного Баса. … Вибачте будь ласка, що я не вибрав шляхетну смерть. Тому розповім історію. … Ковін, у якому жила Деніз налічував одинадцять чоловік, всі вони були пов’язані кровними узами. Ніякими незаконними справами вони не займалися, ну, ворожили на картах, іноді лікували людей і тварин, вдосконалювали знання, тому їх виноградники ніколи не піддавалися хворобам, а грони були найбільшими і солодкими. Не кажучи вже про відмінний смак вина з цього винограду. Але ось вартовим чомусь здалося, що вони переступили через межу дозволеного. Тому Біла варта планомірно винищила весь ковін. Деніз дуже талановита, її дар виявився рівнем вище, ніж у інших, тому вона і врятувалася, захищаючись до останнього. Її хлопець Юбер теж володів силами, хоча у нього не було шансів вижити у тій жахливій аварії, його душа залишила тіло. Але Деніз не втрачала надії. … Вона не заслуговує жити з цим болем, самотньою та зневіреною. Розлючена і роздавлена людина з таким потенціалом згодом перетворюється на чудовисько, а світу досить і мене. Правда ж, Шарлотто? – з гіркотою хмикнув Артур. – … Іноді, мене чіпають почуття, якщо вони щирі, в них особлива сила. І Деніз дуже сильно кохала Юбера. Я скористався цим шансом і вклав душу Баса в тіло Юбера, повернувши його до життя. У цій іпостасі він принесе набагато більше користі і проживе щасливе життя, я про це подбаю.

– Але ти не маєш права грати у бога! – закусила я тремтячу губу. – Це вже не Бас! Він позбувся свій особистості, втративши пам’ять! Деніз в курсі, що це не її хлопець?

– Ні, вона про це не дізнається, про це я теж подбав. Зате його душа пройде весь свій земний шлях, а пам’ятати про тебе йому зовсім не обов’язково! Щоб досягти своїх цілей мені необхідно тіло мого нащадка, його кров. І як би ти не мріяла – повернути Баса назад в цю шкуру вже не вийде. Тепер це моє – і очі, і руки, і губи, і навіть член. І діти, які народяться з насіння цього тіла – теж будуть моїми!

– Ненавиджу тебе. … З’явився і знищив моє життя, життя Баса, і ще невідомо скільки покалічених доль на твоїй совісті! Навіщо ти змушуєш мене терпіти цей біль, забравши життя у моїх ненароджених дітей? – кинула я, під схлипування Агати.

Артур дивиться мені прямо в очі, безпристрасним вивчаючим поглядом. Здається, його вдосконалену високість не зачіпає моя агресія, мій гнів і мої переживання. Поглядаючи на нас спокійно та зверхньо, роблячи милість – відповідаючи на питання дурних смертних.

– Вартові полягли б там сотнями, але не дозволили б мені роздобути силу червоного місяця, – розвалившись на стільці, сухо вимовив Артур, – Тому мене й не було на тому полі бою, а силу довелося прийняти тобі та Тірею. Причому, Тірей впав на вівтар зовсім випадково. У нашій справі теж іноді допустимі проколи. У мене було два варіанти – або дозволити силі поглинути тебе за вісім повних місяців, або провести ритуал вилучення. У першому випадку ти б стала однією з моїх слухняних тіней. Тому я пішов другим шляхом. Для ритуалу мені потрібно було, щоб відбулося зачаття, для цього і призначався кулон. Цим дітям не судилося народитися – вони всього лише магічні сосуди для сили. У тебе не буде дітей від Даніеля Кортеза, він навіть любов’ю з тобою більше зайнятися не зможе, але ти це й так вже зрозуміла. І це зовсім не пов’язано з вагітністю – справа у моїй крові, це я не пускав його в твоє тіло, – посміхнувся Артур з властивою йому зарозумілою іронією. – Тепер ти приречена мати лише одного партнера, Шарлотто.

– Нізащо!

– Не зарікайся, – блиснула все та ж посмішка. – Так що нема чого сумувати і ставити мені за вину жорстокість. Це не діти – це всього лише магічний плід. Я виведу з тебе силу у наступний повний місяць і ти позбудешся від цього тягаря. Здоров’я швидко відновиться. Ось із Тіреєм буде складніше. Ти можеш мені не вірити, я сам собі страшно дивуюся, але я рятую тебе, Шарлотто Скорес. Рятую дівчину, яка бажає мені смерті.

__________________________

Щиро дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет 

З повагою, Лаванда Різ!