Як сніг на голову

Всі мої подруги або одружені, або вже розлученні, або зустріли свого єдиного, чи чергового єдиного, і таке буває.

Мені ж не щастить, наче я заговорена, зачарована чи прокажена, наче мене випадково проґавили.

Моя бабуся вже навіть почала в церкві за мене свічку ставити, з Миколою Чудотворцем домовляється, щоб той мені нареченого підсунув. Я, звичайно, сильно на нього не сподіваюся, але кохання вже хочеться. Але не такого на кшталт: «зустрілися на один вечір, переспали та й розбіглися, опустивши очі», ні, таке в мене вже було, не сподобався післясмак. Хочу справжнього, стійкого та солодкого почуття, як парфуми моєї начальниці. Все-такитридцятниквже на носі, це вам не жарти. Тому новорічне бажання давновідрепетируване та відскакує від зубів.

«Бажаю цього року чоловіка, кохання та фонтану емоцій!»

Дзвінок подруги Наталки висмикує мене з моїх роздумів:

– Чим займаєшся, красуне?

– Візуалізую мрію у подробицях. Кажуть, щоб всесвіт виконав твій запит, потрібно надати навіть дрібні деталі.

– Благаю, тільки не починай з обличчя. Морда принца не головне. Ти коли думаєш приїжджати? Давай сьогодні, га? Увечері баньку затопимо, посидимо, попліткуємо. Ірка з Русланом теж підтягнуться. А завтра спокійно підготуємося, наведемо марафет, стіл накриємо, проводимо старий рік і зустрінемо новий. А ще в мене є для тебе одна новина. …Ти зараз сидиш?

– Сиджу, – падаю в крісло, стискаючи телефон, відчуваючи, що Наталка не просто так таким тоном завиває.

– Сергій буде на вечірці! Тарас йому таки додзвонився. Сказав, що приїде сам. Уявляєш?! Це твій шанс, Зойко. Ти ж на нього давно око поклала. Тому хапай ту свою червону сукню, туфлі, найкращий комплект білизни та дуй до нас. Зробимо з тебе неземну принцесу, щоби цього разу він не встояв. …Ти там дихаєш? Щось я тебе не чую. Хоч би пискнула від захоплення.

– Дихаю і намагаюся прийти до тями. …Повірити не можу! Здається, бабині молитви подіяли! Сергій Єфименко разом із нами зустрічатиме Новий рік, і ці попелясті очі знову позбавлять мене сну. … Ти правда віриш, що головний мачо нашої фірми з’явиться без чергової подружки?

– Вірю, тому що під Новий рік іноді здійснюються навіть найдурніші бажання, – хихикає вона в слухавку. – Я скину тобі адресу, навігатор знайде без проблем, головне їхати акуратно, дороги замело, дивися, щоб у кучугуру не занесло. Давай збирайся та виїжджай!

Цього року Наталка з Тарасом купили собі, як вони висловилися, «грандіозну та чумову дачу», я в них ще жодного разу не була, але я б нізащо не купила собі будиночок у лісі. У буквальному значенні, прямо посеред лісу. Наталка заїкнулася, що зараз серед багатих вважається модним бути ближче до природи, а відколи моя подруга вискочила заміж за свого Тараса, вона почала приписувати себе до еліти. І виявляється, жити в селі чи мати дачу в заповідному лісі – це дві великі різниці, і тому моя бабуся, яка вже сімдесят років живе у своїй Лук’янівці, до еліти ніяк не дотягує.

З такої нагоди майже весь офіс вирішив зібратися у них на дачі, щоби обмити покупку та зустріти Новий рік на широку ногу. Вечірка очікується галасливою, веселою та відпадною, оскільки я вигадала купу конкурсів. Цього разу мені дісталася роль ведучої снігуроньки, і я маю зробити це свято незабутнім. А якщо ще й Сергій з’явиться… Хоч би не почався напад астми на нервовому ґрунті. Я на нього запала два роки тому, і кожну його любовну пригоду сприймала як особисту трагедію, з риданнями, додаванням зайвих кілограмів та зміною аватарки в соцмережах. Наш менеджер відділу продажів, Сергій Єфименко, не просто красень, він харизматичний та розумний чоловік з шаленим почуттям гумору, тактовний, вихований, з гарної сім’ї, з правильно поставленою мовою та стабільною зарплатою. А сьогодні це чимало. Плюс у нього своя квартира у центрі та здорові амбіції. По роботі мені доводиться спілкуватися з Сергієм майже кожного дня, ми із ним разів двадцять пили каву в перервах, але він чомусь ніколи не натякав на побачення. Може, тому що в нього постійно хтось був, а може, як стверджує журнал, хлопців лякають самотні дівчата. Чоловіки бояться жінок в активному пошуку, їм відразу починає здаватися, що їх потягнуть до вівтаря, змусять пилососити щоп’ятниці та позбавлять святого права пити з друзями пиво щосуботи. Їм подавай загадку, родзинку, полювання. Хоча я не зовсім згодна з автором статті, і взагалі я журналів не читаю, просто жінка в метро поруч зі мною зачиталася порадами «як захомутати чоловіка», ось я й встромила свій погляд у журнал разом із нею. На мою думку, чоловіки насправді не такі прості, це хитрі котяри, які дуже себе люблять.

Зітхаю, дивлюся на годинник і починаю збиратися. До чумової дачі їхати три години, тому, якщо я хочу доїхати засвітла, потрібно поспішати.

Траса більш-менш почищена, тридцяте грудня, настрій передсвятковий, в динаміках грають новорічні хіти, очікування найзухваліші, гарячі мрії, плани далекосяжні і величезна віра в дива. Так хочеться, щоб у грудні зі мною сталося щось незвичайне, те, що змінить все моє життя.

Коли довелося звернути з траси, звісно, трохи напружилася, але ще не злякалася, хтось вже переді мною проїхав цією лісовою дорогою, чітко видно дві колії. Вигляд одурений, з двох боків засніжені сосни, що розчепірили свої лапи, казкові кучугури і дух якогось невимовного чарівництва. Я навіть музику вимкнула, щоб не турбувати цю красу. Сто років не була в такому дрімучому лісі, тому дивлюсь на всі боки з дитячим захопленням. …Ось тільки коли моя машинка раптом чхнула та заглухла, моє захоплення швиденько трансформувалося, перетворившись на паніку.

– Цього ще не вистачало. Ні, ні, тільки не цей безглуздий сценарій, – не впізнаю власного голосу. Ніякі мої спроби завести мою крихітку не приносять результату, і навіть якщо я загляну під капот – я все одно ні чорта там не побачу, тому що в автомобільних двигунах я знаюся так само, як коза в консервації.

І як на зло зник зв’язок! Чудово! Настав час голосити та падати обличчям у кучугуру.

– Що робити? Думай, Зою, думай! Істерика – це справа остання, поплакати ми завжди встигнемо, – говорю вголос, щоб підтримати себе морально. Залишитися та чекати, коли хтось зверне на цю дорогу чи йти пішки? Наскільки я пам’ятаю карту, якщо зрізати через ліс можна вийти до цієї диво-дачі. Головне дотримуватися північно-західного напрямку. Години за дві можу дійти, а якщо залишуся чекати, можу до ночі тут просидіти і точно задубну. Ідея божевільна, але ризикнути можна, адже це не тайга, де можна блукати місяцями, надвечір я точно вийду до людей. А там попрошу Тараса, щоби хтось притягнув мою машину. Добре, що поїхала на день раніше. Було б дуже прикро топати лісом у новорічний вечір.

Сумку беру з собою, вона не важка, не надірвусь. Залишити в машині документи, мої улюблені туфлі та дорогу сукню хоч убийте не можу. Кожушок у мене теплий, чобітки на хутрі, шапки з дитинства терпіти не можу, але замерзнути на повинна, вітру слава богу немає, ліс тихий, майже блаженний. Прогуляюся з насолодою!

…Але чим довше я йду, тим оптимізму дедалі менше. Через годину я нарешті зізналася собі, що блондинки все-таки дурні, що мені не варто було пертися через ліс, а треба було повертатися до траси. Відштовхую від себе думку, що я заблукала і постійно намагаюся зловити зв’язок.

… Воно … волохате чудовисько вискочило несподівано, завмерло навпроти мене і дивиться, вивчає, слухає моє панікуюче серце. …Вовк. …Ні, не може бути, звідки тут вовки?! Це просто дуже великий та страшний пес…ось цієї породи, як їх там…хаски. Обережно роблю крок назад, а цей монстр, скалячи зуби, раптом кидається в мій бік. …Ще ніколи я не стрибала так швидко по кучугурах і не кричала, зриваючи голос, розлякавши весь ліс.

– До мене, бісова морда! Фу! До мене, я сказав! – гаркає поруч чоловічий голос. Тільки я вже не в змозі поворухнутися, страх мене остаточно паралізував, коли три хвилини тому я впала на сніг.

– Гей, пролісок, можеш підніматися. Біс просто хотів пограти, він у мене людей не жере. …Дамочко, з вами все гаразд? – чиїсь руки грубо хапають мене за комір та ставлять на ноги. Обтрушуюсь та зустрічаюся з презирливим поглядом високого, широкоплечого і неголеного хама в волохатій шапці та кожусі, підбитому овчиною.

– Увага, питання. Що ми робимо у лісі? – зневажливо хмикає він, я вже не знаю, кого треба боятися сильніше, його чи цього страшного пса на прізвисько Біс. – Бажано, щоб відповідь була правдоподібною. Ну?

– Йду до друзів на вечірку, – видавив мій слабкий голос.

– А хто твої друзі, білочки та лосі? До друзів вона йде! Давно йдеш, люба? – пирхає він і починає іржати.

– Чому ви грубіяните? Моя машина заглухла на дорозі. Я йду десь близько години. У мене є адреса, – починаю нишпорити по кишенях і з жахом розумію, що поки що я тікало від собаки, загубила свій телефон. –От дідько, коли ваш звір за мною погнався, я випустила телефон. Потрібно вернутися та пошукати, – бурмочу та оглядаюся на всі боки, аби лише не дивитися на цю насмішкувату фізіономію.

– Зате за сумку, я дивлюся, вчепилася намертво. Що там, новорічний стіл?

– Сукня, – відповідаю мало не плачучи. – Ви не допоможете мені?

– Допомогти у чому? – Знущально згинає він брову – Шукати по кучугурах твій телефон? І не сподівайся, я ще у своєму розумі. Це лише деякі розгулюють лісом на підборах, без шапки та з нафарбованими губами. Пані, ви взагалі знаєте, що ліс — це не парк?

Вже починаю ненавидіти цього хама в чоботях сорок п’ятого розміру, ось тільки зараз точно не час висловлювати йому в обличчя все, що я про нього думаю.

– Може, тоді ви допоможете мені завести мою машину чи відведете до… нормальних людей? – тьху, треба було все-таки сказати якось інакше.

– Раджу тупати за мною, – похитав він головою, дивлячись на мене з якоюсь жалістю. – І краще йди мовчки, щоб останні мізки не продуло! Біс, поруч! Друже, не озирайся на неї, не варто бентежити дівчину.

Не знаю, скільки ми йшли. Може хвилин тридцять. Хам із чудовиськом попереду дорогу протоптують, я слідом. Я вже добряче замерзла і втомилася, тому, коли побачила одинокий будиночок в оточенні столітніх сосен, навіть зраділа.

– У вас є телефон? – видихаю зі слабкою надією.

– Ні. Приїжджаючи сюди, я лишаю всі гаджети вдома. Пояснити значення слова «усамітнення»?

– Далеко до сусідніх дач? Довго діставатись до цивілізації?

– Кілометром тридцять пішки або двадцять хвилин на авто. А що?

Збираюся духом, щоб поставити своє питання і шосте почуття вже підказує, що він мені відмовить:

– А ви не могли б мене підвезти?

– Ні. Протягом найближчих двох днів я не збираюся нікуди виїжджати, як і спілкуватися з людьми. Але якщо вже ти так несподівано впала мені під ноги, доведеться зробити для тебе виняток. Якось потерплю тебе два дні, а потім підкину, куди треба, коли буду їхати додому. …Так, я нестерпний, грубий та добродушністю не страждаю, – додає він, дивлячись, що я геть скисла. – Зайдеш погрітися чи далі підеш? Якщо що я тобі не з’їм, ти не на мій смак.

Ну і який у мене вибір? Холодище, скоро почне темніти, стрьомний мужик і жодної живої душі довкола. Ось тобі й привіт, Новий рік.

Тихенько заскигливши, несміливо заходжу в коридор та…завмираю, бо Біс лежить прямо посередині й гризе величезну кістку. Сподіваюся, не людську, хоча думки починають підкрадатись різні.

– Не бійся, він не чіпатиме! – звідкись кричить цей тип, і я під стінкою повзу далі на його голос.

Брутал, підкотивши рукавитеплого светра, порається на кухні.

У нього тут затишно, а з вулиці й не скажеш, що тут такий стильний барліг.

– Потрібно роззуватися? – Подаю голос, втомившись чекати поки він зверне на мене свою увагу.

– Ну, ти ж роззуваєшся у себе вдома? – Знову цей поблажливий та зневажливий тон. – Ось тільки тапочок для гостей у мене тут немає. …Особливо жіночих, – хмикаючи, повертається він до мене обличчям. Не зрозумію, чи то його жінки так сильно образили, чи то він взагалі не здатний сприймати жіночу стать.

Мовчу, щоб його зайвий раз не злити, стягую чоботи і, не розгубившись, дістаю із сумки свої улюблені туфлі. Будуть замість капців. Піднімаю очі та натикаюсь на його офігівший погляд.

Цього неголеного борова начебто можна назвати симпатичним, але перше враження вже в’їлося в мій мозок, і тому я вважаю його неприємним та грубим.

– Отакої, – тягне він, почухавши потилицю. – Без коментарів. Там у вітальні розведений камін, можеш зігрітися.

Дуже мені потрібні твої коментарі, хамло необтесане!

Наприкінці коридорчика потрапляю до вітальні, де в каміні весело танцює живий вогонь, біля вікна стоїть досить милий диван, поруч журнальний столик, одна стіна перетворена на стелаж для книг і жодного натяку на святкову атмосферу. Хоч би дощик сріблястий десь повісив. Сідаю в одне з крісел біля каміна та простягаю руки до тепла. …А там Наталка, мабуть, місця собі не знаходить, чекає на мене, нервує, намагається додзвонитися. Вже не знаю яким чином, але мені треба переконати цього чортяку відвезти мене до моїх друзів.

– Як звати? – різко входить він у кімнату. Складно пояснити, але, побачивши його, у мене всередині все миттєво стискається.

– Зоя.

– Хм, – і все. Хмикнув і мовчить, повертаючи дрова в каміні.

– Що, знову без коментарів? – Розуму не докладу, хто мене за язик тягне, але я не витримала.

– Дивно, що людей й досі так називають. Серед усіх цих Сабін, Аврор та Зорін раптом Зоя. Моя бабуся так любила це ім’я, що навіть свою обожнювану козу Зойкою назвала, – видає він і коситься на мене з єхидною посмішкою. Напросилася. Козу вже якусь до мого імені приплів.

– А вас як звуть? Адже це не секрет?

– Не секрет. Тимофій.

Як же йому підходить це ім’я, просто дивуюся. У моєї сусідки є кіт Тимофій, вона його ласкаво Тимошею кличе. Величезний, здоровенний котяра, буркотливий, вічно сердитий, і погляд завжди такий бандитський лякаючий. Цей Тимофій і сусідський кіт – одне обличчя!

– Так от, Тимофію, я дуже вам вдячна за вашу гостинність, але ми з вами на брудершафт не пили, тож давайте будемо ввічливими один з одним. Адже ми можемо поговорити як розумні та чуйні люди? – сміливо зустрічаюся з його глузливим поглядом.

– Не пили на брудершафт говориш? Так ми можемо це виправити! І поговорити можемо. Розслабся. Зоє, ти ж вмієш розслаблятись? Не треба так сильно стискати коліна. Тобі не жарко? Дивись не перегрійся, бо вже червоніти почала.

Яка ж він має бути нестерпно складна людина! І я йому не вірю. Не може бути, щоб не мав при собі телефона!

– Я так розумію, якщо в будиночку посеред лісу є електрика, отже, у вас стоїть бензиновий генератор?

– Ага, радий твоїм глибоким знанням… Зоя, – він просто в нахабну з мене знущається.

– Послухайте, не треба … не варто вважати мене ідіоткою, – трохи пом’якшивши тон, стійко продовжую далі. – Нині люди без телефону нікуди. Як можна не брати його із собою в таку глухомань? А якщо ви раптом не дай боже зламаєте ногу, наприклад, і потрібно буде викликати допомогу? Мені не…

– Вибач, що перебиваю, – коли він раптом сперся руками об підлокітники мого крісла, нависнувши наді мною своїм потужним корпусом, я навіть дихати перестала з переляку. – Не будемо попусту слова ганяти. Я чоловік принциповий та жорсткий, якщо я не бажаю, щоб мене смикали та відволікали – я залишаю цей довбаний телефон вдома. У мене таке залізне правило. Ясно тобі? У разі екстрених та нестандартних ситуацій розраховую на себе та на долю. Хоча… – замовкає, окидаючи мене вивчаючим поглядом. – Хоча в неї іноді пробивається дуже оригінальне почуття гумору. Вип’ємо чаю? Чи відразу чогось міцнішого на брудершафт?

– Чаю, – видихнула я, але за хвилину знайшла в собі сили й пішла за ним на кухню. – Я вам сплачу: за витрачений бензин, час та нерви. Будь ласка, будьте людиною, відвезіть мене на ту дачу.

– Гроші мене не цікавлять, Зоєчко. Хіба я схожий на людину, яку якихось п’ятсот гривень змусять метушитися? Я схожий на доброго самаритянина? …З цукром? – заливає у чашки окріп з незворушним виглядом.

– Без. …А що вас цікавить? – Ціджу крізь зуби, стиснувши кулаки.

– Розслабленість та спокій після божевільного робочого тижня! – відрізав він.

Повернувшись у вітальню, падаю знову в крісло, шморгаючи носом. Це якийсь жах, він непробивний! Як мені його умовити? А може, він із тих, хто любить, щоб їх довго просили?

– Е ні, Зоє, жіночі сльози на мене не діють! – Простягає він мені чашку ароматного чаю. Навіть не поцікавився люблю я чай із трав чи ні. Може, це взагалі якийсь відвар, щоб я свідомість втратила?

– Мені треба туди потрапити. Там, можна сказати, має вирішитись моя доля! – Знову схлипую, кинувши на нього швидкий погляд. – Хіба ви не потрапляли в такі ситуації, коли вирішувалося доленосне питання? Невже вам у житті ніхто не допомагав?

– Я вже казав, що завжди розраховую лише на себе. Це захищає від розчарування, загартовує характер і вчить планувати своє життя самостійно, не чекаючи, поки тобі простягнуть руку з боку. Я б порадив тобі робити так само, але жінки цього не вміють, вони завжди розраховують на батьків, подруг, чоловіка, коханця чи доброго самаритянина.

– Чому ви такий злий?

– Я не злий, я реаліст. Якби я був злим, Зоє, я б просто пройшов повз тебе, коли ти лежала обличчям у кучугурі. …Чому чай не п’єш?

– Не маю поняття з чого він. Раптом це якась дурман-трава. Може, ви тільки того й чекаєте, щоб я відключилася… – замовкаю, бо цей кретин починає реготати.

– Повір, Зоє, якби мені захотілося що-небудь з тобою зробити, я впорався б і без дурман-трави. Можеш не переживати, я не ґвалтую непритомних жінок. Пий та заспокойся вже нарешті. Там листя ожини, м’ята і трохи собачої кропиви. Хочеш зроблю ковточок із твоєї чашки?

– Не варто, – п’ю клятий чай і хочеться вити.

– І що ж у тебе там за доленосна ситуація? – розвалившись у кріслі навпроти, він не спускає з мене очей. І мене все більше напружує цей погляд, що ковзає по мені.

– Я ведуча снігуронька, а ще мої друзі будуть за мене переживати, це зіпсує людям свято.

– Треба ж, так і уявляю натовп п’яних людей, якіридають прямо в олів’є, бідкаючись, що їхня подруга-снігуронька зникла безвісти. А якщо серйозно? Це все через хлопця, так?

Так би й двинула по цій нахабній пиці!

– А якщо й так? Почнете мені співпереживати? Так, я рвусь туди через хлопця. І я все одно туди потраплю. Пішки піду! – Починаю злитися та втрачати над собою контроль. І цей його заспокійливий чай ні чорта не допомагає!

– Вночі підеш? – Усміхається він? – Гадство, темніє рано. В принципі, зараз п’ята година вечора, якщо вийдеш негайно, чітко знаючи напрямок, години через три дістанешся. …До нормальних людей.

– Ні, в темряві йти небезпечно. Я вранці піду.

– Відважно та рішуче. Хвалю. А ночувати де будеш? – глузливо піднімає він брову.

– Тут, – нервово ковтаю я, здригнувшись. – На дивані, – адже він мене погрітися запросив. Ночувати він мене не запрошував. – Виженете?

– Хм, я подумаю. Все залежить від твоєї поведінки, Зоє. Ти ж давно не дівчинка, повинна розуміти, незважаючи навіть на те, що ти блондинка, що ночівля з чоловіком під одним дахом іноді може закінчитися дуже непередбачувано.

Серце кидається в грудях немов шалене, горло здавлює спазм, страх мацає всі мої ребра по черзі:

– Ви ж сказали, що я не на ваш смак, – насилу видавила тремтячими губами.

– Коли сказав, що я тебе не з’їм? Правильно. Я більше люблю запечену рибу та птицю. А ти про що подумала?

Ну, ось такий наш буркотун))) Він її до сказу доведе)) Дуже чекаю на ваші відгуки, мої любі, і вдячна за кожну зірочку, що підтримує мого Муза!)

—————————–

Дякую за увагу до моєї творчості!

Для продовження читання треба перейти за посиланням на Букнет  

З повагою, Лаванда Різ!